Чак Є. Д. Барви нашого слова

КОМУ ДЯКУВАТИ?

Помилки під час перекладу виникають і внаслідок того, що в російській і українській мовах не збігається керування, тобто слова, які семантично відповідають одне одному в цих мовах, потребують різних відмінків залежного іменника Наприклад, упрекать – кого?, дорікати, докоряти – кому?; благодарить – кого?, дякувати – кому?, предупреждать ошибки запобігати помилкам.

Відмінності спостерігаємо і у вживанні ряду прийменників. Російською мовою можна сказати «с помощью ножа» і «с помощью друга», в українській тут будуть різні прийменники: «за допомогою ножа» і «з допомогою друга».

Розглянемо деякі приклади.

Російське благодарить вимагає після себе додатка в знахідному відмінку (кого?, что?). В українській мові інше керування. У дореволюційних письменників зустрічаємо це дієслово не тільки з давальним відмінком іменника, а й із знахідним. Наприклад, у Марка Вовчка: «– От твої щирії душі! – ледве промовила пані.– Дякую тобі!»; «– Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця!» і разом з тим «Тижнів у три одібрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матір за ласку і за гроші»; «А братова дякує бога, що її Одарка не сама на чужину їде».

У Г. Ф. Квітки-Основ’яненка зустрічаємо: «Я вам дуже, дуже буду дякувати!», і «Веселенько пообідала [Ївга], дякуючи приятельку..; «Грицько радів, дякував у душі порадників» – у Панаса Мирного.

У сучасній українській мові усталилася норма: слово дякувати вживається тільки з давальним відмінком – дякувати (кому?, чому?). На вулиці дід Дунай дякує Палійчуку, довго не випускаючи його руки зі своєї». (М. Стельмах.)

А механік піднявся з машини й собі,
Довго дякував нам за роботу… (Л. Забашта.)

* * *

Предупреждать аварии, предупреждать ошибки по-українському звучить як запобігати аваріям, запобігати помилкам. У російській мові дієслово предупреждать керує знахідним відмінком, в українській запобігати в значенні «попереджати» вимагає після себе давального відмінка. «Рано навесні за 1–2 дні шлейфами і легкими боронами розпушуємо верхній шар грунту на глибину 3–4 сантиметри, що запобігає висиханню нижчих шарів». (З газети.) «Знайомі лестили і запобігали кожному бажанню [Юлі], батьки молилися, як святій мадонні…» (Г. Тютюнник.) «Доступність потужних джерел радіоактивності відкрила нові можливості для їх застосування. Опромінення запобігає проростанню картоплі під час зимового зберігання, стерилізує харчові продукти, замінюючи звичайні способи їх консервування». (З журналу.) «Тепер розроблено ряд систем димо- і газовловлювачів, які збирають продукти неповного згоряння і тим самим не тільки запобігають забрудненню повітря, а й нагромаджують цінні продукти (сажу та ін.) для дальшого їх використання». Дієслово попереджати відповідає на питання що? (попереджати аварію, попереджати помилку). Неправильно після запобігати ставити питання чого? Проте вживається фразеологічне словосполучення запобігати ласки, що означає «шукати прихильності».

Антей: Того не сподівайся,
Щоб я пішов на оргію з тобою!
Запобігай вже сам вельможних ласки,
А я лишусь «без хліба і без слави»,
Як ти казав, та, може, не без честі. (Леся Українка.)

«Петро: Нічого, Галю, по чужих людях тинятись та їй ласки запобігати». (Панас Мирний.) «А Юрко все запобігав ласки в батька та матері та підлабузнювавсь до них». (І. Нечуй-Левицький.)

У значенні «підлещуватися» слово запобігати вживають ще в словосполученні з прийменником перед та іменником або займенником (запобігати – перед ким?). «Сучасники письменника [Панаса Мирного] у своїх спогадах розповідають, що Панас Рудченко ніколи не запобігав перед начальством, чуло ставився до підлеглих йому по службі людей». (З журналу.) «Його [Башкуєва] боялись, перед ним запобігали, з ним шукали знайомства, його ж і кляли, як останнього песиголовця». (С. Добровольський.) «Шкільний сторож Мартин Іванович був у школі визначною людиною, – його поважали і навіть запобігали перед ним». (О. Копиленко.)

Отже, предупреждать аварии, ошибки – запобігати аваріям, помилкам; попереджати аварії, помилки.

* * *

Дієслова учить, обучать у російській мові керують давальним відмінком (учить уму-разуму, обучать грамоте). Дієслова навчати, вчити в українській літературній мові після себе вимагають додатка в родовому і знахідному відмінках (навчати, вчити – кого?, чого?, навчати, вчити – кого?, що?); навчатися, вчитися – додатка в родовому відмінку (навчатися, вчитися – чого?).

У дореволюційній художній літературі паралельно з цією конструкцією досить широко вживався додаток у давальному відмінку (навчати, вчити, вчитися, навчитися – чому?). Пор. у Панаса Мирного: «Хіба ж я її не гляділа, хіба не ростила, доброму розумові не навчала?»(«Згуба».) «– Це наша школа, – повідали мені, – де наша дітвора навчається всьому та набирається розуму». («Сон».) У Т. Шевченка:

Добре били, а багато
Дечому навчили. («Гайдамаки».);
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь. («І мертвим, і живим…»)

Проте з часом відбувалося усталення стилістичної норми; у більшості творів Лесі Українки, М. Коцюбинського, Панаса Мирного та інших дожовтневих письменників після дієслів навчати, вчити, навчатися, вчитися стоїть додаток у родовому відмінку. Пор. у Лесі Українки:

Згадай, як удень ми стояли
з тобою

На скелі гарячій, на кручі
стрімкій,

Я вчилася пісні в морського
прибою,

А ти прислухалась, який в ньому стрій.

«– Ви – те, панно, не вчіте мені Дарки такого»; у М. Коцюбинського: «В городі він [Франко] живе у свого родича столяра, слухає розмови робочого люду, вчиться пісень…»; «Ідіотська задача! Чого вас там вчать; «А чи не хотів би ти вчитись грамоти?»; у Панаса Мирного: «Галя: …А знати яку науку – то користь. Xрапко: Яка? По хазяйству ти більше знаєш, ніж Дунька? Галя: Хазяйства нас не вчать»; «Хай грамоти вчиться».

У Г. Ф. Квітки-Основ’яненка дієслово вчитися теж вимагає після себе родового відмінка: «Свекруха сваритиметься та попрікатиме, що… хоч і сама йшла з багатої сім’ї, та, мабуть, дома байдики била, а господарства не вчилася».

В українській радянській художній літературі утвердилося вживання дієслів учити, учитися, навчати, навчатися з додатком у родовому відмінку. «Командири та комісари, які здебільшого ще й самі ні разу не бачили тих танків, розповідали про них бійцям, вчили боротьби з ними»; «Вчить [Хома Романович] дітей арифметики. Чистої арифметики без будь-яких домішок». (З творів О. Гончара.) «Коли підходила до нього [Мічуріна] екскурсія вчителів, він раптом захвилювався й голосно сказав:

– Ідіть скоріше! Чому ви запізнюєтесь? Я чекаю на вас півстоліття.

– Що нам робити? – тихо спитали вони, наблизившись.

– Вчіть дітей садівництва»;

«Орлюк: Я прошу тебе, розумієш?.. Іди в школу, вчи дітей добра. Там твоє царство.

Уляна: Я буду на суді. Я хочу їх [полонених фашистів] бачити». (З творів О. Довженка.) «А пролетареві ніколи вчити європейських мов, бодай би свою знати добре і на ній принести до своєї хати світло знання». (Г. Хоткевич.) «З тиждень вони вчилися військової справи». (Г. Тютюнник.)

На фоні вже усталеної норми проривається паралельна вживання родового і давального.

Поети!
Вчіть планету доброті
Вона давно вже миру й ласки прагне.
В народів і серця, і губи спраглі
Чекають слів, що мудрі та святі.

«Людям помагаємо, їх метал варити вчимо і самі дечому вчимось».

Та окремі відхилення не можуть вплинути на загальний процес вироблення стилістичної норми щодо керування цих дієслів в українській мові. І ще одне застереження. Коли йдеться про викладання, навчати слід поєднувати із словом мова в орудному відмінку, а не в місцевому з прийменником на (навчання англійською мовою, а не «на англійській мові»). «Багатьом народам царської Росії було заборонено видавати газети і книги, навчати дітей рідною мовою».

* * *

Українське дієслово заперечувати залежно від контексту може відповідати двом російським словам – возражать і отрицать. Через це створюється складність під час перекладу.

«Говорити проти, заявляти про свою незгоду» – возражать. «Касьянов: З комісією покінчено, одержав призначення на пост начальника штабу армії, обрав армію Швиденка. Не заперечуєте? Ватутін: З радістю, з радістю приймаємо вас у нашу бойову сім’ю». (Л. Дмитерко.) «Раптом я взяв Сева за руку і підвів його до світла. Він не заперечував, здивовано і запитливо поглядаючи на мене». (Ю. Яновський.) «Виписуючи Шевченка з лікарні, Александрійський наказав фельдшерові ще кілька днів звільняти Шевченка від строю. Начальство не заперечувало». (З. Тулуб.) «Фрунзе, висипавши на стіл кілька сірників, схилився над картою, взявся міряти.

– Не вгадали. По прямій вісім верст.

Оленчук не став заперечувати: вісім так вісім». (О. Гончар.)

У цьому значенні заперечувати часто виступає з додатком у давальному відмінку (відповідає на питання кому?,чому?), наприклад: «…Вона … добре знала, що в такі хвилини йому не можна ні заперечувати, ні потакати». (Г. Тютюнник.) Заперечувати може виступати з прийменником проти – з додатком у родовому відмінку та з підрядним реченням, наприклад: «Данило не заперечував проти того, щоб Іванко став ковачем в оселищі». (А. Хижняк.)

У значенні «заявляти про свою незгоду» заперечувати може вживатися в реченні й без додатка та підрядного речення і без прийменника проти. Але це буває тільки тоді, коли відповідні змістові зв’язки встановлюються з контексту. «У мене, товариші, є пропозиція зробити перерву. Зважаючи на деякі обставини. Хоч би хвилин на п’ять. Дехто став заперечувати. Але курці охоче підтримали…» (А. Головко.)

«Відкидати існування, необхідність, обов’язковість чогось»; «заявляти про неправильність чогось, спростовувати якийсь факт» – отрицать. «Шевченко начисто заперечує існування бога, а Сологуб, його перекладач, досить косноязично мимрить про якесь ніби «невтручання» бога в людські діла». (М. Рильський.) «– Еге ж, бездарність не є суспільним надбанням, – ущипливо докинув Донат. – Я лише заперечую саму постановку цього питання, що, мовляв, не всі можуть стати видатними». (Є. Гуцало.)

У цьому значенні заперечувати звичайно вимагає після себе додатка в знахідному відмінку. «Дані радянських психологів заперечують концепцію алогічності мислення дітей раннього і дошкільного віку». (З журналу.)

Проте, коли є заперечна частка не, дієслово заперечувати керує родовим відмінком. «Я не заперечую його сили, – зауважив Юрій Юрійович, – сам на колектив завжди спираюся в роботі». (О. Донченко.) «Я не міг заперечувати таланту й оригінальності його [Федотова] задуму». (К. Станіславський.) Формально воно може вживатися і без додатка: «Не заперечую, ця повість справила на мене велике враження».– «– Твій батя після цього ще більше виростає в моїх очах, – зауважує Віталій, гортаючи край столу якийсь журнал».

«– Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тім-то й річ, що я хочу жити взагалі без наставників, – поколихується Гриня разом із стільцем». (О. Гончар.)

Треба чітко розрізняти два основні значення слова заперечувати, бо плутання їх часом може призвести до абсурдних тверджень. Пор. приклад з журналу: «…Не можна заперечувати проти того, що між роботою обчислювальних машин і деякими функціями мислення людини існує формальна аналогія». У наведеному прикладі не треба було вживати прийменника проти, бо він надає слову заперечувати значення «виступати проти», а із змісту речення випливає інше – «не визнавати»; адже йдеться про об’єктивну реальність, на яку людина не може впливати, і тільки усвідомлюючи цю аналогію між роботою обчислювальних машин і деякими функціями людського мислення, можна визнавати чи не визнавати їхню подібність.

Деякі мовці вважають, що заперечувати не варто сполучати із словом проти, бо в цьому дієслові уже закладене значення «виступати проти». Мабуть, тут є певний сенс, і часом варто робити синонімічні заміни, щоб уникати такого «сусідства», проте висувати цю вимогу як категоричну не можна: треба зважати на контекст і на зумовлені ним стилістичні можливості.

Отже, заперечувати – «не визнавати» (отрицать) – додаток у знахідному відмінку без прийменника (заперечувати – що?); заперечувати – «виступати проти» (возражать) – додаток або у давальному відмінку без прийменника (заперечувати – кому? чому?), або у родовому з прийменником проти (заперечувати проти кого? чого?)

* * *

Словами дбати, піклуватися, турбуватися передаємо значення російського заботиться. Це синоніми, проте все-таки семантичні нюанси властиві кожному з них, а складність перекладу полягає у вживанні їх з прийменниками.

Дбати означає вияв уваги до когось або чогось, турботи про когось або щось. «Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона ціла й несхитна, щоб Київ-город був городом усіх земель, а в кожній землі був свій город, думала вона й про полегкість людям». (С. Скляренко.) «А Зіна з жахом дивилася на свої тендітні руки, про які вона так особливо дбала, коли мріяла стати музиканткою». (О. Іваненко.)

Шануйте відвагу і пам’ять святу
Бійців, що кайдани порвали,
Вони заплатили життя за мету, –
Про долю прийдешнього дбали. (М. Нагнибіда.)

«Ви говорите про злидні, а самі думаєте і дбаєте тільки про добробут та розкіш». (М. Стельмах.)

Піклуватися вживають, коли йдеться про особливу турботу про когось або щось, про опікування. Тому здебільшого натрапляємо на нього в контексті, де описується турбота про дітей, старих батьків, хворих людей. «Живучи з нами у великих злиднях, він [батько] зворушливо піклувався про нашу освіту». (С. Васильченко.) «Гнат любив її, жалував, як малу дитину; він не давав їй робити важкої праці, аж Насті спершу трохи чудно було, що про неї так піклуються». (М. Коцюбинський.) «Я сказав: нерозкаяний вільнодумець. Були намагання представити Пушкіна саме як розкаяного грішника. Одним із перших авторів цієї легенди, що поширював її задля добра родини Пушкіна, був той, хто все життя доброзичливо піклувався про арзамаського «Сверчка» і хто відігравав одмітну роль у викупі Шевченка, – Василь Андрійович Жуковський». (М. Рильський.) «Отака вона в мене – завжди піклувалась, щоб я був ситий, бо вважала, що харч – це сила, здоров’я…» (Є. Гуцало.)

Турбуватися має відтінок «непокоїтися», «хвилюватися», «тривожитися». «Чернишеві хотілося підбадьорити хлопця, але він не знав, як це робиться в таких випадках.

Не турбуйтесь, – тільки й сказав він.– Все буде добре». (О. Гончар.) «Тараса Григоровича не можна було пізнати: він метушився з ранку до пізньої ночі і, здається, більше за всіх турбувався, щоб усе вийшло, «як у справжньому театрі». Його одностайно обрали головним режисером та організатором вистави». (З. Тулуб.) «– Не турбуйтеся, товаришу Мартине! – жартуючи, заспокоюю.– До того часу, доки ви постарієте, наша наука винайде таку штуку, що не дозволить нам умирати». (М. Ірчан.) «Не турбуйтеся, Марійко, не встигне вона [яблунька] втретє зазеленіти, як я приїду». (І. Цюпа.)

Простежимо вживання дієслів дбати, піклуватися, турбуватися з прийменниками. Як перехідне дієслово дбати в сучасній літературній мові найчастіше виступає із знахідним відмінком іменника (або займенника, субстантивованого прикметника, дієприкметника) і прийменником про. «Всяк правду знає, та не всяк про неї дбає».(«Українські народні прислів’я та приказки».)«…Для неї, для Вітчизни, долав капітан ревучі сорокові широти, і для неї ж він просто, по-буденному дбав про порядок на судні, і вся його оця особиста підтягнутість, тактовність, культурність – це, певне, набувалося передусім ради неї…» «Восени Данько має повернутись з Каховки багатирем. Якщо сестра сподівається там заробити за літо на корову, то він заробить принаймні хоч на теля. В хаті він єдиний мужчина, і його обов’язок дбати про добробут сім’ї. Хай ще дістає він часом від матері запотиличника, але має і відповідну шану, як хазяїн двора». (З творів О. Гончара.)

Не вмре поезія, хоч людськість ціла стане
Про їжу тільки дбать, про дух забувши свій:
Потреба вищого бажання в серці встане
І викличе в душі рої забутих мрій. (В. Самійленко.)

«Міріам: …А може, потім зійдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого мало дбали».(Леся Українка.)

Менш поширеною є тепер конструкція «дієслово дбати + + прийменник за і знахідний відмінок іменника». Незвичним для літературної мови (тепер такі форми знаходимо тільки в діалектах) є вживання дієслова дбати із знахідним відмінком і прийменником на та з місцевим відмінком і прийменником об.

Дієслово піклуватися найчастіше сполучається в сучасній літературній мові із знахідним відмінком іменника і прийменником про. «Так, це його Домна піклується про його». (М. Коцюбинський.) «Іноді серед перехожих траплялися чоловіки в шинелях, з протигазними сумками на боці… Зустрічні попереджували їх, де в найближчому селі треба чекати «собачника», як обійти комендатуру. Лялі подобалося, що люди перед лицем небезпеки стають дружнішими і піклуються одне про одного ще наче пильніше, ніж раніше». (О. Гончар.)

Рідше дієслово піклуватися вживається із знахідним відмінком і прийменником за. «І тому за командира роти Багіров піклувався далеко більше, ніж за самого себе, ставив на першому місці його, командирову, честь, бо то була честь роти». «За Ясногорську Шовкун піклувався з таким же самозабуттям, як колись за її Юрася» – (О. Гончар.), ще рідше – з прийменником за і орудним відмінком: «…Всі товариші піклуються за тобою» (З творів О. Гончара.) та з орудним без прийменника: «Слава про бессарабського народного месника, який карав панів і піклувався долею бідних, прийшла на одеські береги, принесена рибалками з Кілії, Ізмаїла і Аккермана, заробітчанами з-під Тирасполя, Кишинева й Бендер». (Ю. Смолич.)

Дуже рідко вживається в сучасній мові дієслово піклуватися з прийменниками біля, коло, маючи значення «доглядати».

Як і дієслова дбати, піклуватися, дієслово турбуватися вживається здебільшого із знахідним відмінком і прийменником про (турбуватися – про кого? що?). «Катруся, дарма, що невеличка, бігає, порається, турбується про всіх». (О. Іваненко.) «Гірко та трудно їй приходилося жити. А проте вона… не подавалася – турбувалася й про себе, й про дочку». (Панас Мирний.) Рідше турбуватися сполучається із знахідним відмінком та прийменником за. «Не турбуйся ти за мене, свого серця не печаль». (І. Гончаренко.) «… Глибоко свідома є творчість наша (творчість радянських письменників), перевірена на масах… ця ж сама творчість і диктує нам постійно турбуватись за вирощування нових кадрів письменницьких». (П. Тичина.) «– За харчі не турбуйся. У мене поки що своїх вистачить, – заявив Джмелик, показуючи торбу, що біліла в його руках». (Г. Тютюнник.) «Турбуюсь я не за домівку, тривожусь я не за куток». . Тичина.) «За це не турбуйся». (Ю. Яновський.) Набагато рідше натрапляємо на вживання цього дієслова з орудним відмінком іменника без прийменника. «Хаєцькому було якось дивно відчувати, що поруч нього їде не просто Герой Радянського Союзу з майорською зіркою в погоні, а що це їде літній собі чоловік, батько, який уже має дорослого сина і турбується ним так само, як і решта людей». (О. Гончар.)

Цікаво зазначити: коли йдеться про турботу, пов’язану з хвилюванням, занепокоєнням, частіше вживають дієслово турбуватися з прийменником за; коли мова йде про увагу до чиїхось потреб, здебільшого матеріальних, про забезпечення комусь певних зручностей, вигод – з прийменником про.

* * *

Слову упрекать в українській мові відповідають дорікати, докоряти, закидати. Російське дієслово керуй знахідним відмінком, а українські – давальним. «Я посилаю її [невістку] в поле, а сама порядкую в хаті, а невістка каже, що я нічого не роблю та давай мені дорікати». (І. Нечуй-Левицький.) «Але якось зовсім несподівано він [Гнат] з гірким жалем почав оповідати їй про своє життя, про свою недолю, дорікати їй, нащо вона запропастила його вік молодий». (М. Коцюбинський.)

Мавка: Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки смутно, щоне можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись. (Леся Українка.)

Приклади з дожовтневої літератури свідчать про те, що здебільшого дієслово дорікати і раніше вживали з додатком у давальному відмінку, проте траплялися паралельні конструкції із знахідним. Пор. у Марка Вовчка: «Гріх вам буде, що ви мене хліба куском тепер дорікаєте»;«Інші то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами» і «Як вона [Катря] плакала, як ридала! Якими допріками палкими, якими гіркими його дорікала!» У Панаса Мирного: «[Мотря до сина] – …А я тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила, щоб тебе провчити, як чужі провчили… не дорікав би гіркими словами стару матір…»

У сучасній мові вживання дієслова дорікати з додатком у давальному відмінку переважає. «В сінях Сашко ще сміявся, а Тетяна дорікала йому». (О. Копиленко.) «Дивувалась [Михайлина] сама собі: не було сина – скучала, тужила, а повернувся – не зраділа. Дорікала сама собі, але сили не було, щоб заговорити зараз з ним». (Ю. Збанацький.) «Тепер Тася нервово ходила по кімнаті з папірцем у руках і цілком слушно дорікала матері». (А. Дмитерко.)

Так само у фольклорі: «Дорікає горщик чавунові, що чорний; аж гульк – і сам у сажі». («Українські народні прислів’я та приказки».)

З дієсловом докоряти – така сама картина: у дожовтневих письменників – паралельне вживання з давальним і знахідним відмінками. У І. Нечуя-Левицького: « – Не докоряй мені гіркими словами» і «Лаврін докоряє її [Мелашку] за те, що він любив її, як свою душу, жалував її, як мати дитину, а вона покинула його»; у Лесі Українки: «Може, ти докоряєш собі за мою недолю і рясні сльози котяться з твоїх ясних, гордих очей»; «Ну, так чого ж мають вони докоряти мені, а не я їм?»; «От уже сей раз, то зовсім не по правді Ви мені докоряєте» і «Не докоряй мене за вечори з рефератами»; у Панаса Мирного: «Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому...»;«…Ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим» і «Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його»; у Леся Мартовича: «Як вийшли з канцелярії, то Грициха докоряла ще дорогою чоловікові».

У сучасній літературній мові звичайно вживається конструкція з давальним відмінком. «– Що ти їх агітуєш? – докоряв Хомі Сагайда…» (О. Гончар.) «Він [Бронко] ніби докоряв їй, що спізнилась і його заставила чекати, але докори ті звучали, як освідчення». (І. Вільде.) «Якось розговорилися з головою, так він мені теж докоряв за виноград». (М. Чабанівський.)

Похвалить – аж серце співає,
Хоч хвалить не часто вона [вожата].
Коли вже кому докоряє, –
То, значить, велика вина… (В. Бичко.)

Та інколи паралельно з давальним відмінком виступає і знахідний. Пор. у Григорія Тютюнника: «Улас поїхав додому. Уже дома він одержав кілька листів від товаришів. Вони докоряли йому, говорили, що йому не до лиця губитися перед труднощами і що якщо в нього ще залишилося хоч трохи мужності в серці, то він мусить негайно повернутися в університет і продовжувати навчання» – «І як же я не помітив? Зовсім з виду випустив», – докоряв себе Оксен».

І тільки із словом закидати, синонімічним дієсловом дорікати, докоряти, ніколи не буває плутанини: всі мовці, не вагаючись, вживають його тільки з додатком у давальному відмінку. «[Захар:] – …Ти [боярин] закидаєш мені, що я не знаю того, що діється довкола нас». (І. Франко.) «Часто сценаристам закидають, що їх сценарії довгі і не вкладаються в загальноприйнятий метраж фільму…» (О. Довженко.) «Не сподівався він [Карниський], що Каргат з таким темпераментом буде закидати йому, комуністові, політичну короткозорість». (Ю. Шовкопляс.) «…У передвоєнний рік дехто з товаришів по інституту закидав йому [Нерчину] надмірну мрійність». (Н. Рибак.)

Отже, упрекать – кого?; докоряти, дорікати, закидати – кому?

* * *

Як краще перекласти російське за ней у реченні «Брат зашел за ней после работы»? В усній українській мові в конструкціях зі словами їхати, іти, заходити, посилати (по) часом неточно вживають прийменники. Коли треба передати послідовність дій або порядок пересування людей чи предметів, цілком закономірно вживати прийменник за. Наприклад: «Хлопець у вантажному таксі їхав за мотоциклом» (тобто слідом за ним). «Спортсмени зайшли в гуртожиток за дівчиною» (спочатку до гуртожитку зайшла дівчина, потім її товариші). Однак, коли йдеться про мету якоїсь дії, краще вжити прийменник по. Наприклад: «Хлопець у вантажному таксі їхав по мотоцикл»(тобто маючи намір привезти мотоцикл вантажною машиною). «Збираючись на ковзанку, спортсмени зайшли в гуртожиток по дівчину»(щоб узяти її з собою). «Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Гашіцу і сливе силоміць потягла її з собою»; «Вже кілька днів по Лазаря не приходив жандар»; «Я дуже близько зійшовся з Горьким, бачимось мало не щодня, як я довго не йду, він заходить по мене».(З творів М. Коцюбинського.) «Ясь послав одного з помічників садівника по свій екіпаж». (І. Нечуй-Левицький.) «Паріс: …Я піду по плащ, бо холодно… Я хутко повернуся». (Леся Українка.) «По хліб ішла дитина». (П. Тичина.) «Чи не вийде дівчинонька рано-вранці по воду (Народна пісня.)

У художній літературі і в усній мові паралельно з конструкцією «посилати + прийменник по»виступає конструкція з прийменником за. «– Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю; заходь тільки за мною, – сказала їй [Олені] Маруся». (Г. Квітка-Основ’яненко.)

Із коча пан мій вилізає
І посила за молодим. (Т. Шевченко.)

«Уже навіть хотіли посилати за ними, аж тут і Саранчук на поріг»; «Хіба ще коли був отакий і Данило розпатланий і стривожений, як вибіг сам надвір до Ілька та посилав в Обухівку за Матюхою?»(З творів А. Головка.)

Значно менше поширені в українській мові словосполучення «іти за хлібом», «іти за водою». Останнє часто вживається в іншому значенні – «іти за течією», тобто не намагатися самостійно діяти.

Отже, речення «Брат зашел за ней после работы» краще передати так: «Брат зайшов по неї після роботи».

* * *

Словники російської мови не диференціюють значення сполучень слів с помощью і при помощи. Не розрізняють їх і українські словники, рекомендуючи беззастережно вживати зі словом допомога прийменники з, за, при (з допомогою, за допомогою, при допомозі). Проте останніми десятиріччями усталилося таке негласне правило: коли йдеться про живу істоту, вживати прийменник з (з допомогою брата); коли про неживий предмет, зокрема про інструмент знаряддя, що сприяє виконанню дії, – прийменник за (за допомогою фізичних вправ, за допомогою ножа). «З допомогою російського народу наш народ український в боротьбі за Жовтневу революцію дістав собі свободу». (П. Тичина.) «Готель треба було захопити ще цієї ночі, вдень його брати було ніяк. Але як захопити? Правда, можна було викликати полкових саперів і з їхньою допомогою, підкравшись у темряві, висадити будинок в повітря…» – «На які ж ви гори сходили? – зацікавлено допитувався Воронцов єфрейтора, що з допомогою товаришів уже туго затягувався канатом…» (З творів О. Гончара.) «Великий німецький поет Вольфганг Гете, взявши цей [Фауста] образ, незмірно поглибив його, показав за його допомогою найвищі досягнення тогочасної науки й філософії». (М. Рильський.) «Підживлювати озимину рідкими добривами найкраще за допомогою авіації». (З газети.)

Наведені ілюстрації яскраво підтверджують сказане вище. А от у наступному прикладі виникає питання, чи правомірне тут вживання прийменника з: «Активна і свідома участь трудящих в управлінні всіма справами суспільства здійснюється не тільки через державні органи, а й з допомогою розгалуженої мережі масових громадських організацій – профспілок, Ленінського комсомолу та інших». (З журналу.) Адже йдеться про неживі істоти (масові громадські організації), та це з одного боку. А з другого – що таке профспілка, комсомол? Говорячи про них, безперечно, мають на увазі їхніх членів, людей. Тому тут можна виправдати вживання прийменника з, а не за.

Щодо прийменника при, то зі словом допомога в українській мові його краще замінити прийменником з або за – залежно від контексту.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.