Усю різножанрову творчість В. Шевчука проймає фунда­
ментальний, наскрізний, системоорганізуючий образ Дому.
Це — символ міцної осілості й захищеності, щось упізнава-
но-матеріальне, рідне, прописане до найдрібніших деталей, і
водночас — ідеальне, алегорія духовної Батьківщини. Дім
духовний. Точний малюнок цієї монументальної Шевчукової
споруди знаходимо в романі-баладі «Дім на горі» (1983),
але до її побудови письменник підійшов уже в перших опо­
віданнях та повістях (збірки «Серед тижня», 1967; «Серед­
охрестя», 1968) та в романі «Набережна, 12» (1968). З ві­
кон цього Дому побачено українську історію трьох століть
у романі «Три листки за вікном» (1986), удостоєному Шев­
ченківської премії за 1987 р. Особливий часопростір Дому
розбудовується у нових творах, що дає підстави вбачати в
ньому наскрізний образ усієї творчості В. Шевчука.
По закінченні історико-філософського факультету
Київського університету В. Шевчук працював у газеті «Мо­
лода гвардія», науковим співробітником Київського історич­
ного музею. Далі — творчість, яка й становить біографію пи­
сьменника, основу його внутрішнього духовного життя, при­
свяченого шуканням істини. Цим він схожий на своїх героїв.
383 Перші життєві враження В. Шевчука пов’язані з війною,
дитинство — з повоенням. Війна закодувала його підсвідо­
мість. Апокаліптичне зіткнення добра і зла відчутно позна­
чилося на світорозумінні письменника, поставило перед ним
вічні філософські дилеми, при вирішенні яких залучаються
все нові сфери духовного буття народу.
Повоєнна розруха, створення «соціалістичного табору»,
холодна війна, ідеологічне протистояння, боротьба з диси-
дентством, боротьба з природою, в тому числі й людською,
боротьба з «буржуазним націоналізмом», боротьба за ко­
муністичні ідеали… В атмосфері цієї фанатичної, часто без­
глуздої боротьби минуло перше п’ятдесятиліття письменни­
цького життя. Зараз здається майже неймовірним те напру­
жене внутрішнє протистояння В. Шевчука будь-яким проя­
вам насильницького запровадження «добра». У своїх творах
стверджує він думку про те, що злом годі перемогти зло,
що перемога, якщо вона досяжна взагалі, можлива тільки
добром.
Зрозуміло, така позиція викликала осуд критиків —
жерців соціалістичних догматів. В. Шевчука то «закрива­
ли», позбавляючи можливості друкуватися, то «відкривали»
під тиском літературної громадськості, то «згадували», то
«забували». В цьому його доля типова для шістдесятників.
Менш типове ставлення письменника до своєї літературної
долі: на відміну од значної, на жаль, частини колег, він
ніколи не робив жодних кроків назустріч режиму, не писав
нічого покаянного чи виправдально-лояльного, аби сподоба­
тись ідеологічним кваліфікаторам. Не займав він і позиції
відвертого дисидентства. Трудний шлях подолання Зла Доб­
ром став його творчим кредо, потвердженим життям.
Серед головних героїв Шевчукової прози не зустрінемо
політиків і вождів, начальників будь-якого рангу — всіх тих,
хто силою влади покликаний грубо регулювати зовнішній
подієвий плин суспільного життя. Політичні, ідеологічні те­
ми й конфлікти, герої-номенклатурники, владики, завойовни­
ки і властива їм потреба влади, боротьба за владу як форму
існування, змагання марнославств не входять у коло твор­
чих зацікавлень письменника.
В. Шевчук уособлює той напрям у прозі «шістдесят­
ників», котрий тяжіє до книжності, культурництва. Його
ліричний герой, виразно заявлений ще в перших новелах, а
потім прописуваний у різних іпостасях і часових площи­
нах,— насамперед книжник. В. Шевчук може наділяти його
будь-яким фахом, але тип мислення, схильність до заглибле­
ного рефлектування виказують у ньому передусім інтеліген­
та, характер вельми споріднений із авторським.
384
Книжники стали й центральними постатями романів
В. Шевчука: «На полі смиренному» (Семен-Затворник, ав­
тор «Нового синаксару Київського»); «Дім на горі» (друга
частина роману «Голос трави» має підзаголовок: «Оповідан­
ня, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до лі­
тературного вжитку його правнуком у перших»); «Три лист­
ки за вікном», де зустрічаємось із постатями Іллі Турчинов-
ського, автора своєрідної автобіографії, та Кирияка Сата-
новського, котрий веде свою «Чорну книгу». Праця над кни­
гами є справою життя всіх цих малопомітних у соціально-іс­
торичному сенсі постатей, саме ця праця робить їхні дні ос­
мисленими й ваговитими, нею вони вирізняються з-поміж
мільйонів, які безслідно розтанули в мороку століть. Книжна
творчість — це засіб лишити сконцентровану енергію свого
духу для вічності, це одна з форм змагання тлінної людини
з часом, де перемога можлива. Книжництво — прикмета
інтелігентності, прописки того чи того персонажа в культурі,
знак культури, а герої В. Шевчука вирізняються насамперед
приналежністю до неї, акумулюють культуру своєї епохи,
мислять категоріями культури, бачать світ через неї.
Життя цих людей здебільшого минає на суспільній пери­
ферії, концепція околиці розроблена В. Шевчуком у найріз­
номанітніших планах, зокрема й міфологічному. Вони не зу­
мовлюють характер визначальних політичних подій, здебіль­
шого й не беруть у них участі. Зате вони нерідко виявляють­
ся кращими провидцями порівняно з центральними постатя­
ми історії, котрі існують у вирі подій і мають реальну владу
й силу, щоби впливати на ті події. Річ, певне, в тому, що
створені В. Шевчуком Ілля Турчиновський, чернець Семен,
козопас Іван Шевчук — це уособлення життя в культурі, яке
в творчості письменника опонує реальному історичному існу­
ванню. Саме життя в культурі має ті прикмети гуманізму,
що їх не втомлюється обстоювати письменник. Саме таке
життя гідне людського призначення, саме в ньому реалі­
зується вічне прагнення людини до повноти буття і щастя
існування.
Міркуючи так, ясніше бачимо ті два монументальні пла­
сти, які постійно зіштовхуються у творах письменника. Це —
реальна й культурна дійсність, щодення й вертеп, історія і
міф. Усі герої-книжники В. Шевчука мають спільну родову
прикмету, чинну всупереч хронологічним рамкам різних
епох, представниками яких вони виступають. Усі — речники
культурної опозиції, а тому відіграють найчастіше роль спо­
стерігачів, самовидців, а не учасників подій. Така
життєва позиція не є ознакою слабкості, вона виважена
внаслідок зрілих роздумів, вистраждана, потверджена до-
13 5-144 385 свідом, зумовлена цілком конкретним, укоріненим в духовній
практиці українства, екзистенціальним спрямуванням філо­
софської думки. Найзначнішим виразником цієї екзистенціа­
льної філософії був Г. Сковорода з його славнозвісним афо­
ризмом: «Світ ловив мене, та не піймав», з його практичною
філософією, потвердженою життям.
Мабуть, настав час принципово змінити погляд на істо­
ричні постаті й літературних героїв, подібних до Іллі Турчи­
новського, героя роману-триптиха В. Шевчука «Три листки
за вікном». Цю постать, звісно ж, можна розглядати під ку­
том зору її соціальної значимості й активності, місця в
історії, як то робить, наприклад, М. Жулинський у передмові
до роману: «На жаль, система його світосприйняття оддали-
ла його від насущних проблем соціальної боротьби того ча­
су, од політичних проблем епохи, адже саме в цей час на
Правобережній Україні і в Білорусії, де мандрує герой, по­
силено закріпачували селян, збільшували релігійний гніт,
а на Лівобережжі, звідки Турчиновський був родом, козаць­
ка старшина інтенсивно збагачувалась й немилосердно гас­
ла меншого брата. Ілля Турчиновський, однак, всю свою бо­
ротьбу переносить у площину морального становлення й
удосконалення людини, схоластично відриваючи його від со­
ціуму й насущних проблем епохи» ‘.
Річ зовсім не в тому, щоб спростувати таку, цілком слуш­
ну й виправдану з погляду соціологічного методу оцінку ха­
рактеру Іллі Турчиновського, літературного героя і цілком
реальної постаті, яка вписала свою сторінку в історію
давньої української літератури. Та з погляду утвердження
духовних засад моральні шукання Турчиновського мають не
менше, якщо не більше, значення в розвою українців, аніж
безпосередня участь у соціальній боротьбі. Вирушаючи в
мандри шукати істину, він втілює і реалізує по-своєму поза­
часове, загальнолюдське, одвічне, в усі епохи актуальне
прагнення людини. Не відповідаючи злом на зло, він дотри­
мується сформульованих в усіх великих релігіях людства мо­
ральних приписів. Не вчинивши зло, досягає пошукуваного.
Ілля Турчиновський — антипод Феофана Прокоповича, кот­
рий обрав інший шлях самореалізації, став визначним цер­
ковним діячем, політиком, просвітителем, досяг найвищих
нагород і посад, заплативши за свій успіх ціною зради
Україні, прислужництвом її катові — російському імперато­
ру Петрові І. Внутрішні духовні зусилля турчиновських «у
площині моралі» певною мірою нейтралізують, корелюють
1
Жулинський М. У вічному змаганні за істину // Шевчук В. Три
листки за вікном. К-, 1986. С. 7.
386
бурхливу зовнішню (у площині соціально-політичній, кар’єр­
ній) діяльність прокоповичів.
Роман «Три листки за вікном» перегукується з романом
«На полі смиренному» (1983) насамперед у позиції головно­
го персонажа. Семен-затворник, який замірився, на протива­
гу канонізованому «Києво-Печерському патерикові», скласти
власний «Синаксар» — правдиву книгу з життя лаврської
чернечої братії, твердо переконаний: треба жити «на цій
землі так, щоб нікому не принести лиха». Семен-затворник
не ставить під сумнів християнське вчення, віру в Бога, він
сповнений жагучої непримиренності до тих, що лицемірять,
спотворюють вічні істини. Цей характер цікавий своїм по­
літеїзмом: християнство співіснує -в його свідомості з пра­
давньою релігією предків — язичництвом, причому остан­
ньому віддає перевагу і отець Семен, і автор роману.
Скутому ідеологічними канонами життю В. Шевчук про­
тиставляє у своїх творах життя у злагоді з власною приро­
дою і природою загалом. Його пантеїзм — органічний, бо
спирається на міцну й давню традицію, закріплену як у на­
родній свідомості, так і в літературі. Окультурене, олітерату­
рене, значною мірою ідеалізоване язичництво взагалі не­
рідко виступає у В. Шевчука й ряду інших українських про­
заїків синонімом справжнього, розкутого, сповитого поезією,
одухотвореного спорідненістю з природою людського життя.
Будь-яке насильство над таким повним існуванням неприпу­
стиме.
Ще одним визначальним мотивом, чи не найглибше опра­
цьованим, є творчість у всій багатовимірності й багатознач­
ності цього поняття. В. Шевчук послідовно обстоює ту дум­
ку, що саме творчість, у тому числі літературна, є найпосут-
нішим засобом людського самовираження. Письменник час­
то описує процес творчості, при цьому трактує як творчий
акт і розлогі рефлексії своїх героїв, і їхні візи, досягнення
певних станів душі, настроїв просвітленого спокою. Хлопець
з роману «Дім на горі», подібно до інших персонажів В. Шев­
чука, насолоджується таким настроєм, як стан пізнання, мо­
мент істини: «Хлопець сидів, обійнятий м’якою радістю: ши­
рокий світ клався йому перед очі. Здавалося йому, що ви­
йшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хма­
ру вогненного світла… Погідний ритм упізнав він у всьому —
там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку й крові, рух жи­
вих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ ле­
жить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що випов­
нює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у
всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів:
весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра
із* 387 кожному, а основним принципом світу є все-таки любов… Ру­
ка його мимоволі потяглася, щоб натрапити на олівець чи
ручку, але завмерла в повітрі…».
Цей уступ надзвичайно характерний для В. Шевчука. Тут
розкрито і джерела його письменницького натхнення, і спо­
нукальну до творчості мотивацію. Хвилини духовного про­
зріння, нетривкий настрій єдності зі світом і Всесвітом
здебільшого спонукає письменника братися за перо, щоб пе­
редати цей настрій людям. Подібне відчувають і його герої.
Хоч, звичайно, не всі. Кирияк Сатановський із роману «Три
листки за вікном» — персонаж, мічений тавром русифікації,
національного нігілізму, а отже — позбавлений духовної
серцевини, відсторонений од народного досвіду, керується
протилежними до творчості спонуками: записуючи в «Чорну
книгу» людські вади й пороки, він заспокоює свою хвору
совість, переймається зловтіхою.
Поглиблені студії в царині духовного, увага до міфоло­
гічного, дослідження в нетрях підсвідомості привели В. Шев­
чука до занедбаної в пореволюційний період теми українсь­
кої демонології. Роман «Дім на горі» має досить незвичайну
побудову: складається з повісті-преамбули й циклу опові­
дань «Голос трави». Майстер новелістичної форми, В. Шев­
чук дає в цій другій частині роману ряд цікавих взірців ху­
дожньої обробки традиційних у народній демонології мо­
тивів (оповідання «Відьма», «Перелесник», «Чорна кума»,
«Свічення», «Перевізник» та ін.). Ці твори нагадують
притчі, в яких зафіксовано посутні, константні риси народно­
го характеру.
Притчевість — родова прикмета й фантастичних, за виз­
наченням автора, а точніше — філософських повістей
В. Шевчука «Птахи з невидимого острова», «Сповідь»,
«Мор», «Місячний біль» (1990). У них письменник виявляє
себе прекрасним інтерпретатором української старовини ча­
сів першого відродження, майстром тонкого психологічного
малюнка. Письменник знову звертається до вічних мотивів
гріховності, причинності зла, висвітлює таємничі, нерідко
темні закапелки людської свідомості, національного характе­
ру, шукає формули його.
Вагому частину творчого доробку В. Шевчука складають
оповідання про митців («Вогнище», «Диявол, якого нема»,
«Чарівник», «Мандрівка в гори», «Постріл», «Полиновий
тлін» та ін.). Звернення до драматичних доль визначних
діячів української культури — давньоруського співця Миту-
си, Шевченка, лаврського іконописця Григорія, Федьковича,
Метлинського та інших стає приводом для улюбленої розмо­
ви про творчість, її одміни, про безкорисливе служіння
правді.
388
Оповідання «Диявол, якого нема» присвячується «забу­
тим творцям». Цю присвяту можна трактувати і як своєрідне
лицарське гасло всієї осяжної культурницької праці В. Шев­
чука. Впродовж довгих десятиліть знімає він архівний пил
із рукописів, біографій світочів нашої духовності, вводячи їх
у живий естетичний обіг, роблячи цінним набутком сучасної
культури. В. Шевчукові ми зобов’язані ґрунтовними студія­
ми в царині давньої української поезії. Він — один з упо­
рядників поетичного збірника «Аполлонова лютня», перекла­
дач і коментатор літопису Самійла Величка тощо. В. Шевчук
шукає і виявляє себе в різних літературних жанрах — ро­
ман, повість, оповідання, новела, есе, критична студія, дра­
ма (його перу належить цікава п’єса «Вертеп», що збагати­
ла не вельми широкий репертуар сучасних українських теат­
рів), поетичний і прозовий переклад тощо, але завжди ли­
шається собою, завжди працює у злагоді з природою свого
таланту. В цьому він — переконаний послідовник етичної
філософії Г. Сковороди:
Щонайбільше там печалі, де велично-пишний дім,
А найменше в серці жалю у будиночку малім.
Невдоволені завжди ми — то печалей джерело,
Помислами повні злими — ось бунтарства де зело!
Потримаймо дух неситий! Годі мучити свій вік!
Не шукай край знаменитий! Будь звичайний чоловік.
Пафос цих рядків Г. Сковороди, перекладених В. Шев­
чуком, суголосний настрою всієї творчості письменника, кот­
рий подвижницькими зусиллями збудував для всіх відкри­
тий, власний Дім духовний, позбавлений помпезності й по-
зліток, зате мічений карбами надійності. Той Дім, у який
варто ввійти, щоб, кажучи словами Семена-затворника,
«трохи побачити неба»..