Український символізм не мав виразного національного обличчя. В його лавах не було жодного теоретика, та й поетичних талантів, відверто кажучи, бракувало. Був сим­волізм не лише слабким на гребені хвилі, а й нетривалим. Тільки-но поети-символісти заявили про себе як про «ви­разну літературну течію, а не просто випадкове коло літе­ратурних діячів» (М. Зеров), як «Друкар Польський», де видавався орган їх літературно-мистецького об’єднання, був реквізований для потреб штабу М. Подвойського, па­пір узято на облік, а самих «музагетівців» мало не мобілі­зовано для примусових робіт «яко буржуїв» ^!. Не пощас­тило отримати й обіцяну Директорією підтримку в формі позички, за якою Я. Савченко їздив аж до Кам’янця-По- дільського. «Сьогодні місто залишилося без символістів. Символісти втекли безкарно»,— знову бідкався занепокоє­ний М. Семенко.

Певно, враховуючи ці об’єктивні обставини і не заглиб­люючись у поетичні тексти, літературознавці (саме літера­турознавці, а не критики 20-х років), довго вагаючись, чи був взагалі чи ні той український символізм, врешті визна­ли його однотонним і нецікавим, вкрай декадентським («не довіряв розумові, уникав злоби дня, обертаючись у колі снів і візій» ²), містичним, в дечому сентиментальним, лірико-споглядальним, далеким від драматичних колізій власне філософсько-естетичної концепції символізму. Ци- тації з «Поезій» Я. Савченка чи «Світлотіней» В Ярошен­ка засвідчували існування лише одного крила українського символізму; не бралося до уваги інше, власне, й репрезен­товане Д. Загулом. Окрім того, критикуючи естетство, три­валий час дослідники зовсім не враховували, що симво­лізм — це філософсько-поетична школа, яка покликана виразити певний умонастрій і світосприймання, що символ- образ має відтворити водночас реальний, матеріальний смисл явищ і його ідеальну заданість, сакралізовану дійс­

^г Історія української літератури- У 8 т. К., 1970. Т. 6. С. 97,

2.3!

Про самого поета маємо скупі дані. Народився 28 серп­ня 1890 р. у с. Мілієві Вижницького повіту на Буковині в сім’ї напівспролетаризованого селянина. Рано осиротів. На кошти місцевого вчителя, який помітив у хлопчині неабиякі здібності, навчався в Чернівецькій гімназії, згодом — на філософському факультеті Чернівецького університету. В лютому 1915 р. Д. Загул був вивезений до Росії разом із іншими громадськими заручниками під час відходу росій­ської армії. Згодом утік в Україну. Працював санітаром, канцеляристом, бухгалтером, співробітником видавництв, наросвіти, сільським учителем. Писати почав ще гімназис­том, заохочуваний О. Маковеєм та Б. Лепким. Виданням газети «Нова Буковина» вийшла перша поетова книжка «Мережка» (1913), але сам автор вважав дебютною збір­ку «З зелених гір» (1918) —завдяки їй здобув певне літе­ратурне ім’я.

Відзначивши «іскру божу», широку поетичну лектуру, добру підготовчу ерудицію, дар легкого музичного віршу­вання, тогочасна критика все ж оцінювала збірку «З зеле­них гір» як «безбарвну, великою мірою позбавлену індиві­дуального обличчя» ’. Для нас ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли Д. Загул почав «вростати» у метафізичну схему символістської теорії. На­звавши такий символізм «поміркованішим, прим’якшеним і до певної міри філософічним», Я- Савченко слушно заува­жив: «…фігурально висловлюючись, бореться в поетові «небо і земля». І небо його вабить, але й земля солодка»². Жоден із цих наскрізних мотивів не домінує, вони дивно уживаються, розбавляють і приглушують один одного. Доробок раннього Д. Загула виявляється далеким не ли­ше од символізму П. Верлена, Малларме, М. Маттерлінка, а й В. Брюсова. Він ближчий до «співучого» К- Бальмонта чи «врівноваженого» М. Кузьміна.

Якщо більшість віршів збірки «З зелених гір» написані під впливом рідного оточення (принаймні західноукраїн­ські мотиви звучать тут дуже виразно), то на «чужині», в Наддніпрянській Україні, поет створює збірку «в одному настрої» з досить промовистою і водночас туманною на­звою— «На грані» (1919). О. Білецький назвав її однією з найстрашніших книг українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики. «Книжка —

¹ Меженко Ю. Д. Загул. На грані//Книгар. 1919. № 22. С. 1194.

Відкидаючи поширені свого часу звинувачення поета в «породжених запереченням дійсності, …мотивах індивідуа­лістської ущербності» ², згадаймо натомість історичне тло, на якому писались ці вірші. Про «сторозтерзаний Київ» казав П. Тичина, М. Семенко тоді писав: «З перерізаним горлом і захололим осміхом губ Я стояв І куди рушити не знав…» Подібною була й реакція Д. Загула на драматичні події 1919-го:

Вороногривий кінь

Махнув розхристаним хвостом.

На землю впала чорна тінь,

Лежить земля хрестом.

Хрестом —

З   опльованим Христом.

Здригнулася блакить.

Така чудна, така чуйна!

Куди? Куди той кінь летить?

Невже ж це знов війна?

Війна —

Сумна старовина!

Вороногривий кінь

Замів світи своїм хвостом —

1 світлий степ заслала тінь,

І трупи над хрестом

Листом.

І ми хрестом…

Не забуваймо й іншої обставини. Д. Загул здобував ос­віту на філософському факультеті й був добре обізнаний із філософією Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, Е. Канта, з основ­ними положеннями трансцендентальної логіки,— ці теорії, поза всіляким сумнівом, відбилися у філософських аб­страктних міркуваннях збірки «На грані»: «На грані віч­ного нічого,— Думок нема. Німий язик, німа розмова, Ду­ша німа»; або: «Ми тінь… Ми тінь людей, що були. їх відбитка одна».

Безперечно, в таких віршах Д. Загул перегукувався не так з ортодоксальним символістським світовідчуттям, як

з релігійно-містичною («теургічною») лінією російського символізму, теософською філософією. «Кінчається те, до чого можна підійти з певними трафаретами,— констатував

Якої ж поетичної трансформації зазнає далі Дмитро Загул? Він «з поета романтичного, символістського в ро­зумінні вузькому, грунтовно переродився в справді проле­тарського поета»⁶, пройшов шлях від символізму до со­ціалістичного реалізму,— і тоді, і пізніше писалось про творчий «злам» Загула в тому ж ключі, як і про стильові метаморфози багатьох митців, що нібито торували шлях до міфічної «пролетарської літератури». Сам поет, мабуть, пишучи вірш «Порозпліталися гірлянди», й гадки не мав, як символічно щодо його власної ідейно-естетичної еволю­ції пролунають такі рядки:

Треба пірвати ті вінки

З   білих лілій і білих бігоиій,

Хай розвиваються наші квітки Втіхи, безумно червоної!..

Вибір зроблено: магічний колір Марса й Місяця, якому віддав данину поет символіст, відтіснений жертовною бар­вою революції, а в поезію Д. Загула стрімко вривається «жовтневий вихор». Третя збірка «Наш день» (1925) за­свідчила народження поета-романтика революції. Зміню­ються не лише ідейні обрії, проблематика, а й жанрово- стильові особливості його віршів. Часом надуживаючи ура- революційною риторикою, він створює сповнені соціаль­

²                Еобинський В. Від символізму — на нові шляхи// Мигуса. 1922.

1927 р. вийшла підсумкова збірка поезій Д. Загула «Мотиви» (з передмовою О. Біленького). У ній були твори першої половини десятиліття та поетова «Автобіографія». У «Мотивах» поет цілком виявив себе як апологет нової доби. Він виголошує своєрідну декларацію митця, ту, що визначив колись як критик: «Справжньої нової лірики не буде в нас до того часу, доки революція не ввійде в нашу кров і кість»’. Це знайшло вияв у порадах, на кшталт:

Візьми число щоденної газети —

Там тисячі не виспіваних тем.

(«Даремно ти турбуєшся, поете!»)

Д. Загул присвячує будівництву Дніпрогесу поему «Ге- ліополіс», (1927); пише цикл «Туга за рідним краєм» — спо­діванки на близьке возз’єднання буковинців з Україною. Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала із мріями. Так чи інакше, а після зга­даної збірки окремі книжки Д. Загула уже не виходили, він дедалі більше займається перекладами, редагує аль­манах «Західна Україна», пише критичні статті.

Належне слід віддати його перекладацькій діяльності. Поет, досконало володіючи кількома іноземними мовами, добре орієнтуючись у світовій літературі, зажив слави майстра. Він інтерпретував українською мовою таких ні­мецьких митців, як Гете, Шіллер, Гейне, Бехер…

Слід сказати, що помітно виступав він і як критик та літературознавець. Досить назвати його статті «Спад лі­ризму в сучасній українській поезії», «Зріст і сила творчо­сті П. Тичини», підручник з теорії поезії «Поетика» (1923). У 1930 р. він підготував і видав із своєю передмовою збір­ку творів В. Кобилянського.

Та як член літорганізації «Західна Україна» він уже 1933 року зазнав безпідставного звинувачення в націона­лізмі і був репресований. Відбував заслання на Колимі.