Аналіз речення у формально-граматичному, семантико-синтаксичному, власне-
семантичному і комунікативному аспектах уточнює поняття односкладності тим і
забезпечує кваліфіковане його визначення. Представники логіко-граматичного
напряму (елементно-таксонімічна наукова парадигма) вважали, що неповні речення
угворюються внаслідок пропуску головних членів речення – підмета, присудка або
зв’язки (див. [Греч 1827, с. 43, 49 і далі]). При цьому речення з нульовою дієслівною
зв’язкою теперішнього часу вони вважали неповними не тому, що не враховували
парадигму речення, а тому, що вони ототожнювали структуру речення зі структурою
судження, в якому зв’язка є обов’язковою складовою частиною (пор. погляди
Ф. І. Буслаєва, О. О. Дмитриєвського та ін.).
Уявлення про присудок як визначальний компонент речення було визначальним
і при аналізі речення у формально-граматичному і психологічному вимірах
(П. Ф. Фортунатов, М. М. Петерсон, Д. М. Кудрявський). Навіть якщо єдиний
головний член речення виражається називним відмінком іменника, то він
кваліфікується як присудок (його власна синтаксична функція не враховується), а
речення визнається як неповне. Так, наприклад, у реченні Ліс (у П. Ф. Фортунатова
«Пожар») психологічним підметом виступає уява того образу, який асоціюється
мовцем з цією реалією, а психологічним присудком виступає слово ліс. Очевидно,
що в цьому разі розглядаються підмет і присудок не з погляду вираження в мові
взаємозв’язку явищ реальної дійсності, а з погляду «поєднання безпосереднього
сприйняття явища зі словесним позначенням його в мові (реченні)» [Руднев 1963,
с. 42].
Суттєво доповнив зміст терміна «неповні речення» О. М. Пєшковський. Для
нього це не просто речення з «опущеними членами», а такі, в яких наявні словесно не
виражені члени і необхідність яких у структурі речення визначається формальним
складом речення [Пешковский 1956, с. 360]. Лінгвіст аргументує, що формальна
визначеність наявності невираженого, але структурно необхідного члена грунтується
на взаємних зв’язках членів речення. «Так, не супроводжуваний дієсловом називний
відмінок., обов’язково вказує або на опущене при ньому узгоджуване дієслово
виступаючи, …підметом неповного речення, або на опущений інший називний
відмінок та узгоджувану з ним зв’язку, виступаючи предикативним членом…»
[Пешковский 1956, с. 360]. Речення типу Він ні слова О. М. Пєшковський називає
стаціонарними реченнями. З ім’ям О. М. Пєшковського пов’язано виділення
інфінітивних речень в окремий різновид односкладних синтаксичних конструкцій.
Здебільшого розмежування неповних і односкладних речень пов’язують з ім’ям
О. О. Шахматова, який включає до неповних тільки такі речення, формальна повнота
яких відновлюється на грунті врахування синтагматичних відношень компонентів,
тобто до неповних відносяться речення за формою і за змістом. На думку
О. О. Шахматова, в односкладних реченнях яскраво не виражені ні підмет, ні
336
Тема II. Синтаксис простого речення
присудок; вони позбавлені чіткого членування на дві групи членів речення. Тому й
правильним видається вести мову тільки про головний член речення. Підтвердження
цього лінгвіст знаходить у тому, що «головний член односкладного речення може
бути ототожнений формально або з підметом, або з присудком, причому, звичайно,
не слід забувати, ще такий «присудок» відрізняється від присудка двоскладного
речення тим, що викликає уяву і про предикат і про суб’єкг, а присудок двоскладного
речення відповідає тільки суб’єкту» [Шахматов 1941, с. 30]. Суперечливим видається
подібне твердження в силу того, що в межах односкладного речення знаходить
вираження суб’єкт, який формально репрезентований як другорядний член речення
(Батькові не спиться; Мені працюється добре). Незаперечним є той факт, що в межах
односкладного речення предикативність реалізується в одному компоненті.
Розмежування типів односкладних речень переважно базувалося на
частиномовному вираженні головного члена речення, в силу чого диференціювалися
дієслівні та номінативні односкладні речення. А з-поміж дієслівних розрізняються
означено- (під впливом О. О. Шахматова), неозначено-, узагальнено-особові і
безособові односкладні речення, потім до них додалися ще й інфінітивні (виділені
вперше О. М. Пєшковським) односкладні речення. До номінативних додалися ще й
генітивні (обгрунтував необхідність їх вирізнення О. О. Шахматов). Наведеній
класифікації передувало розмежування безпідметових речень, речень з відносною
безпідметовістю (неозначено-особові й узагальнено-особові) і безприсудкових речень
(називні) [Синявський 1931, с. 202, 213, 233], інколи безпідметові речення називалися
вдовими (П. Залозний), що логічно заперечувалося відомими українськими
лінгвістами: «…нам видається, що немає потреби до граматики заводити цього
порівняння з родинного життя (всі граматики иньчих мов, де є такі речення, не
знають иньчої назви, а тільки – безпідметові речення), тим більш, що сиротами
лишаються слова більш без присудка в реченні, ніж без підмета, і тоді б тільки
речення було вдовим, якби присудка не було» [Сімович 1921, с. 370]. Ю. Шерех
розрізняє з-поміж односкладних речень безособові, відносно-безособові і називні. А
відносно-безособові речення поділяються на узагальнено-особові та неозначено-
особові односкладні речення [Шерех 1951, с. 95]. Протиріччя у розмежуванні
різновидів односкладних речень зумовлюють пошуки нових основ для їх визначення.
Останнім часом спостерігається тенденція розрізняти з-поміж односкладних речень
дієслівні та іменні (вихідним постає морфологічний принцип), а потім з-поміж
дієслівних розмежовуються підтипи односкладних речень на підставі особовості //
неособовості морфологічної форми. Подібне розмежування наявне і в підкласі
односкладних іменних речень. Саме подібний підхід до аналізу односкладних речень
зумовив поділ Н. Ю. Шведовою дієслівних односкладних речень на два класи: 1)
відмінювано-дієслівний; 2) не відмінювано-дієслівний. Відмінювано-дієслівний клас
охоплює власне-безособові і неозначено-особові речення, а до не відмінювано-
дієслівного класу належать іменні, інфінітивні і прислівникові речення (пор. Зима.
Мороз. Народу! Чаю! Наступати! Тут нам відпочивати. Холодно. Тепло.
Прохолодно). Означено-особові та узагальнено-особові односкладні речення
знаходять свій розгляд з-поміж двоскладних неповних речень [Русская 1980, с. 245,
248]. Водночас речення типу Забороняється шуміти. Не минуло року. Можна їхати.
Видно сліди. Багато народу аналізуються серед двокомпонентних і кваліфікуються
як не підметово-присудкові. Такий підхід при всій його привабливості викликає
сумніви, оскільки, з одного боку, зі складу односкладних речень вилучено
конструкції типу Забороняється шуміти. Не минуло року. Видно сліди, з другого
боку, утворення з яскраво вираженим суб’єктом розглядаються в межах суто
337
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ
односкладних речень (пор. Мені пощастило. Мені читати. Мені щастить)
Заперечуючи логічність подібного аналізу односкладних речень, Г. О. Золотова
відносить всі односкладні утворення до складу двокомпонентних й аналізує їх разом
з підметово-присудковими конструкціями, диференціюючи тільки дієслівні,
ад’єктивні, субстантивні, прислівникові, квантитативні конструкції [Золотова 1982,
с. 31].
Відштовхуючись від номінативної природи речення і враховуючи
співвідношення реальних та похідних речень, окремі лінгвісти на рівні реальних
речень розрізняють різноманітні варіанти підметово-присудкових моделей, що
перетворилися на одноядерні речення, тому й переконливим видається, на їх думку,
поділ усього загалу односкладних речень «на одноядерно-двокомпонентні й
одноядерно-однокомпонентні» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 185].
Поняття односкладності замінюється поняттям одноядерності. Водночас
констатується, що серед одноядерних речень значну кількість становлять
двокомпонентні інфінітивні варіанти модального типу з дієсловами, предикативними
прислівниками або із самостійними інфінітивами, поряд з ними розташовуються
однокомпонентні варіанти іменного типу, що можуть бути і двокомпонентними, пор.
Учневі хочеться писати. Хлопцеві можна малювати. Йому писати II Вечір. Біда.
Квітів! У мене біда. У мене квітів! [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 185].
Подальший розгляд усього загалу одноядерних речень грунтується на розмежуванні
двох типів – одноядерних дієслівних та одноядерних номінативних речень, з-поміж
останніх розрізняються одноядерні однокомпонентні / одноядерні двокомпонентні
номінативні речення і квантитативно-генітивні / генітивні заперечні одноядерні
речення [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 182-185, 187-284]. Відбувається
традиційний перехід при кваліфікації різновидів односкладних речень від суто
синтаксичних показників до морфолого-синтаксичних / власне-морфологічних ознак.
Хоча найбільш суперечливі різновиди односкладних речень (означено-особові,
нсозначено-особові, узагальнено-особові) почасти згадуються, але не розглядаються,
очевидно, їх відносять до двоскладних з неповним виявом структурної схеми. Не
вельми слушною видається тоді необхідність такої констатації, оскільки постає
незрозумілою думка про те, що «Речення з усуненим суб’єктом іноді можуть
замінюватися на неозначено-особові конструкції. Пор.: / зараз же з сільраді загули
зашуміли… [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 199]. Саме розмежування з-
поміж одноядерних дієслівних речень одноядерно-двокомпонентних (аналогів
двоядерних) одноядерно-двокомпонентних й одноядерно-однокомпонентних
конструкцій, що здійснюється тільки в межах безособових речень, видається дещо
спрощеним і не мотивованим. Та й самі автори подалі зосереджують увагу на
морфологічних показниках, а власне-синтаксична специфіка в такому разі постає
похідною, що загалом суперечить навіть вирізненню статусу предикативних
прислівників, предикативів, предикативів на -но/-то у системі частин мови. Подібне
тлумачення односкладних речень, їх місця у системі синтаксичних одиниць є
похідним нерозмежування відтворюваних і витворюваних синтаксичних одниць і
прагненням підвести під поняття речення будь-який мовленнєвий конструкт, що
загалом суперечить принципам організації мовлення, яке базується на
конститутивних і відтворюваних елементах. Останні постійно зазнають модифікації
й інтерпретації, лексичне заповнення тих чи інших абстрактних узагальнених зразків
зумовлює один із первинних виявів інтерпретації, що послідовно взаємодіє з
різноманітними суб’єктивними компонентами, внаслідок чого віртуальна величина
постає у межах мовленнєвого і немовленнєвого контексту. В такому разі у реченнєвій
338
Тема II. Синтаксис простого речення
структурі слід розмежовувати 1) віртуально-концептуальний, 2) номінативний і 3)
ситуативно-прагматичний плани. Кожен з них характеризується власною площиною
мотивованості і внаслідок реалізації в межах реченнєвої структури засвідчує
взаємоперетин з наповненістю іншого. По суті простежується перехід реченнєвих
моделей у компоненти мовленнєвої комунікації – висловлення. Але традиція
виявляється в прагненні застосувати поняття речення до всіх трьох аспектів, що й
зумовлює непослідовність розгляду речення загалом і визначення статусу
односкладного речення зокрема.
Незаперечним є той факт, що на рівні віртуально-концептуальної моделі будь-
яке речення є двоскладним, в якому знаходить своє вираження субстанційний та
екзистенційний елементи. «Субстанційний компонент вміщує покликання на
інтенційного феномена…», а екзистенційний компонент чітко «відмежовує
номінативний зміст речення від номінативного змісту інших мовних одиниць…»
[Ломов 1994, с. 32-33]. Через речення, наповнене різними типами суб’єктивними
величинами, реалізується весь вимір людського буття: «У кожному висловленні ми
говоримо, що щось існує, у кожному питанні ми питаємо, чи існує щось, або що
існує, або як існує, у кожному висловленні ми наказуємо, просимо, бажаємо, щоб
щось існувало» [Вгбскег 1948, с. 42]. Екзистенційний компонент «дозволяє «творити»
світ, оскільки він закриває межі констатованої ситуації, для якої людський розум у
навколишній дійсності знаходить тільки «сирий матеріал» [Ломов 1994, с. 33].
Субстанційний компонент може бути виражений поряд з називним відмінком будь-
яким іншим, який постає регулярним репрезентантом субстанційної семантики при
тій чи іншій формі предиката (пор. статус давального відмінка при інфінітивному
предикаті – екзистенційному компонентові реченнєвої структури). Віртуально-
концептуальна двокомпонентність реченнєвої структури ні в якому разі не
відображає її формально-граматичну двоскладність, оскільки віртуально-
концептуальна двокомпонентність репрезентує особливості валентної рамки речення
і статус у ній тих чи інших компонентів, а формально-граматична двоскладність
спрямована у реалізацію граматичної основи речення і напрями вираження
взаємозалежної координації.
Розгляд односкладних речень повинен базуватися на врахуванні
нерівнорядності формально-граматичної і семантико-синтаксичної площин
реченнєвої структури, в силу чого постає аргументованим розмежування дієслівних
та іменних односкладних речень на підставі формального вираження
предикативності. Водночас слід констатувати нерівнорядність всіх типів
односкладних речень, оскільки з-поміж них розрізняються речення з яскраво
вираженою особовою семантикою. При цьому форма головного члена речення у
своєму обсязі вміщує вказівку на виконавця дії чи носія стану, окреслюючи його
вираження. Тому й таким частим постає віднесення цих речень до модифікацій
двоскладних (пор. статус означено-особових, узагальнено-особових односкладних
речень у концепціях Ю. Шереха, В. Сімовича, І. Р. Вихованця, Н. Ю. Шведової,
Г. О. Золотової) або зазначення особливого виміру особової семантики –
неозначеності (неозначено-особового). Статус безособових речень не піддається
сумніву, оскільки головний член таких конструкцій позбавлений вказівки на
окреслення діяча чи носія стану, хоча таке твердження вимагає корекції в силу того,
що в них носій предикативності здебільшого співвіднесений з субстанційний
компонентом і поза останнім не реалізує свою семантику, пор. Нами написано вже
багато. Чимало пройдено, чимало проспівано. І співається, і плачеться мені, а чого –
сам не знаю (В. Підмогильний). Морозить (Мороз морозить). Блискає (Блискавка
339
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ
блискає). Гримить (Грім гримить). У сучасній українській мові безособові
конструкції переважно вживаються у двочленному вимірі особливо це яскраво
простежується у конструкціях з головним членом вираженим перфектною формою на
-но/то, пор. Завод збудовано <— Завод збудований <— Завод збудований робітниками
<— Робітники збудували завод. У безособових реченнях повідомляється здебільшого
про дію в її результаті, а не в процесі.
У граматичному ладі сучасної української мови односкладну дієслівні речення
виступають у різноманітних своїх виявах, з-поміж яких означено-особові конструкції
найбільшою мірою наближаються до двоскладних і становлять периферійний вияв
односкладності. В їх структурі і семантиці дія послідовно співвідноситься з
виконавцем і мислиться як реалізовувана ним. Це яскраво простежується і в їх
семантиці, оскільки, суб’єкт послідовно окреслений і означений: Ношу в душі слова;
все життя пам’ятатиму мамині слова як гасло… (В. Скуратівський); Спогадаймо
повість незабутню про далеку вільну країну, Про стару Шотландію славутню (Леся
Українка); Люблю! Похмурі дні, коли сизі хмари ледь пробиваються крізь проміння
золоте! (М. Стельмах). Узагальнено-особові речення становлять чітко окреслений
клас у силу спрямованості їх змісту до кожного з носіїв мови та узагальненого змісту,
вбираючи в себе життєвий досвід попередніх поколінь: Скільки не думай, а робити
треба, бо думка ледача, а робота швидка; 3 письма слова не викидають (Нар. тв.).
Суперечливим у кваліфікації узагальнено-особових односкладних речень постає
співвідношення формальної репрезентації предикативності і семантики, тому що
чималий загал речень з іншим вираженням предикативності також характеризується
узагальненістю, пор. Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися; Хто не
робить, той не помиляється; Гарно того і вчити, хто хоче все знати; За
письменного трьох неписьменних дають, та й то не беруть (Нар. тв.). В силу цього
й постає сумнівним виділення цього класу односкладних речень на підставі суто
формальних критеріїв. Доцільніше вести мову про різні вияви узагальнення на рівні
двоскладних та односкладних речень. Тому клас узагальнено-особових речень слід
розглядати через призму реченневої семантики, виділяючи ядро таких конструкцій
(сюди належать і форми 2-ої особи однини і множини індикатива та імператива),
напівпериферію та периферію. Кваліфікація цих речень як односкладних позбавлена
викінченої мотивованості, але констатація відмінності у реченнєвій структурі
означеності та узагальненості особової семантики є необхідною, тому що
підкреслюється нерівнорядність їх функціонального призначення.
Неозначено-особові речення постають більш окресленими в силу своєї
формальної визначеності і сприйняття виконувача дії неозначено. Підкреслення
особи діяча чи носія стану у формі дієслова-предиката, з одного боку, наближає такі
конструкції до двоскладних, а неокресленість діяча щодо його семантичного
наповнення наближає ці речення до односкладних, з другого боку. Означено-,
узагальнено-, неозначеноособові односкладні речення завжди викликали сумнів. Це
мотивується формальним вираженням предикативності і семантичним спрямуванням
головного члена до другого компонента граматичної основи речення. На рівні
семантико-синтаксичної структури такі конструкції є двоскладними, а у формально-
граматачному вимірі – односкладні, парадигматично співвіднесені з двоскладними.
Заперечувати їх синтаксичну специфіку у граматичну ладі сучасної української мови
немає ніяких підстав.
З-поміж іменних односкладних речень здебільшого вирізняють лише
номінативні, інколи додають також і генітивні. Статус номінативних речень
мотивований особливостями формального вираження предикативності, що також у
340
Тема II. Синтаксис простого речення
парадигматичному плані постають модифікаціями двоскладних. їх специфіка у
граматичному ладі сучасної української мови зумовлюється напрямами формальної
репрезентації та особливостями семантики – констатація того чи іншого явища. Щодо
генітивних конструкцій, то їх статус як односкладних є сумнівним, оскільки вони
здебільшого постають ситуативно і прагматично мотивованими і їх зміст стає
зрозумілим тільки при врахуванні мовленнєвого і немовленнєвого контексту. Все це
дає підстави стверджувати варіантний вияв двоскладних речень у формі генітивних
конструкцій. У чомусь подібний вияв можливий і для форм давального, орудного
відмінка.
Номінативні речення у своєму загалі об’єднують різноманітні вияви.
Розглядаючи їх особливості, О. О. Потебня вважав номінативні структури
секундарним типом реченневої структури, ставлячи їх в один ряд з такими, що не
містять в собі називного відмінка іменника (Убито! Пробі! Цабе!), бо вони всі
«перебувають у залежності від будови теперішньої мови, пояснюються цією
будовою, як її частини, разом з нею мають передумовою тривалий розвиток мови»
[Потебня 1958, с. 79]. І пропуск дієслова в цьому випадку «передбачається самим
собою» [Там же]. А вже О. М. Пєшковський, розвиваючи погляд О. О. Шахматова,
прийшов до висновку, що головний член номінативних речень – присудок (в одних
лінгвістів – це підмет, в інших – присудок). Нерівнорядність номінативних речень
зумовлювала пошуки різних основ їх класифікації (пор. розрізнення
О. М. Пєшковським з-поміж номінативних речень екзистенційних, вказівних і
називних). Розбіжність у підходах щодо кваліфікації головного члена номінативних
односкладних речень мотивується різними поглядами на їх генезис (пор. [Шерех
1947]). Вперше проблему їх генезису сформулював й окреслив Д. Ріс [КіеЬ 1931]. В
українській лінгвістиці вперше про односкладні номінативні речення згадав
М. Ф. Судима у своїй праці «Українська фраза. Коротенькі начерки» (Харків, 1928. –
С. 28-29). У чомусь подібні погляди розвивали М. Н. Перегінець, О. Н. Синявський,
К. Німчинов (див. праці (М. Перегінець. Синтаксис простого речення // Підвищеній
курс української мови / За ред. Л. А. Булаховського. – Харків, 1931. – 266 с; Олекса
Синявський. Норми української літературної мови. Харків, 1931. – 234 с;
К. Німчинов. Синтакса української мови у порівняльно-історичному освітленні //
Історичний курс української мови. – Лекція IX. – Харків, 1930. – С. 177-178)). Щодо
їх статусу у слов’янських мовах з-поміж лінгвістів ще у тридцяті XX століття не було
одностайності. Одні мовознавці стверджували, що, наприклад у російській мові
називні речення «відмерли» (Л. Боровой), оскільки були типовими тільки для
декадентської (!) літератури: «Водночас (цілком закономірно) зникла з мови і та
підкреслено-уривчаста бездієслівна або безіменна, іноді й однослівна фраза, що
входила в моду в декадентській літературі передвоєнних років… Ця безособова,
безвідповідальна, безсила форма органічно чужа тій класі, яка тепер веде мову»
[Боровой 1938, с. 207], інші лінгвісти схилялися до думки про стилістично-
експресивну маркованість односкладних називних речень, що є ознакою віршованої
мови (Л. Булаховський, Л. Перельмугтер, К. Німчинов, О. Синявський та ін.).
Незаперечним є той факт, що односкладні номінативні речення вперше постали в
усно-розмовній стихії і через неї з’явилися в нормативно-писемній традиції. Ще
Ш. Баллі підкреслював, що «Явища, властиві усномовним виявам, майже завжди
кінець-кінцем, сприймаються або наслідуються письмовою мовою, і … в
остаточному наслідку ця славнозвісна граматика «писаного» пояснюється науково
тільки вивченням граматики; «мовленого» [Балли 1955, с. 98]. Проблематичним
постає коло односкладних номінативних речень, до складу яких непоодинокими є
341
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ
спроби віднести й конструкції, в котрих наявні обставинні компоненти
спеціалізованого / неспеціалізованого типу, що викликає великі сумніви у
мотивованості подібного підходу, оскільки конструкції такого різновиду повинні
містити у своїй імпліцитній / експліцитній структурі валентно зумовлюючий
компонент, пор. приклад, що наводиться Ю. Шерехом у праці «До генези називного
речення» (Мюнхен, 1947): Люди жнуть або косять, а її Андрій йде стежкою,
ремінна торба через плече, бриль на потилиці і ціпком вимахує (М. Коцюбинський), в
якому конструкція (ремінна торба через плече» і конструкція «бриль на потилиці»
кваліфікується як односкладні номінативні речення на тій підставі, що постпозитивні
компоненти збуджують увагу. При цьому Ю. Шерех знову покликається на Ш. Баллі,
який констатує, що відрив членів речення «внаслідок дисльокації спричиняється до
замирання граматичних зв’язків; часто в подібних випадках уже не можна точно
визначити, сурядний чи підрядний зв’язок тут наявний» [Балли 1955, с. 317].
Водночас автор прагне встановити причини з’яви номінативних речень та напрями
еволюції і приходить до висновку, що «… називні речення могли формуватися і
формувалися з рядів однорядних членів … Чи це ряд підметів, чи це ряд означень, –
називні речення можуть розглядатися як результат розпаду внаслідок того, що окремі
члени ряду набирали такої повноцінності, яка не могла миритися з їх перебуванням в
основному первісному реченні [Шерех 1947, с. 31]. Поряд з цим широко
коментуються думки про постання номінативних односкладних речень як наслідку
відцентрових тенденцій у реченнєвій структурі, адже, як вважав О.В.Попов, «…
підмет спочатку стоїть поза реченням, яке становить присудок”, що й
уможливлювало виокремлення переважно постпозитивного називного (пор. також
погляди на цю проблему В. Вундта, С. Д. Кацнельсона та ін.). Очевидно, такий підхід
до розгляду генезису номінативних односкладних речень є мотивованим (у чомусь
подібне явище спостерігається при виокремленні кличного відмінка у функції
звертання тощо). Але твердження про належність речень з обставинами у їх
структурі до односкладних викликає сумніви, оскільки такого типу утворення,
функціонуючи як комунікативні одиниці, своїм змістом і внутрішнім
підпорядкуваннями передбачають наявність валентно зумовлюючого предиката типу
знаходитися, перебувати, бути (пор. спробу багатьох лінгвістів віднести –
постпозитивний компонент цього типу конструкцій до предикативних і надати йому
статус іменної частини складеного іменного присудка (Г. О. Золотова,
М. У. Каранська та ін.)). У чомусь подібний підхід застосовував О. М. Пєшковський
кваліфікуючи присудок у реченнях типу День ясний. Ніч темна. Трава зелена. Море
спокійне. Квіти яскраві як іменний простий, хоча подібне тлумачення слід визнати
некоректним, оскільки носієм усіх граматичних значень присудка виступає дієслівна
зв’язка бути у нульовому своєму вираженні, пор. у парадигмі Трава зелена / Трава
була зелена і под. Тому речення з обставинним компонентом у структурі є
двоскладними з нульовим присудком.
Література
1. Балли 1955: Балли Ш. Общая лингвистика и вопросьі французского язьїка. –
М.: Изд-во иносгр. лит., 1955. – 416 с.
2. Боровой 1938: Боровой Л. Новьіе слова // Красная Новь. – 1938. – № 2. –
С. 202-218.
3. Греч 1827: Греч Н. И. Практическая русская грамматика. – СПб.: Изд-во
Тип. СПб. Воспит. дома, 1827. – 376 с.
4. Загнітко 1996: Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови.
Морфологія. – Донецьк: ДонДУ, 1996. – 437 с.
342
Тема II. Синтаксис простого речення
5. Загнітко 1996а: Загнітко А.П. Український синтаксис / (науково-
теоретичний і навчально-практичний комплекс): У 2-х ч. – К.: ІЗМН, 1996а. – Ч. 1. –
202 с;Ч. 2. -226 с.
6. Золотова 1982: Золотова Г. А. Коммуникативньїе аспекти русского
синтаксиса. – М.: Наука, 1982. – 368 с.
7. Ломов 1994: Ломов А. М. Типология русского предложения. – Воронеж:
Изд-во Воронеж, ун-та, 1994. – 280 с.
8. Пешковский 1956: Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном
освещении. – 7-е, изд. – М: Учпедгиз, 1956. -511с.
9. Потебня 1958: Потебня А. А. Из записок по русской грамматике: В 4 т. – М.:
Учпедгиз, 1958. – Т. 1/2. – 536 с.
Ю.Руднев 1963: Руднев А. Г. Синтаксис современного русского язьїка. – М:
Вьісшая школа, 1963. – 364 с.
11. Русская 1980: Русская грамматика: В 2-хт. -М.: Наука, 1980. -Т. 2. -709 с.
12. Курило 1931: Курило О. Норми української літературної мови. – Харків:
Радянська школа, 1931. – 256 с.
ІЗ.Сімович 1921: Сімович В. Граматика української мови (для самонавчання та
в допомогу шкільній науці). – Вид. 2-е з одмінами й додатками. – Київ; Ляйпціг:
Українська накладня, 1921. – 584 с. (Перевидання: Українські граматики. – кад. 5 / За
ред. О. Горбача. – Мюнхен: Вид-во Українського вільного університету, 1086. – 584,
ХШ с).
14.Смеречинський 1932: Смеречинський С. Нариси з української синтакси у
зв’язку з фразеологією та стилістикою. – Харків: Радянська школа, 1932. – 283 с.
15.Українські 1990: Українські граматики. – Вип. 8 / За ред. О. Горбача. –
Мюнхен: Вид-во Українського вільного університету, 1990. – 283 с).
16. Слинько 1994: Слинько 1.1., ГуйванюкН. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис
сучасної української мови. Проблемні питання. — К.: Вища школа, 1994. — 670 с.
17. Шахматов 1941: Шахматов А. А. Синтаксис русского язьїка. – Л.: Учпедгиз,
1941-620 с.
18. Шерех 1947: Шерех Ю. До генези називного речення.- Мюнхен, 1947. –
50 с.
19. Шерех 1951: Шерех Ю. Нарис сучасної української літературної мови. –
Мюнхен, 1951.-402 с.
20. Вгбспег 1948: Вгоскег N. ЗргасЬе ипо сіаз 8еіп // Ьехз. – Ва. 1. – 1948. – 8. 5 –
186.
21.КіеЬ 1931: КіеЬЛ. \Уав І8і еіп 8Й2. – Ргае, 1931.-215 р.
Опубл.: Лінгвістичні студії: 36. Наук, праць. Вип. 3. -Донецьк: ДонДУ, 1997. –
С. 17-27..