Незважаючи на помітні досягнення в галузі дослідження
слов’янських автохтонних особових власних імен у
всеслов’янському масштабі, в антропонімічній літературі ще А до цього
часу немає єдиного загальноприйнятого терміна для їх
визначення. Різні автори називають ці імена по-різному,
зокрема, в українській антропоніміці вживаються терміни: нехри-
стиянське ім’я, некалендарнв ім’я, неканонічне ім’я, нецерков-
но-калгндарне ім’я, нехрещене ім’я, дохристиянське ім’я,
поганське ім’я, давньоруське ім’я, неофіційне ім’я, народне ім’я,
слов’янське ім’я, автохтонне ім’я. Такі ж різноманітні терміни
на означення цих імен використовуються і в російській
антропонімічній літературі 1134, 169—1701.
Уживання термінів із запереченням не-: нсхристиянське
ім’я, некалендарне ім’я, неканонічне ім’я, нсцерковно-кален-
дарне ім’я, нехрещте ім’я — явище не випадкове. Об’єктивно
воно викликане потребою термінологічно віддзеркалити факт
наявності ще від моменту введення на Русі християнства
своєрідних антропонімійиих «ножиць» — уживання двох типів
особових власних імен — церковио-християмських, у своїй
основі грецького, латинського й староєврейського походження
і власне слов’янських. У конкурентній боротьбі цих двох
різновидів імен, як відомо, перемогли церковно-християнські,
а традиційні слов’янські залишили свій слід у сучасних
прізвищах і прізвиськах. Саме тому при розрізненні названих
двох типів імен прийнято відштовхуватися від
церковно-християнських, які різні автори за своїм уподобанням терміне-
10
логічно строкато позначають як християнські, календарні,
канонічні, церковно-календарні, хрещені, а звідси для
означення їх конкурентів (слов’янських за походженням особових
власних імен) уживаються слова-антоніми із заперечною
часткою не-: нехристиянські, некалендарні, неканонічні, нецерков-
но-камндарні, нехрещені. Як у першому, так і в другому
випадках перелічені терміни — абсолютні синоніми, що є
серйозним недоліком східнослов’янської антропонімічиої терміноси-
стемн.
На наш погляд, при спробі вдалого вибору терміна для
позначення поняття «особове власне ім’я споконвічно
слов’янського походження» слід врахувати думку М. Л. Худаша,
згідно з якою вони з заперечною часткою не- (нехристиянські,
некалендарні, неканонічні, нецерковно-календарні, нехрещені)
на означення досліджуваного нами типу імен не підходять,
«Церква,— в даному випадку східнослов’янська,
православна,— пише М. Л. Худаш,— поступово зараховувала до сонму
святих, канонізувала і вводила в святці та церковні календарі
своїх власних, східнослов’янських чимось заслужених перед
нею представників (наприклад, святі Ольга, Володимир, Борис.
Гліб та ін.), імена яких, будучи слов’янськими, відтоді
ставали церков по-календар ними, а, отже, хрещеними. З іншого
боку, в пізніші часи, коли сувора церковна настанова хрестити
усіх новонароджених і давати їм при цьому виключно
церковно-календарні імена святих вже втратила силу і навіть при
церковному хрещенні дітям можна було давати й імена, що
в церковний календар не входили, наприклад, колишні
давньоруські, так звані «княжі» імена, останні, таким чином, теж
ставали хрещеними, хоч і не цсрковно-календаринми» [132,
1111. З цією думкою не можна не погодитися.
Вимагають відповідних уточнень також такі терміни, як
дохристиянська ім’я і поганське ім’я, про які в названому
дослідженні М. Л. Худаша не згадується.
В «Слопаре русской ономастической терминологии»
Н. В. Подольської поганське ім’я визначається як«неканоніч-
не ім’я», пов’язане з періодом первісних релігійних
вірувань і культів у різних народів, але які продовжували
існувати й після введення світових релігій поряд з канонічними
іменами. Напр., у росіян; Гостята, Яроиш, Волчок, Любим,
Кривец. Радехі>, Миронег; у романців: Люпо (від Ьириз —
«вовк»)» [91, 811, а дохристиянське ім’я як «умовний термін,
адекватний імені поганському, вживаний для різних категорій
особових імен різних народів, які прийняли християнство,
зокрема слов’ян, балтів, угро-фіннів, деяких
тюркомовних народів в період до прийняття ними християнства, а
пізніше і поруч з християнськими іменами. Напр., Ярослав.
11
Святополк, Прибита, Стоян, Радонега, Любава, Баба»
191, 721.
Неважко помітити, що наведені вище терміни — поганське
ім’я та дохристиянське ім’я — синонімічні, оскільки
відображають, по суті, одне і те ж поняття — «особове власне ім’я,
яке функціонувало в період поганства». Отже, вони не вдалі
в застосуванні до споконвічно слов’янських імен, які
побутували і в період після зникнення поганства.
Термін давньоруське ім’я відображає локальне і
хронологічно обмежене поняття, тому ие може бути прийнятий на
означення збереженої в антропонгміконах усіх слов’янських
народів спільнослов’янської антрогганімійної спадщини.
Не можна вважати вдалим і термін неофіційне ім’я,
оскільки в умовах функціонування звичаєвого права офіційна
ідентифікація особи, по суті, співпадала з неофіційною [133,
38—391.
Не зовсім підходить і термін народне ім’я. Адже імена,
які побутували на Русі після введення християнства, з часом
адаптувалися, «онароднились», а в багатьох випадках
змінилися навіть до невпізнаний і стали, таким чином, теж
народними (пор., напр., народні побутові українські імена: Юхим,
Хома, Архип, Охрім і т. п.).
Не зовсім задовільним є і вживаний у деяких антропоніміч-
них працях термін слов’янське ім’я. Адже означуване ним
поняття поширюється і на слов’янські по своїй суті, але
етимологічно іншомовні особові власні імена, наприклад, на
давньоруські імена скандінавського походження — Ігор, Олег.
Ольга. Гліб.
На нашу думку, найбільш вдалим терміном можна вважати
введений у науковий обіг М. Л. Худашем термін автохтонне
ім’я з дефініцією: «особове власне іменування, яке має
джерельну основу в лексичних фондах рідної мови і присвоюється
новонародженим дітям у традиційній народно-побутовій
обстановці» 1132, 112—1131. Деталь визначення «…присвоюване
новонародженій дитині в традиційній народно-побутовій
обстановці» виключає поширення цього терміна на адаптовані
форми церкоішо-християиських імен, бо останні, хоча й були
народними варіантами канонічних церковио-християмських
імен, ніколи, однак, не присвоювалися дітям у традиційній
народно-побутовій обстановці. Але термін цей теж не зовсім
досконалий. Зокрема, в слово автохтонний вкладається
поняття «корінний», «первісний», «початковий». Таким чином,
вживання його в сполученні зі словом українські (українські
автохтонні імена) доводить, що імена, які насправді мали
загальнослов’янське поширення, є надбанням тільки
-українського народу. В принципі названий термін можна прийняти
12
виключно на означення особових власних імен, які виникли
на українському мовному грунті й невідомі антропонімійним
системам інших слов’янських народів. Проте такі імена —
рідкісні. За своєю сигніфікативною функцією, словотворчими
особливостями та лексичними джерелами переважна більшість
українських антропонімів нецерковно-християнського
походження належить до загальнослов’янських. Тому вважаємо
більш доцільним для визначення імен цього типу застосовувати
термін слов’янське автохтонне ім’я, вкладаючи в нього зміст:
«ім’я праслов’янського походження або утворене пізніше, вже
в антропонімії того чи іншого конкретного слов’янського
народу, на споконвічно слов’янському мовному грунті».
Доданий до терміна «слов’янське ім’я» компонент автохтонне
призначений конкретизувати поняття «слов’янське ім’я» в
напрямку його непоширення і на слов’янські імена неслов’янського
походження. Цим терміном користуємося вданій праці.
Крім того, в роботі користуємося також термінами ім’я-
прізвисько та вуличне прізвисько. Запропонований М. Л. Ху-
дашем та В. М. Абашиною [134, 170] термін ім’я-прізвисько
застосовуємо до слов’янських автохтонних імен, засвідчених
у функції не стержневих, а додаткових компонентів
ідентифікації при іменах перковио-християнських, а термін вуличне
прізвисько чи прізвисько вживаємо на означення антропонімів, які
черпалися з лексичного складу рідної мови, але присвоєні їх
носіям випадково, переважно уже в зрілому віці за якоюсь
характерною особливістю зовнішності, поведінки чи за
іншими мотивами 2.
Цими термінами і будемо оперувати в наступних частинах
роботи.