В українській мові є чимало слів, до складу яких входить приголосний звук [дж]: ходжу, раджу, стверджую. Чим же пояснити, що у вірші П. Тичини «Я утверждаюсь» в останньому слові вжито сполучення приголосних жд?

Слово утверждаюсь успадковане від старослов’янської мови, сформованої в IX ст. на основі живих македонських говорів давньоболгарської мови. Майже всі слов’янські народи певний час користувалися старослов’янською мовою як літературною.

Звукосполучення жд є однією з фонетичних особливостей старослов’янізмів. Деякі слова старослов’янського походження поширені в усіх жанрах сучасної української літературної мови і є стилістично нейтральними, наприклад: учитель, буква, істина, трудящий та ін. Але дуже часто старослов’янізми в сучасній українській мові виконують стилістичну функцію. В творах художньої літератури – дореволюційної і радянської – із стилістичною метою вони вживаються в основному в двох планах: у позитивному (для надання відтінку врочистості тому, що змальовується, для підкреслення характеристики позитивних вчинків, в описах картин природи) і в негативному (для створення відтінку іронії, сарказму, для поглиблення негативної характеристики описуваного). Крім того, стилістичне вживання старослов’янізмів може використовуватися для соціальної характеристики персонажів.

У творі П. Тичини слово утверждаюсь виступає саме у високому, врочистому плані. Вживання його після звичайного для сучасної української мови, однакового за значенням з ним слова стверджуюсь («Я стверджуюсь, я утверждаюсь») сприяє посиленню емоційності, створенню піднесеності. Недаремно автор виніс слово утверждаюсь у заголовок. Це патріотично-оптимістичний лейтмотив твору.