Запитання. Чи існує в українській мові слово єсть? У словнику немає, а письменники вживають, можна навести багато прикладів, зокрема з твору П. Тичини: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була». Як це пояснити?

Відповідь. Дієслово бути в давній мові у теперішньому часі мало форми: я єсмь, ти єси, він єсть, ми єсмъ, ви єсте, вони суть. З розвитком мови ці форми почали сприймати як архаїчні, застарілі. Замість окремої форми для кожної особи, для всіх осіб почали вживати дієслово є, яке було фонетичним компонентом більшості колишніх особових форм (крім форми 3-ї ос. множини – суть). Так воно вживається і в сучасній мові. Та за певних умов, зокрема, коли треба підкреслити урочистість, значимість того, про що говориться, або для стилізації під давньоруську (давньоукраїнську) мову, в художній літературі використовуються давні особові форми дієслова бути (єси, єсть, єсте). Наприклад; «Що ти за сила єси – питали» (П. Тичина), «Ви – месники тепер за них, месники єсте» (М. Бажан). (Див.: Сучасна українська літературна мова. Морфологія. За заг. ред. акад. І. К. Білодіда. К., «Наукова думка», т. І, 1969, с. 358).

Давня форма 3-ї особи однини єсть може в сучасній мові вживатися з будь-якою особою (я єсть, ти єсть, вони єсть), наприклад: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була» (П. Тичина).

У всіх розглянутих прикладах слово єсть виступає в ролі дієслівної зв’язки – допоміжного дієслова, що є частиною складеного присудка. У звичайній, стилістично нейтральній мові зв’язка, виражена дієсловом бути в теперішньому часі, здебільшого пропускається (наприклад, кажуть: я колгоспниця, а не «я є колгоспниця», вона розумна, а не «вона є розумна»), проте в науковій мові зв’язка є часом може й зберігатися.

Форма є вживається в усіх стилях мови, а єсть – в емоційно забарвлених текстах, в урочистій мові, найчастіше – в поезії.