Здійснений аналіз засвідчених в українській антропонімії
XIV—XVII ст. слов’янських автохтонних імен дає підставу
сформулювати такі основні положення і загальні висновки.
1. Виявлені в досліджуваних писемних пам’ятках (властиві
українцям XIV—XVII ст.) слов’янські автохтонні імена та
імена-прізвиська в усьому їх лексичному і словотворчому
багатстві — це, в основному, давньоруська, властиво ще
праслов’янська, а частково навіть праіндоевропейська антропоні-
мійна спадщина.
2. Українська антропонімія XIV—XVII ст. успадкувала з
давньоруської всі три відомі класифікаційні різновиди
слов’янських автохтонних імен — імена-композити, відкомпозитні
імена та імена відапелятивиого походження. Успадкувала їх,
звичайно, не в усьому первісному багатстві, але у всій
типологічній, лексичній та структурній різноманітності.
3. Як давньоруська спадщина слов’янські автохтонні імена
ввійшли в склад української антропонімії не тільки в усіх
своїх класифікаційних лексичних різновидах та структурних
типах, а й у чітко наміченій ще в давньоруський період їх
функціональній роздвоєності, тобто вживання цих імен у двох
функціях: а) у функції стержневих засобів ідентифікації —
особових власних імен та б) у функції додаткових до церковио-
християнського імені засобах ідентифікації — імен-прізвиськ.
4. Функціональна роздвоєність у вживанні слов’янських
автохтонних імен — результат глибокого проникнення на
Русь після введення християнства християнської релігії
(православ’я), а разом з нею і церковно-християнських імен.
Адаптувавшись за словотворчими законами давньоруської
мови, ці імена поступово органічно ввійшли в побут усього
давньоруського народу як обов’язковий засіб ідентифікації
кожної особи, докорінно вплинувши на дальшу динаміку своїх
попередників-конкур єн ті в — слов’янських автохтонних імен.
143
Нова релігія, незважаючи на всі свої зусилля, все ж не
могла раптово викорінити попередні традиційні народні
звичаї і вірування, в тому числі звичаї та вірування, пов’язані
з слов’янськими автохтонними іменами. Наступив
довготривалий період так званих «антропонімійних ножиць», тобто
паралельного вживання церковио-хрнстиянсьішх і слов’янських
автохтонних імен.
Церковно-християнські імена в досліджуваний період
давались новонародженим дітям при здійсненні так званого
«таїнства хрещення» по святцям або церковному календарю,
а слов’янські автохтонні імена — в родинній обстановці за
давніми традиціями. Маючи два імені — церковно-християиське
і слов’янське автохтонне, іменований, згідно з забобонними
віруваннями наших далеких предків, знаходився, таким
чином, під захистом двох протилежних містичних начал —
християнського і традиційного поганського.
Церковно-християиське ім’я несло йому покровительство відповідного
церковного святого (і ім’я це він зобов’язаний був мати як
християнин), а слов’янське автохтонне ім’я несло йому відповідне,
переважно захисне або профілактичне побажання батьків і
було даниною давньої, ще поганської традиції.
За свідченням писемних пам’яток, сила традиції була
настільки великою, що, маючи два імені —
церковно-християнське і слов’янське автохтонне, багато осіб фігурували тільки
під другим, хоча це не є доказом відсутності першого імені.
Церковно-християиські імена були, але, очевидно, в побуті не
вживались, або, згідно з відомим повір’ям, приховувались.
Відмічене явище спостерігається в українській писемності
майже до кінця XVII ст.
Намічена ще в давньоруській антропонімії загальнопоши-
рена і все більш прогресуюча тенденція до вживання
слов’янських автохтонних імен у функції других, уточнюючих імен
спричинилася до того, що в українській антропонімії
досліджуваного періоду ці антропонімії поступово стали втрачати
свою первісну онімічну семантику, передаватись у спадок і
таким чином переходити в розряд сімейно-родових прізвиськ,
а потім прізвищ. Лише незначна кількість цих слов’янських
автохтонних імен, у першу чергу імена-композити і похідні
від них. вживається в сучасній українській антропонімії в
колишній функції особових власних імен.
Особливості і етапи історичної динаміки всіх трьох
названих класифікаційних різновидів слов’янських автохтонних
імен не були однакові і не однаково відображені як в
українській історичній, так і в сучасній антропонімії. Найбільш
давня категорія аитропонімів — імена-композити внаслідок своєї
довготи і громіздкості ще в праслов’янський період підлягали
144
різним видам скорочень, що спричинилося до звуження
їхнього сортименту та сфери вживання. В українській
антропонімії досліджуваного періоду ці імена, по суті, були вже
пережитковими, а згодом і зовсім вийшли з ужитку. За рахунок
звуження сортименту імен-композит все більш розширювався
сортимент похідних від них різних типів відкомпозитних
скорочень, які в досліджуваний період в українській антропонімії
вживались значно частіше, ніж імена-композити.
Найбільш показовими в українській антропонімії XIV—
XVII ст. за різноманітністю свого сортименту є відапелятнвиі
слов’янські автохтонні імена. Вживаючись переважно в
функції імен-прізвиськ, у досліджуваних писемних пам’ятках
вони — найбільш численний клас антропонімів.
Імена-композити — єдиний із слов’янських імен
класифікаційний розряд іменувань, вживаний в українській
антропонімії досліджуваного періоду майже виключно в функції
стержневих компонентів ідентифікації — особових власних імен і
значно рідше — у функції імен-прізвиськ. Відміченим
аспектам їх вживання, очевидно, сприяв той факт, що первісна сигні-
фікація цих імен у досліджуваний період була вже остаточно
втрачена. Вони вже не асоціювалися з відповідними апеляти-
вами, отже, не містили в собі характерної для прізвиськ
експресії, тому і вживалися як традиційно нейтральні особові
власні імена. Незважаючи на порівняно незначний сортимент
виявлених у досліджуваних писемних пам’ятках таких імен, вони
все ж так чи інакше представлені всіма відомими
праслов’янськими структурними композитними типами, в тому числі
і рядом утворень, не засвідчених у інших слов’янських мовах.
Немаловажним фактором, який призвів до звуження
вживання ще в давньоруському побуті традиційних слов’янських
автохтонних імен-композит, була тенденція до їх скорочення і
поширення цих скорочень у всіх верствах суспільства.
Українська антропонімія XIV—XVII ст. успадкувала з
давньоруської антропонімії відкомпозитиі деривати, утворені
шляхом усіх популярних в слов’янській антропонімії способів
скорочення імен-композит — аферезп, синкопи і апокопи; усіх
популярних у ній словотворчих моделей — суфіксальних,
префіксальних, суфіксально-префіксальних і утворень із
запереченням не-. Найбільш численні з них — це безсуфіксні
усіченії я на міжкомпоиеитній межі і різноманітні суфіксальні
форми, утворені від них.
Можна припускати, що вже в глибоку давнину, можливо,
ще в пізній праслов’янський період, багато з відкомпозитних
слов’янських автохтонних імен в народних масах
сприймались і присвоювались новонародженим дітям як готозі
самостійні імена з традиційно складеного іменника поза всяким
10 «-«23 143
зв’язком з відповідними іменамп-композитами, від яких вони
у свій час виникли. Цьому сприяла співзвучність або збіг
відкомпозитних утворень з апелятивами чи впелятивнями
кореневими основами, внаслідок чого з ними асоціювалась і їх
сигніфікат” я. Врешті-решт, це призвело до повного семантичного
відриву відкомпозитних імен від імен-композит, що, в першу
чергу, стосується відкомпозитних утворень, які формально
повністю співпали з апелятивами (пор. Добрі», Людь, Лють,
Мал’ь, Раді>, Чернь та ін.), а також деяких розрядів утворень
типу іпгіекІіпаЬіІе -!- потеп (пор. Преславь, Иелшр-ь,
Заваді і под.). Якщо ж до цього додати і відомий факт вживання
в побуті наших предків власне відаиелятивних імен, то перед
нами вимальовується складна картина своєрідного
переплетіння у побутовому вживанні двох генетично різноманіїн їх
класифікаційних різновидів слов’янських автохтонних ім.н —
відкомпозитних та відапелятивиих.
Серед відапелитивних імен у досліджуваних писемних
пам’ятках виділяються два різновиди утворень: переосмислені в
антропоиіми апелятиви в їх примарній і секундарній формах
і специфічні, власне аитропопімні утворення, в функції апе-
лятивів не вживані. Особливо багатим і показовим є сортимент
першої з названих різновидів відапелятнвних імен та імен-
прізвиськ, серед яких зустрічаються лексеми з
найрізноманітніших лексико-семантичних пластів апелятивів. В науковому
відношенні дослідження цієї категорії антропонімів
ускладнюється тим, що з різних шарів апелятивної лексики черпались
також і всілякі вуличні прізвиська, в результаті чого виникає
досить складна проблема розмежування цих двох видів
антропонімів — відапелятивиих імен та імен-прізвиськ і вуличних
прізвиськ.
Запропонована нами уточнена схема класифікації
відапелятивиих слов’янських автохтонних імен за змішаним
принципом — онімічним у сполученні з лексико-семантичним має
ті переваги, що при її застосуванні, з одного боку, не
ігнорується власне онімічпа семантика тих груп антропонімів, у яких
їх побутовий чи містичний зміст цілком можна визначити і які,
крім того, не піддаються класифікації за лексико-семантичним
принципом. З другого боку, застосування лексико-семантнч-
ного принципу максимально гарантує від суб’єктивізму,
викликаного необхідністю здогадуватися, до якої
класифікаційної групи відносити особові власні імена, взяті з
апелятивної лексики, первісна онімічпа семантика яких уже не ясна.
Немало цікавих даних не тільки для української
антропонімії, але й української лексикології дають відапелятнвні імена
та імена-прізвиська, почерпнуті із сфери загальних іменників,
які в сучасній українській мові вже стали архаїзмами, типу
і 46
Гунька, Мажа, Манта. я також імена, як апелятпви
писемністю не засвідчені. 13 ньому випадку перед нами -наочне
підтвердження важливого принципу, згідно з яким українська
історична антропонімія повинна ввійти в реєстр історичного
словника української мови» причому для її картографування
повинні бути використані також іншомовні писемні пам’ятки,
які фіксують українську антропонімію.
Антропонімії, для означення яких у роботі використовуємо
термін слов’янські автохтонні імена — це, по суті,
загальнослов’янська основа не тільки історичної, а й сучасної
слов’янської антропонімії кожного слов’янського народу. Своїми
слово- і формотворчими моделями ці імена в значній мірі
сприяли процесові засвоєння слов’янськими народами після
введення християнства церковио-християиських імен.
Сформувавшись у всій своїй різноманітності ще в праслов’янський
період, слов’янські автохтонні імена залишили замітний і
незгладимий слід як в антропонімії, так і в топонімії всіх сло*
в*янських народів, тому їх вивчення має не тільки вузько
національне, а й загальнослов’янське значення.