падок, коли фактор масового читача формував шлях розвитку творчої індивідуальності.
Майстер пейзажних та інтимних замальовок X. Алчев- ська залишила ряд поетичних послань («До дітей мого краю», «До жіноцтва», «Співайте пісні голосніш»), які, завдяки умовній метафориці, стали помітним явищем в українській літературі. Та все ж кращими у творчості письменниці є ті поезії, в яких вона, позбавляючись рефлексійнос- ті, дає зразки чистого ліризму («О розправ білосніжнії крила», «Хмари-думи», «Калина й Тополя», «Крик чайки», «Я — лілія біла»). Роздвоєність світовідчуття — між прагненням гармонії та неприйняттям життєвих потворнос- тей, зумовлювала, крім реалістичних, показові для початку XX ст. неоромантичні тенденції творчості, на грунті яких з’являлися елементи символізму. Типовим для X. Алчев- ської був символічний образ сонця як джерела духовної енергії. Не випадкові назви збірок, що завершують майже десятирічний період мистецького шляху поетеси,— «Туга за сонцем» (1907) і «Встань, сонце!» (1916). А поміж ними з’являлися й інші, теж не позбавлені мажорності,— «Сонце з-за хмар» (1910), «Пісні життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (1914) та ін.
Нетрадиційний для пізнього народництва приклад еволюційного розвитку дав Гнат Хоткевич (1877—1938),— від розповідної манери та раннього модернізму через романтичний етнографізм і ліричну прозу до оновленого реалізму. Розпочавши з побутових оповідань («Сердечна опіка», «Різдвяний вечір», «Дід Андрій»), письменник видав 1902 р. модерністську збірку «Поезії у прозі», де «досліджував» людину як самодостатню особистість, випробовуючи її переважно любов’ю або еротикою. Це вже пізніше — в історичній прозі — він «спокушатиме» владою, осмислюючи особистість у зв’язку з минулим та майбутнім народу. У ранній період своєї творчості, полемізуючи з С. Єфре- мовим щодо молодої прози та захищаючи передусім О. Ко- билянську від звинувачень у декадентстві, Г. Хоткевич виявив глибоке розуміння ролі символізму й загалом нереалістичних течій у пошуках шляхів розвитку літератури кінця XIX — початку XX ст. Але той самий Г. Хоткевич, прихильник модернізму, опинившись на Гуцульщині, так захоплюється цим краєм, що пише повість «Камінна душа» (1911) Відтоді він стає співцем легендарного краю та його людей: створює п’єсу про Довбуша, а згодом великий роман про нього, етюди «Гірські акварелі» (1914), «Гуцульські образки» (1923). «Все, що прийшло до нас зовні,— |