У часи так званої «хрущовської відлиги», що настала
після XX з’їзду КПРС, радянське суспільство лиш вибило
ТЮреМНу Перегородку, ЩОб ОПИНИТИСЯ В ІНШІЙ Камері ЦІЄЇ
в’язниці. Хоча зовні, коли говорити саме про критику й істо­
рію літератури, все поставало ніби в Дусі назрілих, як тоді
наголошували, потреб: щорічник «Радянське літератур
рознавство» перетворено на двомісячник (1957), а згодом -+•
і на місячник (1958). Отже, з’явилася можливість для широ­
кого й оперативнішого осмислення питань історії, теорії та
критики художньої літератури. Крім того, разом з рег
абілітацією багатьох репресованих чи просто викреслених з
літератури письменників почали готувати до видання їхні
твори, та публікувати про них статті й монографії ‘. Як певне
досягнення сприймалася можливість обговорення проблем
різностилля методу радянської літератури. Так, Л. Нови-
ченко видав у 1959 р. книжку «Про різноманітність худож­
ніх форм і стилів у літературі соціалістичного реалізму».
Але дозволеною для публікації й осмислення була лише
та частина спадщини реабілітованих письменників, яка мог­
ла «підтверджувати» правильність більшовицької доктрини
протягом її існування. Спрацьовував, отже, впроваджений
раніше суто ідеологічний принцип оцінки літературних явищ
і водночас робилися застереження, що будь-які відступи
од нього неприпустимі.
Думка про право на існування лише мистецтва з соціа­
лістичною (комуністичною) ідеєю послідовно проводилась
як науковим та навчальним літературознавством, так і на­
самперед літературознавством популярним, розрахованим
на якнайширшого читача — в брошурах товариства «Знан­
ня», збірниках критичних нарисів «Українські радянські
письменники», літературних оглядах і рецензіях у масовій
періодиці тощо”.
Світова художня громадськість була глибоко занепокоє­
на станом справ у галузі творчості в радянському суспільст-
‘ Новиченко Л. Мирослав Ірчан. К-, 1958; Сиротюк М. Іван Микитен-
ко. К-, 1959; Килимник О. Григорій Епік. К., 1960 та ін.
462
ві. Виступаючи 14 грудня 1957 р. в Шведському університеті
після вручення Нобелівської премії, Альбер Камю сказав
«…З одного боку, заперечується й проклинається все НЄС0
ціалістичне, з іншого — вихваляється те, що є або стане ( 0
ціалістичним. Ця естетика, намагаючись бути реалістичною,
стає відтак новим ідеалізмом, таким же безплідним для
справжнього художника, як і буржуазний ідеалізм. Реаль­
ність уперто й послідовно не підноситься до найвищого
рангу, щоб її легше було усунути. Мистецтво в таких умовах
зводиться нанівець. Воно — служить, і навіть більше —
прислужує» ‘.
1956 р. в Нью-Йорку вийшла «Історія української літера­
тури» Д. Чижевського (видано Українською вільною ака­
демією наук у США і Науковим товариством імені Шевченка
в Америці за матеріальною допомогою Східно-Європейсько-
го фонду). Через рік — 1957 р.— Колумбійський університет
(США) випустив у світ англійською мовою ґрунтовну мо­
нографію Ю. Луцького «Літературна політика в Радянській
Україні 1917—1934 рр.». На ці видання передовиця «Ра­
дянського літературознавства» (№ 5, 1957) «Наш прапор —
комуністична ідейність» відреагувала відповідно: «го­
резвісна» «Історія…», «писанина», «наклеп», «брехня» тощо.
Насправді ж у роботі Д. Чижевського українська літера­
тура («від початків і до доби реалізму») розглядається з по­
зицій її естетичної вартості й стильової динаміки. У науко­
вому розумінні — це один із найпродуктивніших підходів до
творчості як до самодостатньої, іманентної діяльності
людського духу, естетичного осмислення світу. Звернувшись
саме до такого способу «читання» історії української літера­
тури, Д. Чижевський започатковував, по суті, новий етап у
відродженні українського наукового літературознавства
після репресивного знищення таких учених, як М. Зеров
чи П. Филипович, після запроторення до спецсховищ істори-
ко-літературних праць М. Грушевського, М. Возняка і
С. Єфремова, після виїзду за кордон Л. Білецького та мо­
лодших за нього дослідників. Д. Чижевський використав до­
сягнення різних літературознавчих «шкіл» української нау­
ки й запропонував такий курс «Історії…», який би мав
водночас і наукове, і навчально-популярне значення.
Є в «Історії…» Д. Чижевського і ряд полемічних момен­
тів, але конструктивний зміст її визначають, звичайно, не
вони; головне, що ця праця стала новою сторінкою науково­
го осмислення української літератури.
На «материковій» Україні ще довго триватиме період
«ідеологічного» літературознавства. Однак у його надрах
Камю А. Диалог с глухими? // Слово. 1991. С. 85.
463 поволі визрівали зародки нових підходів, і перший поштовх^
тут належав окремим критичним виступам «шістдесятників»
(І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська),
які вносили в критику й літературознавство нові виміри й
критерії, відчутно їх демократизували й «націоналізували».
Очевидним було прагнення до більшої об’єктивності, науко­
вості, гостроти порушення естетичних проблем, зокрема й
національної самобутності української літератури, і в
численних інших дослідників, що дебютували в ті роки й
більшою чи меншою мірою підтримали започаткований про­
відними «шістдесятниками» напрям (Г. Аврахов, Ю. Бара-
баш, І. Зуб, В. Дончик, В. Іванисенко, М. Ільницький, П. Ко-
ноненко, М. Косів, Л. Махновець, Л. Сеник, П. Сердюк,
Г. Сивокінь, С. Тельнюк, В. Фащенко, А. Шевченко та ін.).
Певні риси такого прагнення проступали і в окремих роз­
ділах переробленого й доповненого другого тому «Історії
української літератури» (1957), що вийшов 1964 р. у видав­
ництві «Наукова думка» під назвою «Історія української
радянської літератури». Тут (хай і на рівні публіцистичних
проголошень) робилася спроба не лише дати більш-менш
повний огляд літературного процесу України в пореволюцій-
ну епоху, а й дещо в ньому переосмислити. Так, у примітці
до аналізу творчості Г. Косинки автори «Історії…» зазнача­
ли,, що своїм новим поглядом на письменника вони «виправ­
ляють помилкову оцінку її, подану в виданні 1957 р.» ‘. Так
само можна було сказати й про М. Ірчана чи ,М. Куліша,
О. Слісаренка чи Є. Плужника, твори яких у виданні «Істо­
рії…» 1957 р. також здобувалися лише на негативні оцінки.
Щоправда, подекуди пропонувався лише інший, менш вуль­
гарний варіант у «дозволених» ідеологічних рамках. Як на­
слідок, частина новелістики Г. Косинки відривалась од літ-
процесу, бо вона не містила «утвердження радянської
дійсності» (121); головні п’єси М. Куліша «Народний Ма-
лахій», «Мина Мазайло» чи «Патетична соната» не згадува­
лися, ніби їх не існувало, про творчість М. Зерова мовилося
як про «холодні античні стилізації» (113); в поезії Т. Ось-
мачки помічався лише «неврастенічно-лютий клекіт» (113);
у прозі В. Підмогильного, який нібито стверджував песи^
містичну думку про «вічність» і «непоборність» грубо-егоїс^
тичного, хижацького начала в людині, на перший план ви^
носилися «традиції буржуазно-декадентської, натуралістич­
ної за методом літератури» (141, 143), не кажучи вже про
М. Хвильового, творчість якого на ранньому етапі була прой-
1
Історія української радянської літератури. К-, 1964. С. 122. (Далі
посилання подаються в тексті). . . .
464
нята, як сказано тут, «фальшивою ідеалізацією < гихійної
а згодом позначена «глибоким розладом автора і рядні
кою дійсністю» й захопленням «достоєвщиною и гірі
розумінні», а також перегукувалася з «ренегатськими творе
ми» В. Винниченка та несла націонал-ухильпищ.кі Ідеї
«української буржуазії» (125—126).
Принциповим було прагнення авторів «Історії…» ЙТИ
синтетичним шляхом в осмисленні літературного процесу,
тобто — поєднання характеристик творчості окремо взятого
письменника і літературного процесу загалом. У виданні
справді існували і оглядові (загальні), і портретні розділи.
Порівняно з попередніми «Історіями…» тут уперше вміщува­
лися портрети О. Довженка й М. Стельмаха. Заявлені були
у виданні (хоча й без ґрунтовного аналізу доробку) також
імена окремих «шістдесятників» (Д. Павличко, Ліна Ко­
стенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Є. Гуцало
та ін.) і відбито деякі штрихи тих критичних дискусій, які ви­
никали в тогочасній періодиці, велися в монографіях і
збірниках статей, присвячених сучасному літературному про­
цесові, й у цілому трималися «берегів» соцреалізму, хоч і ма­
ли окремі прориви до правди, до професійної розмови. Та­
кою була, зокрема, й дискусія про героя літератури, масшта­
би якої на рубежі 50—60-х років сягнули всієї союзної пе­
ріодики, її зміст позначився на таких тогочасних книжках,
як «Звичайна людина» чи міщанин?» І. Дзюби (1959), «Про
багатство літератури» Л. Новиченка (1959), «Образ нашого
сучасника», «За законами краси» Б. Буряка (1960, 1963),
«Поезія, людина, сучасність» В. Іванисенка (1961), «Третє
цвітіння» В. П’янова (1963), «Сучасність кличе» І. Доро­
шенка (1962), «В пошуках героя» К. Волинського (1964),
«Життєва переконливість героя» Г. Сивоконя (1965), «Лю­
дина творить добро» В. Брюггена (1966), «Людяність, прав­
да, краса» П. Мисника (1966) та ін.
Якого ж літературного героя мала на увазі тогочасна
критика й чому про нього треба було дискутувати? Слід від­
значити кілька аспектів у тій дискусії. Помітно, по-перше,
характерний акцент на тому, що герой сучасної літератури
не може бути виключно носієм позитивних якостей, оскіль­
ки «поруч з позитивним у нашому суспільстві живе і нега­
тивне» ‘. По-друге, неодноразово підкреслювалося, що свого
героя письменники повинні показувати не лише діяльним у
виробництві, а й цікавим в особистому житті, багатим духов­
но (одна зі статей згаданої книжки І. Дзюби мала назву
«За духовно багатого героя»). Ще один характерний аспект
1
Буряк Б. За законами краси. К.., 1960. С. 10.
465 критичних роздумів «про героя» — це увага до самої «техно­
логії» його творення, точніше — до питань письменницької
майстерності, завдяки якій досягається і «виразність» героя,
і його «переконливість». Це останнє, щоправда, нерідко
розглядалося в оптимістичному світлі рішень XX та на­
ступних з’їздів партії, які, мовляв, розширили обрії перед
літературою, а письменники, у зв’язку з відновленням
«ленінських норм нашого життя», одержали всі умови для
свободи творчості…
У дослідженні класичної спадщини літературна критика,
здавалося б, могла бути менш зв’язаною з умовами «опти­
мізму за наказом». На користь цієї думки певною мірою
свідчили видані наприкінці 50-х років монографії П. Волин­
ського «Теоретична боротьба в українській літературі, пер­
ша половина XIX ст.» (1959), М. Бернштейна «Українська
літературна критика 50—60-х років XIX ст.» (1959), М. Ко-
мишанченка «Літературна дискусія 1873—1878 рр. на Украї­
ні» (1958) та деякі інші. У них ішлося про питання загалом
відомі й уже опрацьовувані в науково-критичній літературі
але автори намагалися дати їм грунтовніше та об’єктивно
актуалізоване освітлення. Щодо ґрунтовності особливо
вирізнялося дослідження М. Бернштейна (і почасти —
П. Волинського), але актуалізація й тут несла в собі «за-
садничу фальш методи» ‘, котра здатна звести нанівець,
будь-які наукові зусилля. Відправною настановою в осмис­
ленні руху критичної думки XIX ст. для вчених була найжор-
сткіша прив’язка мистецтва до суспільною історії, в якій,
за офіційно ствердженим уявленням, точилася постійна бо­
ротьба двох класових таборів — революційно-демократично­
го та буржуазно-націоналістичного. Відповідно теоретич­
на та історико-літературна думка розглядалася вченими як
складова частина цієї боротьби, і живе тіло літератури та
науки про неї розривалося таким чином на два непримирен­
ні табори.
Спроби ж розглядати цих письменників і критиків за
приналежністю до суто художніх напрямів чи наукових шкіл
оцінювались як апологія хибних теорій «безбуржуазності»,
«відрубності», «єдиного потоку» в українській нації та ін.
Згідно з такими настановами П, Волинський відкидає до­
слідження Л. Білецького «Основи української літературно-
наукової критики» за його «буржуазно-націоналістичний
характер» 2; М. Бернштейн різко відмежовує Т. Шевченка
‘ Кошелівець 1. Сучасна література в УРСР. Нью-Йорк, 1964. С. 272.
Волинський П. Теоретична боротьба в українській літературі, перша
половина XIX ст. К., 1959. С. 4.
466
від П. Куліша, оскільки в останнього національна тема,
мовляв, «набирала рис націоналістичної тенденційності», а в
ТІ Шевченка пов’язувалася «з мотивами соціальної бороть­
би»; М. Комишанченко відмовляє П. Кулішеві навіть у
засновництві української наукової критики, хіба що «лібе­
ральної, буржуазно-націоналістичної», яку «пізніше будуть
продовжувати і розвивати в Україні О. Кониський, В. Бар-
вінський, М. Грушевський та інші пропагандисти буржуазт
ного націоналізму в літературі» ‘. Навпаки ж, дискриміна­
ційна політика російського царизму щодо української літе­
ратури й культури загалом, валуєвський, емський та інші цир­
куляри — ніяк не акцентувалися.
На жаль, переважна частина дослідників літератури про­
тягом усіх 60-х і пізніших років у трактуванні цього та ба­
гатьох інших питань українського літературного процесу
стояла саме на таких вихідних позиціях. Особливо це стосу­
валося так званого вузівського літературознавства, яке в
60-х роках було представлене кількома виданнями підручни-
кового типу — «Історія української літератури. Література
першої половини XIX ст.» (1964); «Історія української літе­
ратури. Література другої половини XIX ст.» (1966); «Істо­
рія української літератури. Кінець XIX — початок XX ст.»
(1967). За змістом це був (з деякими доповненнями замовчу­
ваних раніше літературних фактів) свого роду конспект пер­
шого тому академічної «Історії української літератури»
(1954). Головний (партійно, а не науково) методологічний
принцип цієї «Історії…» (література в художніх образах
відтворює суспільні процеси) консервувався тепер у сфері
вузівської освіти і ставав, відтак, непорушним катехізисом,
у трафаретах якого допускалися тільки певні зміни імен
авторів чи назв їхніх творів тощо. Ці ж тенденції відбиває
й іще одне видання підручникового типу, що вийшло в 60-х
роках і до створення якого були причетні ті самі автори зга­
дуваних підручникових «Історій…». Ідеться про п’ятитомні
(в шести книгах) «Матеріали до вивчення історії українсь­
кої літератури», видані видавництвом «Радянська школа»
протягом 1959—1966 рр. Спеціально для цього видання пи­
салися тільки окремі розвідки (переважно узагальнюючого
характеру), решта являла собою статті, рецензії чи усні ви­
ступи, що були «апробовані» в попередніх виданнях мо­
нографічного чи збірникового характеру. У «Матеріалах…»
по-справжньому живим науковим словом ще були деякі пуб­
лікації з дореволюційного літературознавства, але вони
‘ Комишанченко М. Літературна дискусія 1873—1878 рр. на Україні.
К., 1958. С. 43. ‘.’..,,
467 практично розчинялися в ідеологічно витриманих розвідках
сучасних авторів, а в останніх томах — ще й у численних
постановах та статтях В. Леніна й інших «вождів» про літе­
ратурну творчість.
Неважко здогадатися, в яку б схоластичну прірву могло
остаточно скотитися таке «осмислення» літературної твор­
чості, якби йому не протистояли природний «рух творчої
сили» (О. Білецький), окремі спалахи самодостатньої ху­
дожньої й наукової думки, які мають властивість усупереч
усіляким указам і розпорядженням вибурхувати навіть у
найпохмуріші, тенденційно заідеологізовані періоди розвит­
ку людської духовності. Перші ознаки такого спалаху з’яви­
лися чи не у виступі О. Довженка на II з’їзді письменників
СРСР (1954), де прозвучала тривога про зникнення (в умо­
вах ідеологічного тиску) з кінематографа «художньої ат­
мосфери», та в його ж статті «Мистецтво живопису і сучас­
ність» (1955), у якій митець акцентував, що мистецтво «не
може розвиватися за наперед визначеними еталонами» і
що «треба розширювати творчі межі соціалістичного реаліз­
му» ‘. Невдовзі (у 1956 р.) про це ж заговорив М. Рильський
у статті «Краса», але вже стосовно власне художньої літера­
тури, наголошуючи водночас, що «критики-професіонали ще
й досі, хоч і присягають у своєму зреченні вульгарного соціо­
логізму, мало, проте, приділяють у своїх статтях місця есте­
тичній оцінці мистецьких явищ» 2. Л. Новиченко у передмо­
ві до першої збірки І. Драча «Соняшник» заговорив про те,
що вражає у віршах молодого поета не так «предмет»,
скільки «сама інтенсивність поетичного переживання, його
незвичайно висока «температура», породжена глибоким по­
чуттям, міцним інтимним зближенням з тим, про що йде мо­
ва» 3.
С. Крижанівський у післямові до збірки В. Симоненка
«Тиша і грім» нагадав, що кожен справжній поет є «першо­
відкривач у царстві духовного життя, в сфері мудрості і кра­
си» , а згодом думка про те, що література — це не ілюстра­
ція суспільних процесів, а завжди художнє (естетичне) від­
криття, стала набувати поширення у значно розлогішому
літературному контексті. Концептуальні зрушення тут стали
намічатись у зв’язку з публікацією досліджень Михайли-
ни Коцюбинської «Образне слово в літературному творі»
1
Довженко О. Твори в 5 т. К\, 1965. Т. 4. С. 263, 106.
2
Рильський М. Статті про літературу. К., 1980. С. 43.
3
Новиченко Л. Іван Драч — новобранець поезії // Драч І. Соняшник.
К., 1961. С. 7.
4
Крижанівський С. Радість першовідкриття // Симоненко В. Тиша
і грім. К., 1962. С. 163.
468
(К-, 1960) та «Література як мистецтво слова» (К . 1065);
певні ознаки змін містили праці про стильове роїм.ні ні ІІТІ
ратури ‘, а також збірники проблемних статей С. Крижаній
ського «Художні відкриття» (К-, 1965) і Л. Новиченка Н(
ілюстрація — відкриття» (К-, 1967).
Критика молодої генерації (І. Дзюба, І. Світлі і,
Є. Сверстюк, В. Фащенко, М. Малиновська, М. Ільницький,
В. Брюгген, А. Макаров, Л. Бойко та ін.) актуальне ідейно,,
змістове спрямування намагалася поєднувати з підтримкою
нових рис у творчості шістдесятників, а головне, з художнім
аналізом явищ, який давав змогу ширше говорити про іма­
нентну специфіку літературного процесу, акцентувати на зни­
женні естетичних критеріїв в оцінці творів, на загрозливому
засиллі в літературі кон’юнктурних схем і безликих штампів,
що вело до девальвації самого уявлення про художнє слово.
Такі мотиви породжували щось на зразок дискусії, яка на­
бувала інколи досить напруженого і широкого загального
характеру. У поглядах на дебюти в поезії Ліни Костенко,
І. Драча, М. Вінграновського й інших намітилось цілком
очевидне розмежування сил: відверто чи з певними застере­
женнями підтримали їх М. Рильський 2, О. Гончар 3, А. Ма­
лишко 4 та ін. З огульною критикою в різних публікаціях і
виступах зустріли їх М. Шеремет, М. Чабанівський, Л. Дми-
терко, П. Воронько.
У цілому в тогочасній критичній літературі панував по­
гляд, що художня творчість України розвивається по висхід­
ній, а сама критика має великі позитивні успіхи в осмисленні
літературного процесу. В одній із тогочасних статей зазнача­
лось, наприклад, що за всю історію української радянської
літературної критики й літературознавці не працювали ще
так інтенсивно й плідно. Помітних результатів досягнуто у
«висвітленні таких проблем, як партійність і народність ра­
дянської літератури на сучасному етапі (праці М. Шамоти,
Л. Новиченка, А. Мороза, О. Дяченка та ін.), природа і суть
стильової багатоманітності в межах методу соціалістичного
реалізму (Л. Новиченко, С. Крижанівський), проблема пози­
тивного героя в прозі (Б. Буряк, К. Волинський, М. Логви-
ненко), специфіка поетичних жанрів, зокрема жанрові особ­
ливості лірики і великих епічних форм у поезії (С. Крижа­
нівський, С. Шаховський, Й. Кисельов, М. Острик), місце
1
Іванисенко В. Що таке лірика? К-, 1963; Народження стилю. К-,
1964; Острик М. Романтика в літературі соціалістичного реалізму. К-, 1964;
Мисник П. Багатство форм і стилів. К., 1966.
2
Літ. Україна. 1962. 10 серп.
3
Літ. газ. 1962. 12 січ.
4
Там само. 1963. 8 січ.
469 сатири в радянській літературі (П. Моргаєнко, І. Зуб І Дузьї
та цілий ряд інших» ‘. ./ •’ ‘
Звичайно, критика 60-х мала певні досягнення (хоч ви­
являлися вони в інших сферах), а проте, коли ілюзії «хру-
щовської відлиги» почали інтенсивно пригасати, в повітпі
запахло новими регламентаціями мислення, новим догма­
тичним обожненням «єдино правильного» марксистського
літературознавства тощо2. Дехто з критиків намагався про­
тестувати проти регламентацій чи заборон у творчості
(«…Як же тісно іноді вередливій художності в критичному
гаю заборон»,- писала, наприклад, М. Малиновська 3) але
такі виступи різко «засуджувалися» з відповідними «орг­
висновками». Певний опір чинила письменницька критична
публіцистика але та, що належала таким авторитетам як
М. Рильський, О. Гончар. У доповіді на V з’їзді письмен
ниюв України О. Гончар, зокрема, приділив багато уваги
несумісним із творчістю «заборонам» і «обмеженням» наго­
лосивши, що чомусь у тогочасній літературі більшою’поша-
ною користувалися «здоровий примітив» та «розбухла опи­
совість», ніж творчий досвід автора «Чорної ради» П Кулі-
ша, досвід М. Драгоманова чи В. Винниченка. «Нам треба
знати і Лорку, і Антонича, і Елюара,- підкреслював О Гон­
чар,— не повинен бути обійденим ні Бунін, ні Винниченко
літератора цікавлять різні вияви інтелекту, в тому числі
не зайвим йому буде знати й теорію Зигмунда Фрейда »4
Характерно, що згадка в доповіді О. Гончара «буржуазного
націоналіста» и «запеклого ворога українського народу»
В. Винниченка збіглася в часі з появою «крамольної»
пращ і. дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» за
рукописне поширення якої в Україні й опублікування її за
кордоном автора згодом було заарештовано; з публічним
протестом В. Стуса проти арештів інтелігенції, що стало
причиною пізнішого арешту й самого В. Стуса; з дедалі смі­
ливішими художньо-громадянськими акціями «шістдесят­
ників» та гоніннями на них за «формалізм», «недостатнє
ідейне навантаження» творів, «асоціальність», «відступи
від правди життя», «викривлення соціалістичної дійсності»
тощо.
1
Вітчизна. 1963. № 4. С. 117.
№ 11 ДСП^ОР^0вш1′ Лен™ кРитеРії художності // Вітчизна. 1964.
№ 11. Ь. ІйЬ—165, Шамот М. За велінням історії. К., 1965; Дзевеоін І
Естетика ленінізму і питання літератури. К., 1967 та ін.
Яо б’ Ја^овська М- Можливості холодного кипіння // Вітчизна. 1966.
п^ЯТІІ^ЛІ^^^^^1^^^ література напередодні великого ятдесятиріччя. доповідь на Уз їзді письменників України. К., 1967. С. 55.
470
Одне слово, в літературно-художньому процесі і України,
і всього СРСР зростала напруга ідейно-творчих пошуків і
невдоволень письменників з приводу обмежень (з одного
боку), а з іншого — дедалі агресивнішим ставав режимний
прес, дедалі міцніше стискувалися лещати ідеологічних забо­
рон і партійного контролю.
Позитивна згадка О. Гончарем імені В. Винниченка обій­
шлася тоді для нього (як голови СПУ) суворими «кабінетни­
ми розмовами», але коли через рік з’явився його роман «Со­
бор», розмова про нього вийшла далеко за межі «кабінетів».
В окремих статтях і на зібраннях «трудових колективів» ро­
ман не просто критикувався, а піддавався анафемі, цинічно­
му шельмуванню й вульгарному паплюженню. За півтора
року перед появою «Собору» М. Малиновська писала, що в
тодішній критиці «назавжди полишено вправи… на пожив­
них пасовиськах умоглядного соціалістичного схематизму,
впертого підтягування найрізноманітніших явищ до вульгар­
них «загальних» положень» ‘. Розгнуздана критика «Собо­
ру» показала, що ця щира думка молодого критика була ли­
ше мрією.
На самому гребені викликаного критичним вітром цунамі
(в періодиці України і «центру» з’явилося близько трьохсот
«відгуків» про роман) вивищувалась стаття тоді директора
академічного Інституту літератури М. Шамоти. У ній цілко­
вито «спростовувались» висловлені в пресі позитивні оцінки
роману, оголошувалась війна всім «бездумним і не завжди
безкорисливим шанувальникам» .таланту письменника і, го­
ловне, «доводилась» цілковита «творча невдача» автора
«Собору». Доводилась без жодного переконливого доказу,
без жодного аналітичного аргумгнха, а тільки з покликом на
«невідповідність» зображеного в романі і того, чого жадали
від літератури «усталені нашим способом життя державні,
партійні і комсомольські інституції»2.
Такого типу «науковий» метод вишукування «ідеологіч­
них збочень», накладання критичних табу був застосований
і щодо ряду інших творів того часу — романів «Мальви»
Р. Іваничука й «Катастрофа» В. Дрозда, «Полтва» Р. Андрі-
яшика, повістей «Іван» І. Чендея й «Мертва зона» Є. Гуца­
ла, збірки прози Вал. Шевчука «Набережна, 12» та ін. Ці
твори виводили українську літературу на новий, не обтяже-
ний компартійними догмами ступінь бачення й осмислення
дійсності, але на їх шляху з’являлись послідовники М. Ша-
‘ Малиновська М. Можливості холодного кипіння // Вітчизна. 1966.
№6. С. 162.
2
Шамота М. Реалізм і почуття історії // Рад. Україна. 1968. 16 трав.
471 моти (М. Равлюк, Л. Санов, А. Гордієнко та ін.), а також
різні партійно-видавничі функціонери, які чинили такій літе­
ратурі щонайжорсткіший критичний опір. Після їхніх кри­
тичних «проробок» розпочиналася, як правило, кампанія
репресивних заходів: «Соборові», «Мальвам», «Катастрофі»,
«Мертвій зоні» та рядові інших творів передовсім перекрито
шлях до друку. Ті, хто не змирювався, здобувалися на
зловісний ярлик дисидента й опинялися перед загрозою
потрапити до слідчого ізолятора КДБ. З критиків першими
зазнали такої долі І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Дзюба,
затим Ю. Бадзьо, В. Марченко, Б. Гориня…
У критиці й літературознавстві, що розвивалися за межа­
ми України, 60-ті роки проходили під знаком дальшого, в
основі своїй об’єктивного осмислення українського літера­
турного процесу. М. Глобенко опублікував кілька розвідок
про прозу 20-х років і про окремі грані всієї літератури
«пІдсовєтської України»1; Б. Кравців спробував узагаль­
нити наслідки розгрому українського літературознавства в
20-30-х роках, процесу реабілітації письменників у кінці 50-х
років 2; Є. Маланюк видав ґрунтовний том своїх есеїстичних
спостережень над розвитком української поезії в радянсь­
кий період3 і т. ін. Активно досліджував історико-літера-
турний процес в Україні XX ст. І. Кошелівець, опублікував­
ши в 1963 р. антологію з передмовою та біографічними до­
відками про письменників «Панорама найновішої літерату­
ри в УРСР» та в 1964 р. критичний нарис «Сучасна літера­
тура в УРСР» (Нью-Йорк). Цей останній нарис не претен­
дував, звичайно, на повноту історичного висвітлення шляхів
розвитку української літератури після 1917 р., але в певному
розумінні це була таки історія української літератури озна­
ченого періоду (20—60-ті роки).
Запропонована дослідником схема розвитку української
літератури радянського періоду, звичайно, досить приблиз­
на; письменницькі постаті «розташовано» в періодах надто
довільно (особливо — в першому, другому), а характеристи­
ка їхніх творів часом однолінійна (ідеологічна) й не в усьо­
му безпомильна (про що говорить у «Висновках» і сам
автор).
Значним кроком від догматизму «соціалістичної есте­
тики» стала критична діяльність «шістдесятників», під-
Див.: Глобенко М. Історико-літературні статті. Нью-Йорк, Париж,
Мюнхен, 1958; 3 літературної спадщини. Париж, 1961.
2
Кравців Б. На багряному коні революції. До реабілітаційного проце­
су в УРСР. Нью-Йорк, 1960; Розгром українського літературознавства
1917—1937 рр. // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Париж,
Чикаго, 1962. Т. 173. С. 217—303.
3
Маланюк Є. Книга спостережень. Торонто, 1962.
472
креслює І. Кошелівець, особливо виділяючи І. Дзюбу з його
тодішніми публікаціями «Від молитов до дум» («Літератур­
на газета», 1961, 23 трав.), «Перший розум наш…» («Літ.
Україна», 1962, 4 груд.), «Як у нас пишуть?» — стаття, що
публікувалася з продовженням у трьох номерах «Літ. га­
зети» в 1961 р., та ін. На думку І. Кошелівця, українським
літераторам випало творити в нестерпних соціальних умо­
вах: утиски української мови, натиск «несусвітного зла Мо­
сковщини» тощо. «…Бути українським письменником у со-
вєтчині це… подвижництво» ‘.
І чи не найбільше переконує в цьому спадщина О. Біле-
цького, п’ятитомне видання якої вийшло в 1965—1968 рр_.
З цього п’ятитомника постає справжня драма вченого, який
на певному етапі розвитку свого дослідницького таланту
(з кінця 20-х років) мусив ставати на рейки чужої науці
вульгарної соціології. Найпомітнішим внеском у літературо­
знавство стали студії О. Білецького з історії українського
письменства. Йому вдалося охопити своїм зором значну час­
тину найвидатніших явищ української літератури й створи­
ти, по суті, свою концепцію її розвитку (ідеологічна «орієн­
тація», звичайно, її псувала).
Кон’юнктурні моменти з’являлися в тих працях О. Білець­
кого, що датовані періодом від середини 30-х до середини
50-х років, зате в останні роки життя він ставав дедалі
«вільнішим» від догм вульгарно-соціологічного літературо­
знавства. Це видно, зокрема, в таких його статтях, як «Світо­
ве значення Івана Франка», «Світове значення твор­
чості Т. Шевченка», «Українська література серед інших
літератур світу», «До питання про періодизацію історії до­
жовтневої української літератури» та ін., у яких обґрунтову­
валася специфіка української літератури як естетичного фе­
номена, містився заклик «подолати залишки догматичного
ставлення до марксизму», коли йдеться про художню твор­
чість, прихильніше, ніж у 1958 р., розглядалася концеп­
ція української літературної історії, пропонована Д. Чи-
жевським, тощо. Принциповою, зокрема, була думка О. Бі­
лецького про потребу розглядати українську літературу в
контексті світових літератур, про необхідність якнайповнішо­
го охоплення дослідниками літературного матеріалу, неза­
лежно від його «другорядності» чи «національної обмеже­
ності», котра в колоніально поневолених літературах (якою
була українська) виникає мимовільно.
Певна частина нових, «післякультівських» праць О. Бі­
лецького опублікована була в повному обсязі лише після
1
Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Нью-Йорк, 1964. С. 362.
473 смерті вченого (1961), а широкий загал дослідників ознайо­
мився з ними, по суті, лише з виходом п’ятитомника його
вибраних досліджень. Вони, без сумніву, істотно вплинули
на розвиток тогочасного академічного літературознавства,
репрезентатори якого саме почали виконувати чи не най­
відповідальніше за всі пореволюційні десятиліття завдан­
ня— створення восьмитомної «Історії української літерату­
ри» (1967—1971).
У передмові до цієї праці («Від редакційної колегії»), а
також у статті голови редколегії Є. Кирилюка про наукові
принципи видання наголошувалось, що автори його (пере­
важно — співробітники Інституту літератури ім. Т. Шевчен­
ка АН УРСР) використали досвід своїх попередників, а нау­
ковою основою для них служать матеріалістичне розуміння
художньої творчості, вихідні положення «ленінської теорії
відображення, вчення про культурну спадщину, положення
про наявність двох культур у кожній національній культурі
у класовому суспільстві, ленінського принципу партійності
літератури» ‘. Отже, щось нове (з точки зору методології)
в новій «Історії…» ніби й не передбачалось, але фактичний
матеріал її був позначений деякими новими поглядами й
підходами, що виростали саме з останніх за часом написан­
ня праць О. Білецького. В періодизації літературного проце­
су, наприклад, крізь безлику хронологію проглядали спроби
значно активніше, ніж у раніших радянських «Історіях…»,
акцентувати на специфіці художньої творчості, а не тільки
на тісних зв’язках її з суспільними процесами (зокрема під
час розгляду літератури часів Київської Русі і другої поло­
вини XVIII — початку XIX ст.); помітною була тенденція до
розширення кола письменницьких імен. Так, хоча, скажімо,
О. Олесь чи М. Вороний названі в «Історії…» поетами-дека-
дентами, а про М. Хвильового, М. Івченка чи В. Підмогиль-
ного сказано, що в їхній творчості виявлялися «впливи воро­
жої ідеології», все-таки їм відводилось у виданні більш-
менш значне місце, а не тільки лайлива згадка. Так само
ширшою в «Історії…» була інформація про П. Куліша і
М. Драгоманова, О. Кониського і Я. Щоголева, М. Чер-
нявського й А. Кримського, М. Філянського й П. Карманоь-
кого, В. Пачовського й С. Чарнецького, Б. Лепкого і
С. Твердохліба, В. Кобилянського й О. Досвітнього, Г. Ко­
синку й М. Куліша, О. Слісаренка й Г. Епіка, а також про
багатьох письменників із покоління «шістдесятників».
1
Кирилюк Є- Наукові принципи «Історії української літератури у
восьми томах» // Рад. літературознавство. 1967. № 9. С. 17.
474
Нове з’явилося і в тих розділах восьмитомника, де роз­
глядалися, сказати б, канонізовані соцреалізмом явища
української літератури — хрестоматійні твори давнього пе­
ріоду, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка,
Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського,
А. Головка та ін. Це стало можливим завдяки тому, що про­
тягом 60-х років були здійснені повніші видання творів цих
авторів, а також опубліковано ряд нових монографічних
праць про них. Над осмисленням давньої літератури тоді
працювали Л. Махновець, В. Яременко, В. Микитась, В. Ко­
лосова, В. Крекотень та ін.; як окремі галузі науки про літе­
ратуру стали формуватись у цей період шевченкознавство
(праці О. Білецького, Ю. Івакіна, \Є. Кирилюка, В. Шуб-
равського, І. Пільгука, Є. Шабліовського та ін.) і франко­
знавство (раніші дослідження М. Возняка, згодом — І. Бас-
са, П. Колесника, О. Дея, Ю. Кобилецького, С. Шаховсько-
го, А. Каспрука, І. Дорошенка та ін.); намічалися зрушення
в розробці інших проблем української класичної літератури
(М. Сиваченко, О. Засенко, Н. Калениченко, Д. Чалий,
Г. Нудьга, О. Ставицький, Ф. Сарана); грунтовніше стали
досліджуватися питання теорії літератури (в 1962 і в
1967 рр. вийшов так званий нормативний курс «Основ теорії
літератури» П. Волинського, а в 1962-му — посібник для
студентів «Основи літературознавства» Г. Сидоренко), пере­
кладацька справа й літературні взаємозв’язки (Н. Крутіко-
ва, Г. Вервес, Н. Над’ярних, М. Пригодій, В. Коптілов,
Л. Коваленко, А. Кулінич, І. Бажинов, Н. Мазепа, Т. За-
морій, Н. Чорна, Т. Маєвська та ін.), організаційні форми
літературного життя (А. Тростянецький. Шляхом боротьби
та шукань. К-, 1968) тощо. Усе це так чи інакше було враже­
не корозією вульгарно-соціологічної методології, яку сприй­
няла, як естафету, і восьмитомна «Історія…», але відчувалось,
що її автори в своєму мисленні були вже самостійнішими й
намагались далеко не кожне літературне явище «заштовху­
вати» в класові рамки, в прокрустове ложе «соціально зу­
мовленої» правди життя..