Наприкінці 50-х — на початку 60-х років у сатирико-гу-
мористичному жанрі помітне певне пожвавлення, дедалі ча­
стіше з’являються твори, позначені критичним пафосом сто­
совно висміюваних негативних фактів і явищ. Деякі зміни
громадсько-політичної атмосфери в суспільстві давали надії
і на вільний розвиток сатири та гумору, хоча сатира в ціло­
му виявилась «консервативнішою», аніж «чиста» поезія чи
проза, у сприйнятті нових ідей, зокрема щодо оновлення ху­
дожньої палітри.
Відчувається прагнення відновлення єдності літературно­
го процесу, засвоєння творчого досвіду класиків — пись­
менників XIX ст. та 20—30-х років. Це засвідчують і видання
колективних збірників, що представляють досягнення сати­
риків у попередні періоди,— книг жанрово-тематичного та
антологічного характеру. До таких видань належать три­
томник «Україна сміється» (1960), третій том якого укладе­
ний із творів 20—50-х років, «Сучасні українські байки»
(1962), «Українські пародії» (1963), двотомна антологія
«Українська дожовтнева байка» (1966) тощо. Поза сумні­
вом, велике значення для сатири мало повернення до істо­
рії письменства і введення в сучасний літературний процес
доробку сатириків 20-х років,— жертв сталінських репресій.
їхня реабілітація, переважно посмертна, йшла поряд з но­
вим прочитанням і виданням творів (В. Еллан-Блакитний,
В. Чечвянський, П. Капельгородський, Кость Котко, С. Чме-
льов, Ю. Вухналь, С. Пилипенко та ін.). На жаль, цей про­
цес не набув широкого об’єктивного розвитку.
Поширення в творчості сатириків старшого й молодшого
поколінь набувають такі художні форми, як віршована гумо­
реска, сатиричний вірш і фейлетон, співомовка. Найяскраві­
ше ці форми представлені в творчості Степана Олійника
(1908—1982), поета, який, починаючи з 40-х років, деда­
лі вище ставить комічне начало в гумористиці, наснаженість
її сміхом різних регістрів — од щирого, доброзичливого ус­
міху до іронічно забарвленого сарказму. Спираючись у своїх
пошуках на традицію великого майстра, батька співомовки
14 5-144 417 С. Руданського (наспівні, розмовні інтонації оповіді, чітка
сюжетна система твору, розсипи народно-побутового гумору,
простонародне мовлення тощо), поет виявляє й свої ху­
дожньо-індивідуальні особливості; в його вірш природно
входить образ ліричного героя-оповідача, вводяться гумори­
стичні, іронічні, часом публіцистичні репліки, авторські
відступи тощо.
У річищі співомовної гумористики С. Руданського пра­
цює й Павло Глазовий (1922 р. нар.). Як засвідчують його
збірки «Коротко і ясно» (1965), «Куміада» (1969), «Усміш­
ки» (197Л), «Весела розмова» (1979), книжка вибраних
творів «Сміхологія» (1982) та ін., основна риса його співо­
мовки полягає у художньому освоєнні народних джерел —
лаконічних усмішок, анекдотів, жартів, прислів’їв, коло­
ритних мовних перлин тощо. Од них і сюжети співомовок, і
діалоги персонажів, характер комічного.
Неабияка популярність П. Глазового серед читачів
послужила спонукальним прикладом для багатьох поетів-гу-
мористів, що також, нехай спорадично, вдаються до про­
би сил у жанрі співомовки; підтвердження цьому — вихід
1986 р. в серії «Бібліотека поета» книжки «Українська спі­
вомовка», в якій представлено твори понад двох десятків
авторів. Водночас тут виявили себе й помітні надвитрати,
зловживання цією формою, поверхове ставлення авторів до
народних джерел, примітивне їх «перелицювання». Роздуму­
ючи про «феномен П. Глазового» (з одного боку — великий
успіх серед читачів, точніше, слухачів, з іншого — непооди­
нокі критичні зауваження в пресі), Г. Сивокінь зазначає:
«Не тільки краще, а й гірше з практики української сатири
та гумору культивує, пропагує підсумкова збірка «Сміхоло­
гія» П. Глазового» ‘. Мається на увазі нехтування худож­
нім і етичним смаком, непоодиноке спотворення віршованої
мови лексичними покручами, наприклад, «героїня» співо­
мовки «Куца Фенька» вдається до такої самохарактеристи­
ки: «В мене талія ізящна і фігура стройна, А за проче-
остальноє тоже я спокойна». Такі й подібні «перлини» якраз
і стають визначальною якістю в усмішках тих, хто пише
«під Глазового».
Співомовка — одна з художніх форм гумористики. Про­
відними ж і найпопулярнішими в сатирико-гумористичному
жанрі були й залишаються гумористичний вірш, гумореска,
віршований фейлетон, байка (С. Олійник, В. Іванович, В. Ла­
года, Д. Молякевич та ін.). Жанрово-стильову палітру гу-
‘ Сивокінь Г. «Навіщо тратить на мораль слова?» // Літ. Україна.
1982. 25 берез.
418
мористики помітно збагачують художні пошуки молодших
поетів — І. Немировича, дотепного й вигадливого інтерпре­
татора негативних явищ, Д. Молякевича, схильного до гост-
росатиричного письма, відкритого для публіцистичності,
Ю. Кругляка, певні успіхи якого пов’язані з розробкою та­
ких форм, як співомовка, пародія та епіграма, байка, пое­
тичний переспів з народної творчості, поема (в лаконічній
поемі «За ширмою» йому вдалося змалювати кілька ви­
разних сатиричних портретів).
Хоча сатира й гумор повоєнних років не може похвалити­
ся особливою врожайністю в поетичному епосі, все ж у цей
час з’являється ряд поем, вартих схвального слова: сати­
ричні поеми Д. Білоуса «Мерці» («Критичний момент»,
1963), С. Воскрекасенка «На цьому і на тому світі»
(первісна назва «Еней на Україні», 1965), А. Косматенка
«Повість про Горобця…» (1975).
Прикметна риса поеми Дмитра Білоуса (1920 р. нар.) —
її гострий, одверто виражений сатиричний пафос, спрямова­
ний проти цілого «букету» антигероїв — хапуг, спекулянтів,
комбінаторів, що вміло творять свій бізнес, обдурюючи і
обдираючи чесних трудівників. Автор поеми підмітив зро­
стання в суспільстві зла наживи, що шукає собі підтримки
поміж посадових державних чинів, зрощення злочинних еле­
ментів із працівниками державних структур. З цинічною
одвертістю компанія діляг «оцінює» досягнення в ха­
барництві й корупції, затягнувши після від’їзду впливового
гостя свою пісеньку:
Хай щастить роззявам мати владу,
Ха-ха!
Зберігати много літ посаду,
Ха-ха!
Ми з пошаною й любов’ю
Будем пить за їх здоров’я,
Хай минає доля нас лиха,
Ха-ха!
Добрим знаком високого поцінування сучасними поета-
ми-гумористами творчого досвіду літератури XIX ст., зокре­
ма автора славнозвісної «Енеїди», стало їх звернення до
класичних джерел. Так, Сергій Воскрекасенко (1906—
1979) героєм своєї поеми «На цьому і на тому світі» обрав
Енея, якого в чотирьох розділах свого’твору проводить шля­
хами України в передвоєнні, воєнні й повоєнні роки. У поемі
особливо вирізняються два останні розділи — «Знов у пеклі»
та «На Місяці і на Парнасі» — тут з’являються розсипи до­
тепів і влучні «випади» оповідача й, зрозуміло, Енея проти
порочних явищ у житті. Слово автора здобуває «предметні-
14* 419 ше» звучання, як тільки він викриває недоліки та негативні
явища, що суперечать критеріям загальнолюдських мораль­
них, духовних, етичних цінностей, негаразди в літературно-
мистецькому середовищі. Щоправда, цього не можна сказа­
ти про перші два розділи поеми — «Еней на Україні» та
«Еней у партизанах», позначені ідилічним сприйняттям
дійсності.
Анатолій Косматенко (1921 —1975) пише свою «Повість
про Горобця…», також маючи за художній взірець українсь­
ку класику. Підзаголовком до віршованої повісті автор
зорієнтовує читача щодо пафосу й жанрової своєрідності
твору. «Героїчна повість або ж Велика байка про славного-
преславного Стрибунця Горобця, його діяння, по­
мисли і почування», з посвятою пам’яті батьків, «що так лю­
били «Енеїду»,— вказує на художнє джерело, з яким нале­
жить співвідносити цю алегорично-інакомовну оповідь. Веде
її поет-байкар у «легкому», вільному енеїдівському ключі,
сповненому численних деталізацій із життя-буття в пташи­
ному царстві. Ю. Мушкетик у передмові до посмертного ви­
дання книжки А. Косматенка «Сатира. Гумор. Лірика»
(1981) наголошує: «Поет свідомо, підкреслено обрав для
свого твору такого не героїчного, сіренького птаха, як го­
робчик. Просте буття горобчика Гриця, прості його діяння,
а втім, не такі вже прості, бо вчать, як треба чесно і правди­
во жити в світі… Твір сповнений афористичності, повчаль­
ності, надзвичайно колоритних сцен, в яких сплелися в одне
звичаї людські і пташині…» ‘.
Сатира виходила за межі взвичаєних тем, І вдаючись до
художнього осмислення фактів, явищ, епізодів з історії
Київської Русі, античного світу тощо. Тим самим збагачу­
вався інтелектуальний потенціал жанру і здобувалася мож­
ливість висловлювати думки й ідеї, що суперечили тоталітар­
но-бюрократичній системі. Цікаві в цьому плані поетичні
інтерпретації, здійснені Іваном Немировичем (1928—1986),
автором ряду віршованих і прозових сатирико-гумористич-
них збірок, сюжетів з книги Клавдія Еліана «Строкаті опо­
відання» (III ст. н. є.). Такі речі з циклу сучасного поета,
як «Філософи й царі», «Людина», «Війна і пісня»; «Поразка
Олександра Македонського», «Залевк і закон», «Мудра від­
повідь», «Фіванський стиль», повчальні і своїм загально­
людським змістом, і «паралельним» змістовим або ж під-
текстовим пафосом, спрямованим на висвітлення актуаль­
них сьогочасних проблем. Так, у «Поразці Олександра Маке-
1
Мушкетик Ю. Чистим серцем // Косматенко А. Сатира. Гумор.
Лірика. К., 1981. С. 13.
426
донського» сп’янілий від перемог і святкових бенкетувань
цар, якому не сподобався виконаний митцем Апеллесом
портрет, кидає сакраментальну фразу: «Треба дійсність
вивчати!» — типовий пропагандистський постулат партійної
номенклатури.
Залучення сучасною сатирою набутків минулого означа­
ло не що інше, як зміцнення і художніх, і ідейних позицій
жанру. З цього погляду стає зрозумілим актуальність зву­
чання переспівів з античних джерел, найактивніше здійсню­
ваних М. Годованцем (з Езопа й інших байкарів), І. Неми­
ровичем, А. Бортняком — поетом-ліриком, який упевнено
освоює форми гумористичної, сатиричної та іронічної поезії.
Досить інтенсивно в останні десятиліття входять у потік
сатирико-гумористичних публікацій вірші-мініатюри, ла­
конічні дотепи, афоризми, забираючи «площу» в газетах і
журналах, в авторських збірках. Проте успіх тут у більшості
випадків сумнівний: помітна дрібнозмістовність і художня
одноманітність, низький рівень професійності. Як слушно за­
уважує критик в огляді таких публікацій, «автори надто ча­
сто пропонують читачеві оптом і вроздріб численні мініатю­
ри, в яких художня невимогливість, трафаретність прийомів
комічного, а нерідко мовно-стилістична недбалість видають­
ся за таку собі розважально-викривальну літературу» ‘.
Здебільше художньо анемічна й квола в 40—50-ті роки,
в наступні десятиліття байка дещо підносить свій мистець­
кий рівень, стає «предметнішою», гострішою й, отже, займає
помітніше місце в літературному,процесі. Цьому найперше
прислужилися талановиті байкарі старшого й середнього по­
колінь М. Годованець, А. Косматенко, П. Ключина, а та­
кож П. Сліпчук, М. Яровий, Ю. Кругляк, І. Манжара та ін.
Одна з примітних рис розвитку байки в цей період —
розширення меж алегоризму, збагачення «кількісного» скла­
ду алегоричних масок. Не відмовляючись од класичних, тра­
диційних алегорій, що грунтуються на реаліях тваринного й
рослинного світу, сучасна байка вільно (на жаль, нерідко й
довільно та суто механічно) вводить у коло алегоричних
персонажів атрибути виробництва, техніки, часом навіть аб­
страктні поняття. Певна річ, це надає більші можливості для
охоплення різних сфер суспільного буття, але й не гарантує
од змістово-художніх перевитрат, од недоліків.
А проте байка, як і інші жанри сатири та гумору, прагну­
ла вивільнятися од тягаря старого художнього мислення й
формувати новий кодекс морально-етичних, духовних і ху­
дожніх цінностей. Сказане стосується й сатирико-гуморис-
Косяченко В. Любов’ю окрилений сміх. К-, 1985. С. 286.
421 тичної прози (О. Ковінька, Є. Кравченко, Ф. Маківчук,
В. Міняйло, І. Сочивець, В. Большак, М. Білкун, Д. Прилюк
та ін.).
Критика й літературознавство в недавні часи приділяли
велику увагу таким формам, як памфлет, фейлетон, сати­
ричне оповідання на міжнародно-політичні теми. Тематично-
проблемний простір цих форм визначався постулатами ідео­
логічної боротьби, або, точніше, «холодної війни»: атакува­
лися передусім лідери Заходу, буржуазний спосіб життя
й буржуазна пропаганда, український буржуазний націо­
налізм в еміграції як спільник «агресивних імперіалістичних
кіл» — ось сфера дії політичної сатири, що про неї сьогодні
доводиться сказати як про намарно витрачені сили непооди­
ноких письменників (П. Козланюк, Ю. Смолич, Ф. Маківчук,
О. Левада, Ю. Мельничук, Д. Цмокаленко, Т. Мигаль та
ін.). До сатири цього напряму близько прилягають фейлето­
ни й гуморески, що забезпечували відповідь на таку злобу
дня, як ведення антирелігійної пропаганди.
На початок 60-х років припадає інтенсивніший, ніж у по­
передній період, розвиток сатирично-гумористичного епосу.
Виходить ряд повістей, що здобули прихильну оцінку крити­
ки, як-от «Блакитна мрія» В. Міняйла, «Чому я не сокіл, чо­
му не літаю?..» О. Ковіньки, «Декамерон Самуїла Окса»
М. Білкуна, «Три мушкетери з Сухих Млинців» В. Безорудь-
ка, «Між нами кажучи» О. Чорногуза та ін.; з невеликими за
обсягом, сповненими іскрометного гумору, парадоксальних
ситуацій повістями виступає Є. Дудар («Хата», «Робінзон
з Індустріальної», «Директор без портфеля»).
З приходом на терен сатиричної творчості талановитих
«новобранців» — В. Міняйла, О. Чорногуза, Є. Дударя,
О. Лук’яненка, В. Лігостова, А. Крижанівського, О. Мірош­
ниченка, В. Чемериса, Ю. Івакіна, В. Чепіги, Ю. Прокопен-
ка — збагачується жанрово-стильова палітра гумористики,
інтелектуальне наповнення, загострюється її критичний,
викривальний пафос. Зменшується питома вага традиційної
гумористики, пов’язаної з життям села, повніше включають­
ся в сферу освоєння «міські», історичні теми. Переконливе
підтвердження цього процесу — твори О. Чорногуза та
Є. Дударя, сатирично-пародійний цикл Ю. Івакіна «Сни на
Вченій Раді». Стають популярними мікрогуморески, іронічні
афоризми (О. Лук’яненко, А. Крижанівський, Є. Дудар,
О. Чорногуз), із сатирою поєднується фантастика, при­
годництво (повісті В. Безорудька «Нейтрино залишається в
серці», В. Лігостова «Подорож до Ельдорадо» та ін.) —усе
це сприймається як свідчення її активних творчих пошуків і
художнього поступу.
422
А проте, відзначаючи на VI з’їзді письменників України
(1982) здобутки кількох майстрів сміху, П. Загребельний
(щоправда, не конкретизуючи своєї думки) зауважив: «Од­
нак втішатися станом гумористичної прози навряд чи мож­
на» ‘. Докладніше висловився на VII з’їзді українських пись­
менників доповідач В. Козаченко, зокрема зауваживши:
«Талановиті твори тонуть у морі сірятини. Друкується над­
то багато бідних за думкою і художньо безпорадних «гумо­
ресок», які об’єктивно стоять за межами художньої літера­
тури. У такому гуморі нема гумору, а є примітив, штамп,
дрібнотем’я» 2.
Дискусійна розмова з проблем стану й прямування сати­
ри та гумору, що час од часу зринала в 60—70-ті роки, при­
вернула увагу до назрілої потреби художнього оновлення
сатири, необхідності активніших художніх пошуків, сприяла
зміцненню творчих позицій тих авторів, які прийшли в літе­
ратуру в 60-ті роки й у наступне десятиліття. І все ж у цій
розмові була й «пауза умовчання». Істину, здається, про­
яснюють такі рядки А. Малишка:
…Сміх загнали у рожеві рамки,
Що ти з ними хочеш, те й роби,
Витинають куці епіграмки,
Водяться прелюто за чуби.
І такі вже лагідні з натури,
Затуляють гумор од звитяг,
Не чіпаючи номенклатури,
А побільше низових нетяг —
із циклу «Пісня Остапа Вишні» (див.: «Про Остапа Виш­
ню», 1989). Напрошувалася, отже, і розмова про сміх у «ро­
жевих рамках», про його стан і можливості під пресом ком­
партійної ідеології.
Починаючи з перших своїх збірок («Моральна
підтримка», 1963; «Портрет ідеала», 1964, ін.), Олег Чорно­
гуз (1936 р. нар.) заявляє про себе як про оригінального гу­
мориста, який відмовляється од стандартних сюжетних схем,
«ходових» жартів, спрощеного комікування й інших худож­
ніх вад, добре знаних у сатиричному жанрі. Прикладом ус­
пішних пошуків у ідейно-тематичному й художньому аспек­
тах стали його повісті «Голубий апендицит» (1973), «Погра­
бування на вулиці Степана Руданського» (у співавторстві
з В. Бойком та І. Немировичем), «Чорна зрада професора
Щлапаківського» (1976). У першій з них у дотепній іроніч-
1
VI з’їзд письменників Радянської України. К-, 1972. С. 43.
2
VII з’їзд письменників Радянської України. К-, 1977. С. 51.
423 ній манері йдеться про «ходіння по муках» зі своїм апенди­
цитом звичайного собі «радянського хворого»; дві інші
повісті становлять собою гротескно-пародійну дилогію, в
якій і сюжетна інтрига, й детективні пригоди персонажів де­
монструють, що все відбувається тут «навпаки», всупереч
загальноприйнятій логіці людських дій і вчинків (наприклад,
герой повісті, книголюб, колекціонує найгірші сучасні твори;
тут діють і особи, зацікавлені в тому, щоб їх викрасти). –
У 1971 р. О. Чорногуз видав «Книгу веселих порад», яка
засвідчила цілковитий відхід автора од «традиційної» гу­
мористики. По суті, він виступив зі своєю оригінальною
формою усмішки (в ній висміяно і бюрократів, і міщан, оби­
вателів, і національних нігілістів та інших грішників), грун­
тованій не на простеженні послідовно-хронологічного перебі­
гу подій чи вчинків персонажа, а на іронічному авторському
аналізі негативних явищ, на роздумах оповідача, на вияв­
ленні асоціативних зв’язків між предметами, подіями та
фактами.
Найбільшим досягненням О. Чорногуза стали його рома­
ни «Аристократ із Вапнярки» (1979) і «Претенденти на па­
паху» (1983). Написана в індивідуально своєрідній іронічній
манері, зі щедрим використанням ущипливих дотепів, з ви­
гадливим комізмом у розгортанні службових, побутових,
інтимних пригод головного героя «графа» Сідалковського,
ця дилогія сприймається і як викриття безладу та безглуздя
у виробничому житті, у лженауковій сфері і водночас як ху­
дожньо-естетичний, здійснюваний зброєю сатири, суд над
пристосуванцями, ділками, непоправними міщанами й утри­
манцями.
Свої неповторні барви сміху вносить у сатиру й гумор
Євген Дудар (1933 р. нар.), автор ряду повістей, майстер
короткої сатиричної форми («Коза напрокат», 1974; «Ро-
бінзон з Індустріальної», 1981; «Шедевр за вуаллю», 1982,
тощо). Утверджуючи свою манеру художнього письма,
Є. Дудар відмовляється од традиційної форми гуморески,
сатиричного оповідання, фейлетону з їхньою чіткою фабуль­
ною основою, послідовно застосовуваною хронологічністю
дії, розгорнутою композицією тощо — натомість його тво­
рам притаманні такі риси, як художній лаконізм, іронічна
парадоксальність, інтрига, несподіваність художніх ходів
і розв’язок. Характерні з цього боку невеличкі обсягом гу­
морески письменника «Майстер», «Дитина хоче «ням», «Ше­
девр за вуаллю».
В останній із них, приміром, висвітлюється комічно-пара­
доксальна ситуація: коли помер знаний художник, про якого
друкувались десятки статей, зокрема і про його «епохальну»
424
картину «Ривок уперед», друзі почали допитуватись у дру­
жини, де ж та картина, й почули у відповідь: «Нема, любі
мої. Не встиг голуб мій сизокрилий написати картину…»
А хоч якісь заготовки, ескізи, штрихи? Ні, також не було.
«Але ж була стаття «Шедевр за вуаллю». Мабуть, щось бу­
ло»,— наполягають друзі покійного й дістають відповідь:
«Було, любі мої, було. Була вуаль. А шедевра ще не було…
Нещадна смерть…».
Лише наприкінці 80-х років сатира та гумор здобувають
можливість вільно вести боротьбу із серйозними недоліками
в суспільному житті. А це означає чинити відповідно до свого
громадянського й професійного обов’язку..