Богдан Сильвестрович Лепкий — не епізодичне ім’я в українській літературі, це постать першорядна: талановитий поет, прозаїк, перекладач, літературознавець і видавець. Творчість письменника протягом десятиліть багато в чому визначала рівень української літератури на західноукраїнських землях, поряд із доробком Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Яиківа, Петра Карманського, Василя Пачовського, Осипа Турянського, Катрі Гриневи- чевої…
Батьківщина Богдана Лепкого — Поділля, край благословенний, щедрий і мальовничий, овіяний легендами його рідне село Крегулець розташоване між містечками Гусяти- ном та Копичинцями. Тут письменник народився 9 листопада 1872 р. в родині сільського священика Сильвестра Лепкого. Батько був людиною освіченою й прогресивною, закінчив Львівський університет, студіюючи класичну філологію й теологію, писав літературні твори під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у виданні часопису «Правда», підготовці шкільних підручників, знав польську і німецьку (німецькою навіть опублікував поезії); видавав популярні книжечки, був головою «Селянської ради». Згодом Богдан назве свого батька найсуворішим критиком. Дитячі роки Богдана були безхмарними, але рання смерть його двох молодших сестер і брата глибоко вразили п’ятирічного хлопчика. Перші уроки освіти та виховання майбутній письменник набував удома: швидко навчився читати, писати й рахувати. Батько розповідав цікаві історії, старенька нянька співала чумацьких пісень, а дід по матері Михайло Глібовицький, який замолоду був знайомий з Мар- кіяном Шашкевичем, переповідав легенди і бувальщини про давні часи на Україні. Домашній учитель Дмитро Бахта- ловський, крім навчання, знайомив хлопчика з літературними творами, здібний учень знав напам’ять багато віршів Тараса Шевченка, читав «Марусю» Г. Квітки-Основ’яненка. Коли Богдана віддали до Бережанської школи з польською мовою навчання (відразу до другого класу), батьки перебралися з «цивілізованого» Крегульця до глухого По- |
2 іоі |
33 |
ручина. І Бережани і Поручни — місто й село — формували характер і світогляд Богдаиа-гімназиста. Від селян він чув багато легенд та переказів, пісень, які згодом знайшли відображення у віршах «На святий вечір», «У великодний тиждень» та оповіданнях «Іван Медвідь», «Нездала п’ятка» та ін. Після «нормальної» школи Б. Лепкий вступив до Бережанської класичної польської гімназії. Михайло Яи- ків, який навчався тут трохи пізніше, писав, що сюди відправляли втихомирювати неблагонадійних учнів, атмосферу цього закладу вважав настільки затхлою, що «коли тут чи там з’являлася якась здібніша одиниця, то швидко зачаха- ла в тій пустелі, в заскорузлості дилетантизму».
Враження Б. Лепкого не такі гнітючі. Принаймні, і гімназія, і Бережани як осередок культурного життя дали йому чимало. Тут були український та польський хори (першим диригував відомий композитор Денис Сочинський). Щороку влаштовувалися міцкевичівський, а згодом і шевченківський концерти. Час від часу наїздив сюди мандрівний театр «Руської бесіди», артистів якого Михайло Глібовицький запрошував додому, то Богдан мав змогу познайомитися з Владиславом Плошевським, Іваном Біберовичем, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марійкою Романови- чівною. Не проминав юний Богдан популярні вистави «На- стасю Чагрівну» В. Ільницького, «Розбійників» Ф. Шіллера, «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Ой не ходи, Грицю…» М. Старицького, які своєрідно впливали на світогляд майбутнього митця. До того ж родина Глібовицьких мала велику домашню бібліотеку, гімназисти обмінювалися книжками, читали газети «Діло», «Батьківщина», часописи «Мета», «Вечерниці», «Зоря», польську літературу… Українська мова та література в гімназії спершу не викладалися, потім вивчали їх принагідно, та поступово зростає національна самосвідомість українців, які домагаються права на проведення щорічного шевченківського свята. Серед друзів Богдана Лепкого тих літ треба насамперед назвати Сильвестра Яричевського, українського поета, прозаїка й драматурга (на жаль, в Україні за радянського часу не вийшло жодного видання відомого письменника). Писати Богдан Лепкий почав дуже рано. Ще в другому класі гімназії під впливом бабусиних оповідей скомпонував поему про русалок, але вона не збереглася. Згодом у хвилини натхнення занотовував принагідно на клаптиках паперу, на берегах книжок та зошитів, серйозно ж готувався стати художником, з цією метою брав уроки у славетного Юліана Панкевича… |
34 |
Після гімназії Б. Леїткий вступив до Віденської Академії мистецтв, але навчання морального задоволення не принесло, він відчув, що розминувся зі своїм справжнім покликанням. Випадок вирішив майбутню долю, допоміг йому знайти себе. Якось йому довелося їхати в одному купе з Кирилом Студинським, студентом філософського факультету Віденського університету. Це знайомство не тільки зблизило двох майбутніх видатних діячів української культури, а й визначило творчі інтереси майбутнього письменника. Він почав відвідувати лекції професорів Віденського університету, зокрема відомого славіста В. Ягіча, став членом студентського товариства «Січ», брав участь у дискусіях на літературні та суспільно-політичні теми, близько зійшовся з майбутнім відомим фольклористом Філаретом Колессою, Михайлом Новицьким та іншими студентами-українцями.
Згодом Б. Лепкий вступає до Львівського університету. Близькими друзями стають О. Маковей, І. Копач, О. Ма- карушка. Приятелював також з молодим математиком Климом Глібовіцьким, техніком Юрком Тобілевичем, поетом Миколою Вороним, відомими співаками Соломією Крушель- ницькою та Олександром Мишугою, композитором Остапом Нижанківським та багатьма іншими тогочасними діячами літератури та мистецтва, і На ті роки припадає активна літературна діяльність Б. Лепкого: він пише поезії, оповідання, перекладає, робить доповіді на засіданнях студентського товариства «Ватра». З 1895 р. його твори починають усе частіше з’являтися на шпальтах «Діла», «Буковини» та інших періодичних видань. Щороку Богдан приїздить на «вакації» (канікули) до села Жукова, де в той час мешкали його батьки; в цей період створює цілу низку віршів (цикл «Село») та оповідань («Мати», «Кара», «Небіжчик»), саме тоді відбулася його зустріч з Іваном Франком, пізніше — Андрієм Чайковським. Після закінчення Львівського університету(1895) —знову Бережани, гімназія, де Богдан Лепкий викладає українську та німецьку мови та літератури. Швидко здобуває ав- • торитет серед колег-викладачів, повагу серед гімназистів. Рідне освітньо-мистецьке середовище, близькість батьківської оселі — все це створювало сприятливий клімат для творчості. Низка віршів, оповідань («Стріча», «Для брата», «В світ за очі», «Дивак»), перекладів, літературно-критичних студій (дослідження творчості М. Конопніцької) належить до бережанського періоду життя. Експериментував і у жанрі драматургії, написавши п’єсу «За хлібом», яку поставив театр «Руська бесіда». І все ж провінційне містечко, віддалене й відірване від |
2* |
35 |
Центрів культурного життя Галичини, було замалим Для таланту Б. Лепкого. Коли на початку 1899 р. у Ягеллон- ському університеті (Краків) відкрили лекторат української мови та літератури, письменник переїздить сюди з молодою дружиною Олесею (його запрошено як викладача).
Б. Лепкий активно поринає у громадське й культурне життя Кракова, сходиться з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цікавиться діяльністю учасників літературної організації «Молода Польща», очолюваної вождями польського модерну С. Пшиби- шевським і С. Виспянським, хоча не у всьому поділяє їхні естетичні погляди. На той час і українська громада була тут доволі чисельною. Незабаром помешкання Лепких на Зеленій, 28 стчє своєрідною «українською амбасадою» у Кракові. Сюди часто приходять Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, Вячеслав Липинський. Дорогою до Італії гостював V Легіких Михайло Коцюбинський, бували тут Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк. У середовищі учасників львівської літературної групи «Молода муза», до якої Б. Лепкий теж належав, його називали професором, хоча не набагато старший віком од Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яиківа — всього на рік. Але шматок хліба давався йому нелегко: крім університету, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями і доповідями. А тут несподівано 1901 р. помер батько, що вимагало перегляду звичайного ритму життя, треба було допомагати матері й чотирьом молодшим братам і сестрам. Для літературної роботи залишалися тільки ночі. Одна за одною виходять збірки оповідань «З села» (1898), «Щаслива година» (1901), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911), збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913), літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії української літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка…» (1911), переклади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905, його високо оцінив І. Франко) та книжечка оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906). Цей далеко не повний перелік засвідчує, передусім, широту інтересів пісьменника, його виняткову працездатність. |
36 |
Твори Б. Лепкого починають перекладати польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами.
В цей час Б. Лепкий складає екзамени на здобуття професора гімназії і, крім цього, стає доцентом «виділових курсів» для вдосконалення кваліфікації вчителів. Почалася перша світова війна, яка застала родину в Яремчі на Гуцульщині. Залишатися тут було небезпечно. Б. Лепкий спочатку через Карпати пробирається до Угорщини (містечко Шатмар), а далі — через ГІешт — до Відня. Зустрічає тут приятелів—молодомузівців Петра Карман- ського та Василя Пачовського, а також Ф. Колессу, В. Щу- рата, О. Кульчицьку, К- Студинського та інших давніх знайомих. Почало заводитись культурне життя, виходять брошури, календар, народний буквар, збірник пісень… Восени 1915 р. Лепкого мобілізують. Але на фронт не потрапив, а одержав призначення для культурно-освітньої роботи серед військовополонених. Незабаром Лепкий опинився в Німеччині, спочатку у Раштатті, а потім (1916) Вецларі. Перша світова війна закінчувалася, і бранці почали повертатися на батьківщину. Та на цьому одіссея Б. Лепкого не завершилася. У 1917 р. поет навідує рідні краї, де після бойні застав лише руїни, злидні, людське горе. Знову повертається до Вецлара, а згодом (1920) їде до Берліна, де стає співробітником видавництва «Українське слово», випускає бібліотеку творів української класики та сучасної літератури. Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім це поема «Буря», з якої, на жаль, збереглися тільки фрагменти, цикли Intermezzo», оповідання і нариси «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та інші. У 1925 р. повертається до Кракова (сприяв тому давній приятель, відомий письменник Владислав Ор- кан), де стає професором Ягеллонського університету. У 30-ті роки письменник щоліта приїздить до с. Черче, що недалеко від м. Рогатина (нині Івано-Франківщина), де можна було не тільки відпочити, а й підлікуватися цілющими грязями. І тут навколо письменника гуртується молодь, влаштовуються літературні вечори, на яких звучать поезії Т. Шевченка, І. Франка, самого Б. Лепкого, лунають пісні. Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище письменника стає особливо важким, він втрачає посаду викладача Краківського університету, матеріально бідує. Помер Богдан Лепкий 21 липня 1941 p., похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. У 1972 р. на його могилі |
37 |
встановлено барельєф, а його ім’ям названо одну з вулиць міста. (На жаль, тепер вулиця перейменована.)
У великій і різножанровій творчій спадщині Б. Лепкого одне з провідних місць посідає поезія. Вона якнайповніше розкриває особливості вдачі митця, що допомагає глибше збагнути весь його доробок. І. Франко на основі вже перших оповідань молодого письменника відзначив, що «індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів» (В. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини, М. Яцківа.— М. /.); «він має м’який, вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій» ‘. Згодом І. Франко відзначив, що «м’якістю колориту й ніжністю почуття виблискують новели й вірші Богдана Лепкого»2. Обидві оцінки стосуються раннього періоду, але ті прикмети, які підкреслив Франко, залишилися характерними для нього й згодом, хоча збагатилася тематика й проблематика творів, зазнав змін і стиль. Богдана Лепкого безпосередньо не віднести ні до поетів гострого соціального бачення, ні до митців концептуального філософського мислення, натура його радше споглядально- рефлективна. Ліричне «я» тут превалює над персонажем, внутрішній світ — над зовнішнім середовищем. Туга —це домінанта поета, яка визначає романтичний тип його почування й мислення, та «перебендівська» основа, що «Заспіває, засміється. А на сльози зверне». У його поезії не віднайдемо патетичних гасел, але як художник чесний він вважає своїм громадянським обов’язком бути …там, де людське горе, Де вічний біль, і плач гіркий, і стопи, І та розпука чорна, ніби море, Лишаючи на плесі шум гірський — прокльони! («Коли обгорнуть безталанну дорогу…») То ж чи можна рішуче стверджувати, що соціальні теми взагалі чужі для Б. Лепкого (таку думку висловлювали Є. Ю. Пеленський, В. Симович). Тематичний принцип, здається, взагалі малоплідний для такого поета. Ранні твори з селянського життя насичені тим обсягом вражень і спостережень, які пропонували конкретні обставини. А крім |
1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К-, 1982. Т. 33. С. 16. |
2 Там само. Т. 41. С. 158. |
38 |
того, давалася взнаки традиція української літератури.
Б. Лепкий передчуває наближення бурі, яка має зламати старі кордони й старі порядки. В ньому постійно ведуть між собою діалог «голос зневіри» і «голос надії», сформульовані в однойменних віршах 1911 р. Перший голос застерігає, що всюди однаково, бо скрізь «пани в гору, біднота в діл», а ламання кордонів і порядків держав призведе до руїн і пролиття крові, другий — закликає прислухатися до духу волі, голосу сурм… Звичайно, на настрої пейзажної лірики поета не могли не впливати ідеї естетики модернізму та «Молодої Польщі» і «Молодої музи»; з представниками першої він перебував у тісних взаєминах, до другої належав. Він поривається в гори, щоб «заховатися перед людським горем», прагне бачити тільки скелі та соколів над ними. А десь із підсвідомості постають образи Довбушевих легінів, що мстили панам за людські кривди («Покину я доли…»); він прагне розумом полетіти «на сонце, на зорі», але, як ті морські хвилі, знову повертаються «на землю дрібними дощами» («Даремно»). Скільки таких мотивів у «Блудних огнях» П. Карман- ського, «Розсипаних перлах» В. Пачовського, «Сумні ідем» С. Чарнецького… Поезія Б. Лепкого належить до перших проявів модернізму в українській літературі, але вони виступають не як протистояння традиції, а виростають з неї. Які ж риси модернізму відбилися в творах поета? Передусім, зміщення площин, переакцентування пар-опозицій: туга — естетична домінанта настрою, культ осені — як щасливої пори тощо. Той самий принцип спостерігаємо і в трактуванні часово-просторових співвідношень (хронотопу). У Б. Лепкого міняються місцями «тепер—давно», «близько — далеко»: «давно» стає «тепер», а «далеко» — «близько». Ці зміщення психологічно вмотивовані. Б. Лепкого, котрий волею обставин опинився поза рідним Поділлям, нехай навіть серед найосвіченіших культурних діячів, постійно кликали рідні місця. Раз по раз оживали милі серцю картини дитинства, святкування Різдва та Великодня (цикл «На свято»)… У критиці можна було зустріти іронію з приводу таких ностальгічних нотаток та сільських сентиментів, однак подібні закиди спричинені ігноруванням самої суті лірики поета, який в спогаді черпає свою живильну силу, матеріал для творчого настрою. Останні мелодії Б. Лепкого увінчують його знамениті «Журавлі», вірш, який народ узяв до своєї безсмертної пісенної спадщини. Як багато увібрали кілька строф про осінній відліт птахів, яка гама переживань, настроїв! |
39 |
Щодо його інтимної лірики, спроби деяких критиків зіставляти цикл віршів Б. Лепкого про кохання (об’єднаний автором у розділ «Весною») з ліричною драмою Івана Франка «Зів’яле листя» навряд чи можна вважати правомірними. Споріднює їх лише те, що в обох поетів це любов нещаслива. Та коли у І. Франка розлука з коханою була силуваною, її обумовили соціальні, національні чинники, викликавши великі страждання духовно значної натури, то в Б. Лепкого неможливість єднання веде не до внутрішнього потрясіння, а до тихого смутку, який навіює відхід весни. Туга веде до умиротвореного спомину, просвітлення, недосяжного ідеалу.
Таким колом ідей, настроїв окреслюється лірика Б. Лепкого до 1914 р. Події першої світової війни дали нові мотиви, наклали нові кольори на його поетичну палітру — червоний (колір крові) і чорний (колір згарищ). Рефлексійна. споглядальність і самозаглибленість змінюються експресією, публіцистичними інтонаціями («Ударте в дзвін…»), тонкий ліризм поступається місцем епічному розмаху панорамній картині (поеми «Буря», цикли «Листки Катрусі», «В лазареті»); в образну тканину вплітається фольклорна, біблійна символіка, що визначає кардинальні питання буття і смерті, в образах червоного коня, ворона, хреста, Голгофи («Вороне чорний…», «Батько і син», «Весна 1915», «В церкві») з’являються історичні асоціації, зокрема ремінісценції «Слова о полку Ігоревім» («Слідами Ігоря»), Усі ці якості поезії Б. Лепкого періоду воєнного лихоліття появилися в «Ноктюрні» — своєрідній скорботній поемі-плачі, побудованій на цифрі дванадцять. Це число пройняте євангелічно-трагічною ідеєю жертовності всього народу: дванадцять старців, дванадцять жінок, дванадцять сиріт, дванадцять їздців, дванадцять борців. До цього часу талант Б. Лепкого, здається, не підносився ще до такої висоти у вираженні трагізму народної долі, поєднанні конкретних сцен, ситуацій з їх смисловою насиченістю, до філософського узагальнення. Автора хвилюють не високі сфери політики, а трагедія його народу — пожежі, руїни, смерть, а найбільше — крах надій. У 20—30-ті роки письменник виступає переважно в жанрі історичної прози. До поезії звертається лише вряди-годи, продовжуючи, передусім, мотиви довоєнної лірики. Прозу Б. Лепкого недарма називали ліричною. Це виявляється не лише в настроєвості. Тут наскрізним є ліричний сюжет оповіді, її провідний мотив. Переважна більшість оповідань — на теми селянського життя та добре знаного письменникові попівського середовища. Нові |
40 |
погляди та ідеї, які проникають у провінційне ЖйтТй, Зустрічають переважно опір з боку старшого покоління, а якщо й старші усвідомлюють необхідність змін, то вступають у конфлікт зі своїм середовищем («Медвідь»). Персонажі Б. Лепкого приречені навіть тоді, коли вони перед смертю спромагаються здійснити важливий для себе вчинок, чи то проголосувати за селянського кандидата, як Микола Миколишин (оповідання «Дочекався»). До смерті такі герої письменника ставляться з усвідомленням чесно прожитого життя й сповненого обов’язку: «нікою не бив, нікому віку не вкоротив, пережив своє і треба забиратися».
Щоправда, є в оповіданнях Б. Лепкого і сильні натури: одні вибирають самогубство як вияв протесту проти знущань над людською гідністю (Настя з однойменного оповідання, подоляк Василь з «ГІачкаря»). Але вища міра самозречення — жертва заради іншого. Мала проза письменника — своєрідне явище в українській літературі перших десятиліть XX ст. З новелістикою В. Стефаника її споріднює сільська тематика й драматизм оповіді, але різнить сумовитий ліричний серпанок там, де у Стефаника — глибока психологічна криза, яку переживають його герої. Повісті «Веселка над пустирем», «Зірка», «Під тихий вечір» не здобули популярності серед читачів. Ліризм тут перетворюється то в ідилію, то в нарисовість. Позначився і брак соціального та психологічного конфлікту, неокрес- леність характерів. Зате слави зажили і популярності набули історичні повісті «Вадим» (1930), «Крутіж» (1941) та трилогія «Мазепа». Чи не найкраща з історичних повістей Б. Лепкого (а є в нього ще «Сотниківна», «Орли») — «Крутіж», яка відображає історичний період, що здобув назву Руїни, найменш висвітленої наукою, майже не відтвореної художньою літературою. Події відбуваються далеко від основних центрів політичного життя, персонажі не належать до тих, хто вирішує долі держав і народів. Окремо слід згадати цикл повістей, пов’язаний з образом гетьмана Мазепи. Вони викликали неоднозначну оцінку критики. Одні закидали фрагментарність «прозової поезії» (М. Рудницький), інші, попри «підсолодженість» головного персонажа, вважали трилогію твором високої художньої культури (С. Радзевич)… Фатальні наслідки щодо наступної долі трилогії «Мазепа» мала стаття критика В. Державша на сторінках журналу «Критика». Автор закінчував її такими словами: «Трилогія Б. Лепкого — це суцільний істо- |
41 |
рйчний фальш, добірна колекція ундо-фашистських концей- цій і ідейок, невдало замаскованих поробок об’єктивного історизму. З-за цього «історизму» визирає обличчя класового ворога — західноукраїнського фашиста, який на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині конструює, що безсильний створити реально» ‘. Висновок звучить безапеляційно, як вироки сталінсько-беріївських часів.
В. Державін під час війни опинився на Заході й оцінював роман з інших позицій, але його несправедливий висновок залишався в силі буквально донедавна, доки сучасні літературознавці М. Жулинський та М. Сивіцький не взяли його під сумнів, а історики не зреклися своїх усталених і суб’єктивних трафаретів щодо постаті самого гетьмана, поки не стали доступними праці на цю тему М. Грушевського, Д. Яворницького, І. Борщака. Богдан Лепкий належав до кола прогресивних діячів української культури, його особисті й творчі зв’язки з І. Франком, М. Лисенком, І. Трушем, М. Коцюбинським,
Багато зробив Б. Лепкий для ознайомлення зарубіжного читача з українською літературою. Він видавав книги українських письменників (Т. Шевченка, Ю. Федьковича,
В. Короленка — українською. Ознайомлення з доробком Богдана Лепкого в повному його обсязі ще попереду, як і осмислення його багатогранної творчості, яка припала на епоху, сповнену складних історичних процесів і важких випробувань. Починав він наприкінці XIX ст. під опікою І. Франка, а в надвечірню годину |
1 Державін В. Історична белетристика Б. Лепкого//Критика, 1936. № 5. С. 48. |
41 |
його привітав молодий Б.-І. Антонич віршем, що закінчувався рядками:
Похилився поет над минулим, доторкнувся до споминів струн. Аж раптово над ним промайнуло старосвітське: «Не весь я умру». («Поет») Ці рядки актуальні й сьогодні, коли письменнику повернуто його чесне ім’я. |