Навчати, вчити, навчатися, вчитися. Дієслова навчати, вчити в сучасній українській літературній мові після себе вимагають додатка в родовому і знахідному відмінках (навчати, вчити – кого? чого? навчати, вчити – кого? що?); навчатися, вчитися – додатка в родовому відмінку (навчатися, вчитися – чого?).

Бачить – не бачить,
Чути – не чув,
Мовчки говорить,
Дуже мудрує.
Часом захоче –
Правди навчає;
Іноді бреше,
Всіх звеселяє (Л. Глібов).

…Хто хоче
пасти і берегти свою отару,
нехай її боронить, хай приставить
собак і пастухів, сам взявши зброю,
а не навчає тих ягнят покори (Леся Українка).

І до архіву слово «гріх»
Здали не без підстави
Ми всі, навчавши слів нових
Дитинство кучеряве (М. Рильський).

Таке керування цих дієслів додатком тепер переважає. У дореволюційній художній літературі паралельно з цією конструкцією досить широко вживався додаток у давальному відмінку (навчати, вчити, вчитися, навчатися – чому?). Порівн. у Мирного: «Хіба ж я її не гляділа, хіба не ростила, доброму розумові не навчала» («Згуба»). «– Це наша школа, – повідали мені, – де наша дітвора навчається всьому та набирається розуму» («Сон»). У Т. Г. Шевченка:

Добре били, а багато
Дечому навчили («Гайдамаки»);

Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь («І мертвим, і живим…»).

Коли йдеться про мову викладання, навчати слід сполучати із словом мова в орудному відмінку, а не в місцевому з прийменником на (навчання англійською мовою, а не «на англійській мові»). «Багатьом народам [царської Росії] було заборонено видавати газети і книги, навчати дітей рідною мовою» (Історія КПРС).