Рицар, лицар. Слово рицар у Західній Європі часів феодалізму означало особу, що належала до військово-дворянського стану. «Поема [М. Бажана] «Данило Галицький», трактуючи боротьбу руського народу за свою незалежність проти німецьких псів-рицарів, написана в грізні дні Вітчизняної війни, не відносить нашу увагу в давноминуле, а по суті перекликається з днями великої битви проти фашизму» (А. Малишко). «Вдерлися туди люті рицарі-хрестоносці, рвали й роздирали на шматки Руську землю…» (А. Хижняк).

У сучасній мові слово рицар здебільшого сприймається (і це відбито в словниках) як історизм, вживається на позначення відповідного історичного поняття.

Без краю топкі болота,
Без краю пагубні озерця.
Перед очима встала та,
Що рицар звав би: дама серця (О. Гончар).

У переносному значенні – для характеристики людини самовідданої, благородної, діяча в якійсь галузі – здебільшого вживають слово лицар. «Фелікса Едмундовича Дзержинського називають безстрашним лицарем революції». «В ілюстраціях до роману Н. Рибака «Переяславська Рада» відомого майстра М. Дерегуса створена ціла галерея національних типів благородних і безстрашних лицарів, що борються за незалежність свого народу, за возз’єднання з російськими братами» («Мистецтво»). «…Господь-бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, живе, на ворогів перепуду наганяючи, якийсь невмирущий лицар» (О. Ільченко).

Слово лицар також уживають на позначення людини гречної, ввічливої. Іноді лицарем називають юнака чи дорослого, який виявляє увагу до жінки, дбаючи про її вигоди. «Випадок з Аврельцею надавав йому два козирі: і виявити себе лицарем, і самому хитромудро вибратись з цієї колотнечі на світ божий» (І. Вільде).

Проте в творах деяких письменників помічаємо недодержання такої диференціації. Так, наприклад, у Лесі Українки в значенні «представник військово-дворянського стану» вживається слово лицар, а не рицар. Порівн. «Поміж лицарів блискучих, поміж дам, препишно вбраних, королівна йде поволі у буденних чорних шатах». В О. Донченка: «Біля дівчини увивався середньовічний лицар у срібних латах, з блискучим мечем».

Навпаки, у М. Т. Рильського в переносному значенні нерідко вживається рицар, а не лицар.

Він [Янка Купала] рицар був високої мети,
Він ворог був лукавства і облуди.

У Т. Масенка:

О, рицар партії могутній [С. М. Кіров],
Із серцем ніжним і палким.

Слово рицар і лицар часом семантично не розрізняє і О. Гончар, який здебільшого тонко відчуває значеннєві нюанси. Порівн. з наведеним вище: «Шура картала себе за те, що не може бути безсторонньою, і все ж таки – не могла. Та як же вона могла бути однаковою до всіх, коли Хома їй все-таки чимось ближчий, коли Вася Багіров, лаштуючи увечері підводу спеціально для того, щоб відвезти Шуру звідси на командний пункт, турботливо накидає дівчині на плечі палатку, як справжній рицар».

Звичайно, не можна не рахуватися з практикою письменників, але треба зважати й на корективи, що їх безперервно вносить у мову життя.

Аналіз спостережень переконує в тому, що останнім часом переважає тенденція рицарем називати представника військово-дворянського стану в Західній Європі часів феодалізму, а в інших випадках вживати слово лицар.

З приводу виникнення цих двох слів цікавою є думка П. Д. Тимошенка, який підкреслює, що досить численні випадки дисиміляції (розподібнення) сонорних р і л на віддалі пояснюються здебільшого певними семантичними зближеннями. Зокрема, перетворення форми рицар (з нім. Ritter – вершник) на лицар П. Д. Тимошенко вважає за можливе пояснити як прояв народної етимології: на його думку, слово лицар виникло за асоціацією до лице (див. П. Д. Тимошенко. Залежність між фонетичними та лексичними явищами в українській мові, журн. «Українська мова і література в школі», 1965, № 9, стор. 18–19).

Це зауваження, на наш погляд, певною мірою підтверджує виправданість тенденції називати словом лицар благородну, ввічливу людину (порівн. личити, бути до лиця).

Проте, очевидно, процес вироблення стилістичної норми у вживанні слів рицар і лицар ще не закінчився.