Питання точної передачі тих чи інших реалій
засобами тієї чи іншої мови впирається в проблему
розвиненості цієї мови та її здатності передавати специфічні реалії, в те,
як функціонально використовується потенціал цієї мови [Со-
lumas 19892, с. 181]. Однією з головних перешкод на шляху
перекладача науково-технічної літератури може бути
відсутність у мові перекладу відповідних лексичних еквівалентів.
Виникає необхідність в усуненні прогалин, пристосуванні мови
перекладу до відповідної галузі, створенні та стандартизації
відповідної термінології. Проте стихійність цього процесу може
призвести до великої плутанини. Тому вона потребує чітко
організованих заходів з модернізації.
19
Так, штучне відродження мови іврит полягало не лише в
простій реанімації напівмертвої мови, що вживалася майже
виключно в релігійних потребах, айв активізації вживання цієї
мови в усіх галузях суспільного життя, включаючи побутове
спілкування, державне діловодство, освіту. Головною
перешкодою на шляху відродження була непристосованість мови іврит
до сучасних умов: цією мовою можна було легко писати
урочисті вірші, але висловити елементарні речі побутового рівня
було майже неможливо [Подольский 1985, с. 7]. Тому виникла
потреба вводити в цю мову нові слова, що означають сучасні
реалії, розробляти правила правопису іншомовних слів та
власних назв, працювати над офіційно-діловим і науковим стилями.
Те ж саме можна сказати про численні мови Азії та Африки,
які після розпаду колоніальної системи набули статусу
державних, проте за рівнем свого розвитку не відповідали цьому
статусові.
Етнічні мови не конструюються згідно з планом [Tauli 1968,
с. 13]. Атрибути, які роблять мову здатною бути засобом
висловлення думки з тієї чи іншої галузі науки, не є якимось
природним, апріорним даруванням [Columas 19892, с. 181].
Звичайно, абсолютно всі сучасні мови світу не можуть стати висо-
корозвиненими літературними мовами [Дешериев, Протченко
1968, с. 303]. Все залежить і від чисельності носіїв, і від ступеня
поширеності відповідної мови, і від її функцій, від її статусу.
Якщо нема відповідної функціональної потреби, то
функціональний потенціал не розвивається. Наприклад, мовою зулу або
абазинською мовою неможливо писати наукові праці з
ядерної фізики чи космонавтики не тому, що ці мови є такими
примітивними, а лише тому, що просто немає необхідності
застосовувати ці мови для такої мети, так само, як, наприклад,
немає потреби видавати українською мовою літературу з
технології вирощування ананасів чи обробки чорних коралів.
Виходячи з усього цього, можна дійти висновку: якщо мова
претендує на якусь певну функцію — ця мова повинна бути
пристосована, адаптована до даної функції шляхом штучного
втручання у розвиток цієї мови для надання їй певних
якостей. Навіть японська мова, якою зараз видається значна
частина науково-технічної літератури, ще якихось сто років тому
була зовсім непристосована для цього [Columas 19892,
с. 181—182].
Доцільність пристосування мови до тих чи інших потреб
визначається її статусом. Ю. Д. Дешерієв визначив кілька
рівнів статусу літературної писемної мови: 1. Літературні мови
міжнародного спілкування, які поширені в усіх частинах світу
та є державними в багатьох країнах світу (англійська,
французька, російська, іспанська, китайська, португальська). 2. Реґіо-
20
нальні мови з широкими громадськими функціями, які є
державними мовами або просто широко застосовуються в кількох
суміжних країнах певного регіону (німецька, італійська,
арабська, японська, румунська). 3. Офіційні та державні мови
багатонаціональних держав третього світу (індонезійська, гінді, урду,
свагілі). 4. Літературні мови, які є державними в межах однієї
країни, та громадські функції яких охоплюють не всі галузі
науки й техніки, не всі сфери діяльності в межах даного
державного утворення (датська, норвезька, словацька, турецька,
грецька, перська). 5. Літературні мови, якими ведеться
викладання у початкових та середніх навчальних закладах (мови
народів, що не мають своєї державності — баскська, саамська,
валлійська, башкирська, ґаґаузька). 6. Літературні мови, якими
ведеться викладання у початкових навчальних закладах (в
основному, молодописемні та старописемні мови країн третього
світу). 7. Писемні літературні мови, якими видається незначна
кількість художньої, науково-популярної літератури та ґазет
(молодописемні та старописемні мови етнічних меншин —
провансальська, бретонська, навахо). 8. Писемні мови, що
вживаються лише в побугі (переважно молодописемні мови незначних
етнічних груп) [Дешериев 1977, с. 247].
У даному випадку основна проблема стосується так званої
мови для спеціальних потреб (Language for Special Purpose,
LSP) — функціональної мови, мінімальною одиницею якої є
термін (це поняття було запроваджено науковцями Празької
лінгвістичної школи) [Felber 1984, с. 16]. Саме вона є головним
об’єктом заходів з мовної адаптації, простіше кажучи, з
пристосування тієї чи іншої мови для сучасних потреб. Тим
більше, що нерозвинений стан мов для спеціальних потреб (LSP) у
межах тієї чи іншої мови позбавляє її носіїв можливості
використовувати свою мову в усіх випадках комунікації. Особливо
це стосується освіти [Galinski 1991, с. 1]. В усякому разі,
країни, що розвиваються, можуть користуватися технічним
досвідом розвинених країн та бути рівними партнерами з
розвиненими країнами лише тоді, коли їхні LSP будуть цілком розвинені
[Felber 19842, с. 4].
Пристосування мови до певних потреб може відбуватися у
вигляді мовної адаптації та мовного планування.
Мовна адаптація — це спонтанне пристосування мови до
тих чи інших умов. Як стверджував Columas, це поступовий та
тривалий процес, який відбувається майже непомітно для
мовної громади. Проте у періоди мовної кризи виникає потреба у
свідомих мовних інтервенціях. Тоді мовна адаптація стає
політичною метою, сутність якої демонструє помітну схожість у
різних мовах та в різні політичні епохи. Проте, за словами
вченого, адаптованість мови — не обов’язково є постійним станом
21
речей. «Кожна мова може бути як донором, так і
позичальником, залежно від конкретної ситуації» [Columas 1989, с. 21].
Другим шляхом пристосування мови є мовне планування.
Воно є одним з рушіїв мовних змін, так само, як соціальне
планування є однією з рушійних сил у суспільних змінах
[Fishman 1983, с. 381]. Фактично це — один з аспектів соціальних
змін [Lewis 1983, с. 309]. Це тривалий процес, який полягає у
свідомих змінах системи мовного коду та проводиться
певними організаціями, створеними з цією метою, або на які
покладено таку місію [Fierman 1991, с. 2-4]. Мовне планування
складається з двох аспектів — планування статусу (Status
planning) та планування корпусу (Corpus planning) [Haugen 1987,
с. 59; Fierman 1991, с. 3]. Планування статусу — це надання тій
чи іншій мові певного статусу або певних функцій та пов’язана
з цим низка заходів. Планування статусу прямого впливу на
структуру мови не має, воно лише служить підґрунтям для
мовної модернізації. За плануванням статусу йде планування
корпусу, яке і є свідомим втручанням у структуру мови,
насамперед — у її лексику, фонетику та, меншою мірою — в
граматику.
Планування корпусу включає такі аспекти: а) побудова
писемності, або графізація; б) стандартизація (процес, коли один
з мовних варіантів стає загальноприйнятим як наддіалектна
норма); в) модернізація (розширення словникового складу мови
за рахунок карбування нових слів та виразів, а також розвиток
нових стилів та форм дискурсу) [Fierman 1991, с. 4].
Мовна модернізація торкається насамперед лексики.
Проте такі шари словникового складу, як побутова лексика,
займенники, числівники, назви частин тіла тощо не зазнають змін
від мовного планування [Дешериев 1966, с. 133—138].
Різниця між мовною адаптацією та мовним плануванням,
точніше — мовною модернізацією, полягає в тому, що мовна
адаптація може бути як свідомою, керованою дією, так і
підсвідомою, некерованою, в той час як мовне планування — це
свідоме втручання в мову з конкретною метою [Columas 1989,
с. хі]. До того ж, на відміну від модернізації, яка ставить за
мету пристосування мови до певних сучасних умов, мовна
адаптація не обмежена теперішнім часом. Не обмежуються
адаптаційні процеси також і поповненням словникового складу мови.
Граматичні зміни при цьому також можливі [Columas 1989,
с. 18]. Наприклад, як свідомі, так і підсвідомі інтерференції під
впливом латини відіграли значну роль у формуванні писемної
англійської мови (так само, як і інших європейських мов). Мовна
адаптація могла відбуватися також і під впливом живих мов,
частіше за все, мов сусідів або завойовників. Так, наприклад,
англійська мова засвоїла велику кількість французьких слів після
22
норманського завоювання без свідомої уваги або свідомого
керівництва [Columas 1989, с. 19].
Лексична стандартизація взагалі та термінологічна
стандартизація зокрема включає стандартизацію системи правопису,
стандартизацію граматики, так само, як і стандартизацію
правил та процедури побудови терміносистем [Carmel Heah Lee
Hsia 1989, c. 227]. Стандартизація може включати в себе не
лише окремі аспекти мови, але й усю мовну норму, формуючи
таким чином єдину літературну мову. Це веде до виникнення
так званих стандартних мов з єдиними фонетичними та
граматичними правилами, основним шаром лексики, які можуть
включати в себе національні варіанти (у тому разі, якщо одна мова
використовується кількома народами) з варіаціями у лексиці
та фонетиці, що не виходять за межі стандартної мови.
Прикладом стандартної мови є так звана стандартна англійська
мова (Standard English), яка включає в себе національні варіанти —
британський, американський, канадський, австралійський,
новозеландський тощо. Стандартні мови можуть розвиватися
з трьох головних джерел: а) підвищення статусу мови, що
широко вживається за межами мовної громади, до ролі спільного
засобу спілкування, у тих випадках, коли жодна з місцевих
мов чи діалектів не може вважатися придатною; б) відбір
одного певного місцевого діалекту з двох чи більше
можливих; в) стандартизація деяких форм мовної суміші [Pride
1974, с. 36].
Взаємозв’язок між плануванням статусу та корпусу полягає
в тому, що підвищення статусу певної мови або надання їй
певних нових функцій (ведення офіційного діловодства,
викладання у навчальних закладах, видання ґазет, наукової
літератури тощо) часом вимагає змін у її структурі (корпусі) [Fierman
1991, с. 4], розроблення необхідних терміносистем та стилів.
Так, надання українській мові статусу державної вимагає
певних заходів щодо планування її корпусу (зокрема, розробка
галузевих термінологій та спецстилів). Тобто, побудова та
стандартизація нових термінів — це теж заходи в рамках
планування корпусу, а саме — загальної стандартизації та
модернізації.
Інколи такі заходи можуть істотно змінити зовнішній вияв
мови [Pride 1974, с. 39], що можна спостерігати на численних
прикладах. Так, у кінці 30-х років переважна більшість мов
колишнього Радянського Союзу зазнала радикальних змін з
метою штучного зближення їх з російською мовою. Було
переведено на кирилицю писемність з інших систем письма, а
лексику було засмічено численними русизмами. Румунія після
здобуття незалежності у середині минулого століття почала
орієнтуватися на країни Західної Європи. Це не могло не від-
23
битися й на румунській мові, яку було переведено з
церковнослов’янського алфавіту на латинку. Більш того, у румунську
мову було запозичено дуже велику кількість латинізмів з
метою наближення румунської лексики до лексики інших
романських мов, аби підкреслити, що румунська мова теж належить
до романської мовної ґрупи.
Мовне планування складається з чотирьох етапів: 1) вибір
норми, або селекція (визначення проблеми та розподіл норм);
2) кодифікація норми (заходи зі стандартизації правопису,
граматики та лексики); 3) імплементація (розповсюдження
норми) та 4) розробка (модернізація термінології та стилістики).
Таблиця 1
Громада
(планування статусу)
Мова
(планування корпусу)
Норма
1. Вибір (селекція)
2. Кодифікація
Функція
3. Імплементація
4. Елаборація
[Fishman 1974, с. 80—81; Haugen 1987, с. 59].
Якщо перший і третій етапи виконує громада, то другий і
четвертий — мовознавці та письменники.
Селекція, як стверджував Neustupny, необхідна при
наявності двох конфліктних норм, відносний статус яких потребує
визначення (тобто селекція стосується, швидше, планування
статусу). Кодифікація полягає у наданні носіями мови прямої
та недвозначної (як правило письмової) норми обраній формі.
Імплементація— це діяльність письменника, установи або
уряду, що полягає у прийнятті та розповсюдженні обраної та
кодифікованої форми. Елаборація (яка, на відміну від мовної
адаптації, не охоплює несвідомих мовних змін [Columas 1989, с. 2]) —
це тривале застосування норми заради пристосування мови до
сучасних потреб [Haugen 1987, с. 59-61; Neustupny 1974, с. 39].
Мовне планування є одним з аспектів мовної політики.
Тому Fierman пропонував розглядати мовне планування залежно
від політичного розвитку, а саме — як політичний розвиток
може впливати на розвиток мови через такі чинники: а) пе-
нетрація (втручання правлячого режиму у мовне планування,
успіх якого залежить від ступеня авторитарності режиму та
унітарності держави); б) партиципація, тобто участь широких
народних мас у мовному плануванні, яка може бути як пози-
24
тивною (прийняття народом заходів мовної політики), так і
неґативною (неприйняття таких заходів); в) легітимація
(узаконення мовної норми); г) ідентичність (заходи з метою
затвердження та стандартизації форм та ознак); ґ) дистрибуція
(вибір офіційної мови та розподіл функцій між мовами в
умовах двомовності та багатомовності) [Fierman 1991, с. 11 — 35].
Проілюструвати ці чинники можна деякими найтиповіши-
ми прикладами. Типовим прикладом пенетраціїс реформа
турецької мови у кінці 20-х років шляхом відповідних урядових
рішень та розпоряджень, згідно з якими арабську графіку було
замінено на латинську, а з лексики було вилучено зайві
арабські та перські елементи, які було замінено власне
турецькими. Прикладом позитивної партиципації може бути
використання національними елітами певних заходів мовної політики
у своїх цілях, як це було у В’єтнамі в колоніальний період, коли
володіння французькою мовою надавало більших
можливостей участі у політичному житті країни. Або, навпаки, це
можуть бути заходи щодо розширення можливостей участі у
громадському житті країни шляхом відповідної адаптації мови
більшості, як це було після здобуття незалежності Сомалі, Нова
влада запровадила латинізований алфавіт для безписемної мови
сомалі, яка була рідною для переважної більшості населення
країни, що дало можливість широким народним масам читати
урядові документи та брати участь в управлінні державою.
Масова неґативна партиципація спостерігалася, наприклад, у
Нігерії у 1962 році, коли там спалахнув бунт народності тів
проти запровадження мови гауса у північних регіонах країни
як обов’язкової загальнонаціональної мови. Те ж саме можна
сказати й про бунт тамільського населення Індії проти
обов’язковості мови гінді у штаті Тамілнад як офіційної мови Індійської
федерації, а також бунти у Соуето проти запровадження мови
африкаанс як мови освіти. У Судані з цього приводу навіть
спалахнула громадянська війна проти примусової арабізації.
Прикладом легітимації була ситуація у Танзанії після
проголошення нею незалежності, коли оголошувалось ганебним
використовувати англійську мову як мову колоніалізму та
неоколоніалізму, проте заохочувалося використання мови свагілі,
через те що це — африканська, до того ж, народна мова. Ідей-
тичність теж часом використовували з політичною метою. Так,
запровадження амхарської писемності для мови сомалі на
території Ефіопії після створення у Сомалі латинізованого
алфавіту для мови сомалі продемонструвало намагання
ефіопського уряду довести, що писемність є потужним політичним
символом (напевно, це було зроблено з метою, аби ефіопські
сомалійці не могли читати матеріали, надруковані в Сомалі).
При штучній ідентичності мовні відмінності, як правило,
25
незначні. Дуже часто лексичні одиниці можуть бути
символами ідентичності. У цьому можна переконатися на прикладі
Хорватії, де, на відміну від Сербії, намагалися інтернаціональні
слова замінити власними елементами. Навіть форма множини
може визначати ідентичність. Наприклад, перські пуристи
намагалися всюди усунути перекручену арабську форму множини
[Fierman 1991, с. 11-35]. У колишньому Радянському Союзі
цей чинник було яскраво помітно на прикладі молдавської мови,
заради ідентичності якої її у 1940 році було переведено на
кирилицю, а її лексика почала поповнюватися переважно
словами російського походження.
Особливе місце серед питань мовного планування та
мовної політики у країнах третього світу посідає питання про
вибір державної мови та розподіл функцій між мовами,
розповсюдженими на даній території (так звана мовна дистрибуція).
Все це залежить від конкретних умов, а саме — від
етнічного складу країни, що здобула незалежність (однонаціональна
чи багатонаціональна), від ступеня розвиненості та
поширеності місцевих мов. Так, багатонаціональні країни можна
поділити на кілька категорій. Перший тип багатонаціональних країн
(країни типу “А”) характеризується дуже легким лінгвістичним
компромісом, коли за державну обрано найуживанішу мову
даної громади. Це може бути або мова колишніх колонізаторів
(англійська чи французька), або одна з місцевих мов
(індонезійська). Країни типу “В” характеризуються досягненням
мовного консенсусу та розподілом функцій між конкуруючими
мовами. У країнах типу J,C” проблема вибору національної мови
є набагато складнішою, бо такі країни характеризуються
протиборством кількох високорозвинених мов, кожна з яких
претендує на статус державної. Тому вибір однієї державної мови
передбачає перемогу над іншими мовами. У цих країнах мови
національних меншин частіше за все є регіональними мовами,
але офіційною все одно залишається мова панівної нації або
навіть іноземна мова [Fierman 1991, с. 23 — 24].
Для мови, що претендує бути політичним символом,
необхідно мати еліту, яка б вибирала відповідну мову та
стандартизувала її. Інколи колоніальна мова у колоніях
використовувалася з метою протиставлення місцевої еліти неосвіченій масі, а
також з метою залучення цієї еліти до участі в управлінні
державою, як це було, наприклад, у В’єтнамі, де французька
колоніальна адміністрація запроваджувала викладання в усіх
вищих навчальних закладах французькою мовою. Інколи у
постколоніальних незалежних державах колишня колоніальна
мова також використовувалася з тією ж метою, бо панівна елі-
та добре розуміла, що пониження статусу цієї мови підірве
привілейоване становище цієї еліти [Walker 1984; цит. за:
26
Fierman 1991, c. 33]. З іншого боку, деякі політики, що
прийшли до влади у цих державах, розглядали присутність у своїй
державі етнічних груп, які розмовляли іншими мовами, як
небезпеку, тому вони всіляким чином намагалися ігнорувати цю
реальність, як стверджував J. Fishman, за принципом: чим
менше мов — тим краще. Так було в Алжирі, де керівництво
протягом багатьох років намагалося витіснити берберську мову
кабіл мовою арабською, або в Нігерії, де керівництво країни
намагалося в усіх регіонах запровадити мову гауса [Fierman
1991, с. 14-16].
Процес творення мови залежить певним чином від
окремих осіб. З іншого боку, як вже було сказано вище, мовне
планування, як правило, проводиться спеціальними
установами. В усякому разі, мовне планування в сучасних умовах може
мати успіх лише при врахуванні міжмовних зв’язків та
інтернаціональності тих чи інших елементів. Різні країни та регіони
стають все більш взаємопов’язаними між собою, що веде до
поступового нівелювання меж між національними культурами,
до виникнення спільного лексичного фонду в багатьох мовах
світу [Акуленко 1972, с. 12; Акуленко 1973, с. 263].