Він міг би бути «поетом, який перейшов у прозу», і, таким
чином, ще раз підтвердити усталену «традицію», згідно з
якою роки схиляють поета до суворої прози. Але завдяки
«щасливому випадкові» цього не сталося: написана вільним
віршем і вже підготовлена до друку книжка з оригінальною
назвою «Ми — вертикальні до мертвих» так і не вийшла.
А тим часом, примирившись із цим фактом, В. Яворівський
безболісно перейшов до оповідного жанру й став «поетом у
4П8
прозі», написавши понад два десятки оригінальних кни­
жок — романів, повістей, новел, публіцистики.
Володимир Яворівський народився 11 жовтня 1942 р. в
поліському селі Теклівці на Вінниччині, в сім’ї колгоспника.
Закінчивши філологічний факультет Одеського університету
(1964) й відслуживши в армії, працював у редакціях газет,
на Запорізькому радіо, кіносценаристом Львівського телеба­
чення, завідувачем відділу прози й заступником редактора
журналу «Вітчизна», секретарем Ради Спілки письменників
України. З весни 1989 р. полишив літературу і, за власним
зізнанням, «весь пішов у політику», ставши депутатом Вер­
ховної Ради України та СРСР (тепер колишнього).
У зв’язку зі стрімким виходом на політичну арену В. Яво-
рівському довелось вислухати чимало дошкульних закидів
щодо його нібито «благополучної» біографії. І справді, в ро­
ки застою в нього ніби все йшло гаразд: одна за одною ви­
ходили книжки чималими тиражами; у 1984 р. «Вічні Кор-
теліси» відзначені Шевченківською премією; чогось «кра­
мольного» з шухляди не видобув і не опублікував…
Та ореол «благополучної долі» не зовсім виправданий.
Адже були й успіхи, й прикрощі. За власним зізнанням, він,
як і його ровесники — Роман Кудлик, Богдан Стельмах,
Дмитро Герасимчук, формувався в часи «хрущовської відли­
ги», в «нормальному національному демократичному клі­
маті». Коли ж у 60-х роках упали заморозки, а трохи згодом
і вдарили люті морози, вони виявились до цього неготовими,
оскільки були молодими, незагартованими, «без літературно­
го імені». Частина його ровесників публічно говорила й пи­
сала все, що думала, і за це потрапляла до в’язниць або
мордовських таборів. В. Яворівський «обрав внутрішню еміг­
рацію», залишивши в собі «прихований банк власної свобо­
ди, з якою жити дуже важко і дуже конфліктно». Тож були
в нього писані на замовлення нариси про пілотів та шахта­
рів, але жив у ньому і внутрішній опір, сподівання на скоро-
минущість оргії застою.
Певна річ, з погляду одного з найяскравіших диси-
дентів-«шістдесятників» Євгена Сверстюка, така позиція
вразлива, оскільки «прагнення будь-що зберегти себе, при­
ховуючи своє лице, намагання дослужитись до академіка чи
генерала, а вже тоді сміти,— це вічний самообман тих, які не
розуміють, що добрих справ і шляхетних поривань не можна
відкладати на завтра» (Літ. Україна. 1992. 18 черв.).
‘ В. Яворівський вважає, що йому вдалося зберегти «внутріш­
ню свободу, внутрішню незалежність, спротив чиновництву,
фальші, брехні», тож, коли почалася перебудова, він був го­
товий до неї і включився в її дійсність циклом гострих публї-
409 цистичних статей, опублікованих в «Литературной газете»,
«Советской культуре», «Вечірньому Києві», журналі «Укра­
їна», які набули широкого резонансу серед читачів.
Першою книжкою В. Яворівського стала повість у нове­
лах «А яблука падають» (1968).
Мав рацію Г. Кдочек, зауваживши, що В. Яворівський
прийшов у літературу без своїх тем, які б зразу виділили
його в літературі. Не було цієї теми і в «Яблуках…». Як не
було ні наскрізного динамічного сюжету, ні стрункої та
міцної композиції. Зате привертала увагу метафоричність,
образність письма, барокова поетика. Вже тоді критика
звернула увагу на «химерність» художнього мислення моло­
дого письменника, але згодом дехто з критиків приписував
йому наслідування то Г. Маркеса, то В. Земляка чи П. За-
гребельного і В. Дрозда, хоча перша книжка В. Яворівсько­
го з’явилася за кілька років до публікації роману Г. Марке­
са «Сто років самотності» російською мовою та «Лебединої
зграї» В. Земляка.
Яскравим прикладом художньої бароковості прози
В. Яворівського може бути уривочок з повісті «З висоти ве­
ресня». Споглядаючи тихе згасання літа, автор такими ба­
чить серпневі Малі Городища: «Серпень спробував розбуди­
ти холодним подихом сторожа, який спав просто неба на теп­
лому зерні, але той лише посік ногами, зсунувся нижче й за­
снув ще надійніше. Серпень пішов на баштан, перевірив, чи
не заряджена’рушниця і в баштанного сторожа: в стволі си­
дить маленький павучок. Серпень також ліг, підклавши під
голову доспілий кавун…».
Здавалося б, уже в перших двох книжках, а особливо в
повісті «З висоти вересня» автор знайшов себе, свій стиль,
та несподівано зрадив собі і… поплатився за це. На початку
70-х років в колишньому глухому, але живописному закутку
Полісся — Чорнобилі розгорнулося будівництво «мирної»
атомної електростанції. Засоби масової інформації в захваті
аж захлиналися від грандіозності будови, яка нібито ощас­
ливить наш народ могутньою й дешевою електроенергією.
Спокусившись «надсучасною» проблемою, молодий письмен­
ник їде на будову, занурюється в «біографію» атома та його
творців і пише роман-хроніку «Ланцюгова реакція» (1978).
Автор наголошує, що герої його давнього р’оману — мо­
лоді люди, зводячи АЕС, вірили в те, що то справді пана­
цея, завтрашній день, що вони здійснюють прорив у XXI сто­
ліття… З гіркотою він зізнається згодом, що, мовляв, «якби
було хоча б якесь маленьке знаття про те, як примітивно
будувалися ті станції, що відбувалося «за кулісами»… ко­
ли б знав наперед про майбутню атомну катастрофу в само-
410
му серці України, думав би зовсім інакше й ніколи не віддав
би свій молодий талант уславленню «мирного атома».
У романі є чимало правдивих фрагментів, цікавих персо­
нажів, є й стилістична вправність, навіть «багато метафор,
багато слів, багато стилю» (В. Дончик).
І все ж романіст зазнав невдачі. До того ж не тільки че­
рез неглибоке знання предмета художнього дослідження —
будови АЕС, яка здійснювалася злочинно-нехлюйськи. Не
менш важлива причина поразки — і в невідповідності жан­
рового різновиду роману характерові світосприйняття авто­
ра, його художньому темпераментові — іронічному, пара­
доксальному, поетичному.
Утім, дуже швидко В. Яворівський знову звертається до
вже випробуваного, а головне — органічного для себе спосо­
бу образотворення і пише роман «Оглянься з осені» (1979).
Роман сюжетно й композиційно доладно скроєний, хоч у
творі й немає інтригуючої фабули, карколомних сюжетних
поворотів, читабельність роману підтримується самою ціка­
вістю оповіді, інтересом до змальованих тут колоритних осо­
бистостей. Особливо яскраво окреслено постаті старого й
«мудрого, як змій», голови колгоспу Маркіяна Підкови, вчи­
теля історії, сільського літописця Мусія Дзиндри, сільської
красуні — артистичної натури Марти Гусляр. В їхньому зоб­
раженні вдало поєднано сучасне й ретроспективне бачення
героїв.
Наступним твором, який приніс заслужений успіх пись­
менникові, був роман «Автопортрет з уяви» (1981). В центрі
його — доля надзвичайно обдарованої української жінки,
народної художниці Катерини Білокур, чий унікальний та­
лант високо оцінив Пабло Пікассо. В. Яворівський обрав,
хоч і давній, проте, здається, найдоцільніший у даному разі
шлях — оповідь від першої особи.
Труднощів у зображенні такої неординарної особистості
виявилось чимало. Художниця все життя прожила у глухому
рідному селі Богданівці на Полтавщині. Рядова колгоспни­
ця, вона мусила зі своїми ровесницями відробляти трудодні
й поратись по господарству. її вибір чинився всупереч тис­
кові батьків, які забороняли малювати, а також знущально-
іронічному ставленню односельців до обдарованої дівчини
як до причинної. Отже, питання постало так: або захряснути
в домашньому господарстві й побуті, або ж присвятити своє
життя мистецтву.
Вона могла б вийти заміж за Петра Сіроштана, друга ди­
тинства, про їхні чисті й світлі юнацькі почуття автор зво­
рушливо розповів у прекрасній новелі; могла б створити
сім’ю… Й ось тепер вона — самотня, бездітна, хвора, сумо-
411 вита — на схилі віку подумки повертається в молодість і
прагне осмислити своє, зовні неяскраве, але внутрішньо ба­
гате й змістовне життя, що минуло переважно в кольорах,
лініях, запахах і звуках. Чи щаслива вона? У таких людей,
як Катерина Білокур, свої критерії визначення щастя.
Є в романі своєрідний, сказати б, варіант колізії Моцар-
та і Сальєрі. Йдеться про образ вельми майстровитого чо­
ловіка Никона — обдарованого вмільця з «золотими рука­
ми», який, щоправда, з усього хоче мати зиск. Він — анти­
под Катерини. Не відчуваючи й не розуміючи краси, вороже
ставиться до неї, по суті, отруюючи її життя.
Поставивши перед собою завдання — розгадати «таєм­
ницю» й розкрити «загадку» Катерини Білокур з допомо­
гою засобів психологічного аналізу, автор у процесі робо­
ти іноді почувався безпорадним проникнути в таємницю фе­
номенального таланту своєї героїні, відтак мусив розпачли­
во волати до неї самої про допомогу: «Намалюй себе, жінко!
Іменем усіх квітів на землі прошу тебе: намалюй!..» Так,
таємниця Катерини Білокур лишилася нерозкритою, але
створено цікавий, привабливий образ людини-митця, загад­
кової талановитої жінки.
Своєрідним продовженням твору «Оглянься з осені» став
роман на дуже буденному й прозаїчному тлі «А тепер —
іди…» (1983). В журнальному варіанті ця друга частина за­
думаної трилогії була визначена як «химерний роман», хоч
сам автор, ніби виправдуючись, заявляв, що він писав «аб­
солютно реалістичний твір», але в улюбленій манері, з «мо­
ментом дива, зміщеннями площини, умовністю».
Продовжуючи й розвиваючи тему роману «Оглянься з
осені», зокрема, образи тих веселих дядьків, які «наперекір
війнам, політичним катаклізмам», «неперспективним» селам
і негодам зберегли в собі моральне здоров’я нашого народу,
автор прагнув художньо дослідити «хворобу совісті», що
роз’їдала душі багатьох, чи здійснити «другий вимір тих са­
мих героїв. Суворий. Навіть драматичний. З однією лише
умовністю: Тиміш не помер. Але зате він чує, як його «по­
минають» рідні діти. Якби вмер насправді, не почув. Після
почутого можна і вмирати». Автор намагався відповісти на
болючі питання: «Чому самотні й сумні ці дядьки у старос­
ті? Що і кого вони залишають після себе? Де і коли допус­
тились помилки, що не мають на кого залишити те, задля
чого жили?».
Коли на початку 60-х років виник задум відтворити у
слові трагедію і велич Кортелісів, перед письменником по­
стала проблема вибору жанру: який твір писати? «Протокол
на тисячу сторінок? Статтю з прокляттями фашизму? Анти-
412
воєнний монолог? Книгу з фотографіями, з документами, з
коментарем, як зробили це білоруси?» (Йдеться, зокрема,
про книжку А. Адамовича, Я- Бриля і В. Колесника «Я — із
вогненного села».)
Письменник зупинився на варіанті умовної форми: «про­
пускання років, документів, свідчень через свою особистість,
через сучасника, постійно втягуючи читача у співдумання:
чому так сталося, чому так повівся клишоногий кожухар
Паливода, чому не вискочив з машини рятувати свою дру­
жину? Совість, мораль, честь, народна терплячість, незни-
щенність його коріння — ось що головне у цій трагедії, а не
сама операція «трикутник» ‘.
У творі зроблено спробу заглянути «всередину» убивці-
теоретика, майора-есесівця Голлінга і через самозакохані й
цинічні його внутрішні монологи показати й засудити фа­
шизм як такий з його маніакальними ідеями «очистити світ».
У змалюванні потворного образу цього «чистокровного арій­
ця» автор не шкодує чорних фарб і найдошкульніших епі­
тетів. Проте вплив цього образу на читацьку свідомість на­
певне ж був би куди сильнішим, коли б автор, за словами
критики, утримався від саркастичного, знижено-фейлетонно-
го пафосу, не збивався на белетристику, а дотримувався су­
ворого документалізму.
«Вічні Кортеліси» удостоєні Державної премії України
ім. Т. Шевченка (1984). Мало значення й те, що твір містив і
захоплення, на зразок хоча б оцього: «Кортеліси були ра­
дянськими лише двадцять місяців, а так глибоко і щедро за­
сіялося в їхніх душах нове, радянське. А що було б, якби
хоч кілька літ сонця та спокою, щоб рясно заплодоносити».
Наприкінці квітня 1986 р. світ потрясла жахлива звістка
про катастрофу на Чорнобильській АЕС. Спонуканий доко­
ром сумління за свідоме чи несвідоме «оспівування «мирно­
го» атома», В. Яворівський полишає роботу над новим рома­
ном «Друге пришестя» (про останнє нещасливе кохання Та­
раса Шевченка й Ликери Полусмак), їде в прославлене ним,
а тепер сумно відоме всьому світові місто і з подиву гідною
оперативністю пише роман «Марія з полином у кінці століт­
тя» (Вітчизна. 1987. № 6).
Катастрофа розкривається переважно через долю вели­
кої родини Мировичів, яка з волі автора з’їхалась у рідне
село Городища, розташоване за 20 км від атомної станції,
на похорон батька. Автор дає їм стислі, але місткі характе­
ристики, які згодом, у міру розвитку подій, доповнюються в
деталях, у внутрішніх і зовнішніх конфліктах.
1
Жулинський М, Наближення. К., 1986. С. 267—268.
413 Провести батька в останню путь приїхав з Москви і най­
старший син — Олександр Мирович, чиє ім’я та обличчя
«багатьом відоме з газет і телевізійного екрана». Адже це
він «опрацював проект дешевого, простого, за його власним
висловом, безпечного, як самогонний апарат, реактора-
мільйонника, який уже понад десятиліття спокійненько (ну,
не без невеликих технічних вибриків) ганяє турбіни на бага­
тьох атомках держави, продукуючи найдешевшу в світі елек­
троенергію». Мирович-старший — член-кореспондент, дирек­
тор Інституту атомної енергетики, лауреат Державної
премії, Герой Соціалістичної Праці, «найбільшою радістю»
для нього була підтримка урядом його пропозиції будувати
атомну станцію в отчому краї за двадцять кілометрів від
рідних Городищ.
Троє молодших братів виписані повнокровніше. Най­
більш пластично змальовано постать наймолодшого з братів
глухонімого Федора — винятково доброго й людяного, чут­
ливого до природи. Тривкий і добрий слід у серці та пам’я­
ті полишають по собі середульші сини Мировичів — винят­
ково порядний і чесний, роботящий, але безхарактерний
Микола — оператор АЕС, котрий загинув одним із перших
у реакторі, і бравий, дженджуристий Грицько, який отри­
мав сильне опромінення.
У центрі твору — мати Марія Гнатівна. Саме через її
сприйняття найповніше розкривається трагедія. На її долю
випало найбільше горя і втрат, фізичних і моральних. Дещо
наївні за формою зовні, її роздуми й судження такі природ­
ні, по-селянськи й по-материнськи мудрі. її горе устократ
тяжче від усвідомлення нею трагічного здогаду: «Це ж ви­
ходить, що старший брат молодшому смерть придумав».
І вона щиро шкодує, що дожила до цього й подумки ремст­
вує на людську нерозважність, мовляв, «мало вам, люди,
раку, холери, горілки, злості, ворожнечі? Нате вам ще й
радіацію. Вигубіть себе — і поминай, як звали. Таку війну
пережили, так нищено нас, а рід Мировичів зберегли. Тіль­
ки жити тепер з розумом, а воно до безуму йде…» «Як же
я все це залишу? Кому?… Куди ж тепер тікати, як напасті
не видно і не чути? Город не досадила, дев’ять днів по Ми­
колі не справила, а там по Іванові сорок… Кулі не летять,
бомби не рвуться, сади зацвіли, річка скресла, а ти — ті­
кай?! Сімдесят літ з цієї землі не сходила, а тепер, жива-
живісінька, покидай усе? Та куди ж цей дурний світ летить?
Куди його несе?»
Роман був сприйнятий по-різному. Багато хто, попри
авторове застереження, доскіпливо шукав у ньому відомих
героїв Чорнобиля й головних винуватців трагедії. Було
414
захоплення, було обурення. Характерну думку про роман
«Марія…» висловив автор поеми про Чорнобильську траге­
дію «Тиша каштанів» О. Ткаченко, вважаючи, що, хоч автор
назвав свій твір «відеороманом», але все, що в ньому відбу­
вається, «наче збоку — уривчасто, побіжно. А тому не може­
мо співпереживати, емоційно стати учасниками подій. Аби
це сталося — потрібне інше письмо — непоспішливе, з гли­
бокою проробкою характерів героїв, осмисленням усього, що
відбувається. В романі добре передано обстановку аварії на
АЕС, події навколо неї, а всі герої, за винятком хіба що
Марії, написані побіжно. Поспіх і суєтність в оповіді такі ж,
якими вони були.в перші дні в Чорнобилі та Прип’яті. Але
життя — одне, а художній твір — інше. Так, авторові хочеть­
ся сказати спасибі за правду, але й запитати: до чого така
поспішливість?» (Лит. газ. 1987. 11 нояб.).
Авторові довелося вислухати чимало докорів за еклек­
тичність композиції, «кінематографічність» описів, недостат­
ню концептуальну продуманість образу Мировича-старшого
тощо. На думку критиків, ці вади є наслідком поспішності
в художньому осмисленні подій. В зв’язку з цим наводився
промовистий пасаж із повісті того ж таки В. Яворівського
«Катапульта», один із героїв якої — директор радгоспу Ба-
лабуха іронічно міркує: «Прогресивний сучасний герой той,
хто все розуміє, але мовчить. Сміливість у тому, щоб розумі­
ти, а прийде час — бути готовим до того, щоб сказати. Але
другим. Третім — пізно, а першим — рано».
Цей пасаж дав підставу І. Дзюбі поширити наведений
«критерій» і на «прогресивного сучасного» письменника й
дошкульно зауважити: «…той, хто в літературі квапиться не­
одмінно бути другим», часто говорить голосом «третього» і
«надцятого». І ще, щодо белетристики: їй «ніколи не вгна­
тися за засобами масової інформації, за соціологією, еко­
номікою, філософськими науками тощо. Але в літератури є
свій аспект погляду на ці процеси — аспект людинознав­
чий».
Певна річ, поспішливість автора таки позначилась на
якості твору в цілому. Втім, «еклектичність» композиції і
«кінематографічність» зображення трагедії, «хаотичність»,
«уривчастість» та «побіжність» у відтворенні подій та людей,
можливо, обрані автором свідомо, як найбільш доречні для
відображення саме такого, деструктивного по самій своїй
суті явища, яким стала чорнобильська трагедія, що вразила
несподівано-приголомшливим розладом гармонійності світу,
«розпадом зв’язку часів», зловісним знаком парадоксально-
трагічної діалектики руйнівності творення.
415 Портрет В. Яворівського був би неповним, якби не було
сказано й про те, що не з меншою енергійністю, ніж у ху­
дожній творчості, він працював і в публіцистиці, про що
свідчать чотири збірники творів цього жанру: «Крила, виго­
стрені небом» (1975), «Тут, на землі» (1977), «І в морі
пам’яті джерело» (1980), «Право власного імені» (1985).
Фактично це художньо-документальна проза, написана пе­
реважно в невимушеній формі асоціативних роздумів про
зустрічі з конкретними цікавими людьми.
Протягом останніх років В. Яворівський цілком віддався
політичній та державній діяльності у Верховній Раді, очолю­
вав комісію з питань Чорнобильської катастрофи, голова
Демократичної партії України. Відтак виступає переважно
в жанрі усної радіо- й телепубліцистики. На запитання, чи
не шкодує він за тим, що полишив літературу, письменник
відповів, що в політиці, принаймні зараз, він робить більше
корисного для України, аніж зробив би в літературі. Коли
повернеться до письменництва — важко сказати..