«Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить» —
творче кредо Григора Тютюнника. Феноменальна здатність
письменника осмислювати найзагальніші моменти буття
своїх співвітчизників через найконкретніші постаті в найпо-
бутовіших обставинах закорінена в його намірі «глибоко і
всебічно простежувати історію і сутність особистості та сус­
пільства» ‘. Він бачив життя у всій його складності, і часто
творчість була для нього продовженням пізнання людей, а
не лише викладом уже набутих знань — він звертався до
неї, щоб долати роз’єднаність людську: «…За тими клопота­
ми людськими, за їхнім практицизмом є прекрасні душі і
треба добуватись до них, бо інакше не можна, інакше всі ми
будемо самотніми…» 2.
Григір3 Михайлович Тютюнник народився 5 грудня
1931 р. в селянській родині у с. Шилівці на Полтавщині.
З шестирічного віку ріс у донецькому краї. Під час війни
пішки прийшов до рідного села, зазнавши в дорозі не лише
фізичних, а й глибоких моральних страждань. Вони, власне,
супроводжували його й надалі, своєрідно концентруючи в
собі всі етапи тяжких випробувань, які випали на долю на­
шого народу. То і голодна зима 1947-го, 700-грамова щоден­
на пайка хліба учня Зіньківського ремісничого училища, що,
як зазначав у автобіографії, врятувала його й матір. Була
нетривала приналежність його, шістнадцятирічного, до ро-
Вічна загадка любові. Літературна спадщина Григора Тютюнни­
ка // Спогади про письменника. К., 1988. С. 61.
2
Там само. С. 132.
3
За паспортом — Григорій. За літературне ім’я узяв собі Григір, щоб
відрізнятися од Григорія-старшого, рідного брата по батькові, автора
«Виру».
374
бітництва у Харкові й Донбасі. Військову службу відбував
на флоті у Владивостоку, де навчався у вечірній школі; тоді
ж і пробував писати. Значний вплив на формування літера­
турних смаків, на ставлення до літературної праці справив
його брат — Григорій. Період літературного учнівства ли­
шився прихованим від сторонніх очей. Те, що Григір Тютюн­
ник почав писати російською мовою, не дивно: перебування
протягом майже двадцяти років у зросійщеному середовищі,
російське відділення філфаку Харківського університету (за­
кінчив 1962 р.), дипломна робота з психологічного аналізу
творчості Л. Толстого.
Українською мовою став писати після смерті брата. «Цей
злам вам повинен бути зрозумілий..•»—зазначив у автобіо­
графії. І далі: «Прочитав словник Грінченка і ледве не тан­
цював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий
твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер
уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до са­
мої смерті. І все це на четвертому десятку!..»
Провчителювавши рік у Донбасі, в 1963—1964 рр. пра­
цює в редакції газети «Літературна Україна», публікує там
кілька нарисів та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий мо­
рок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…». Молодіжні журнали
«Дніпро» та «Зміна» (тепер «Ранок») вміщують новели
«Місячної ночі», «Зав’язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чу­
дасія», «Смерть кавалера». Постійне невдоволення собою,
наполегливі пошуки слова — найпотрібнішого, найвиразні­
шого — тривале обдумування кожного твору і згодом, до­
сить часто,— попередня, до викладу на папері, «апробація»
їх в усних розповідях,— ці риси творчої індивідуальності
виявлялися вже тоді. Працюючи у сценарній майстерні київ­
ської кіностудії ім. О. Довженка, створює літературний сце­
нарій за романом Г. Тютюнника «Вир»; згодом переходить
на редакторсько-видавничу роботу і врешті цілком віддаєть­
ся літературній творчості. 1966 р. вийшла його перша книж­
ка «Зав’язь», яка була одним із яскравих виявів посилення
ліризму в малій прозі. Водночас поява збірки і заперечува­
ла нову тенденцію, коли поширена «ліризація» прози пере­
ростала у розпливчасте багатослів’я, смислове «безпредмет-
ництво» тощо. Точно зауважив тоді Д. Павличко: «Споді­
ваюсь, що молоді українські прозаїки писатимуть лаконіч­
ніше, роль Стефаника як учителя буде зростати, при цьому
розпливчасті ліричні плями повинні переходити у залізні
силуети характерів, а нудота банальних думок — у свіжий
і міцний сюжет. Коротка форма вимагатиме ювелірної фрази
і значущого узагальнення» ‘.
Літературна анкета «Ранку» // Ранок. 1966. № 4. С. 12—13.
375 Тематичною основою більшості творів збірки були вра­
ження й спогади про зруйноване повоєнне село. Фактуру
оповідань складають точні штрихи побуту, часом — малюн­
ки щоденного буття. У творах «Сито, сито…», «Дивак», «Пе­
ред грозою», «Тайна вечеря», «Смерть кавалера» та
пізніших — «Обнова», повістях «Облога», «Климко», «Во­
гник далеко в степу» — бачимо багато в чому автобіографіч­
ний образ «пасинка війни», за яким проглядалися доля і
психологія цілого покоління. Ці хлопчаки наділені гострим
зором, недитячою інтуїтивною проникливістю й водночас до­
вірливі, беззахисні; їхня чистота виявляється найточнішим
виміром забрудненості світу. Видно ранню визначеність
їхньої етичної позиції, сформоване відчуття грані між спра­
ведливістю й несправедливістю, жваву уяву, спостереж­
ливість, відчуття досконалості природи. Мимоволі виникає
«підказувана» письменником думка про зумовленість висо­
ких етичних критеріїв людини багатством її внутрішнього
світу.
В оповіданні «Смерть кавалера» драматизм народження
громадянина через протест, прозірливість дитячих очей, за­
туманених сльозою кривди («…Сльози виступили самі, в
очах стало двоїтися… йому здалося, що …їх стояло два —
два Валерії Максимовичі…»), порушення проблеми соціаль­
но-морального розмежування в середовищі учнів-ремісни-
ків — сприймаються тепер як сигнал тривоги, поданий з по­
чатку 60-х років, як образне застереження від тієї подвій­
ної моралі, що роз’їдала суспільство. З’являється тут і со­
ціальний тип так званого начальника-професіонала, «номен­
клатурної» особи, що його надалі письменник розгляда­
тиме в різних аспектах, на грані драми й гротеску («Обно­
ва», «Поминали Маркіяна», «День мій суботній», «Грамот­
ний» та ін.).
Важливі риси стилю Гр. Тютюнника — простота роз­
повіді, розмовні інтонації. Ліризм першої збірки — не лише
стильова ознака, а й настроєва домінанта, що зумовлює гли­
бинну поетичність творів, зміст яких увиразнюють пластичні
малюнки природи («Дивак», «Зав’язь», «Холодна м’ята»,
«На згарищі», «Проти місяця», «Печена картопля»). Ла­
конічні діалоги, недомовленість, за якою криється багатий
підтекст. Широко послуговується письменник монологічними
формами оповіді, зокрема внутрішнім монологом, який то
наближається до мови автора у «дорослих» оповіданнях,
то істотно відмінний од неї у творах про дітей. Його опові­
данням, за словами Янки Бриля, «притаманне авторське
376
вміння не просто показати людину, а й поріднити її з чита­
чем, заразити читача почуттями героя, зацікавити його
гіркою й щасливої долею» ‘.
У першій збірці визначились основні теми й мотиви пода­
льшої творчості письменника: послідовна правдивість в
осмисленні непримиренного протистояння добра і зла,
здатність розгледіти явище (чи суспільне, чи моральне) у
і зародку, а тенденції — у їхніх першовитоках. Виявились і
основні риси літературного стилю прозаїка: композиційна
стрункість, граничний лаконізм письма при емоційній та
змістовій насиченості, конкретність портретних, мовних,
психологічних характеристик, вагомість художньої деталі.
Ритміка твору в цілому й кожної окремої фрази створю­
ють музику мови письменника, що наближає його прозу до
поезії.
У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний
конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуд­
жено премію за оповідання «Деревій». Цей твір дав назву
збірці (1969), до якої увійшли декілька оповідань і повість
«Облога»,— її малий герой іде дорогами землі, щойно виз­
воленої від фашистської окупації. Всі події та явища пода­
ються у сприйманні підлітка Харитона, який набуває гіркого
досвіду в зустрічах із найрізноманітнішими людьми та обста­
винами. Самотній і неприкаяний, він тужить за домівкою і
тягнеться до людей світлих, простих, у чиїх вчинках бачить
відповідь на запитання: «Навіщо?».
Безперечний зв’язок повісті з тим, що пережив автор у
дитинстві. Спогади героя надають трагедійного відтінку тво­
рові не лише своїм змістом, пронизливістю настрою, а й са­
мим фактом їх виникнення — адже то згадує дитина, і зга­
дує цро таке далеке мирне життя… Жорстокі реалії одного
з найжахливіших періодів у житті України насичують неди­
тячим болем ті спогади, як і тривожні сни. Сон Харитона —
повінь у рідному селі — один із найяскравіших зразків по­
етичного, філософськи узагальненого мислення прозаїка, він
сповнений багатозначної символіки: тут і обважнілі від щед­
рого нектару бджоли, які гинуть у брудній піні, і тривожне
бемкання давно онімілих дзвонів, прощальні голоси яких
хлопчик чув іще тоді, коли їх поскидувано з дзвіниць, і під­
палені божевільною бабою Палазею копиці, які «…посунули
на село. І вже над ними кружляли не лелеки, а червоногаря­
чий півень з жариною у дзьобі…».
1
Дружба народов. 1967. № 10. С. 145. (Того року журнал відзначив
оповідання Гр. Тютюнника як кращі серед своїх публікацій.— Л. М).
377 У 70-ті роки з’являються в пресі нові твори Гр. Тютюнни­
ка. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мо­
вою (1974). Журнал «Сельская молодежь» (1979, № 1) по­
відомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» за
багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки
«Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Отчие по­
роги» (Москва, 1975), «Коріння» (1978). Улюблені герої
Гр. Тютюнника — ті люди, що просто живуть — життям ви-
сокодуховним, але не піддаючись оманливим «ідеалам», які,
по суті, уособлювали принцип протистояння людини природі,
людини людині,^ такі особистості, як Данило Коряк («Де­
ревій»), бабуся Марфа і старий Терешко (цикл «Крайне­
бо»), Юхим Кравчина («У Кравчини обідають»), дядько
Никін (однойменне оповідання), Леся («Холодна м’ята»).
«Я зустрічав таких, які витрачали свою енергію для певної
мети, потім, переконавшись, що витрати не скуповуються,
кидались в протилежний бік. Але енергії вже нема. Це тра­
гедія, про неї треба буде написати»,— нотував ще в
1961 р. й потім не раз звертався до неї («Бовкун», «Гвинт»,
«Кізонька», та й «Поминали Маркіяна» і ін.).
В оповіданні «Три плачі над Степаном» люди, віддаючи
землі тіло свого односельця, оплакують добру, чесну, працьо­
виту людину, поряд з якою всім було добре,— турботливого
чоловіка, сина й товариша, кращого колгоспного водія. Ли­
ше про одне ніхто не згадав: любив Степан, «як на яблуню
у спілих яблуках сліпий дощ іде… Тоді вони й плачуть не­
мов, і сміються…». Цей поетичний світ, який пішов з життя,
збіднивши його, краса душі цієї особистості, неповторної й
незамінної, дорогі письменникові.
Твори, що складають цикл «Крайнебо», написані особли­
вою, ритмізованою мовою, в незвичному піднесеному стилі.
Це «акварелі», поезії в прозі, щодо яких можна говорити і
про вплив поетики О. Довженка, і про близькість до тих са­
мих народних джерел. Ліричний герой, від чийого імені ве­
деться розповідь, чи не вперше виявляється тут невіддільним
від образу автора. Художник відхиляє завісу своєї творчої
лабораторії, способу осягнення життя: «Можна б, звісно,
розпитати в нього, яке життя прожив, та не хочеться в’язну­
ти до людини, мовчазної й роботящої — соромно, так само,
як пити воду з чужого колодязя, не спитавши дозволу в гос­
подаря, як стати і послухати, про що шепочуться молодята
в саду». Важливим характерологічним засобом є промовиста
художня деталь: погляд, вираз очей, манера говорити чи хо­
дити, посмішка. Про людину добру й чулу серцем напише:
«Дивиться він на мене завжди так, що наче якби я падав, то
він самим отим поглядом підхопив би…» («Червоний мо-
378
рок»). А от персонаж оповідання «Обнова»: «Завжди похму­
рий, з приплющеними очима,, наче боявся, що в них хтось
колись зазирне…».
Обираючи найзвичайніші, «найневиграшніші» ситуації,
він створював яскраві, індивідуально неповторні характери,
серед яких часто трапляються не «апробовані» літературою.
Далека від стандартів композиція оповідань «Дивак»,
«У Кравчини обідають», «М’який», «Бовкун», «Тюра», а в
таких творах, як «Іван Срібний», «Син приїхав», «Дядько
Никін», «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном»,
«Устим та Оляна», «Кізонька», сюжет вибудовується навко­
ло однієї події, яка допомагає з’ясувати сутність людини,
вихідні точки її вчинків, її життєву позицію.
У долі своїх земляків і рідних побачив Гр. Тютюнник роз-
селянювання села протягом майже півстоліття, бачив причи­
ни та основи невідворотної деморалізації людини, вироджен­
ня народних традицій не лише в розумінні обрядів, а й у са­
мому ставленні її до цінностей життя, до землі, до праці,
одне до одного. Слушно зазначив П. Мовчан: «Він ніби пев­
ний підсумок у нашому національному бутті: село переро­
джувалось, змінювався наш етнос, видозмінювалась відповід­
но до природи людської й природа навколишня» ‘. Незворот-
ні зміни в людському єстві закладалися тоді, коли всіма за­
собами витравлювалося в селянинові почуття господаря на
землі («Комета», «Облога», «Три зозулі з поклоном», «Бов­
кун», окремі сторінки повісті «День мій суботній»). Унікаль­
ний малюнок створено в новелі «Медаль»: суцільною фан­
тасмагорією виглядає церемонія вручення медалі «За трудо­
ву доблесть» — за успіхи у тваринництві — умираючій від
голоду людині у вимираючому чи то порожніючому селі.
Життєвий і творчий шлях Гр. Тютюнника припав на час
послідовного й жорстокого винищення духовності українсь­
кого народу. Виморювання, а згодом і закономірне «добро­
вільне» виродження (останнє досить евфемічно звалося
«міграцією») селянства, яке являло собою останній прихис­
ток духової традиції; вигибання, а в роки репресій — і вини­
щення майстрового люду, здатного до найрізноманітнішого
рукомесла; відступ інтелігенції од своєї місії шукання істи­
ни; розпад родини й роду — ось на що спрямовував свою
увагу письменник. Він був одним з перших серед тих, хто ще
з початку 60-х замислився над важливістю моральних, духо­
вих чинників, без яких жоден матеріальний добробут не при­
несе повноцінності життя. З неабиякою художньою силою
показуючи внутрішню порожнечу Дзякуна («Син приїхав»),
Вічна загадка любові. С. 340.
379 що став рабом речей, грошей, письменник не глузує з нього,
хоч і не приховує своєї відрази,— він сприймає це як драму,
тим серйознішу, що його герой свого становища не усвідом­
лює, так само, як і ті, хто його оточує. Гр. Тютюнник прихо­
див до думки, що на селі ще виразніше, як у місті, виявлявся
процес руйнації гуманістичних принципів, утвердження спо­
живацького ставлення до праці, природи, світу. Все це не
просто роз’єднує людей, а постійно підточує їх ізсередини,
руйнуючи милосердність, співчуття, взаєморозуміння («Од­
давали Катрю», «Грамотний», «Нюра», «Устим і Оляна»,
навіть «У Кравчини обідають» — один із найсвітліших
творів письменника).
На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видав­
ництві «Веселка». Серед його редакторського доробку — на­
стільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців»
(1974), у підборі матеріалів для якої виявився його літера­
турний смак, мистецька вимогливість, повага до юного чита­
ча. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань
«Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973). Серйозно
й довірливо розмовляючи з малим читачем, автор розповідає
йому про звірів як про наших менших братів, про людину,
що знає й розуміє життя природи. Дитячі твори Гр. Тютюн­
ника будуються як своєрідні діалоги між людиною й приро­
дою. Письменник створює важливу для виховання активного
мислення дитини ілюзію самостійного бачення й спостере­
ження того, про що вона прочитала, зважує й на особли­
вості дитячої психології — від конкретного, образного мис­
лення до емоційності, що керує життям дитячої душі.
Повість «Климко» (1976) написана на тому самому мате­
ріалі, що і «Облога», дещо подібна до неї композиційно, од­
нак має істотні особливості. В «Облозі» дитяча безпосе­
редність і душевна прямота вступають у суперечність із си­
стемою рабсько-індивідуалістичних моральних заповідей, що
письменник трактує як трагедійну колізію. Виникає пара­
докс: повість «Климко», з її трагічним фіналом, несе в собі
оптимістичний зміст, на відміну од «Облоги», герой якої ли­
шається живим і навіть має якусь надію на майбуття. Але
«Облога» — про трагічну дисгармонію, спричинену наступом
тоталітарного режиму на людську особистість, злочинним
руйнуванням села, основ народного життя, що призводило
до деморалізації, роз’єднаності людей, розвитку в них
гірших якостей. Климко ж чітко знає: самотнім і бездомним
його зробив ворог, який з війною прийшов на нашу землю.
Він не стає мучеником чи жертвою, його натура більш ак­
тивна, дійова, це маленький борець,— і саме тут виразно
простежуються і спільність його з Харитоном, і відмінності.
380
Климко подає допомогу саме тим людям, світлим особисто­
стям, яких так бракує на життєвому шляху Харитона. То і
сповнена гідності, хоч і розгублена (бо з немовлям на ру­
ках!) вчителька.Наталя Миколаївна, і дівчина на базарі —
перелякана, беззахисна, але так само чиста, як і Климко,
який мимоволі називає її сестрою, і червоноармієць, що
тікає з полону. Харитонові ж, що й сам ще слабосилий,
трапляються люди зламані, тяжко травмовані найрізнома­
нітнішими обставинами (Меланя, Ленка).
Такий своєрідний вираз знайшла в Гр. Тютюнника не­
відворотна історична й психологічна логіка еволюції харак­
теру героя з народу, поставленого ходом подій перед суво­
рою альтернативою: життя чи загибель.
До цього ж покоління звернено повість у новелах «Вог­
ник далеко в степу» (1978), лейтмотивом якої є світла дум­
ка про доброту людську, про її незнищенність і необхідність.
«Повістинка ця співзвучна з «Климком» і в часі (перший
післявоєнний рік) і по настрою: ліричний (проте не сенти­
ментальний!) колективізм, чи що» ,— писав автор у листі
до перекладачки Н. Дангулової. Письменник наче стомився
від безперервних страждань своїх юних героїв — разом з
ними — од надміру тягаря, кинутого історичною долею на
їхні слабосилі плечі, на їхні незахищені серця. І він звернув­
ся до тієї сили, що допомогла народові витримати найтяжчі
випробування,— сили взаємодопомоги, дружби, милосердя.
Це помітно і в повісті «Климко»: люди, як можуть, підтриму­
ють одне одного, навіть чех — солдат німецької армії — зі
словами «война, война… плохо…» дає хлопцеві плащ-палат-
ку, пачку галет, сіль — нечуваний скарб об тій порі. Але в
сюжетній основі, пов’язаній з головним героєм, усе ж пере­
вернутий світ, у якому сильнішим, захисником доводиться
бути тому, хто сам, за нормального стану речей, потребував
ще опіки. «Вогник…» усе ставить на свої місця: тут діти є
діти, а дорослі є дорослі, старші, кожен відповідно до своїх
можливостей і міри духовної щедрості турбується про мо­
лодших. Твір намічає, сказати б, перспективу торжества гар­
монії в цьому житті. Основний його зміст — то живе життя,
постійний і незворотний процес пізнання, зростання і само­
утвердження людини,— чим і прекрасна пора ранньої юнос­
ті. Життя повоєнних «ремісників» автор знав добре — звід­
си й точність у характеристиці персонажів, у зображенні
обставин та оточення.
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Гр. Тю­
тюннику присуджено літературну премію ім. Лесі Українки
1980 р.
Ві”на загадка любові. С. 128.
381 В останні місяці життя письменник працював над по­
вістю «Житіє Артема Безвіконного», яка лишилась незавер­
шеною і в якій бачимо і м’яку усмішку автора, і безліч по­
тішних деталей, і гіркі подробиці нашого життя. І от найтри-
вожніший штрих історії, пов’язаної зі спробою самогубства
Оксьона: «Сусіди помалу розійшлися, і в очах у них чаївся
жаль, що так нічого й не скоїлося, тільки подратували».
Вірний собі, Гр. Тютюнник не осуджує людей за таку їхню
здатність. Але в яку страшну психологічну безодню — уже
не вперше — зазирнув художник. Зрештою, ця безодня за-‘
тягнула і його самого. О другій годині ночі 7 березня
1980 р. він пішов з життя, лишивши на письмовому столі пе­
редсмертну записку: «Домучуйте когось другого, а все моє,
що в мене є, спаліть…».
У березні 1989 р. творчість Гр. Тютюнника відзначено
премією ім. Тараса Шевченка.
Найбільш цікавив Гр. Тютюнника душевний стан людини
на межі глобальних соціальних зсувів,— людини часто мале­
нької (не лише за віком) і беззахисної, такої, яка нама­
гається залишатися собою за будь-яких «землетрусів», а ча­
сом і змушена пристосовуватися або й відмовлятися від
своєї сутності. За паралельності мотивів різних творів
Гр. Тютюнника в них немає двох однакових характерів. Крім
того, ці твори практично неможливо розтинати літературо­
знавчим скальпелем — через них можна лише осягнути серце­
вину народного, національного характеру та зміни, які
відбуваются в ньому під впливом конкретних соціальних
умов.
«…Мучуся ще над нарисом про шахтарів,— писав у
листі.— І не тому, що матеріал мені не подобається (Донбас
і людей цього краю рідного я люблю), та ось біда — не на-
рисовець я зовсім. Треба зігріти матеріал, а «прийшов, поба­
чив, переміг» — оце не по мені. Пережити треба». Внутрішня
ж тема митця, виношена, вистраждана ним, залишилась не­
змінною протягом усього його творчого Шляху; сюжет він
розумів, за його ж словами, як «простеження руху душі ге­
роя на якомусь короткому чи довгому відрізку його жит­
тя» ‘. Про свій естетичний ідеал сказав Гр. Тютюнник в ін­
терв’ю: «…Ідеалом для мене завжди були і залишаються
доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найріз­
номанітніших проявах» 2. Самому ж йому довелося наража­
тись на чимало несправедливостей, зокрема в оцінці його
творів, героїв. Його постійно супроводжувало й дратувало,
1
Ранок. 1981. № 12. С. 9.
2
Вічна загадка любові. С. 135.
382
деморалізувало пильне око ідеологічного, цензурного на­
гляду.
Найбільше тривожила письменника проблема морально­
го здоров’я суспільства, духових основ життя народу, збе­
реження його самосвідомості, історичної пам’яті й совісті як
виду історичної енергії багатьох поколінь. Естетична
цінність його творів невіддільна од етичної сутності таких
вічних категорій духовності, як доброта, честь, громадянська
гідність, милосердя, чулість. Один із найдраматичніших і
найсвітліших художників другої половини століття, він
утверджував кожну окрему людину як найвищу цінність бут­
тя й, відповідно, фіксував ті тяжкі втрати для всієї людської
спільноти, а далі й для Всесвіту, які спричинюються поруй-
нуванням хоча б однієї душі, тим паче, що така руйнація
має тенденцію до поширення своєї дії на інші душі, які є по­
ряд. Кожен рядок Григора Тютюнника перейнятий нестерп­
ним болем за понівечені людські долі, за невільні душі. Вся
його творчість — то відчайдушний крик застороги, попере­
дження про глобальну катастрофу, яка буде неминучим на­
слідком бездуховності..