Роман Андріяшик належить до покоління, яке прийшло
в літературу в 60-ті роки, в часи великих сподівань. Україн­
ська проза 60-х відобразила початок процесу вивільнення
особистості, перегляду еталонів суспільної моральності.
Усвідомлення значущості й самоцінності людської індивіду­
альності дало нову якість літератури, нове романне мислен­
ня. Ці світоглядні спрямування значною мірою виражає
творчість Романа Андріяшика.
389 Р. Андріяшик народився 9 травня 1933 р. -в селі Ко-
ролівці на Тернопільщині. У 1964 р. закінчив факультет жур­
налістики Львівського університету, працював на жур­
налістській та видавничій роботі. Характерною особливістю
творчості письменника є те, що він одразу ж заявив себе як
талановитий романіст. Першою його книжкою став роман
«Люди зі страху» (1966). Проза Андріяшика — анти мону­
ментальна. В ній немає ні епохальних подій, ні епохальних
героїв, ні ідей-пам’ятників. Суб’єктивне ставлення до
дійсності, з чим вийшов письменник уже в першому своєму
творі, було принциповим. Якщо «панорамні» епопеї 40—50-х
років характеризувала колективна ідеологія, декларована
окремими персонажами твору, то герой Андріяшика постав
перед читачем з усвідомленим правом вибору й сумніву, з
почуттям власної гідності.
Стильовою домінантою цієї прози стане лірико-трагічна
тональність. За нею відкривається широкий романний
простір, у якому розкриття внутрішніх імпульсів, особливо­
стей психіки героя також руйнувало псевдоепічну цілісність
світу.
Заперечуючи традицію монументалізму, відкидаючи про­
вінційне соціально-побутове письмо, Андріяшик насичує
текст інтелектуальним змістом: різними філософськими, пое­
тичними ремінісценціями, цитатами тощо. Для шістдесят-
ників-прозаїків визначальним стало відкриття Е. Хемінгуея,
Г. Белля, бо це було передусім нове прочитання трагедії
війни. Тема війни у творчості Р. Андріяшика посідає також
значне місце, виростаючи в проблему чоловічої долі.
Головний герой роману «Люди зі страху» — учасник пер­
шої світової війни. Захищаючи політичні амбіції Австро-
Угорської імперії, він переживає безглузду й абсурдну для
українця війну. Звідси, від пережитого, прийде розуміння,
що гідність та всілякі невигадані чоловічі чесноти не можна
випробувати на війні, де від людини вимагається лише її
бездумна, механічна участь. Гідність, мужність приходять з
«волею». А велич людини розкривається лише за сприятли­
вих суспільних обставин. Ці думки, висловлені Прокопом
Повсюдою, розходилися з традиційною точкою зору, згідно
з якою людину випробовують обставини.
За своєю природою герой Андріяшика не є придатним до
насильства, якому всіма силами чинить опір. «Скільки со­
лодкого миру навколо»,— каже головний персонаж роману.
Так само і герой роману «Додому нема вороття» (1976)
Оксен Супора, сторонній, чужий воюючому світові гуцул,
мріє про надійно влаштоване життя, з усіх сил ирагне ви­
жити. Страх перед нескінченністю війни, втратою батьків-
390
щини та й взагалі страх перед фізичним винищенням пере­
творює його на приреченого втікача. У повній безнадії,
спізнавши неймовірну радість любові до жінки, він спізнає
на повну силу і невичерпну осоружність самотнього і зіпсо­
ваного життя. Тягнучи «страшну, втомлену і німу душу» по
тернистих дорогах насильства, він поступово втрачає впев­
неність у можливості нормального життя на рідній землі.
Р. Андріяшик показує реальність війни як машини і духовно­
го нищення: страх людей перед насильницькою смертю при­
мушує рятуватися самотужки, перетворює народ на бидло.
«Як би то так сказати, щоб не схоже було ні на пам’ят­
ник, ні на сльози»,— говорить Оксен Супора у стані глибо­
кого емоційного надриву. Ця фраза яскраво характеризує
стильові пошуки письменника. Проблема засобів виражен­
ня в даному творі розв’язується саме на межі поміж патети­
кою, якої прагне уникнути романіст, і сентиментальністю,
супроти якої він бажає виставити нейтральну фразу, де сло­
ва тільки на перший погляд мовчать: у підтексті — невимов-
лене слово.
‘ Продовжуючи художнє дослідження війни на іншому
етапі нашої історії, письменник завершує його в романі «Сад
без листопаду» (1980). Герой твору — сучасник автора,
звільнений в запас офіцер радянської армії, що став залож­
ником атомної зброї, жертвою ядерного опромінення.
Р. Андріяшик одним із перших в українській літературі за­
мислюється над чоловічими жертвами підпільної атомної
війни. Людство, стверджує письменник, живе передчуттями
нової руйнації. Адже «наше століття — це доба безперерв­
них воєн, оголошених і неоголошених», а кожне «нове поко­
ління чоловіцтва» носить у своїй свідомості «втому, голод,
насильство і страх смерті». Проте ідейна настанова, вираже­
на, зокрема, в метафоричній назві роману, спрямовується на
утвердження незнищенності світу, вічності саду життя, на
сторожі якого стоять добро і любов.
Однією з наскрізних проблем творчості письменника є пе­
реживання національного почуття. В романі «Люди зі стра­
ху» автор спирається на події 1916—1919 рр. в Західній
Україні, позначені розпадом Габсбургської імперії, проголо­
шенням і крахом Західноукраїнської Народної Республіки.
Це був час надій, сумнівів і зневіри. Р. Андріяшик зображує
дві політичні сили — прихильників національної ідеї та со­
ціальної революції. Його герой втомився від політики, праг­
не у «цьому содомі» зберегти свою окремішність, своє само­
стійне існування, бо «стужився за самим собою», втомився
споконвічною невлаштованістю своєї нації. Проголошення
республіки дає йому трохи впевненості, він починає буду-
391 вати хату, мріє про власне господарство. «Туга за загатою і
запотілим вікном» бентежить Прокопа надією, бо це туга за
влаштованим життям селянина: «Якби пахуче зелене літо,
достигаюче поле, чисте небо і не це ярмо, яке зовуть політи­
кою, якби довгий день — я закінчував би роботу в камено­
ломні рано…».
Занепад республіки, крах омріяних сподівань підсилюють
песимістичні настрої героя щодо українства. Люди зі страху
не можуть творити історію. Цю думку в романі продовжує
професор Кривов’яз: «У нас так багато трагедій, я маю на
увазі — з державою, що ми боїмося про неї думати. Ви, на­
приклад, маєте державний розум і відповідні здібності, до
вас приходять і кажуть: «Створюйте уряд». У ваших жилах
захолоне кров од страху. Правда ж?.. Нам потрібен Хмель­
ницький. Але, щоб він народився, треба, щоб принаймні
кілька десятиріч кипів Дніпро від козацьких човнів, щоб
десь за очима змужніла наша сила і ми до неї звикли».
«Жертви, посвяти, самозречення» націоналістів, патріотів
здаються Прокопові «страхітливо бридким ділом», де «лише
галасу багато», де можна виправдати свою бездіяльність.
Все це можна назвати «трагедією занепаду», яку розігрують
амбіційні «плаксії», не спроможні на власну державність —
так іронізує головний герой роману.
У романі «Люди зі страху» Андріяшик намагався узгоди­
ти офіційну ідеологічну доктрину щодо національно-визволь­
ної боротьби в Західній Україні зі своїм патріотичним почут­
тям, це спричинило ідейну непослідовність твору. Позиція
головного героя виявляється через заперечення. Духовність і
почуття братерства врятують наш народ,— вважає лікар
Грушевич, але такий погляд викликає в Прокопа Повсюди
лише гірку іронію. «Яка це драма,— думає він.— Неповно­
цінна людина, якою є кожний невільник, наполегливо, надо­
кучливо добивається миру між ближніми».
Інший шлях, шлях нещадної помсти, також для нього не
прийнятний. Онисим Невечір — колишній стрілець, який лю­
то ненавидить поляків-колоністів, вважаючи, що «лишень на
вістрі сокири» сховано порятунок для українського наро­
ду — це для Повсюди кривда, а вона породжує тільки крив­
ду. Отже, українство не здатне знайти свій шлях, який би
влаштував усіх. Тому єдиний вихід — революція. Але ж що
таке революція, спитаємо ми,— як не ненависть, не помста,
не кривда? Бридкий, «темний», «гадючкуватий», з перекоше­
ним ненавистю лицем, Онисим Невечір, хотів того автор чи
ні, неадекватно характеризує національно-визвольний рух в
Західній Україні. Подібну ж місію виконає в «Саді без лис­
топаду» Юрій Верхоляк. Так, власне, завершується розпоча-
392
та в першому романі критика «буржуазних націоналістів».
Але це буде вже у 80-х. А посередині цього періоду ще вийде
«Полтва».
Цей роман був опублікований у журналі «Прапор»,
1969 (№ 8—9). Значно перероблений, позбавлений головних
ідейних акцентів, твір вийшов у 1982 р. під новою назвою
«Думна дорога». У «Полтві» Андріяшик звертається до істо­
рії польської окупації Галичини, до надзвичайно промовис­
того факту тих часів,— діяльності «першого і єдиного у світі
підпільного університету» в умовах жорстокої полонізації в
Західній Україні. В дуже похмурий час,” ускладнений подія­
ми в «ЧССР» та їхніми наслідками, з’являється сміливий ро­
ман про те, як пригноблена нація живе надіями на визволен­
ня, незважаючи на весь налагоджений механізм шпигунства
та переслідувань. Машина гноблення, «шпигунські звичаї»
мають на меті вселити страх, примусити людину замовкнути,
посіяти підозру й роз’єднати рух опору. Діалоги й монологи
на цю тему, які ведуть головні герої Юліан та Марта, підси­
люють наскрізний критичний пафос роману. У творі виразно
вимальовується образ «держави-потвори», огидної своїми
законами й прислужниками.
Символічною є сама назва твору. Полтва — це річка, що
тече під Львовом. її замуровано в бетон. Але люди пам’ята­
ють, що «під чавунною декою клекочуться і б’ються об мури
темні запінені потоки» колись чистої річки Полтви. Забруд­
нена нечистотами, ця підневільна річка виростає в романі до
символу попсованого життя, підпорядкованого суспільному
беззаконню, за яким «усе найсвятіше в людських прагнен­
нях, усе найправдивіше й найвеличніше стає засобом поне­
волення, спотворюється, забруднюється, огиджується, дово­
диться до зужитку».
Вдумливому читачеві неважко було провести аналогії з
радянською дійсністю, зокрема з тим, як пильно вистежува­
лись і викорінювались у ній всілякі паростки національно-
визвольного руху.
Не могла не злякати апологетів тоталітаризму торжест­
вуюча впевненість, що проймає роман: «уся ця закутана з
накиненим на шию зашморгом» «все-таки лишиться іскрою
волелюбства, навіть після того, як її зроблять польською чи
німецькою». Ми маємо всі підстави, щоб на це сподіватися,
стверджує Юліан. Його мова пристрасна, емоційна, це мова
борця, впевненого в собі й у своїй справі: «Офіційне «духов­
не» життя так подурнішало, що вже ніхто не прагне зажити
похвали. Є підпільна художня література, пісні, музика, жи­
вопис, домашні театри. Причому все це до такої міри скеро­
ване в завтра, таке значуще, що бракує критеріїв, аби його
393 оцінити. Словом, реальний світ лише гнітить і переслідує, у
глибокому підпіллі вже цілком визрів новий світ…».
У «Полтві» виразно простежуються дві тональності —
трагічна і героїко-оптимістична. Вона передусім пов’язана з
двома персонажами — Мартою та Юліаном. Багато деталей,
зокрема історія загибелі непокірних татар, понівечена мо­
лодість Теклі, зґвалтованої на камінному хресті польськими,
жовнірами, трагедТя стрілецького війська, смерть дівчинки
Олесі в замурованій річці Полтві, а також тужлива поезія
Верлена та й сам образ Марти підсилюють трагічну то­
нальність твору. Мартою Чорнезою називає письменник
свою героїню, цим підкреслюючи свій задум образу «трагіч­
но замріяної» жінки. А Юліанове прізвище — Господар.
І воно асоціюється із впевненістю, перемогою. Саме з обра­
зом Юліана, цього небезпечного для польської імперії дер­
жавного злочинця, з образом його думання зв’язаний викри­
вальний характер роману.
У «Думній дорозі» образ Юліана, по суті, затушовано,
таким чином лірико-трагічна тональність стає визначальною,
а образ Марти — головним. Ідейний зміст цієї переробленої
редакції роману скеровується в історичне минуле українсь­
кого народу і не торкається сучасного і майбутнього.
“Написаний на хвилі національного відродження, роман
«Полтва» був несподіваним ударом по тоталітаризмові.
Офіційна критика одразу відреагувала на це. Зазнавши полі­
тичних звинувачень, Андріяшик змушений був піти на пев­
ний компроміс зі своїми переконаннями. У середині 70-х ро­
ків письменник змушений прислухатися до соціального за­
мовлення «відтворювати героїчні будні робітничого класу»
і видає роман «Кровна справа» (1978)—річ, безумовно,
компромісну, прямолінійну, але в потоці тодішньої «вироб­
ничої прози» вона все ж вирізнялася більшою художністю.
Накрикінці 80-х Р. Андріяшик публікує роман «Сторо-
нець», де створює художній портрет Юрія Федьковича. Він
був офіцером цісарської армії і німецьким римотворцем.
На рідній землі, куди після військової служби повернувся на
спочинок, тут, у «безгомінному запусті», у Сторонці-Пути-
лові, йому судилося стати українським письменником.
Образ героя створюється через передачу внутрішніх дум,
усамітненої розмови, коли витворюється поезія, осягається
неосяжне: «Яке нікчемне щастя — життя! Спробуй-но все це
описати…». Романіст використовує улюблений прийом — пе­
рехід авторського слова в слово героя і навпаки, так званий
монтаж об’єктивного й суб’єктивного мовлення:
«Нічка темна гори вкрила…
394
Та вже засріблювалися, затягувалися шпилі Горганів.
Сонце мовби шукало опори в землі, висвічуючи верховини.
Шумів ліс. Здавалося, квилять десь струни і ослабним голо­
сом промовляє сліпий кобзар на Говерлі. Федькович розвів
багаття, і, мружачи очі, протягло зітхнув. Довкола таки бу­
ло життя. Довкола кипів його незгаслий вулкан. Десь Емілія
дотанцьовує партію з пристаркуватим румунським королем.
Десь Юлія Дияконович дохрипувала сон і питала вві сні:
— Де мій коханчик Юр?
— Там,— відповідали гори.
— Утік?
— Так».
«Сторонець» — роман, що належить до інтелектуальної
прози. В ньому звучать голоси відомих сучасників Юрія Фе­
дьковича — західноукраїнських діячів — К. Горбаля, А. Ко-
билянського, Д. Танячкевича, німецького поета й літерату­
рознавця Е. Нойбауера, поетичні ремінісценції з Гете,
Шіллера, цитати з Клейста, Бюргера, Новаліса, влучні вис­
лови із польської, німецької, латинської, французької мов.
Дискусії про літературу та історію. А також народні пісні,
прислів’я, вірші Федьковича. Багатий культурний матеріал
вводить читача в широке коло інтелектуального спілкування.
А заодно створює образ поета, високоосвіченого українсько­
го інтелігента.
Назва «Сторонець», окрім топонімічного, несе й симво­
лічне навантаження. Сторонній. Сторонець. Поет незрозу­
мілий. Дивак, що раптом усвідомив себе українцем і про це
заговорив до чужого світу: «І, знімечений буковинець, я шу­
кав під шпіцрутенами свого народу, як конаючий Мойсей з
господніми заповідями, а народу того й не було, бо він ще не
народився».
Федькович у трактуванні Андріяшика — переконаний
нонконформіст. Саме така позиція посилює самітництво цієї
творчої постаті не лише у суспільстві, айв особистому
житті. Образ «до краю самотнього, безрідного, безрадного»,
непокірного, непристосованого чоловіка й митця особливо
близький авторові, про що свідчать його попередні твори.
Відображена в його творчості трагедія людського життя,
позбавленого впевненості й самоцінності, означала віднов­
лення гуманістичного пафосу нашої літератури, яка від сус­
пільних і соціальних проблем еволюціонувала до проблем
людських, індивідуальних. У своїх творах Роман Андріяшик
упритул підійшов до проблеми насильства суспільства над
людиною, здійснюваного у різних формах (війни, національ­
не, соціальне рабство тощо), а також до проблеми страху,
спричиненого цими негативними явищами. Він показав не
395 лише підневільну людину, а й «мозаїку людського неприй­
няття» чужого світу..