Феномен Євгена Гуцала — у непохитній вірності слову, в
такому служінні йому, яке виключає розмінювання на будь-
які інші види, нехай і корисної, діяльності.
Народився Є. Гуцало 14 січня 1937 р. в с. Старому Жи­
вотові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінниць­
кої обл. в родині сільських учителів. За словами самого
письменника, життя батьків у важкі роки його дитинства ма­
ло чим відрізнялося од буття колгоспників, однак було прой­
няте тією атмосферою духовності, інтелігентності, що її майс­
терно відтворив Є. Гуцало в повістях «Сільські вчителі»
(1971) та «Шкільний хліб» (1973). Найстійкішим вра­
женням дитинства були краса рідного Поділля, співмірна з
нею душевна краса людей, із якими зводила доля,— і кри­
ваве апокаліптичне руйнування світу природи й світу людей,
заподіяне війною. Світ дитинства, розтерзаний і водночас
незмірно поглиблений великою трагедією, становить дже­
рельну основу його творчості. До цього світу знову й знову
повертається письменник на різних етапах свого літера­
турного шляху.
У 1959 р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут,
якийсь час працює в редакціях газет на Вінниччині,
Львівщині, Чернігівщині, в «Літ. Україні», видавництві «Ра­
дянський письменник» (нині «Український письменник»), а
згодом повністю зосереджується на професійній літературній
роботі. Активно друкуватися почав 1960-го р., а через два
роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей».
Книжку тепло привітала критика й літературна громадсь­
кість. Того ж року Є. Гуцала прийнято до Спілки пись­
менників України. Відтоді одна за одною виходять нові
книжки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964),
«Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого»
(1966), «Запах кропу» (1969) та ін. Проза Є. Гуцала
активно виходить на сторінки різноманітних часописів і га­
зет, помітно впливаючи на літературний процес, а вся праця
письменника впродовж ось уже понад трьох десятиліть
сприяє збагаченню традиційного для нашої літератури жан­
ру, втілюючись у найрізноманітніші видозміни новелістичної
форми — настроєвий етюд, пейзаж, поезію в прозі, ліричний
монолог-медитацію, розгорнуте сюжетне оповідання тощо.
Поряд із Гр. Тютюнником, Вал. Шевчуком, В. Дроздом,
Ю. Щербаком, Є. Гуцало належить до тих письменників, які
361 сформували обличчя молодої прози 60-х років. Утверджува­
лось нове літературне покоління, що принесло в культуру
власний досвід, власне, відмінне од попередніх світоро­
зуміння, власні теми, засоби характеротворення, оригінальну
художню мову загалом.
– Виразно окреслений антимонументалізм — одна з ознак
творчої манери Є. Гуцала. Погляд на світ дитинними очима,
прикметний для його ранньої (і не тільки ранньої) нове­
лістики, давав змогу уникнути того робленого пафосу, ідео­
логічної заданості, з якою не могли розминутися творці
осяжних «соціально значимих» літературних конструкцій. *
Лірична стихія творчості Є. Гуцала, як і прози інших
«шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Бать­
ки, дядьки й тітки —всі ті, хто складав збірний, плакатний
образ народу-переможця, побачені дитячими очима в
жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім не та­
кий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних тво­
рах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників»,— а
серед них і Є. Гуцала — перед красним письменством поля­
гає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини
героїчної в ліричну. У цій органічній для своєї манери стихії
Є. Гуцало зберіг і розвинув письменницький хист. Тут він по­
чувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу
природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан ося­
яння, здивування перед світом, те медитативне передчуття
радості й любові, яке значною мірою визначає загальний
настрій його ліричної прози. «В полях», «Просинець»>
«Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку»,
«Клава, мати піратська», «Хай собі цвіте», «Весняна скри­
почка згори», «Запах кропу», «У сяйві на обрії», «Ло­
зинка», «Таке страшне, таке солодке життя», «Жартували
з Катериною» — ці та інші твори дають уявлення про багату
акварельно-психологічну новелістичну бібліотеку, створену
Є. Гуцалом в українській прозі й перекладену багатьма мо­
вами.
* Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна
манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття,
відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проя­
вах — усе це, поєднане з гострою увагою до народних ха­
рактерів, інших національних прикмет — вічних і нових,—
склало основу його художнього стилю. Назва першої
книжки — «Люди серед людей» — програмна. її можна за­
стосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала.
У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами,
замальовками, поезіями в прозі, з’являються друком дві
концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та
362
«Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх
дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й
повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодомГЦей
період своєї творчості письменник виділяє особливо: «З
певністю не скажу, та мабуть, найвизначальнішим етапом у
моєму житті слід вважати другу половину шістдесятих років,
коли написав повісті «Мертва зона», «Родинне вогнище»,
«Сільські вчителі», «Подорожні», які відношу до об’єктив­
ної, реалістичної прози. Тепер уже, через двадцять з гаком
літ, можу пошкодувати, що й далі не шукав себе в цьому на­
прямку». Називає і безпосередню причину цього відходу од
нового для нього й важливого напряму творчості: «…Не­
доброзичлива, голослівна критика, яка не могла не ра­
нити…» ‘.
У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в
60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу
людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується то­
талітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського га­
тунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на
благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Зо­
на — образ антигуманного, ворожого людській природі
життя, образ глибокий, із місткою семантикою, котра не
обмежується війною. Прихований змістовий пласт виразно
вчувається в підтексті повісті, витриманої зовні в цілком ре­
алістичній оповідній манері. Це суперечило «возвеличенню
героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких зако­
стеніла воєнна тематика.
Такий погляд на війну утверджує письменник і згодом у
низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в
основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не
вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті
«Родинне вогнище», розповідь про повоєнну відбудову і на
перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села по­
стать Ганни Волох—просто жінки, просто матері. Чоловік
Ганни загинув на фронті, всі клопоти пекельно трудного й
невлаштованого життя лягають на її плечі. В тих клопотах,
у виживанні минають дні, роки, щоб колись розчинитися в
безвісті, зникнути безслідно. «Та чи безслідно?» — запитує
письменник, і своєю відповіддю, позбавленою сентиментів і
сусальних позліток, та не позбавленою справжнього ліризму,
правдивості, переконує, що на таких, як Ганна Волох, три­
мався весь повоєнний скалічений світ. Бережене нею родинне
вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно
1
Гуцало Є. Вибр. твори: У 2 т. К-, 1987. Т. 1. С. 8.
363 пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою
в повісті безпосередню протиставлені генеральним цінно­
стям «найпередовішої» ідеології.
Демократичні процеси 60-х, як відомо, неухильно згорта­
лися вже під кінець десятиріччя. Починаються «полювання
на відьом», суди, розправи. Хтозна, чи слушно вчинив Є. Гу­
цало, не продовживши так вдало розпочатих пошуків
коріння суспільного зла, але він повертається в обжиту,
рідну стихію ліричної оповіді, з якою, правда, і не розлу­
чався: поряд із названими повістями створює ряд на­
строєвих оповідань, поезій у прозі. Виходять друком лірико-
психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія
«Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973).
Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені кри­
тикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені
просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були
написані для того, щоб відновити надломлену віру народу
в незнищенність моральних цінностей, переконати, що
завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людь­
ми. Образ героїні повістей Олени Левківни— з ряду кращих
жіночих портретів, створених майстрами нашої прози. Учи­
телька протиставляє світовому злу свою непохитну доброту,
брудові — чистоту. Всі, хто спілкується з нею, відчувають її
благотворний, очисний вплив.
Повість «Двоє на святі кохання», надрукована 1973 р. в
журналі «Вітчизна», подібно до згаданих уже «Мертвої зо­
ни» та «Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена
права книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані
в жорсткувато-реалістичному ключі, то «Двоє на святі ко­
хання» — твір наскрізь виконаний у звичній для письменни­
ка стилістиці: лірико-психологічній, медитативній.
4 «Двоє на святі кохання» — перша осяжна спроба міської
прози письменника. Герой повісті Іван Поляруш — характер
самозаглиблений, рефлектуючий, зовні бездіяльний, що
розходилося з трафаретною вимогою «активної життєвої по­
зиції». Але рефлексії Поляруша-молодшого — це спосіб са­
мопізнання й самозбереження в новому для нього, ще не
обжитому, враженому більше, ніж село, синдромом безду­
ховності міському світі. Зовнішній подієвий ряд ледве
окреслений у повісті. Це й зрозуміло: основне у творі — По-
лярушеві роздуми, перебіг тонких почувань, внутрішні, гли­
боко особистісні радощі й смутки. Саме в таких душах і
зберігалися зерна народної моральності, практичної жи­
тейської етики, національної духовної культури українців.
Уважний погляд на цей літературний характер дає
підстави думати, що маємо справу з іще одним проявом ду-
364
ховної опозиції. Саме таким видом опозиції був довгий ряд
інших рефлектуючих героїв української прози. їхня життєва
позиція ніяк не узгоджувалась із партійними приписами,
формотворча природа їхньої внутрішньої культури дисону­
вала з культурою «розвинутого соціалізму». У творі тонко
й скрупульозно зафіксовано копітку роботу душі, спрямова­
ну на подолання довколишньої житейської скверни. Збере­
жено любов до людей, співпереживання, досягнено
просвітленої ясності думок і почуттів, а отже,— духовного
суверенітету. Головна тема повісті — екологія душі. Перо
письменника фіксує дію механізмів духовного самозахисту
народу. Повість об’єктивно стимулювала становлення цілого
напряму в українській літературі 70-х років, відомого під
назвою «міська проза» (її можна було б назвати маргіналь­
ною), яка переймалася важливою проблемою прискореної
урбанізації хліборобського народу. Порівняння міської та
сільської, більш консервативної і збереженої, культур скла­
дається в цих творах у містку драматичну метафору з
відчутним моральним акцентом. Герої (напр., «День мій су­
ботній» Гр. Тютюнника, «Самотній вовк» В. Дрозда) мовби
розіп’яті між містом і селом, прикметні тим, що зображені на
зламі, в динаміці соціального перевтілення.
.•-Етапним для творчості письменника було звернення до
романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне
життя феномена» та «Парад планет» (1982—1984) виклика­
ла неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літе­
ратурних полемік. За щедрістю використання фольклорних
скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів’їв,
приказок, анектодів тощо) трилогія може змагатися з відо­
мим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема перево­
ду…»
Ущільнення тиску командно-адміністративної системи
наприкінці застійного періоду позбавляло літературу можли­
вості здійснювати своє пряме призначення — відбивати й
формувати самосвідомість нації. Реалістичне відтворення су­
часності, попри всі офіціозні заклики до такого, було попро­
сту неможливе, історична проза, зокрема, експлуатувала ар­
сенал езопівської мови. Задихаючись в обставинах суспіль­
ної несвободи, література шукала тих шарів життя, де мог­
ла б відновити свої сили, відтак закономірно зверталася до
цілющих джерел народної творчості. Герой трилогії Є. Гуца­
ла Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства,
втілення найвиразніших рис національного характеру, на­
самперед оптимістичного світосприйняття, морального здо­
ров’я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого
персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь,
365 мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українсь­
кого фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя
життя. Образ Хоми Прищепи ретельно індивідуалізований,
прописаний із цілковитою докладністю, розкритий у барвис­
тій стихії словесного фольклорного буйства, однак залишив­
ся помітною мірою сконструйованим і штучним. За всієї
розмаїтої палітри художніх прийомів, застосованих Є. Гуца-
лом, за цільності комічних ситуацій тощо, трилогія полишає
враження скорше есеїстичного твору, ніж роману. Пись­
менник акцентує саме на фольклорну домінанту головного
персонажа трилогії, відтак прагнучи вписати цілісний фоль­
клорний світ у конкретику сільського українського побуту
80-х років; при цьому неминуче впадає у заданість і
штучність: хліборобська цивілізація остаточно втратила
свою цілісність на українському терені, як утратив світопо-
яснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невідповідність між
концепцією трилогії та житейською конкретикою й спричи­
нилася до того, що образ Хоми Прищепи сприймається як
проект характеру, а просторі його розмірковування — як
різновид народознавчих студій.
Появі романів передували своєрідні, за визначенням
автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки»,
«Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полю­
вання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись
жінкам» (1986). У цих творах, написаних із невимушеним
використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску,
своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити
український Декамерон. ^
Поважну частку творчого доробку письменника ста­
новлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха
зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Про­
летіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні
Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше — книжки
для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гу-
цалівськи поетизованим зображенням стосунків між людь­
ми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в
різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому ба­
ченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки»
(1982), книжка «Княжа гора» (1985).’
У 1981 р. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуца­
ла «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і
простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні
нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років
після надрукування першої поетичної добірки «Зелена
радість конвалій» повертається письменник до лірики. Пое­
зія у формах власне поезії органічно вписується в загальне
366
річище всієї творчості Є. Гуцала. Вірші письменника — це
ліричний щоденник душі, згустки вражень, спогадів, мрій,
можливість зафіксувати психологію миті, медитативний
настрій:
Наче й досі — дитинне минуле,
Що до гострого болю пройма,
Про майбутнє віщує зозуля,
Те, якого вже нині нема.
Те, якого вже нині немає,
Те, яке іще нині мина,
Те, що душу, минаючи, крає
Так, як тільки душа про те зна…
Ця постійна туга за втраченим дитинством із його
свіжістю й гостротою сприйняття світу наскрізь пронизує
лірику Є. Гуцала, формулюється в болючі запитання, що на
них немає відповіді. Дитинність у трактуванні Є. Гуцала є
синонімом моральності, гармонійного злиття з природою,
істинності людського існування. Вірші письменника — то
своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні
від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні до того
стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є най­
більшим людським скарбом.
Привертає увагу й те, що книжка віршів «Напередодні
нинішнього дня» геть позбавлена модної в поезії кінця 80-х
років злободенної публіцистичності. Є. Гуцало зберіг
вірність природі свого хисту, яка становить визначальну ри­
су його письменницького, громадянського темпераменту..