Микола Зарудний (1921—1993). Доля письмен­
ника типова для представників його літературного поколін­
ня: сільське дитинство, далі — в місто по науку, потім війна
як джерело колективного людинознавчого досвіду, журна­
лістський хліб як початкова школа оволодіння словом,—
і творчість.
Перша драматургічна спроба М. Зарудного, що побачи­
ла світло рампи, датується 1949 р. (п’єса «Весна», поставле­
на Вінницьким обласним театром). Як і інші твори, написані
до 1958 р. («Велике доручення», «На крутих берегах», «При­
літають журавлі»), п’єса ця виразно учнівська, квола з ху­
дожнього боку й не посідає помітного місця в доробку пи­
сьменника. Зарудний-драматург починається з комедії «Весел­
ка» (1958), котра принесла перший успіх, ставилась у ба­
гатьох театрах України, колишнього Союзу й за кордоном.
440
Привабливість п’єси зумовлювалася насамперед щіль­
ністю й якістю розлитого в ній гумору, черпаного з народних
джерел. Як водилося в «колгоспних» п’єсах (та й не тільки
п’єсах), епіцентр конфлікту зосереджувався довкола кон­
сервативного голови колгоспу, якому належить поступити­
ся керівним кріслом, і прогресивного його антагоніста. Но­
ве, зрозуміло, перемагає старе, краще змінює хороше — так
реалізувалися-ілюструвалися тогочасні партійні декларації
про постійне вдосконалення суспільства. Однак конфлікт
між головою колгоспу Кряжем і молодим агрономом Шеле­
стом ускладнено конфліктом Кряжа із своїм зятем, котрий
живе хижим власницьким інтересом,— комедія засвідчила
вміння молодого драматурга бачити характер героя не лише
в дії, в розвитку, а й у непростому процесі самовдосконалення.
Конфлікт між високим, одухотвореним і приземлено-мер-
кантильним — то центральний конфлікт усієї драматургії
М. Зарудного. Він одержує розвиток у його дальших п’є­
сах «Мертвий бог», «Чужий дім» (1960), «Фортуна» (1964),
«Рим, 17, до запитання» (1969), «Маестро, туш!» (1978),
«Обочина» (1981), «Бронзова ваза» (1985) та ін.
«Колгоспна драма» — улюблений жанр М. Зарудного.
Мабуть, не варто огульно відкидати всі витвори цього пла­
ну. Певна річ, колгоспи були насильницькою нормою, в якій
заскніло народне життя, але форма і зміст не могли бути
цілковито тотожні. Смак до людяного, справжнього, без фа­
льшу політдекларацій, буття народу, органічний гумор — та­
кож прикмети «колгоспних» («Дороги, які ми вибираємо»,
1971, «Регіон», 1981 та ін.) і не лише «колгоспних» п’єс
М. Зарудного.
Окрім ряду популярних комедій і драм, перу письменника
належить і трагедія «Тил» (1978), яка мала свого часу сце­
нічний успіх і була відзначена Шевченківською премією.
М. Зарудний — насамперед драматург, хоч спробував се­
бе і в жанрі художньої прози: повість «Мої земляки» (1950),
збірка оповідань «Світло» (1961), романи «На білому світі»
(1967), «Уран» (1970), «Гілея» (1973). Усі ці твори присвя­
чені трудівникам землі — найбільш знаній письменником
темі.
Проза М. Зарудного не стала помітним явищем українсь­
кої літератури. Вона драматургічна в гіршому сенсі слова,
тобто переобтяжена малозмістовними інтригами, обмежена,
здається, простором сцени, а не реального життя, прикметна
цілим рядом інших стереотипів, вироблених автором у дра­
матургічній практиці. Романи «Уран» і «Гілея» порушували
складні екологічні проблеми, художнього вирішення котрих
автор не знайшов.
441 Драму самого митця, окрім відомих суспільних обставин,
зумовив регламентуючий вплив тодішнього законодавця
драматургії О. Корнійчука. М. Зарудного можна назвати
послідовником, подеколи — епігоном О. Корнійчука, хоч
насправді він був його жертвою..