У періодичній пресі восьмитомна «Історія…» оцінювалась
загалом позитивно. Були, щоправда, спроби партійних функ­
ціонерів піддавати ревізії принципи добору в «Історію…» пи­
сьменницьких імен, потрапила у виступ першого партійного
секретаря України негативна оцінка 8-го тому, і це накинуло
на видання тінь ідеологічної «неповноцінності». І все ж спо­
чатку в рецензіях фахівців робилися тільки зауваження сто­
совно розтягнутості вступних та загальних розділів, відсут­
ності цілісної характеристики творчості деяких письмен­
ників, плутанини в датуванні окремих літературних явищ
475 тощо1. Але в час духовного застою й ідеологічної агресії
дб «Історії…» висувались уже претензії методологічного ха­
рактеру («поблажливе ставлення» авторів 6—8-го томів до
«вихідців з дрібнобуржуазної націоналістичної партії бороть­
бистів»; недостатня критика окремих творів Г. Косинки,
В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича; перебільшення
ролі окремих молодих поетів-«шістдесятників»; хибне висвіт­
лення протистоянь літературних організацій ВАПЛІТЕ і
ВУСПП; не послідовно класове висвітлення окремих проб­
лем класичної літератури — творчості П. Грабовського,
І. Франка та ін.2).
У цей час, протягом 1972—1973 рр., відбулося кілька суто
ідеологічних акцій (прийняття постанови ЦК КПРС «Про
літературно-художню критику», ейфорійне відзначення
50-річчя утворення СРСР та ін.), на які треба було (в дусі
вироблених уже традицій) оперативно відреагувати — вияс-
кравити всюдисущі «позитиви» й затаврувати окремі «нега­
тиви». Першим це зробив (як і водилося в умовах партійної
диктатури) тодішній секретар ЦК КПУ В. Маланчук, по­
вівши мову про «рецидиви» «політичної та ідеологічної
аморфності, методологічної безпорадності» окремих літера­
турознавців і захоплення їх «суто естетичним аналізом» 3.
Далі тодішній директор Інституту літератури М. Шамота ви­
ступив зі статтею в журналі «Комуніст України» 4, в якій
піддав критиці методологічні «хиби» в осмисленні сучасного
літературного процесу, назвав довгу низку художніх (най­
кращих) творів, де мало місце «порушення історизму», і з
притиском наголосив, що «пора кінчати з лібералізмом, його
методологією і фразеологією». Серед тих, кого «попереджу­
вали» й «застерігали», опинились, відтак, і деякі автори
восьмитомної «Історії…» (зокрема, Л. Новиченко як автор
розділу, в якому йшлося про «революційність» новел А. За-
ливчого, була дана не така, як «належить», оцінка М. Хви­
льового), і дослідники сучасного літературного процесу та_
деяких давніших літературних явищ (В. Дончик, П. Коно-
ненко, Н. Кузякіна, М. Малиновська, А. Недзвідський,
С. Пінчук, Є. Прісовський, Т. Салига, Г. Сивокінь, В. Яре-
1
Жук Н. Я., Сіренко П. М., Шолом Ф. Я- Від давнини до сучасно-1
сті // Літ. Україна. 1970. 12 груд.
2
Див.: Крижанівський С. Про висвітлення літературного процесу
20—30-х років // Рад. літературознавство. 1974. № 1; Шамота М. Актуаль­
ні питання сучасного радянського літературознавства // Там само. № 3;
Колесник П. Літературознавчі аберації // Там само. № 5.
3
Вітчизна. 1973. № 12. С. 6.
4
Шамота М. За конкретно-реалістичне відображення життя в літера­
турі // Комуніст України. 1973. № 5.
476
менко та ін.), і найбільше — сучасні та в минулому ро
критиковані чи репресовані письменники (О. Олесь, М Чин
льовий, М. Куліш, А. Заливчий, В. Симоненко, Гр. Тинині
ник, М. Руденко, С. Плачинда, Є. Гуцало, Ю. Мейгеш,
Р. Федорів, І. Білик, С. Тельнюк, Л. Горлач, В. Базилевсь
кий і т. д.). «Окремим рядком» виділявся при цьому і
Ю. Смолич як автор «Розповідей про неспокій», у яких, мон-
ляв, проглядаються підступні спроби «перегляду історії»,
«реабілітації» ВАПЛІТЕ й недооцінки «найближчої до
партії літературної організації» ВУСПП. Всього цього було
достатньо, щоб створити в критиці й літературознавстві ви­
нятково напружену атмосферу. Ішлося ж бо у «головному»
партійному органі не про якісь там недохопи в галузі «ремес­
ла», а про недостатню ідейну забезпеченість цього «ремес­
ла». Письменники й літературознавці повелися за тих обста­
вин по-різному: одних це штовхнуло до ще вищих тонів у
критиці не раз критикованих уже літературних явищ, інших
було примушено вдатися до невластивого їм розвінчання за­
рубіжних «фальсифікаторів» радянської літератури, ще
іншим довелося публічно (в пресі) визнавати свої «помил­
ки» тощо. Розгорнулась у 70-х роках кампанія вилучення з
членства в Спілці письменників (серед багатьох виключених
були критики й історики літератури І. Дзюба, В. Іванисен-
ко), звільнення з роботи вчених-філологів з подальшою не­
можливістю влаштуватися до праці за фахом (Л. Махно­
вець, М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Кириченко та ін.); по­
силеним «проробкам» була піддана творчість тих письмен­
ників, які виявляли буцімто «антиісторизм мислення» чи
«згущували фарби на нетипових моментах» (Г. Коновалов і
Ю. Ярмиш, виступаючи в періодиці, шукали цих «вад» у
Б. Харчука; А. Гордієнко, автор праці «Магістралі прогресу і
тупики «деідеологізації»,— у Гр. Тютюнника; різкій критиці
піддано було роман І. Білика «Меч Арея», роман Р. Іванчен-
ко «Клятва» і т. д.). –
Тим часом значна частина велемовних статей присвячу­
валась ілюстративним літературним підробкам на «робітни­
чу» тему (на зразок романів В. Собка «Лихобор», Ю. Бедзи-
ка «Поверх— 42» та ін.), мемуарним «шедеврам» Л. Бреж­
нєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина» (монографія
О. Мазуркевича «Трилогія високих пристрастей», 1982); без­
ліч статей різних авторів у періодиці — «боротьбі» з зарубіж­
ними дослідниками й видавцями української літератури (зб.
статей «Проти фальшивих концепцій», 1974; «В чаду фаль­
шивих ідей», 1974; зб. творів, спрямованих проти українсь­
кого буржуазного націоналізму «Зброєю слова», вип. 1 -й —
1973, вип. 2-й— 1974; монографії В. Шпака «Сучасні фаль-
477 сифікатори ідейної спадщини Т. Шевченка», 1974; В. Мики-
тася «Проти фальсифікації спадщини Лесі Українки», 1974;
«Правда про Василя Стефаника», 1975; М. Дубини «Слово
ненависті і гніву», 1979; «Правда звинувачує», 1982; що­
річник «Пост Ярослава Галана» тощо). Академічне літера­
турознавство вщерть було виповнене студіями, в яких під
єдиним, партійно-ідеологічним кутом зору переглядався весь
літпроцес України, і в такий спосіб ще раз «науково узако­
нювались» ті псевдоположення, в основі яких не було жод­
ного наукового змісту: класовий характер художньої твор­
чості, історичний оптимізм літератури, закономірності пар­
тійного керівництва художнім процесом тощо. Широкого
розголосу набуває в цей час псевдотеза про соцреалізм як
світову естетичну систему. Про все це (більшою чи меншою
мірою) йшлося в багатьох колективних збірниках статей, у
підручнику для студентів «Теорія літератури» (за редакцією
проф. В. Воробйова та проф. Г. В’язовського, К., 1975), де
згадані псевдоположення закріплювались на рівні церковних
догматів. Певний «продих» у них міг з’явитися лише тоді,
коли йшлося про суто «технічні» особливості літературної
творчості (структура художнього образу, літературні роди і
види, композиція твору і характер, стилі й жанри літератури
тощо).
Найпосутніша основа цього — цілковита не-свобода, не­
воля наукового мислення. Вона прелютим холодом сковува­
ла творчі потенції дослідників, часто перетворювала їхні
думки на набір відомих тез і положень, підпорядкованих іде­
ологічній доктрині. Найнесподіванішим при цьому було те,
що паралельно зі збільшенням у літературній науці праць,
позначених приневоленим мисленням, інтенсивно стали про­
дукуватись роботи саме про свободу творчості й думання.
М. Шамота в 1978 р. перевидав «перероблену й доповнену»
монографію «Про свободу творчості» (російською мовою ви­
ходила в 1967 р.); зб. статей Є. Шабліовського в 1973 р. ви­
ходить під назвою «Свобода творчості й громадянська
відповідальність письменника»; стаття Л. Новиченка «Ши­
рота пошуків, розмаїття барв» мала підзаголовок «Свобода
творчості в СРСР і художнє багатство радянської літерату­
ри»; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка разом із СПУ
проводять науково-теоретичну конференцію на тему «Кон­
ституційні гарантії свободи творчості в СРСР і сучасна ра­
дянська література», видавши потім матеріали конференції
в серійному збірнику «Питання соціалістичного реалізму»
(К-, 1979). Всі авторські розмірковування «крутилися» на­
вколо того самого: марксистсько-ленінського розуміння сво­
боди як «пізнаної необхідності» й обов’язкового виявлення
в творчості класової, партійної позиції митця.
478
Однак окремим підрозділам науково-критичного мислен­
ня інколи щастило «вислизати» з цих лещат, що помітно на
деяких словниково-бібліографічних працях, виданих у 60—
80-х роках; серед них, зокрема,— «Літературний щоденник»,
укладений М. Терещенком у 1968 р., п’ятитомний біо-бібліо-
графічний словник «Українські письменники» (1960—1965),
бібліографічний покажчик «М. Т. Рильський» (1966), «Шев­
ченківський словник у 2-х т.» (1976—1977), окремі «біо­
графії» письменників у документах і фотографіях (Т. Шев­
ченка, Марка Вовчка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини,
М. Рильського, В. Сосюри та ін.), які виходили у видав­
ництві «Радянська школа», та ін. Хоча тут і не було спроб
сягнути повноти літературного процесу, ввести до нього тра­
диційно «одіозні» постаті, зате чимало інших явищ і фактів
літературного життя були бодай названі, зафіксовані. Особ­
ливо характерний з цього боку «Шевченківський словник»,
де вперше у вітчизняному шевченкознавстві було представ­
лено десятки нових імен і явищ, пов’язаних з іменем Кобза­
ря. Слабкою ланкою словника залишались, на думку одного
з рецензентів, деякі теоретичні проблеми творчості поета,
«світогляд і творчий метод, творча індивідуальність, стиль­
ова своєрідність, новаторство, художня система, естетика,
типологічні зв’язки з світовою поезією та ін.» ‘. В одних
випадках ці проблеми висвітлювались у дусі «замаскованих»
соціологічних вульгаризацій, в інших — залишались зовсім
поза увагою авторів «Словника».
Утім, не можна забувати про оті вже згадувані немож­
ливі, драконівські умови для виявлення власної думки в 70-х
і в першій половині 80-х років. Керівникам видавництв та пе­
ріодичних видань спускалися «згори» списки письменників і
вчених, яких «не можна» було згадувати в публікаціях, не­
гласно поширювався перелік тем і проблем, які не повинні
були досліджуватись ні у вузах, ні в академічних наукових
інститутах. Наслідки не дали себе довго чекати: протягом
70-х років в Інституті літератури не було захищено майже
жодної дисертації, в якій би йшлося про «найбільш одіоз­
ний» літературний процес 20-х років XX ст. Цілковитий ваку­
ум у дослідженні цієї проблематики не створився тоді лише
тому, що напередодні 70-х років було видано кілька моно­
графій — доцентів обласних вузів 3. Голубєвої «Українсь­
кий радянський роман 20-х років» (1967) й В. Півторадні
«Українська література перших років революції» (1968)
(яких не минули своєю «увагою» пильні критичні дозорці)
1
Зозуля М. Шевченковская знциклопедия: тип издания, его возмож-
ности и перспективи // Вопр. литературн. 1977. № 9. С. 246.
479 та Б. Корсунської «Поезія нового світу» (1967); до цієї теми
звернуті були також дві дисертації, підготовлені й захищені
в Київському університеті: одна про творчість Є. Плужника
(Л. Скирда), друга — про новелістику 20-х років (М. На-
єнко). З великими труднощами й дуже вибірково допуска­
лись до захистів дисертації на теми з давньої української
літератури, з питань розвитку «нереалістичних» стилів (бо
ж «генеральним» стилем оголошувався тільки реалізм), з
проблем літературного «шістдесятництва», не кажучи вже
про літературу, що розвивалась у вигнанні. «Щастило» ча­
сом на дослідження окремим жанрам чи видам творчості, де
авторам удавалося помітно зменшувати кількість ідеологіч­
них міркувань на одиницю наукового тексту. Про роман,
зокрема, опублікували монографії М. Сиротюк («Українсь­
кий радянський історичний роман», 1962); Л. Новиченко
(«Український радянський роман», 1976); 3. Голубєва
(«Нові грані жанру», 1978); М. Левченко («Роман і су­
часність», 1964, «Епос і людина», 1967); В. Власенко («Укра­
їнський дожовтневий роман», 1983); М. Наєнко («П’ятиліт­
тя українського роману», 1985); В. Дончик «Грані сучасної
прози», 1970; «Український радянський роман», 1987);
М. Ільницький («Людина в історії. Сучасний український
історичний роман», 1989); поетичним жанрам присвячені до­
слідження Л. Новиченка, Є. Адельгейма, М. їльницького,
О. Шпильової, Є. Прісовського, І. Зуба, А. Макарова, Т. Са-
лиги, В. Моренця, О. Никанорової, Н. Білоцерківець та ін.;
про драматургію опублікували статті й монографії Й. Кисе-
льов, Н. Кузякіна, Д. Вакуленко, Л. Дем’янівська, І. Михай-
лин; «мала проза» була предметом вивчення І. Денисюка,
В. Фащенка та ін.; про поему (в тому числі драматичну)
запропонували кілька публікацій М. Гнатюк, Б. Мельничук,
М. Острик, Л. Скирда, Ю. Хабатюк та ін. Помітною була
активізація в дослідженнях літературних взаємозв’язків і
розвитку літератур в інших республіках колишнього Союзу.
Відтак з’явилися монографії й статті про взаємини українсь­
кої літератури з літературами Грузії (Л. Грицик, О. Мушку-
діані, О. Синиченко, Г. Халимоненко, Р. Чілачава), Вірменії
(О. Божко, Л. Задорожна, В. Кочевський) та ін. Певний час
вже у 80-ті роки осмисленням різних явищ у літературах на­
родів СРСР займався І. Дзюба, видавши ґрунтовні збірники
статей і монографії «На пульсі доби» (1981), «Стефан Зорян
в історії вірменської літератури» (1982), «Автографи
відродження» (1986), «Садріддін Айні» (1987).
Розробка тем з літературних взаємозв’язків далеко не
завжди відзначалася науковою глибиною; мали місце при
480
цьому прісні переліки письменницьких контактів і поверхові
описи «спільних тем» у їхній творчості, неприхована спеку­
ляція й вульгаризація у трактуванні проблеми «зближення
літератур» і формування нібито єдиної, багатонаціональної,
радянської літератури. Особливо грішили цим роботи про
українсько-російські літературні взаємини, де, крім усього,
українська література розглядалася неодмінно як «похідна»
від російської. Але найбільше усіляких спекуляцій і вульга-
ризацій містили ті дослідження, що присвячувались суто
відображальним можливостям літератури — відтворенню в
ній «героїки» й «реального гуманізму», освоєнню «робітни­
чої» і «селянської» тем, утвердженню письменниками ідей
партійності, народності і т. ін.
Утім, темами, яким «щастило» в літературознавстві
70-х — початку 80-х років, проблематика наукової критики
в літературному процесі материкової України, звичайно, не
вичерпувалася. Були серед них також інші, часом менш по­
мітні й «гучні», але саме вони (як переконує в цьому погляд
з відстані) все ж не дали українській науці, про літературу
повністю зупинитись чи рухатись тільки в хибному напрям­
ку. Окремі з цих тем «підказував» сам художній процес,
інші виростали, як правило, з іманентного грунту літерату­
рознавства. Щодо перших, то вони найбезпосередніше сти­
мулювались тією новою якістю, яку внесла в художнє мис­
лення 70-х років так звана «химерна» проза, новий етап
якої, після відомого роману О. Ільченка, пов’язувався пере­
дусім з появою роману В. Земляка «Лебедина зграя», але
й не тільки з ним, тут і «Ирій» В. Дрозда, і «Зорі й оселедці»
В. Міняйла, «Черлене вино» Р. Іваничука, «Левине серце»
П. Загребельного, «Оглянься з осені» В. Яворівського та ін.
Міркуючи над питаннями, які пропонувала «химерна про­
за», критика в 70-х роках і пізніше стала уважнішою до літе­
ратурної форми, чимдалі допевнюючись, що література таки
не ілюструє життя, а постійно щось у ньому відкриває. По­
частішали відтак розмови про течії й напрямки в сучасно­
му літературному процесі (щорічники «Рік «75» та ін., до
19^5 р.; збірник досліджень «Художнє розмаїття сучасної
радянської літератури» за редакцією Л. Новиченка, 1982),
про відродження «школи» умовно-фольклорного, алегорич­
ного, амбівалентного мислення («Художня умовність в ук­
раїнській радянській прозі» А. Кравченка, 1988) тощо.
Певне пожвавлення, яке все ж мало місце в літературо­
знавстві 70-х — початку 80-х років, було пов’язане з іма­
нентною природою самої науки про літературу. Вона не
могла не чинити внутрішнього опору ідеологічному насиллю
над собою, і тому в окремих своїх виявах проривалася у
16 5-144 481 власне наукові сфери й там давала змогу розвинутись сво’цуі
притлумлюваним потенціям, своїй природній енергії. Як на­
слідок, з’являються свіжі (в науковому розумінні) повідом­
лення на традиційних шевченківських конференціях, мате­
ріали яких систематично публікуються з 1954 р.; на міжна­
родних з’їздах славістів, котрі через кожних п’ять років про­
водяться в столицях слов’янських країн (дев’ятий відбувся
в Києві 1988 р.); на конференціях з питань художності літе­
ратури і т. д. Одна з таких конференцій відбулася 1978 р. в
Донецьку, де її учасникам були запропоновані навіть до­
повіді про «нетрадиційні» в радянському літературознавстві
(«буржуазні») форми аналізу художніх творів — структу­
ралізм, семіотику, компаративістику. Це був час, коли в нау­
ку про літературу поверталися дослідження послідовного
опозиціонера соцреалістичним уявленням про художню
творчість М. Бахтіна, коли в мову науки почали входити ма­
ло вживані раніше поняття «естетика художнього слова»,
«художня картина світу», «теорія хронотопу», «амбіва­
лентність мислення», «карнавалізація літератури» тощо. До
них зверталася й. частина українських учених. Так чи інак­
ше, а все це стимулювало інтерес дослідників до таких пер­
шооснов літератури, як стиль і поетика, жанр і естетика,
текст і стилістика, слово й емоція тощо, котрі давали змогу
глибше проникати в філософію художньої творчості, виявля­
ти в різних літературних явищах поліфонічну таїну письмен­
ницької думки, секрети пошуків нею смислу людського бут­
тя. З цього погляду показові дослідження 70~80-х років, що
присвячувались переломним, визначальним явищам в ук­
раїнському літературному процесі, зокрема — зв’язкам лі­
тератури з фольклорною творчістю («Давня українська про­
за. Роль фольклору у формуванні образного мислення ук­
раїнських прозаїків 16 —поч. 18 ст.» М. Грицая, 1975;
«Українська література другої половини 18 ст. і усна народ­
на творчість» О. Мишанича, 1980); становленню нової літе­
ратури й ролі в цьому процесі І. Котляревського («На ру­
бежі літературних епох» М. Яценка, 1977; «Становлення но­
вої української літератури» П. Хропка, 1988); розвитку лі­
тературно-естетичної думки від давнини до найновіших ча­
сів («Нарис розвитку естетичної думки України» І. Іваньо,
1981); функціонуванню художніх стилів і напрямів («Україні
ська література XIX ст. Напрями, течії» і «Українська літе­
ратура кінця XIX — початку XX ст. Напрями, течії» Н. Ка-
лениченко, 1977, 1988; «Ідейно-естетичні основи українсько­
го романтизму» Т. Комаринця, 1988; збірник «Українське
літературне барокко», 1987; «Романтичний епос» М. Наєнка,
1988; «Романтична стильова течія в українській радянській
482
поезії 20—30-х років» Ю. Коваліва, 1988; «Українська ро­
мантична проза 20—60-х років XIX ст.» Є. Нахліка, 1988;
«Просвітительський реалізм в українській літературі»
0. І. Гончара, 1989); осмисленню жанрового спектра лі­
тератури («Розвиток жанрів в українській літературі XIX —
початку XX ст.», 1986; «Поезія шевченківської епохи. Систе­
ма жанрів» М. Бондаря, 1986; «Жанр трагедії в українській
радянській драматургії» І. Михайлина 1989).
Поширшав проблемно-тематичний спектр висвітлення в
оглядових і портретних розвідках нової літератури, твор­
чості її чільних репрезентантів (дослідження В. Шубравсь-
кого, М. Яценка, П. Федченка, Ф. Погребенника, В. Смілян-
ської, Б. Деркача, М. Грицюти, Р. Міщука, Н. Чамати,
М. Павлюка, Н. Шумило, Л. Мороз, Л. Гаєвської, Т. Гун-
дорової, Л. Скупейка та ін.).
Поволі, але дедалі настійливіше позбувається спрощених
ідеологічних нашарувань теорія літератури, з’являються
праці, для яких характерне проникнення в деякі теоретико-
естетичні питання творчості («Естетика і критика. Філо­
софсько-естетичні проблеми художньої критики» Р. Гром’я-
ка, 1975; «Світ образу» А. Макарова, 1977; «Діалектика
художнього образу» А. Костенка, 1986; «Мистецтво: на­
прямки, течії, стилі» Д. Наливайка, 1981, 1985; «Про худож­
ню цінність» О. Білого, 1986; «Творче мислення письменни­
ка» Г. В’язовського, 1982; «Генезис художнього мислення»
М. Ігнатенка, 1987; «Субстанції незримої вогонь» К. Фроло-
вої, 1983; «У світі вічних критеріїв» Г. Клочека, 1989). Роз­
криттю основ індивідуальної поетики письменників присвяче­
но монографії та літературно-критичні нариси «Поетичний
світ Максима Рильського» (кн. 1 — 1980, кн. 2 — 1993)
Л. Новиченка, «Літературні профілі» (1984) М. Слабошпиць-
кого, «Павло Загребельний» (1984) В. Фащенка, «Романи
Михайла Стельмаха» (1985) Г. Штоня, «Дмитро Павличко»
(1985) та «І ван Драч» (1986) М. Ільницького, «Душа моя
сонця намріяла…» (1986) і «Поетика Бориса Олійника»
(1989) Г. Клочека, «Олесь Гончар» (1987) А. Погрібного,
«Наближення» (1988) М. Жулинського, «Проза монумента­
льного історизму» (1988) М. Стрельбицького, «Юрій
Яновський. Життя і творчість» (1988) В. Панченка, «Іван
Драч» (1989) і «Василь Симоненко» (1990) А. Ткаченка,
«Микола Вінграновський» (1989) Т. Салиги, «Молодий я,
молодий…» (1990) С. Тельнюка, «Володимир Сосюра»
(1990) В. Моренця, «Микола Зеров» (1990) та «Ліна Кос­
тенко» (1990) В. Брюховецького, «Остап Вишня» (1991)
1. Зуба та численні інші роботи. (Тут же слід відзначити
ґрунтовні дослідження, присвячені Г. Сковороді — «Знаю
16* 483 человека…» Ю. Барабаша, М., 1989, та Т. Шевченкові—
«Святим огненним словом…» В. Смілянської, 1990).
Привернули увагу окремі дослідження порівняно вужчих
історико-теоретичних проблем — текстології, художнього
конфлікту (наприклад, «Художній конфлікт і розвиток сучас­
ної радянської прози» А. Погрібного, 1981), віршування
(Г. Сидоренко, Н. Чамата), гумору й сатири (В. Косяченко,
Ю. Цеков, П. Майдаченко), і, з другого боку, актуальні
ширші й вужчі розвідки в пресі на теми українського духов­
но-культурного відродження, «білих плям», «забутих імен»
(статті М. Жулинського, П. Кононенка, А. Погрібного,
В. Мельника, С. Гречанюка, І. Кравченка, М. Слабошпиць-
кого, М. Рябчука, М. Сулими, Ю. Коваліва, Т. Салиги,
Л. Череватенка, С. Андрусів, О. Забужко, О. Пахльовської,
Л. Таран, В. Дяченка, М. Славинського та ін.).
Певний інтерес викликало критичне осмислення дитячої
літератури (В. Брюховецький, С. Іванюк, В. Костюченко,
Л. Киличенко, В. Неділько та ін.); специфіки й історичного
розвитку літературної критики («Історія української літера­
турної критики. Дожовтневий період», 1988; монографічні
праці В. Брюховецького «Силове поле критики», 1984, і
«Специфіка і функції літературно-критичної діяльності»,
1986); проблеми читача української літератури від давнини
до сучасності (Г. Сивокінь «Одвічний діалог», 1984); есеїс-
тичне осмислення літературних явищ самими письменниками
(О. Гончар, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, Вал. Шевчук
та ін.).
«Плюси» і «мінуси» цього літературознавчого «масиву»
найповніше виявили себе в тих дослідженнях 80-х років,
які можна назвати підсумковими щодо всього соцреалістич-
ного, радянського літературознавства. Маються на увазі
насамперед двотомна «Історія української літератури»
(1987—1988); двотомна «Історія українсько-російських лі­
тературних зв’язків» (1987); п’ятитомна «Українська літе­
ратура в загальнослов’янському і світовому літературному
контексті» (1987—1992); перші томи п’ятитомної «Українсь­
кої літературної енциклопедії» (1988) і багатотомне видан­
ня «Бібліотеки української літератури», кожен том якого ви­
ходить із ґрунтовними передмовами та коментарями науко­
во-академічного типу. Ці дослідження виконувались пере­
важно вченими Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
АН УРСР, де (після необгрунтованого закриття в 70-х роках
відділу літератури у Львівському Інституті суспільних наук)
зосереджувався основний науковий потенціал українського
літературознавства. Вузівська наука про літературу в
70—80-х роках стала займати в ньому дедалі вужчий сек-
484
тор; вибірково беручи участь у створенні спільних з Інститу­
том літератури досліджень, вона найбільш помітною була в
підготовці нових посібників для викладачів і нових підруч­
ників для студентів — з давньої української літератури (за
редакцією М. Грицая), з історії української літератури пер­
шої половини XIX ст. (за редакцією І. Скрипника) та другої
половини XIX ст. (за редакцією Н. Жук, Л. Іванова, С. Ша-
ховського) і радянського періоду (за редакцією П. Кононен­
ка і В. Фащенка). Підручник «Основи літературно-худож­
ньої критики» створив Ю. Бурляй, з методики викладання
літератури у вузах — В. Неділько, з української дитячої
літератури — Л. Киличенко, П. Лещенко, І. Проценко. За
змістом усі ці підручники не тільки не йшли далі восьмитом-
ної «Історії української літератури», а були навіть прямо­
лінійнішими в оцінках деяких літературних явищ, оскільки
«враховували» критику восьмитомника, згадувану вище;
особливо жорсткими тут залишалися класово-партійні рам­
ки, що накладалися на творчість кожного письменника,
означення ступеня зв’язків української літератури з літера­
турою російською тощо.
Двотомна «Історія української літератури» (голова ре­
дакційної колегії — І. Дзеверін), як слушно зауважено в пе­
редмові до неї, не була стислим конспектом восьмитомної
«Історії…», що виходила двадцятьма роками раніше. Вона
була кроком уперед, містила почасти нову аналітичну інфор­
мацію і про деякі добре відомі, і про раніше замовчувані чи
хибно трактовані літературні явища. Сприяла цьому, зокре­
ма, значна пошукова й текстологічна робота, виконана в
процесі академічного видання деяких пам’яток давньої літе­
ратури (В. Крекотень, О. Мишанич, В. Микитась, Г. Павлен­
ко, М. Судима, В. Яременко та ін.), п’ятдесятитомного
зібрання творів І. Франка, відзначеного в 1989 р. Держав­
ною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка, багатотомних
зібрань творів М. Рильського (голова редколегії Л. Нови-
ченко) і П. Тичини (голова редколегії О. Гончар), а також
текстологічні дослідження класичної літератури, здійснені
М. Сиваченком («Студії над гуморесками Степана Рудансь-
кого», 1979; «Над текстами українських письменників»,
1985; «Текстологія поетичних творів Павла Грабовського»,
1976 та ін.), авторами періодичного збірника «Питання тек­
стології» (почав виходити в 1968 р.) В. Бородіним, М. Гон­
чаруком, А. Полотай, К. Сєкарєвою, Т. Третяченко та ін.
Найсуттєвішу ж роль відігравала поступова зміна уявлень
про сам феномен художньої творчості, що намітилась після
1985 р. До цілковитого відходу від ідеологічних догм, якими
регламентувалося літературознавче мислення, час іще не
485 дійшов, але певне значення (в оцінках переважно явищ клаі-
сичної літератури) мала зміна пріоритетів: класові цінності
щодалі поступалися місцем перед загальнолюдськими. Ця
контамінація (хоч і здійснювалася певний час у рамках
офіційної ідеології марксизму-ленінізму) дала змогу до­
слідникам демократичніше поглянути на проблему цілісності
українського творчого процесу, зокрема вписати в нього, хай
поки що обережно, кілька літературних явищ, які донедав­
на існували тільки із застрашливими характеристиками
(В. Винниченко, М. Хвильовий, В. Підмогильний та ін.).
Втім, усе ще залишалися для дослідників у стані неприйнят­
них «для нас» буржуазно-націоналістичних істориків і літе­
ратурознавців М. Грушевський та С. Єфремов, а такі, як
О. Бургардт чи Т. Осьмачка, по-старому характеризувалися
як представники «ворожого табору» чи «внутрішні емігран­
ти». Відтак і далі існувала тенденційно створювана фізична
неповнота національної літератури. Вона знемагала також
від духовної неповноти, особливо в свої радянські роки, ко­
ли з неї були витіснені всі нереалістичні стилі й ряд жанро­
вих різновидів творчості (трагікомедія, наприклад), коли
тему національно-визвольної боротьби 1917—1919 рр. «доз­
волялось» розробляти лише в шаржовано-карикатурному ви­
гляді (як у дилогії Ю. Смолича «Рік народження 1917-й»),
а теми, пов’язані з голодоморами 1922, 1933 і 1947 років,
узагалі були «закритими» для письменників,— про все це у
двотомній «Історії української літератури» не писалося. Ми­
нав 1988 рік, в Україні в науковому літературознавстві все
ще мирно співіснували нове й застаріле. Одна зі статей про
повернення в літературу В. Винниченка мала дуже промови­
сту назву: «Оцінюємо з класових позицій»… У дев’ятитомній
«Истории всемирной литературьі» поняття «Україна» й «ук­
раїнська література» вперше згадані лише в третьому томі,
де мовиться про художнє життя східних слов’ян у XIV ст.,
всі раніші літературні явища, зокрема Київської Русі, від­
несені до «древнерусской литературьі» (навіть «Київський
літопис» чи «Галицько-волинський літопис»). Аберація,
виявляється, річ багатогранна: бувають у ній грані суто іде­
ологічні (як у випадку з оцінкою В. Винниченка чи М. Хви­
льового), а бувають і відверто експансіоністсько-шовіністич­
ні (як у факті академічного позбавлення України прав на
літературу Київської Русі).
Написанню «Української літератури в загальнослов’ян­
ському і світовому літературному контексті» (голова редак­
ційної колегії — Г. Вервес) передувала значна підготовча
робота, виконана протягом останніх десятиліть дослідника­
ми зарубіжних і національної літератур в академічному
486
Інституті літератури ім. Т. Шевченка. Певний внесок зробило
також вузівське літературознавство та літературознавство,
що розвивалося завдяки україністам зарубіжжя (3. Геник-
Березовська, М. Ласло-Куцюк, М. Мольнар, М. Неврли,
П. Кірхнер, Т. Мураї, Р. Гебнер та ін.). Частина зарубіжних
україністів стала співавторами п’ятитомника, внісши до ньо­
го певний і методологічний, і стильовий колорит.
У найзагальніших рисах тема п’ятитомника зводиться до
осмислення двох рецепцій: української літератури за рубе­
жем і зарубіжних літератур в Україні. Ґрунтовність і глиби­
на тут перебувають у прямій залежності від того, як глибоко
було розроблене те чи те питання в раніших дослідженнях.
Наявність, скажімо, створених у 60-х — на початку 80-х
років робіт Г. Вервеса «Максим Рильський у колі слов’янсь­
ких поетів» (1972), «Ярослав Івашкевич» (1978), Л. Кова­
ленка «Павло Тичина і поезія слов’ян» (у його книзі «Мова­
ми світу», 1984), Д. Затонського «Австрійська література в
XX ст.» (1985), Т. Денисової «Екзистенціалізм і сучасний
американський роман» (1985), В. Вєдіної, Ю. Булаховської,
В. Климчука, Г. Сиваченко, В. Шевчука про польську, бол­
гарську, словацьку і чеську літератури, О. Чичеріна, т. Яки-
мович, А. Волкова та ін.— про художні тенденції в різних
західних літературах, І. Мегели, К- Шахової і А. Гедєш —
про деякі питання розвитку угорської літератури, О. Гай-
нічеру і Т. Носенко — румунської, Д. Наливайка — про рух
художніх форм у зарубіжних літературах середньовіччя та
новіших часів, В. Харитонова і Ю. Покальчука — про особ­
ливості літературного процесу в латиноамериканських кра­
їнах,— усе це певним чином позначилось і на якості та пов­
ноті відповідних розділів у п’ятитомнику. Мала значення,
звичайно, глибина осмислення в роботах цих авторів суто
українського літературного матеріалу (на рівні не лише кон­
тактних зв’язків, а насамперед — широких типологічних
зіставлень), який протягом останніх десятиліть охоплювався
в дослідженнях «зарубіжників» прихапцем. Суттєвою рисою
п’ятитомника слід вважати теоретичну постановку проблеми
дослідження української літератури в системі світових літе­
ратур. На цей час припадає (певною мірою внаслідок по­
слаблення протистоянь у міжнародній політиці) активізація
контактів літературознавців України і української діаспори.
Досвід дослідників із української діаспори тут виявився
особливо повчальним, оскільки в ньому відсутнє запобігання
перед ідеологічними догмами, але наявне постійне прагнен­
ня тримати в полі зору всі складові, всіх учасників літера­
турного процесу, бачити його в контексті світових художніх
систем і у зв’язках саме з національною психологією мис­
тецької творчості.
487 Публікації літературознавців зарубіжжя відзначалися
передовсім ґрунтовною розробкою тих чи тих конкретних
проблем літературного процесу й конкретних постатей мину­
лого й сучасного. Таке враження, принаймні, справляють
статті й рецензії, друковані в цей період у журналі «Су­
часність» (США), збірники й монографічні студії Ю. Шере-
ха (Шевельова), Б. Кравціва, І. Фізера, Ю. Бойка-Блохина,
Г. Грабовича, С. Козака, Б. Рубчака, Я- Пеленського,
Дж. Луцького, Л. Рудницького, О. Черненко, Л. Онишкевич,
Я- Розумного та інших авторів із українського зарубіжжя, зок­
рема молодшого покоління (О. Ільницького, Н. Пилип’юк,
М. Тарнавського, М. Павлишина, М. Шкандрія). Серед
їхніх публікацій (деякі з’являлися спочатку англійською чи
німецькою мовами) переважають по-справжньому добротні
студії окремого якогось питання (наприклад, у моно­
графії Г. Грабовича «Тпе Роеі аз туіп-такег. А зіисіу ої
зутЬоІіс теапіп§ іп Тагаз 5Не\успепко», яка 1991 р. ви­
йшла в перекладі С. Павличко українською мовою) — на
концептуальне прочитання всієї літературної історії досі з
них ніхто, зрозуміла річ, не претендував.
Не ставив перед собою таку мету і Ю. Шерех (Шеве-
льов) у збірниках статей «Друга черга» (1978) і «Третя сторо­
жа» (1991), які разом з попереднім збірником «Не для
дітей» (1964) утворюють своєрідну критичну трилогію авто­
ра. Принагідно він зауважував, що літературну критику вва­
жає для себе побічним (у порівнянні з мовознавством) за­
няттям, але все це не зашкодило йому дати своє власне
трактування багатьом явищам української літературної
історії. В рецензії Ю. Шереха на «Історію української літе­
ратури» Д. Чижевського (1956) було зроблено припущення,
що ця праця, містячи стильове прочитання літературної
історії, могла б стати ще більш досконалою й науковою, як­
би була не «історією імен», а «історією творів». Ю. Шерех,
отже, розгортав думку про те, що не слід «замикати» пи­
сьменників у рамки одного якогось стилю, бо вони в біль­
шості випадків є поліфонічними, належать до різних літера­
турних стилів і напрямків.
Важливо, що стильове означення літературних явищ у
Ю. Шереха не тільки «формальне»; воно вбирає різні вияви
змісту творів, що відзначав Ю. Шерех і в характеристиці
стилів, пропонованій Д. Чижевським: «Стилі визначаються
широко як стилістичні системи, як системи жанрів і як світо­
глядові настанови»1. «Історію…» Д. Чижевського Ю. Шерех
розглядає як антипод усім «народницьким» «Історіям…»,
1
Шерех Ю. Друга черга. Нью-Йорк, 1978. С. ЗО.
488
зокрема, «Історії українського письменства» С. Єфремова,
для якого визначальним було підпорядкування літературних
вартостей суспільним, апеляція до народу, його боротьби за
волю і т. д. Цю традицію нібито підхопило згодом і радянсь­
ке літературознавство, замінивши тільки суспільну категорію
«народ» на «трудящі маси» і т. ін. Цю думку, що згодом про­
звучала і в одній зі студій Г. Грабовича ‘, слід уточнити:
у «народницьких» «Історіях» ішлося про «народ» у загаль­
нолюдському, а в радянських — у класовому розумінні (іс­
тотно, крім того, що «народницькі» «Історії» стильових вар­
тостей не ігнорували теж, як не ігнорувала «Історія…» Д. Чи­
жевського вартостей суспільних, «світоглядових настанов»,
що стверджує і сам Ю. Шерех).
Визначальною, одначе, в історико-літературній методо­
логії Ю. Шереха є згадувана ідея написання «історії творів»
української літератури. Крім того, дослідник послідовно
прагне розглядати українську літературу (і материкову, і
діаспорну) як єдиний організм, та водночас — у контексті
світовому.
У другій половині 80-х років в українському літературо­
знавстві чимдалі більшого поширення здобуває думка про
пріоритет у мистецтві загальнолюдських цінностей; про
обмеженість марксистсько-ленінського погляду на суть твор­
чості як повну підпорядкованість її політичним міфам, з’яв­
ляються статті з серйозною переоцінкою тих чи тих літера­
турних явищ2. Проте лише на рубежі 80—90-х років стався
розвал ідеологічно-кон’юнктурного соцреалізму, який понад
півстоліття дамокловим мечем висів над головами творців в
одній шостій земної кулі. З казематів і спецсховищ почали
повертатися раніше арештовані твори й дослідження бага­
тьох письменників і літературознавців — М. Грушевського,
С. Сфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зе-
рова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, С. Гординського,
Д. Чижевського та ін. Освоєння їх спростовувало понад пів­
століття утверджувану думку про безсистемність і ненауко­
вість українського літературознавства дореволюційної пори
та першого пореволюційного десятиліття, про ущербність йо­
го з точки зору методології й гуманізму тощо. Цю ущерб­
ність, якщо не цілковиту неспроможність, тепер з різних бо­
ків засвідчувало саме радянське літературознавство, «вер-
:
‘ Грабовая Г- Сергій Єфремов як історик українського письменства //
Сучасність. 1976. № 10. С. 52—61.
2
Див.: Крижанівський С. Ми пізнавали неповторний час. К-, 1986;
Новиченко Л. Тичина і його час: не зайві доповнення // Рад. літературо­
знавство. 1989. № 3; Коцюбинська М. Корозія таланту (Болючі роздуми
про поезію П. Тичини і не тільки про неї) і) Рад. літературознавство. 1989.
489 шине досягнення світової науки про мистецтво». Стало очевид­
ним, що саме ця естетика спрямувала теоретичну й історико-
літературну думку на шлях вульгаризації і спекуляції, «пе­
рекрила кисень» усім (крім соцреалістичної) школам і на­
прямкам у науковому літературознавстві, зруйнувала саме
уявлення про специфіку художньої творчості, про аналіз і
синтез як способи справді дослідницького прочитання її і
т. д. Щоб відродитись і йти далі, потрібне було звільнення
від усіх подібних деформацій.
Перші роки цього звільнення показали його неодно­
значність і несподівану суперечність. Повернуті з казематів
художні твори в багатьох випадках залишаються, по суті,
«непрочитаними» ні широким читачем, ні професійною кри­
тикою, принаймні на початку 90-х років включення цих
творів у сучасний художній процес, наукове їх витлумачення
тільки починалося.
З реабілітованою історико-літературною і теоретичною
спадщиною справи видаються не більш втішними. Г. Грабо-
вич, наприклад, пише, що сьогодні не може влаштувати нау­
ку ні безликий хронологічний розгляд літпроцесу (як було
в радянському літературознавстві), ні ототожнення об’єкта
літератури з історією ідей (як у Гатнера і всіх «народниць­
ких» «Історіях»), ні апофеозне захоплення стильовими періо­
дами (як у Д. Чижевського) ‘. Йдеться, отже, про потребу
новіших підходів до літературних явищ та їхньої історії, що
цілком зрозуміло з погляду прогресу, але не в усьому ви­
правдано з позицій конкретного моменту в історії конкретно­
го, постсоцреалістичного (пострадянського) українського
літературознавства. В умовах такого моменту потрібне
освоєння й засвоєння всіх історико-літературних традицій,
зокрема й нетрадиційних (мемуарних) прочитань окремих
фактів літпроцесу, які пропонували в недалекому минуло­
му Ю. Смолич чи В. Минко, М. Рудницький чи Є. Кротевич,
а тепер пропонують Г. Костюк («Зустрічі і прощання»)
чи Д. Нитченко («Від Зінькова до Мельборну»). Без них та­
кож неможливим буде повноцінний рух уперед — чи в під­
тримуваному Г. Грабовичем напрямку рецептивного («спіл­
кування з літературним твором») прочитання історії літера­
тури, чи в напрямку, який пропонував Ю. Шевельов: історія
літератури — це історія творів, чи в якомусь іншому.
‘ Див.: Грабовт Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні
української літератури // Слово і час. 1992. ж І. С. 40.

Сімдесят з лишком літ воював більшовизм проти літе­
ратури та науки про неї. Та сама природа художньої твор­
чості, попри все, не дала себе покалічити; імунітет її значно
порушено, але не атрофовано. Тепер у літератури й літера­
турознавства нові умови й обставини, і нові випробування..