Це письменницьке ім’я з’явилось на літературному овиді
наприкінці 50-х років, .нагадавши читацькому загалу про де­
що спримітивізовану реготливим перчанським гумором тради­
цію дошкуляти негараздам і злу вкоріненою в національний
наш характер іронією. Шлях до осягнення В. Міняйлом на­
родної сміхової культури губиться, очевидно, в генах, бо за
натурою В. Міняйло аж ніяк не веселун і дотепник, ба й лю­
дина «замкнута», чим, певною мірою, і пояснюється його
відстороненість від літпроцесівських «баталій», чиїм учасни­
ком, а тим паче — героєм він ніколи не був. Не виключено,
що спричинилось це провінційною (м. Біла Церква Київсь­
кої обл.) пропискою, яка увільняла від галасливих письмен­
ницьких зібрань, а відтак і од «президіальної видноти» і, від­
повідно, премій та почестей. Зрештою, авторитет В. Міняй­
ла як самобутнього письменника од цього не змалів, проте
діяв і діє він виключно в царині прози,- впливаючи на розвій
таких її стильових гілок, як «химерія» та грунтована на ма­
теріалі окупаційного лихоліття епіка. Соковита ж і доволі
в’їдлива міняйлівська гумористика так і лишилась у де­
бютному активі письменника, вряди-годи нагадуючи про се­
бе творами (повістю «Молоді літа Олександра Першого»,
1981), що романний його доробок аж ніяк не підсилюють.
Щоправда, вважати це наслідком пригасання суто сміхового
начала прозового його хисту хтозна чи й варто. Скорше
автор, випустивши три книжки («Перо жар-птиці», 1960;
«Блакитна мрія», 1963; «Дзеркальний короп», 1968), врешті-
решт усвідомив, що сатира і гумор у підцензурній літературі
мало кого лякають, а вседержавний обиватель, проти якого
вони найчастіше спрямовані, як множив, так і продовжує
множити дармові свої блага безкарно. Тому третю із назва­
них книжок «Дзеркальний короп» В. Міняйло випустив у
12* 355 світ радше за інерцією, додавши до неї з раніше написаного
лише кілька оповідань, найбільш промовистим серед яких
став «Номенклатурний покійник». Цим покійником автор
зробив сатирика В. Міняйла, що вмер і на тому світі очолив
підприємство «Райські яблучка», де до адміністративно-
управлінського апарату входило двадцять п’ять осіб, а пра­
цювало одинадцять…
Втім, змужніле письменницьке перо належало людині
цілком зрілій: народився Віктор Міняйло 5 листопада
1919 р. у с. Строкові Попільнянського р-ну на Житомирщині,
по закінченню залізнично-будівельного технікуму працював
геодезистом, учителем, землевпорядником, економістом. То ж
і не дивно, що запрагло те перо ширших змістових про­
сторів і закономірно до них звернулося. Обравши для по­
чатку жанр живоісторичного, себто зануреного в нещодавно
пережите минуле, розповідного роману, письменник у
принципі мало зважав на нову для себе художню форму,
покладаючись не так на неї, як на власний хист оповідача:
«Посланець до живих» (1966) саме тим і вирізнявся, що
його автор перебрав на себе все—од бачення кожного з
персонажів (що цілком природно) до інтерпретації їхніх
доль. Ідеться про головний компонент міняйлівської само­
бутності — авторський стиль, утворений із природного схре­
щення двох рівнозначно важливих «стихій»: непідвладної
жодній «концептуальній» спрямленості стихії сільських на­
тур і натури самого автора, які постійно взаємопідсвічують-
ся, творячи характерологічне дійство народопізнавального
гатунку. Власне війна і її події, хоч вони й рухають ро­
манний сюжет, за подібних умов почуваються все-таки ста­
тистами: на сторінках «Посланця до живих» торжествує все-
перемагаючий дух життя, яке загарбник, залучаючи до
цього й місцевих посіпак, нещадно м’яв, але приборкати не
зміг.
Є серед героїв роману і бездоганні керівні діячі, і вихо­
ванці не батька з матір’ю, а комсомолу, проте незмірна
більшість з-посеред них репрезентує звичайне сільське веле­
люддя, що за зброю до часу або й зовсім не бралось. Але —
боролося. Коли за власну гідність і честь, коли — за при­
хильність нової влади, а коли й просто за вижиття, затрача­
ючи на це сил та винахідливості не менше, ніж на полі бою.
А може, й більше, якщо врахувати хліборобську безправ­
ність перед силою, що потребувала єдиного — хліба й сліпої
покори. При цьому дядьківські комори і спини, безперечно,
тріщали, а натури?.. Вони — і В. Міняйло заговорив про це
на повний голос чи не вперше—за першої’ж сприятливої
нагоди розпростувались і повнилися всіма земними соками,
356
сповідаючи добро не книжне, а з діда-прадіда своє, котре й
рятувало село від духовного обміління. Свідченням цього
ставав спасенний для народу сміх, який, постійно вибурхую-
чи в тексті, стверджує нехитру з виду думку: доки сільський
простолюд із себе і ворогів кепкує, доти він і внутрішньо не-
ушкоджений, хоч би як важко йому в світі велося.
Наступну після роману «Посланець до живих» дилогію
«Зорі й оселедці» (1972) та «На ясні зорі» (1975) так само
спіткала незавидна участь представляти в критичних «обой­
мах» на цей раз українську прозову «химерію» у парі з
В. Земляком, ба й у тіні цього безперечно неповторного май­
стра. Підстав для цього ніби й не бракувало: «Лебедина
зграя» побачила світ на рік раніше, тож кожен «спільний»
художній нерв чи сюжетний вузол (приміром, образи
сільських хроністів Левка Хороброго та Івана Івановича Ла-
новенка) можуть розглядатися не лише як творчий пере­
гук… Втім, спільним в обох майстрів було хіба те, що обидва
вони напріч відкидали погляд на пореволюційне українське
село лише як матеріал для сталінських експериментів, а на
його людей — як гвинтиків із дрібнобуржуазною іржею, що
вимагали спочатку безжальної чистки, а опісля — направки
вихолощеною од життя людського духу «ідейністю».
Ухил у «химерність» за таких авторських позицій був як
закономірним, так і вимушеним; ішлося ж бо не просто про
реабілітацію села як незаслуженої жертви соціальної
практики культівської доби, а про повернення йому в літера­
турі хай не всуціль позитивної, але реальної «фізіономії».
З-поміж багатьох можливих формотворчих якостей В. Міняй­
ло зупинивсь на ясній і прозорій іронії, наситивши її
по можливості всіма барвами часу. Це — перша половина
20-х років, що аж двигтіла соціальними контрастами, які
сполучити в естетичну цілісність ні «романтикам» (Ю. Яновсь-
кий), ні «реалістам» (А. Головко) посутньо не вдало­
ся. Потрібен був якийсь новий духовно-художній ключ і до
трагічного, і до комічного в побуті революцією зрушеного се­
ла, де вони (трагічне й комічне) не існували як антитези,
оскільки буттєва народна стихія їх переплела воєдино. Отже
ключ цей повинен був стати ключем і до самої «стихії», а
радше — історично-побутового моноліту, що розколювався і
внутрішньо реформувався не тільки важко, а й часто-густо
химерно.
Оця химерність перехідних форм сільського побуту і є
тією особливістю, що єднала В. Міняйла з В. Земляком.
Решта, зокрема й іронія, набули у В. Міняйла іншої, сказа­
ти б, суто реалістичної якості, тоді як В. Земляк явно тяжів
до філософських узагальнень поетико-романтичного плану.
357 Своєрідним духовним представником народу в романі
«Зорі й оселедці» виступає вчитель Іван Іванович Лано-
венко, чия «Книга добра і зла» стала певною мірою дзерка­
лом, у якому життя села Буки Половецької волості відбило­
ся якщо не повністю, то доволі всебічно. Причому всебічно
в соціально-побутовому плані, що позначається також і на
поетиці дилогії, яка за всіх ліричних завихрень послідовно
лишається раціонально «земною», скерованою на відбиття
руху селянського світосприйняття. Аби цей рух вловити й
випрозорити, автор змушує Лановенка в його «Книзі добра і
зла» найбільше місця відвести Любові — цьому вічному дви­
гунові людяності, що усе ще працює з драматичними перебо­
ями. Степан Курило, сам Іван Іванович, ригорист-більшовик
(ця риса персонажа підкреслена і його йменням — Ригор
Поліщук) — кожен із них це почуття на читацьких очах
буквально вистраждує. Не всі занесені Іваном Івановичем
до Книги добра. їх із кожною сторінкою роману стає дедалі
більше. Вони ще тривожать читацьке серце своєю незахи­
щеністю перед лицем пореволюційної руїни, нестатків. Але
це не зупиняє їхнього посування до себе кращих, хай і ще не
здатних до повного із собою порозуміння, обплутаних ба­
гатьма передсудами.
Роман «На ясні зорі», зберігаючи напочатку ту ж саму
іронічну тональність, за наскрізною темою дещо інший. На
його сторінках дедалі частіше проривається важко тамований
сарказм, спрямований не так проти турків (цим словом Ри­
гор Поліщук охрестив сільську глитайню), як проти
напівзвірячої темноти тих, що, впившись, як і вони, в
розбухлу господарку, не лише втрачають людську подобу, а
й ламають, нищать Красу. її в романі уособлює нерідна
донька Степана Курила Ярина Корчук. Увійшовши у її хату
спочатку наймитом, а опісля приймаком матері, Степан при­
речено розуміє, що любить не старшу, а юну господиню.
Яринка ж невдовзі виходить за душевного виродка й при­
хованого бандита Данька Титаренка. В сім’ї свекрухи і
свекра, здичавілих настільки, наскільки взагалі є диким
існування, де свиня чи худобина стають вартішими од люди­
ни, Яринка дуже швидко надломлюється, стає після збитку­
вань чоловіка калікою і з безвиході робить спробу самогуб­
ства. З цієї миті й набирає сили розповідь не так про неї, як
про хист художниці, що раптом у ній вибурхнув. У хаті ма­
тері, куди Яринку переніс на руках Степан, вона вперше
відкриває для себе світ поезії Шевченка й передає цей світ
намальованими скрізь, куди дістають руки, квітами. Не
можна не зрозуміти розпачливої люті Степана, якою набу­
хало не лише серце, а й рука, що не могла не опустити
358
шаблю на голову Данька, коли той після довгих перехову­
вань об’явився серед сільського побоїська під чає пере­
розподілу землі й застрелив там творця Книги добра і зла
Івана Івановича Лановенка.
Саме тут і настає час для запитання: чому ж над усім
цим у дилогії панує всерозуміючий, хоч далеко не всепро-
щальний авторський усміх? І чому він анітрохи не порушує
природних пропорцій життя, де, буває, сам невблаганно
потьмарюється від споглядання чиєїсь жорстокості та
внутрішньої глухоти? Нарешті, чому зовсім не песимістично
для читацького слуху звучить зболено авторське: «Нема вже
на карті землі того безлюдного острова, де можна перехова­
тись від бур житейських». Усе це, безперечно, так, проте є
цим бурям і противага, захована в безлічі минущих, але
безкінечно дорогих для діткливої душі митей людського
буття, на яких письменник щораз уважливо зупиняється,
аби ми їх змогли розгледіти теж.
Зображуваний В. Міняйлом світ, попри наскрізну со­
нячність авторського ліризму, хоч і містить усі кольори ве­
селки, веселковим аж ніяк не назвеш. Радше — безжально
правдивим, що висвічує розпрямлення людських душ у роки
війни, які, причастившись усенародних страждань і їх пере­
живши, немовби народилися вдруге.
Сказати, що витоки Перемоги в народі, це сказати ще да­
леко не все: треба цим народом у війні стати, що для літера­
тури теж є, хай важкою й почесною, але половиною справи.
Друга половина криється в мовленому про народ слові, яке
стільки перед ним нагрішило, що тільки неабиякої мужності
митець осмілиться сісти за свою перед ним сповідь.
У В. Міняйла вона забрала майже два творчих десятиліття
й постала романами «Посланець до живих», «Кров мого си­
на» (1969) і «Останній рубіж» (окремою книжкою вийшов
у 1983 р.), що склали внутрішньо цільну трилогію. Поки
що — як і «зоряна дилогія» — без спільної назви, але зі
спільним героєм — Олексою Феопенктійовичем Копи-
тенком,— можливо, одним із найбільш непередбачуваних і
некерованих персонажів нашої воєнної прози, якого, ство­
рюється враження, не впокорив до кінця і сам його творець.
А тільки як міг правдиво зобразив, сам, напевно, скрушно
час од часу дивуючись з натури цього крученого, як селянсь­
кий світ, чоловіка, і як цей світ — незламно великого. Якими,
приміром, поняттями можна пояснити, чому чоловік, котрий
у першій з книг трилогії тільки тим і привертає до себе ува­
гу, що з приводу й без приводу матюкається, що дезертиру­
вав з фронту, плете для продажу німцям солом’яні чуні, го­
нить для «нової» влади самогон, раптом рубає сокирою
359 краисляндвірта з його перекладачем і щезає на їхній бричці
в лісах? Щоправда, вибух цієї непересічної натури коштував
селу Заріччя непоправно дорого: його, а з ним і всіх жителів
разом з дружиною й дітьми Копитенка, німці спалили. Вина
за це народжує в Олексі навіть не ненависть до ворога, а
знавіснілість, яка вихлюпується у вчинки, де героїзму в чи­
стому його вигляді хто зна чи й варто шукати. А з тим годі
шукати (так, принаймні, здається більшості партизанів) в
Олексі й доброту, що, проте, не завадило підліткові Во-
лодьці, який прибився до загону, саме в цьому матюкальни-
кові відчути щось батьківське. А Копитенкові, після того, як
він ніс пораненого Володьку п’ятнадцять кілометрів на
руках, а потім у хаті одного з поліцаїв, де хлопця оперували,
кілька діб не склепив повік, знайти у цій шорсткій, як і сам,
дитині названого сина.
На цій душевній хвилі й написаний роман В. Міняйла
«Останній рубіж», де комісований через важке поранення з
фронту Копитенко стає головою колгоспу села Стрижиків і
господарює там, як то кажуть, на мужицький розум. Тобто
по-дядьківськи простосердечно, хоч і через мат-перемат, по­
чинає розм’якшувати людські серця, виганяти з них недовіру
не так до себе, як до спільної праці. Миттєвого пере­
родження колгоспу й колгоспників, зрозуміло, не відбулося,
оскільки автор ані на крихту не відступає од істинного стану
справ у тогочасних селах, де працювало здебільшого
жіноцтво (війна ж бо ще йшла) і де хліб вирощувався на­
самперед для фронту. Копитенко володів здатністю думати
про людей і поважати їх — здатністю, яка допомогла йому
кревно відчути всю несправедливість у ставленні до хліборо­
ба, що її не списала навіть Перемога. Але він у «окремо взя­
тих» Стрижиках списував. Притому з дитинно чистою мрією
зробити щось для села таке, щоб воно його пам’ятало й по
смерті. Отож заповзявся самотужки викопати для Стри­
жиків ставок, але дочасно помер, так і не побачивши ні води
в нім, ні того, чи послухав його наступник, якому Олекса при
передачі справ наполегливо радив: «Тільки одного прошу те­
бе: не переінакшуй того, що я вже зробив. І полюби тих лю­
дей добрих, що я полюбив. І не зобиджай Ніну Оскілко, бо
навіть я, лютий, її простив. І не поминай лихим поглядом
двір Фросини Ковалихи, бо кару свою, мов той горб, довіку
носитиме за плечима!»
Хто така Ніна Оскілко, хто така Фросина Ковалиха, яке
за ними стоїть життя і які долі — пояснити у кількох сло­
вах неможливо. Особливо — коли відокремити їх від усе то­
го ж Олекси Феопенктійовича Копитенка, постаті, від якої
у прозу 80-х війнуло невпокорено свіжим духом людської
справжності й краси..