Як уже відзначалося, слов’янські автохтонні особові
власні імена в українській антропоніміці предметом
спеціального вивчення ще не були. Таким чином, огляд літератури,
присвяченої предмету дослідження, відпадає. Тут вкажемо
лише на найважливіші праці, в яких слов’янські автохтонні
особові власні імена в українській антропонімії
досліджуваного періоду розглядаються принагідно, маргінально або як
один із об’єктів різноаспектного антропонімічного дослі
дження.
Оскільки немаловажне значення для вивчення
слов’янських автохтонних імен в українській антропонімії мають
праці, присвячені даному класу особових власних імен в
антропонімії інших слов’янських народів, вкажемо також і
на них.
Першою науковою працею, яка містить відповідний
матеріал, присвячений слов’янським автохтонним особовим
власним іменам в українській антропонімії, є монографія Л. Л. Гу-
мецької «Нарис словотворчої системи української актової мови
XIV—XV ст.» [29). В цій монографії, крім словотворчих
особливостей апелятивної лексики мови староукраїнських актів
XIV—XV ст., розглядаються також словотворчі особливості
пропріальної лексики, зокрема особових власних імен-компо-
зит та імен відапелятивного походження [29, 18—22; 25—26].
Заслуговує на увагу також стаття Л. Л. Гумецької,
присвячена генезису форманта -ят/-ат в українській мові [31].
Слов’янським автохтонним особовим власним іменам із
закарпатських писемних пам’яток XIII—XV ст. приділена
увага в монографії П. П. Чучки «Антропонімія Закарпаття»
[139, 31—38]. Назване дослідження містить цікаві
спостереження та цікавий матеріал із нововведених в антропонімічний
обіг іншомовних джерел. П. П. Чучці належить також
ґрунтовна розробка «Розвиток імен та прізвищ» у колективній
монографії «Історія української мови. Лексика І фразеологія»
І
1140], присвячена характеристиці “української антропошмій-
ної системи XIV—XV ст. в її генетичних зв’язках з
давньоруською антропоніміиіюю системою. Належне місце в цьому
параграфі відведено і особовим власним іменам
досліджуваного нами типу, зокрема їх структурним особливостям 1140,
592-604].
Корисний матеріал для дослідження слов’янських
автохтонних імен містять монографічні праці, присвячені
вивченню українських прізвншевих назв XVI—XVII ст., зокрема,
кандидатські дисертації І. Д. Сухомлина (1II], О. Д. Неділько
1831, Р. Й. Керсти 1611, а також окремі наукові прані цих
авторів 158; 59; 60; 84; 85; 112; 113].
Більш грунтовно зупинився на слов’янських автохтонних
іменах в українській антропонімії досліджуваного періоду
М. Л. Худаш у монографії «З історії української антропонімії»
1130, 148—200] і великому за обсягом підрозділі «До питання
класифікації прізвищевих назв XIV—XVIII ст.» колективної
монографії «Питання української лексикологи та ономастики»
І і 32, 96—160].
У названій монографії українським особовим власним
іменам, в тому числі й слов’янським автохтонним, присвячено
окремий розділ — «Власні імена як основний засіб
ідентифікації особи та основне лексичне джерело для формування
українських прізвиськ і прізвищ (нехрещеиі і хрещені власні
імена, їх історико-етнографічні основи, особливості
побутового функціонування)», написаний, однак, майже виключно
в екстралінгвістичному аспекті [132, 148—168]. У згаданому
підрозділі М. Л. Худаш запропонував оригінальну схему
класифікації слов’янських автохтонних особових власних
імен за їх онімінною семантикою {132, 114—120].
На цьому перелік праць, у яких певне місце відводиться
вживаним в українській історичній антропонімії слов’янським
автохтонним іменам, вичерпується. Не можна тут, однак, не
відзначити того факту, що у вивчення досліджуваного типу
імен певний вклад внесли також дослідники української
топонімії. Із таких топонімічних праць заслуговують окремої
уваги доробки 10. А. Карпеика [53; 54; 55; 5], монографії та
окремі статті О. А. Купчниського 167; 68; 69; 70; 711,
кандидатська дисертація К. Й. Галаса (241 та його статті,
присвячені питанням топонімії [25, 61—62], а також кандидатська
дисертація Д. Г. Бучка [191.
‘”Якщо ж досягнення в ділянці дослідження слов’янських
автохтонних особових власних імен в українській
антропонімії на сьогодні незначні, то в антропонімії деяких
слов’янських народів такі розробки мають уже глибокі традиції
т привели до порівняно помітних результатів, навіть до ство-
8
рєння фундаментальних прань загальнослов’янського
значення .
Так, у Чехословаччпиі вперше да слов’янських
автохтонних імен як об’єкта дослідження звернувся ще в кінці XVIII ст.
Й. Добровськш’і 1165, НІ, у Росії на поч. XIX ст.—Є. Бол-
ховігінов 1351. У 20-х роках минулого століття І. Пачич уклав
словник цих імен, виданий з певними доповненнями в 1838 р.
Я. Колларом 190]. У 1832 р. таким іменам присвятив свою
працю відомий чеський дослідник Ф. Палацькнй 1159], а в 1840 р.
у Росії — А. Вельтман [21]. Але найбільш ґрунтовне
дослідження слов’янських автохтонних особових власних імен в
загальнослов’янському масштабі здійснив Ф. Міклошич у
відомій праці «Оіе ВПдип£ сіег зІауіхсЬеп Регзопеплатеп» 1152],
яка не втратила свого наукового значення й дотепер. Вслід
за названою працею Ф. Міклошнча, яку в дослідницькому
аспекті можна вважати основоположною, появився складений
російським автором М. Морошкіним дуже важливий для
вивчений цих імен, широковідомий в науковому обігу «Славяи-
ский именослов» 181]. Після появи названих праць інтерес
до слов’янських автохтонних особових власних імен
посилився. Наприклад, у Росії в кінці XIX — поч. XX ст. з’явилися
статті А. Валова [7; 81, Г. Гінкеиа [261, А. Соболевського [104],
А. Соколова 1105], Н. Чечуліна 1136], Н. Харузіна 1125].
В 1903 р. був виданий цінний «Словарь древнерусских личиьіх
собственньіх имен» Н. Лі. Тупикова [И8[.
Оскільки російська, українська і білоруська антропоні-
міііні системи мають спільного предка — давньоруську
антропонімію і в іменнику цих трьох народів більше спільного, ніж
відмінного, то праці російських дослідників використовуємо
також як надійний матеріал при аналізі української антропо-
німійної дійсності досліджуваного періоду.
Помітних досягнень у вивченні загальнослов’янської ант-
ропонімійної спадщини в минулому столітті домоглися також
учені інших слов’янських народів [165, 14—21; 168, 34—351.
Серед них особливо слід відзначити відому працю Т. Марети-
ча «О пагосіпіт ітепіта і ргегітешта її Нглгаіа і 5гЬа» [1511.
У 20—30-ті роки нашого століття помітно пожвавилось
дослідження слов’янських автохтонних особових власних імен
в польській антропонімії. Особлива заслуга в цьому належить
В. Ташицькому, праця якого с№і<1а\мііеі$ге роїзкіе ііліопа
о5оЬо%-е» [168] має загальнослов’янське значення.
Помітно зріс інтерес до дослідження особових власних імен
цього типу у всеслов’янському масштабі в післявоєнні роки.
Перелік відповідних праць зайняв би багато місця, до того ж
на найважливіші з них далі будемо насилатись. Тут лише
відзначимо, що особливе значення для дослідження спільно-
У
слов’янської антропонімійної спадщини мають праці, які
появились у післявоєнний період. Це дослідження російських
учених О. М. Селіщева {99], В. К Чичагова 11381, А. М. Миро-
славської [77; 78; 79], А. В. Суперанської [108; 109І та ін.;
фундаментальна монографія Я. Свободи «8іагосе$ка озоЬпі
]’тепа а пазе рг^тепі» [1651; ґрунтовні статті польського
дослідника Т. Мілевського 1154; 155; 156; 1571; монографія
М. Малец «Вис1о\\’а тогГоІо^ісгпа зІагороІзкісЬ гІогопусН
ітіоп озоЬожусН» [1501, її ж «5іагоро1$кіе зкгосопе пагч’у озо-
Ьо\*е ой ітіоп сі\шс2іопо\уусіі» (МаІ.); праці білоруських
дослідників М. В. Вірила (12; 13; с. 181—325] і А. К. Устинович
[121, с. 107—1771, монографія і статті української дослідниці
сербохорватських особових власних імен І. М. Желєзиик [39;
41; 43; 44; 45; 46; 471, а також праці сербської дослідниці
Лі. Гркович «Речник личнпх имена код срба» [Грк.] та «Имена
у дечаискиа хрисовульама» [Грк.; Ил.І.