У давнину слово швець, жнець писалися не так, як тепер: у них виступав один із так званих редукованих звуків – ь (шьвьць, жьньць). Але згодом ці глухі звуки занепали: ті, що виявились у слабкій позиції, зникли зовсім, ті, що були в сильній, – вокалізувалися, перейшли в голосний повного творення (ъ – в о, ь – в  е). Слабкою позицією був склад кінцевий, а також той, передував складові з голосним повного творення. Отож у слові шьвьць кінцевий редукований занепав (сучасний ь вживається для позначення м’якості приголосного ц), у передостанньому складі ь, опинившись у сильній позиції (перед складом з ь у слабкій позиції), перейшов у голосний повного творення е; у складі, що передував йому, ь знову був у слабкій позиції (перед складом у сильній позиції) і занепав. Таким чином, замість колишнього шьвьць утворилося швець.

У родовому відмінку кінцевий голосний а (після м’яких приголосних він графічно передавався літерами ѩабо ѧ, згодом я) був повного творення, а тому редукований ь занепадав у попередньому складі. Голосний ь першого складу потрапляє таким чином у сильну позицію і переходить в е. На місці форми родового відмінка шьвьцю виникає шевця.

Інакше складається доля цього ж іменника, коли він означає не професію, а власну назву – прізвище. Хоча в нині чинному правописі цілком ясно й точно зазначено («Український правопис». К., Вид-во АН УРСР 1960, с. 123), що українські. прізвища передаються на письмі за загальними нормами правопису українських слів, практика дає безліч прикладів порушення цього правила щодо прізвища Швець, досить поширеного на Україні.

Прагнення відрізнити особову назву (прізвище) від назви професії зумовлює тенденцію до незмінності звукового складу прізвища Швець при відмінюванні: Швеця, Шевцеві і т. д.