Василь Минко (1902—1989) належить до старшого
покоління українських драматургів, хоч популярність здо­
був у повоення, створивши відому в свій час комедію «Не
називаючи прізвищ» (1952).
Зрушення в драматургії початку 50-х років, пов’язані з
засудженням теорії безконфліктності, широкою дискусією
з приводу комедійного й сатиричного жанрів драматургії,
мали, звичайно, поверховий і косметичний характер. Однак
вони певною мірою розхитували жорсткі рамки схем і при­
писів.
Об’єкт Минкової сатири — повоєнне компартійне міщан­
ство в різних його проявах і типажах, включаючи й висо-
копосадове (заступник міністра Карпо Карпович). Це мі­
щанство не замикається в затишку егоїстичного благопо­
луччя, не прагне до самоізоляції — воно хиже, наступальне,
енергійне. Драматург судить своїх героїв із точки зору здо­
рової народної моралі, а не з підказки тієї чи тієї партій­
ної постанови. І це помітно відрізняло комедію «Не називаю­
чи прізвищ» од маси інших тогочасних творів «корнійчуків-
ської лінії».
Найбільше вдалися драматургові жіночі образи «пиявок
у панбархаті» Діани та Поеми. Це живі, колоритні постаті,
мічені карбами свого часу. Мета і сенс їхнього життя — хи­
же пристосуванство, паразитування. Притому Поема пішла
в цинічному розкритті своїх негативних якостей далі за
матір — В. Минко переконливо зображує механіку людської
деградації від покоління до покоління.
Карпо Карпович у п’єсі — «номенклатурна одиниця», під
крилом якої розкошують відверті шахраї (Поцілуйко та Бе­
ла) й тоне в трясовині аморальності власна родина. Сати­
рична комедія «Не називаючи прізвищ» була твором на свій
час досить сміливим, а головне — актуальним і талановитим,
що й зумовило її успіх.
В. Минкові не пощастило закріпити це творче досягнен­
ня. П’єси, які вийшли з-під його пера згодом, прикметні тра­
диційними вадами «колгоспної драми» — «Мовчати заборо­
нено» (1956), «На хуторі біля Диканьки» (1958), «Жених
з Аргентини» (1960). Усі ці твори не вільні від поверховості
й схематизму в зображенні сільського >киття, простоліній-
ністю позитивних і негативних персонажів (крім хіба «На ху-
442
торі біля Диканьки», в якій гоголівські персонажі переселя­
ються в колгоспну дійсність повоєнного села,— у п’єсі
чується правдивий ностальгічний біль за українським селом
із розкішними пейзажами, колоритними характерами, твер­
дою мораллю й поетичними традиціями). Під впливом цілко­
вито несприятливих обставин для розвитку сатири автор чи
не свідомо відмовився од творчого пошуку: у п’єсах 60-х
років домінують фейлетонно-газетні сюжети, конфлікти й
проблеми, як, скажімо, норми поведінки у громадських
місцях, боротьба з хуліганством тощо. Комедії «Соловей у
міліції» (1963) та «Давайте не будемо» (1967) майже не
знали сценічного життя. Не набагато вищими з художнього
погляду вдалися п’єси «Комедія з двома інфарктами»
(1967) і «На душу населення» (1969), «Увага — какаду»
(1972) та ін.
Крім драматичних творів, В. Минку належить ряд кни­
жок оповідань і нарисів, повістей. Серед прозової спадщини
письменника вигідно вирізняються автобіографічні повісті
«Моя Минківка» (1962, 1969) та «Червоний Парнас» (1972)..