Докоряти. Це дієслово (так само як і його синоніми
дорікати, закидати) вимагає після себе давального
відмінка: «докоряти, дорікати, закидати (кому?) учневі». «їм
тяжко в пеклі докоряли» (І. Котляревський). «Люд
сторонній прочитає, докоряти всім нам стане» (В. Самій-
ленко).
Мені приходять телеграми,
Мені минуло двадцять п’ять.
Нічого лиш нема від мами,
Та їй не будем докорять (Д. Павличко).
Проте в мові творів письменників дожовтневого періоду
паралельно з цією формою слово докоряти виступало і з
додатком у знахідному відмінку. Порівн. у Лесі Українки
Прикласти руку в значенні «підписатися» не розглядаємо.
в листах: «От уже сей раз, то зовсім не по правді Ви мені
докоряєте» і «Не докоряй мене за вечори з рефератами»;
у художньому творі: «Ну, так чого ж мають вони докоряти
мені, а не я їм?»; у Панаса Мирного: «Бери ти, сину, рівню
собі, то й усе буде в вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме
очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим»;
«—. Хо ти хоч би пику вмив,— докоря йому Лушня» і
«Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його».
Вживання додатка в знахідному відмінку при дієслові
докоряти поширене і в народній творчості (порівн.:
«Кішку б’ють, а невістку докоряють»), інколи натрапляємо на
нього і в творах радянських письменників (порівн.: «В хаті
Бондариха одягнулася в святешне вбрання, довго
видивлялася в дзеркало, аж сама себе докоряти почала» —
М. Стельмах).
У сучасній літературній мові, як уже зазначалося, 8а
норму вважають керування дівслова докоряти давальним
відмінком — докоряти — кому? (див. «Курс сучасної
української літературної мови», за ред. акад. Л. А. Була-
ховського, т. II, стор. 82).