Не дуже пощастило футуристам і з перевиданням їхніх поетичних текстів. Власне, перевидано лиш М. Семенка («Поезії», К-, 1985). Але й у це видання не увійшло багато найвинахідливіших, гострих, експериментальних, епатуючих його творів. Звичайно, саме М. Семенко — найяскравіший, найдіяльніший і найневгомонніший з футуристів; саме зав­дяки його енергії та організаційним та ідеологічним хитро­мудрощам ця течія під різними назвами та в різних формах змогла проіснувати аж до 1930 р. (останній семенківський журнал — «Нова генерація» — був ліквідований 1930 р.) — за умов жорстокої внутрішньолігературної і політичної бо­ротьби. (Можливо, на цьому етапі футуристам ше сприяло те, що вони виступали як войовничі проповідники соціаліс­тичного мистецтва і люто нападали на «неокласиків» і «ваплітян», проти яких і був спрямований головний удар офіціозу).

Але не слід ігнорувати й інших футуристів або тих, хто віддав більшу або меншу данину футуризмові. Помітною постаттю в 20-ті рр. був яскравий і зухвалий Г. Шкурупій,

З футуристами активно співпрацював К. Буревій, який під псевдонімом Едвард Стріха публікував у «Новій гене­рації» (1929, № 7) сатиричні та пародійні вірші, а також віршовані політичні декларації та полеміки з літератур­ними супротивниками:

Ми йдемо по ваших спинах

І   налигачами Тягнем вас вперед:

«Наша бере! Наша бере!!!»

Неокласик Безштанькович — учорашній, сьогоднішній, завтрашній — в полум’ї нових пожеж вмре’.

Треба сказати, що під кінець 20-х рр. футуристи та їх­ній орган «Нова генерація» у гарячкових зусиллях забез­печити собі літературне існування в атмосфері нагнітання політичних пристрастей і «класової» ненависті вдаються до неприродно (навіть для них) форсованої політичної тріскотні й натужної бомбастики, якою не гребували й та­кі порівняно вправні автори, як Віктор Вер, Євген Яворов- ський, Г. Коляда (і навіть той же Едвард Стріха). Ось один із її зразків:

…міліони пожеж шляхи устелять Леніну!

Рачки поповзе на ешафот англійський лорд, японський (! — І. Д.) лорд, американський лорд.

Нехай риють могилу самі собі.

Буржуйському рилові смерть у боротьбі!²

Отже, знамените Тичинине «всіх панів до д’ної ями» і «будем, будем бить» — не оригінальне.

І все-таки необ’єктивним було б сьогодні наполягати на традиційній переважно негативній оцінці українського футуризму та на уявленні про його суто руйнівну функцію.

До українського авангарду як загальномистецького ру­ху належала й літературна організація «Авангард» (1928— 1929), що складалася із послідовників В. Поліщука — не менш діяльного, ніж М. Семенко, і не менш плідного щодо теорій, маніфестів, ідей групування й перегруповування сил тощо. Свій напрям В. Поліщук називав «конструктивним динамізмом, або спіралізмом» (маючи на увазі розвиток мистецтва нібито по спіралі, тобто механічно накладаючи на мистецтво відому соціоісторіософську тезу) і, подібно до футуристів, проголошував «лінію боротьби проти від­сталості… всілякої неокласики, академізму, декадентщини, українізованої пільняківщини (тут мався на увазі насам­перед М. Хвильовий, якого В. Поліщук постійно і злостиво атакував.— І. Д.), імпресіонізму…». У виданнях «Авангар­ду», зокрема, в однойменному журналі, брали участь І. Се- львінський, К- Зелінський, Й. Бехер (солідарність з росій­ськими конструктивістами була принциповою), адже аван- гардівці обіцяли не більше й не менше, як «зібрати навколо себе кращі сили українського і європейського пролетарсь­кого мистецтва»! З українських письменників до «Авангар­ду» також належали Л. Чернов, Р. Троянкер, М. Майський, О. Сорока та багато інших (навіть далекий І. Сенченко). Але з власне авангардівців найобдарованішим і найпро­дуктивнішим був В. Поліщук, який друкувався і під влас­ним іменем, і під псевдонімами — і як поет, і як романіст,

і  як «теоретик», публіцист, есеїст. Його різноманітна, якіс­

іі  збірка вибраного, що вийшла 1988 р., містить лише час­тішу його поетичної спадщини (книжка вийшла мізерним тиражем і зразу ж стала бібліографічною рідкістю).

Деякого впливу футуризму і почасти конструктивізму зазнав один з найталановитіших представників молодшого покоління українських поетів 20-х років — О. Близько (по­чинав він у «Молодняку», який очолював П. Усенко). А втім, у нього можна знайти відгомони і П. Тичини, і В. Еллана- Блакитного, і В. Маяковського, і «гейнівські» інтонації, і поєднання бадьоро-«земного» комсомольського ентузіазму з пролеткультівсько-ліфівським космізмом, широкомовним оспівуванням «планетоер», але за всього цього він диво­вижно органічний і самобутній поет, оскільки всі ці впливи, відлуння, ремінісценції «розплавлялися», перетоплювалися у вогненному потоці його емоційності й спонтанної образ­ності, в пластичності його уяви й думки, а його духовний діапазон охоплював широку «площу розкиду» — від зосе­редженості на конкретному й локальному, від потягу до тепла рідного вогнища до потужного романтичного пори­вання в універсум. Наприкінці 20-х та на початку 30-х рр. у міру лютішання ідеологічного режиму в літературі О. Бли­зько, як і багато інших поетів, переживає творчу кризу, яку намагається приховати за реанімацією «ростинських» традицій В. Маяковського та різного роду поетичних «удар­них вахт» па уславлених будовах соціалізму або, навпаки, їм місцях «ганебних проривів» у соцбудівництві… У такі дні народилося трагічне зізнання:

…І я тоді ставав на перехресті —

Безсилий рвати злі кодоли пут —

В літературі, в інституті, в тресті Тікав з кута я в ще глухіший кут.

Мого термометра чимраз дрібніла скаля,

Мене з’їдав мовчання чортів гріх;

Вперед мене рогатки не пускали,

Назад мені вже не було доріг…

Ще одним дуже своєрідним поетом (також і прозаїком, і теоретиком, і перекладачем) був М. Йогансен. Це він ра­зом з М. Хвильовим та В. Сосюрою 1921 р. опублікував «Наш універсал» — звернення до «робітництва і пролетар­ських митців українських», яким відкривався збірник «Жо­втень» (Харків, 1921), одне із перших радянських українсь­ких видань. Автори «Нашого універсалу», відмежовуючись від «існуючих шкіл і напрямів літературних», декла­рували нові шляхи й проголошували «еру творчої проле-

Ти думаєш — що то Комуна:

Був ринок, а буде казарма?

Ні, друже: Комуна —це місто, як море, як гори,

Таке біле і таке широке.

Боїшся, що буде в Комуні сумно,

В суботу не буде церковного дзвону?

Ні, брате. Під дзвонів червоні пеани додому

З   роботи підуть комунари.

У світлі пізнішого досвіду — і життєвого, і поетичного — це виглядає трагічно-наївним. Але тоді це було не лише протестом проти «казарменого» образу комунізму, а й спро­бою естетизації нових соціальних емоцій, розширення ідей­них і духовних обріїв поезії, підключення її до революцій­ної енергії трудових мас — так, принаймні, це уявлялося самим учасникам грандіозного історичного експерименту.

У груповій боротьбі 20-х років М. Иогансен зберігав пев­ну незалежність, хоч і був близький до М. Хвильового, співпрацював у виданнях «Вапліте» і в «Літературному яр­марку».

Поезія М. Иогансена відбивала драматизм світопочу- вання українського інтелігента, який не відгороджувався од тривог, болів і надій свого часу і свого народу. Серед літературної громадськості і в літературній критиці він мав репутацію поета з грунтовною філологічною підготовкою й теоретичною базою, уважного до форми, музикально чут­ливого, «ювеліра словосполучень», «копача словесних надр». Свій тонкий «імпресіоністський» інструментарій, своє артистично-романтичне світопочування він дедалі біль­ше намагався підпорядкувати суспільнозначущій концеп­ції, освоєнню нових пластів соціального досвіду, прокла- мованого як історична творчість трудових мас. Спонукува­ний тодішньою офіціозною критикою до тенденційності і «реалізму» у партійно-сфальшованому розумінні цього тер­міну, він, звертаючись до тем індустріалізації, соціалістич­ного будівництва, вводить елементи описовості й прозаїза- ції, безпосередньої предметності, втрачаючи на витончено­сті; «випрямляє» складні музикальні мережива свого вір­ша, але намагається компенсувати втрати здобутками у сфері мовної палітри, спектра життєвих реакцій, напруже­ності соціальних емоцій. Він хотів, щоб це була творча ево­люція, а не регрес. Але таке в ті роки вже не дуже вдава­лося…

Осібно стояла в українській літературі 20-х і початку

²   Рильський М. Зібр. творів: У 20 т. К., 1986. Т. 13. С. 475.

В атмосфері тієї доби ставлення до неокласиків гостро політизувалося. Особливо непримиренною до них була та критика, яка вважала себе ортодоксально марксистською й претендувала на роль офіціозної. Так, В. Коряк оголошу­вав неокласику «літературою епігонів», створюваною для безжурного мережання речей, якомога дальших від ре­волюційної дійсності; «мертвою стилізацією без віри й надії, з мертвою любов’ю до неживої блакитної порожне­чі» *. Але тут ще не було звинувачень у прямій політичній ворожості до радянської влади, які посипалися невдовзі і були підготовкою до широких репресій. Ще можна було боронитися, полемізувати. І М. Зеров, скажімо, блискуче спростовував некоректні закиди Д. Загула, Я- Савченка, О. Дорошкевича та багатьох інших. І змушував рахувати­ся зі своїми контраргументами. Наприклад, В. Блакитний відгукнувся статтею на «широкий лист» М. Зерова до віс- тянського додатка «Література. Наука. Мистецтво» (1924. 7 верес.), в якому той, відповідаючи на «лайливі рецензії в «Більшовику» — Демчука й Я. Савченка, «дає — і ціл­ком справедливо — нещадної трьопки своїм рецензентам за: 1) безграмотність, 2) неуважність і примітивізування думок супротивника й 3) за брехню з підливою лайки» ². І хоча В. Блакитний кваліфікує книжку М. Зерова «Нове українське письменство» та його курс лекцій про нову ук­раїнську літературу (саме про це йшлося) як «немарксів- ський виклад історії літератури», однак він водночас за­кликає об’єктивно проаналізувати «ідейну еволюцію епі­гонів української буржуазної демократичної інтелігенції», «відокремити елементи справжньої зміни поглядів від змі­ни фразеології на «защитну марксівську»,— а не підміню­вати цей аналіз вульгаризаторськими проробками: «…край­ня пора настала повести боротьбу і з літературним хулі­

¹   Коряк В. Організація жовтневої літератури. X., 1925. С. 116, 139.

²    Блакитний (Еллан) В. Твори: Повн. зібр. X., 1929. С. 352.

Тоді ще можливим було «примирливе» ставлення до неокласиків; звичні закиди у відірваності од радянської дійсності та асоціальності почасти врівноважувалися ви­знанням їхніх мистецьких здобутків та спробами об’єктив­ної оцінки їхнього місця в літературі й повчальності їхньої професійної культури — таке знаходимо, скажімо, в О. До- рошкевича (який загалом спершу відчутно симпатизував неокласикам, але потім мусив панічно відмежовуватися від них): «Та група поетів, яку інколи звуть неокласикою (хоча цим терміном і не можна охопити усіх характерних рис цієї групи), безперечно дуже багато дала українській поезії»; і хоч, мовляв, у поетів-неокласиків культ словесної форми на ділі здебільшого йде всупереч з суспільними запитами дня, все ж таки «не можна не погодитись, що ця група поетів внесла багато естетично цінного в українську моло­ду поезію, особливо в галузі поетичного стилю» ². Або: «Во­ни видатні митці, відомі поети, люде з цілком визначеним поетичним і громадянським світоглядом. Вони люде стати­ки, спокою, поетично-філософської споглядальності й від­далення від скороминущої поетичної хвилі» ³. Це була слу­шна, хоч і далеко не повна характеристика.

Простір для розмаїття оцінок загрозливо звузився піс­ля того, як виступи М. Хвильового поклали початок відо­мій літературній дискусії 1925—1928 рр., що переросла в політичну. 15 її перебігу виявилися моменти порозуміння й симпатизування між «буржуазною» неокласикою і «проле­тарським» «Вапліте», а М. Хвильовий в особі М. Зерова знайшов собі начебто несподіваного, а по суті закономір­ного й інтелектуально потужного спільника в боротьбі про­ти просвітянства, кон’юнктурщини, «червоної» халтури, за високу культуру письменства. На жаль, це зле прислужи­лося і М. Хвильовому, і М. Зерову—противники викорис­тали їхнє зближення для компрометації обох: мовляв, зі­йшлися на грунті ворожості до політики партії. До того ж за бурхливою самодіяльністю добровільних політичних яр- ликувальників дедалі виразніше вимальовувалася й недво­значна політична підтримка високих офіційних достойників, які нерідко й самі забирали голос публічно. Так, коли

¹    Блакитний (Еллан) В. Твори. Повн. зібр. X., 1929. С. 351, 352.

Але спробуймо бодай у найзагальніших рисах схарак­теризувати справжній ідейно-художній сенс «неокласики» та її реальне місце в історії української літератури. На яс­кравому, а подекуди й барвистому тлі літературного жит­тя перших пореволюційних літ позиція неокласиків (як і інших «попутників») поставала скромною й оборонною. Вони нікому нічого не накидали, а тільки прагнули збе­регти право на власний моральний і естетичний кодекс, ви­ходячи зі свого уявлення про загальнолюдські мистецькі цінності, про деяку незалежність вічного мистецтва від ско- роминуїцих виявів поверхні життя, про класичну норму в найзагальнішому (а не тільки суто античному чи суто «пар­наському») розумінні: строга досконалість форми, пошук гармонії духу, повага до «вічних» начал людської душі і відповідний абсолют художньої правди.

За такою позицією неокласиків проглядали не тільки їхні індивідуальні уподобання та смаки, а й ширші об’єк­тивні обставини. Це, по-перше, наявність у творчих сферах українського суспільства певної «маси» старого культур­ного самоусвідомлення, яке не вважало себе вичерпаним і шукало пристосування до зміненої дійсності та певного самоутвердження. По-друге, за умов торжества революцій­ного нігілізму та пролеткультівщини дедалі глибшою ста­вала об’єктивна потреба в реабілітації й освоєнні культур­ної спадщини, усвідомленні й розвитку загальнолюдських та національних мистецьких традицій. По-третє, внаслідок колоніального становища України структура національної культури була збідненою й спотвореною. Кадрів національ­ної інтелігенції було мало, «запас» традицій — недостатній. Через несприятливі історичні обставини, через прямі забо­рони та постійні уривання лінії розвитку українське пись­

За иешюї спільності естетичних симпатій і уявлень про завдання поезії, шляхи розвитку української літератури, неокласики як творчі індивідуальності були дуже різними. Найбільший поетичний талант мав серед них М. Рильсь­кий — чи, може, він більше за інших міг своє обдаровання реалізувати. В його творчості українська традиційна пое­тика досягла найвищого розвитку, поєднуючи простоту і глибину. У духовності М. Рильського сковородинське «сла- док мир» відтінене тривожним, перейнятим відповідальністю почуттям любові до вітчизни-України, а повнота сприйман­ня буття знаходить умиротворено-гармонійне вираження.

Поезія М. Зерова надзвичайно насичена культурологічно й історіософськи, суворо дисциплінована думкою, май­стерною сонетною формою; його емоції «окультурені», скон-

Ще один із «п’ятірного грона» — О. Бургардт — уче­ний, естетик, поет, перекладач. Німець за національністю, він 1931 р., рятуючись од репресій, емігрував до Німеччи­ни. Вже там написав свої найвизначніші твори — поеми «Прокляті роки» та «Попіл імперій», історіософський па­фос яких спрямований проти деспотизму, політичного, на­ціонального й морального пригніченая людини і людства.

У чомусь співмірний з неокласиками духовною культу­рою Є. Плужник. У 20-ті роки, коли до кожного письмен­ника підшукувано неодмінно «соціологічний еквівалент» «поет селянства», «поет робітничого класу», Є. Плужни- ка не без підстав вважали «поетом інтелігенції». Певна річ, на роль виразника колективних, групових почувань він не претендував, був у цьому сенсі безнадійним «індивідуаліс­том». Але він справді один з найінтелігентніших поетів в історії української літератури не тільки завдяки своїй внут­рішній культурі, а й обсягу й характеру рефлексій. Є. Плу­жник — поет світового болю і болю українського, який умів філософствувати вищою мірою поетично й особистісно; еле­гійний і іронічний не тільки щодо самого себе, а й щодо своєї доби; внутрішньо надзвичайно делікатний, далекий від риторики, чутливий до фальші, навіть найобов’язкові- ший.

Ще один талановитий поет, якому вдалося зберігати духовну незалежність і непіддатливість,— В. Свідзинський. В українській поезії він стоїть трохи осібно. Його пов’язу­вали з неокласиками. Це слушно тільки почасти. Вплив античної духовності (як наслідок перекладацької роботи) та культура вірша, дисципліна вислову, певний раціоналі­стичний контроль над чуттєвою сферою — це, мабуть, і все, що в нього з ними спільного (їхній вплив безперечний).

Яскравою зіркою на поетичному небосхилі 20-х рр. спа­лахнув В. Мисик. Юнак з Дніпропетровщини, за плечима якого була лише сільська семирічка (згодом він закінчив технікум сходознавства), завдяки жадобі знань, працьови­тості й рідкісному природному обдарованню прилучився до висот духовної культури, виявив щонайтоншу майстерність перекладача світової класичної літератури та оригінально­го поета, який немовби взяв від неокласиків ясність думки і лаконізм енергійного вислову, а від «романтиків вітаїз- му» — потугу емоційної стихії, космізм почувань, буйність уяви, героїчність самоствердження — і все це змонтував у неповторну єдність, гармонізовану душевною доброзичли­вістю до світу, м’якістю й цнотливістю погляду на життя. Але дивному й рідкісному талантові В. Мисика не судило­ся сповна розкритися. У грудні 1934 р. його заарештували і разом з 28-ма іншими письменниками та діячами україн­ської культури засудили до розстрілу. Потім кару смерті замінили десятьма роками каторги. Після війни В. Мисик повертається до творчості, але вже не завжди сягає колиш­нього рівня художності й оригінальності; зате й далі зба­гачує українську поезію шедеврами перекладацького мис­тецтва (Берне, Кітс, Рудакі, Хайям та ін.).

Серед заарештованих у грудні 1934 р. був і Д. Фальків- ський — його тоді ж таки і стратили, як і О. Близька, К. Бу- ревія, Г. Косинку. Д. Фальківський — романтик револю­ції, який часто поринає у спогади про своє чекістське ми­нуле, але з роками в них дедалі більше гіркого розчарувед-

171