Хто ж був цей поет, якого ще за життя один із критиків назвав «трагічною та виразною постаттю» в українськім письменстві? Чому він себе так дивно самоозначив — «І фу­турист, і антиквар»?

М. В. Семенко народився у селі Кибинці на Полтавщи­ні. Мати поета, Марія Проскурівна, була письменницею- самоучкою; навчався в Хорольській гімназії, потім — у міс­цевому та Курському реальних училищах. У 1911 р. подав­ся до Петербурга з наміром вступити до психоневрологіч­ного інституту. Скінчивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А. С. Черняєва, юнак став студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факу­льтету. В 1914 році, помандрувавши за своїми кумирами — російськими футуристами, М. Семенко опинився у Києві. В 1916 р. мобілізований до армії. Служив військовим те­

Дебютував М. Семенко в «Українській хаті» (вірші «Да­рунок», «Гріх», «Мов квітка»). Першу збірку — «Prelude» (1913) —склали милозвучні, але неглибокі вірші. Це тра­диційна романсова лірика з властивою їй елегійністю, без­посередністю почувань. Навіть із переліку назв легко про­стежуються домінуючі образи, вловлюється визначальний мотив глибокого суму, романтичного надриву ліричного ге­роя («Мара», «Молитва», «Нудьга», «Тіні минулого», «Не­буття», «Серце рветься» тощо). Отже, у ранній творчості поет не був оригінальним, а, за влучним спостереженням Д. Загула, «співав таким же соловейком, як і інші». Пер­спектива не тішила поета. В лоні українських «модерніс­тів» він не збирався затримуватися, позаяк, за його глибо­ким переконанням, українська версифікація потребувала реформістських змін, на які хатяни та молодомузівці з їх половинчастою «модерністю» не пристали б. Проте хатяни вже мали М. Семенка за «свого» і загалом прихильно від­гукувалися на його дебютну збірку. М. Сріблянський, зо­крема, відзначив «інтелігентність та ніжність почуття»; «безумовний літературний дар молодого автора» помітив Г. Чупринка. Строгішою була рецензія М. Вороного, який, зауваживши наслідування, водночас відзначив, що немає в збірці «нахабного, нікчемного, явно бездарного, натомість цей сірий вигляд набирає місцями досить пристойної фор­ми, з-поза якої часом бринить і щира нотка» ^х.

Сам поет, мабуть, вважав першу збірку лише пробою пера; цих творів він не передруковував: «вірші були солод­кі, трагічні й погані»,— зауважував він в автобіографічному оповіданні, натякаючи, що його затягувала «прірва юнаць­кого психологізму тих часів».

Однак строкаті школи й напрями літературно-мистець­кого Петербурга не пройшли повз увагу поета, який вперто шукав свій голос. До власне модерної поезії він доріс саме тут. В ній М. Семенко вбачав не лише порятунок, що має забезпечити озонне дихання його поезії, а й силу, здатну здолати інерцію всієї української версифікації, що зали­шалась байдужою до новітніх пошуків світової поезії, над­то авангардної.

Перші футуристичні вірші М. Семенка датовані днем виступу В. Маяковського в психоневрологічному інституті. Це було щось схоже на другий дебют. М. Семенко різко одходить від традицій хатян, кидає романсову поетику; в

Основні положення теорії, яку М. Семенко влучно оз­начив як пошуковий футуризм, викладені в згаданих мані­фестах 1914 р., що були передмовами до збірок «Дерзан­ня» та «Кверо-футуризм». Спрямовувались ці маніфести проти канонізації та будь-якого культу в мистецтві (над- усе — болісного й драматичного для української літерату­ри культу Т. Шевченка), а також проти хуторянського, про­

Дивацтва М. Семенка в поезії, «неетичність» стосовно Т. Шевченка, а також епатажно-символічне спалення «сво­го «Кобзаря», нехтування національним у мистецтві (в уя­ві поета останнє асоціювалось з примітивним і захлан­ним) — все це спричинило нечуваний доти в історії укра­їнської літератури скандал. Дарма М. Семенко намагався заспокоїти публіку, запевняючи, що «відсутність літератур­ного преємства» крок тимчасовий, даного моменту, що пе­ребуваємо». Згодом він іронізував з цього приводу: «Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз про­лізти, ніж футуристові крізь укр. літературу до своїх про­дертись»². Можна гадати, що юний поет дуже заздрив ро­сійським футуристам, котрі, як-неяк, мали своїх імпресаріо та меценатів (зокрема, і в Києві!); йому було одиноко й сутужно.

За обсягом продукція кверо-футуризму невелика, але був це чи не найцікавіший період українського футуризму (на противагу іншим національним «футуризмам» репре­зентований одним митцем і теоретиком). Національна своє­рідність українського раннього футуризму визначається тим, що він виріс із загальної національної атмосфери, а відтак був спрямований на її «больові точки».

З 1915 р. в творчості М. Семенка розпочинається дру­гий, продуктивний і відмінний од попереднього, період творчості і відкривається він циклом «Крапки і плями», більшість віршів якого написані в імпресіоністичній мане­рі,— тут і безпосередність бачення й відтворення, «культ враження», і фіксація далекосхідної природи, схопленої в певну мить, уривчастими штрихами, через яскраві кольоро- звукохарактеристики. Дещо дивним видається звернення М. Семенка-реформіста до напряму, що хронологічно пе­редував авангарду; з іншого боку — нічого дивного: рух відбувався ь єдиному річищі романтичної стильової течії.

Пародіювання заштампованих поетичних прийомів, глу­зування над традиційним уявленням про поезію, «естетство

290

Найнесподіванішим було те, що український футурист розбився об серце». А щоб не дуже свої насміхались над тім, «сентиментальною квашею», придумав вигідний іро­нічний прийом — карнавальні маски П’єро та Дон-Кіхота. І Іерше наймення поет досить вперто вписував у назви цик­лів і книг (окрім згаданих — ще й «П’єро мертвопетлює» (1918), а в 1929 р. І том Повного зібрання творів називати­меться «Арії трьох П’єро»). Автор маскувався.

Привертають увагу ліричні мініатюри — новий для по­ста жанр, який засвідчив, що його художня лабораторія, маючи загалом типово західну орієнтацію, набувала міс­цями іншої налички — класично східної. Своєю лапідарні- стю, пунктирністю і навіть композицією такі вірші, як «Ла­стівка», «Мила йде», «Над рейдом», «Рух благальний» то­що, нагадують японську, китайську поезію.

Повернувшись на батьківщину, М. Семенко працює на- вдивовиж продуктивно і лише протягом 1918 р. створює дев’ять поетичних циклів. Серед них помітню виділяються два символістські — «Гімни св. Терезі» (сюжет владивос­тоцьких циклів продовжений: одружившись, закоханий по­ст став «грішним», а його молода дружина — «святою Те­резою»,— своєрідне поетичне переосмислення східної йоги, яка відкидає тілесне кохання) та цикл «в садах безроз- пих» — з особливим відчуженням од тогочасної дійсності.

З  світів матеріальних вигнана моя міць нечувана»,— так поет характеризує свій стан і додає: «стояв, чорні руки за­

10*

З  перерізаним горлом І захололим осміхом губ

Стояв

І  куди рушити не знав

Воскреси!

Метелик душі роздертої Прости! ¹

Спостерігаємо типову для поета-гуманіста болісну реакцію на драматичні післяреволюційні події в Україні.

Упродовж чотирьох років М. Семенко не звертався так демонстративно до поетики футуризму, як у циклі «П’єро мертвопетлює». Вірші знову стають гнівні, епатажні та ексцентричні. Ліричний герой роздвоюється: «футуристич­ний», плакатний, сповнений бравади — нахваляється ви­ставити «свої закривавлені груди» і «має міць синтетичну й могутню»,— герой рівний і антипсихологічний; але є тут і маленький герой, беззахисна людина із- всіма болями й слабинами, «душа якої просить ласки» і «прагне друга як колись». Експансія та знеосіблення — ось два нюанси цьо­го своєрідного Семенкового «епічного» психологізму.

Відколи М. Семенко став футуристом, він всіляко на­магався форсувати ствердження в українській поезії об­разної стихії міста,— це було його програмним моментом. На відміну од своїх попередників, які послуговувались в урбаністичній ліриці вивіреними поетичними прийомами, він звертається до авангардних: «телеграфний» стиль, син­таксичний максималізм, введення розмовно-побутової лек­сики та науково-технічної термінології- тощо. Від узагаль­неного образу міста поет майстерно переходить до конкре­тизації («Ліхтар», «Бульвар», «Кафе», «Тротуар», «Вули­ця»,— ці та подібні вірші сприймаються як живописні етю­ди). М. Семенко-імпресіоніст відтворює звук і колір, дина­міку міста, змальовує його в різні пори року. До нього ніхто, окрім, хіба. Е. Верхарна, не акцентував так увагу на окремих урбаністичних реаліях та атрибутиці, так не опо­етизовував їх; то ж слід погодитися із В. Коряком, що М. Семенко «всією творчістю споруджує в українській по­езії культ урбанізму» ².

²  Коряк В. Місто в українській поезії // Шляхи мистецтва. 1921.

Ч. II. С. 124.

<             >і і я десятка його віршів мають назву «Місто»; поет ство­рім! колоритні образи конкретних міст («Ленінград», «Ри­га», «Чорний Берлін», «Москва»).

Семенкова поезія довго, набагато довше, аніж російсь­ких футуристів, «не приймала» революційної тематики. По­части це дивувало, бо Семенко щеу Владивостоці вступив до лав РСДРП(б), працював у більшовицькому підпіллі, і » своїй творчості попервах відтворив лише психологічну реакцію на негативні наслідки революції. Але, як зазначав І> Якубовський, М. Семенко був «надто поет», аби його не підхопила повінь революційного піднесення. «Відчувалось, що ця напівбожевільна поезія в екстазі кинеться в будь- яку бурю, в будь-який вир» ‘. Він, як і його колега В. Ма­хновський, справді щиро кинувся «переглядати світів основу» та «до останнього гудзика в одязі» переробляти життя. Переламними в його творчості стали ліро-епічні по- езофільми «Тов. Сонце», «Весна», «Поема повстання» та «Степ». Злободенна тематика, оптимістичний (нерідко над­мірно) пафос, а відтак надуживання ультрареволюційною риторикою, оголена публіцистичність у поєднанні (краще сказати — поряд) з тонким ліризмом — такі риси револю­ційного футуризму.

Паралельно М. Семенко й надалі розробляє футурис­тичну теорію. Одержимість, невсипуща енергія, послідов­ність, з якою він це робив, викликає подив. Ним були зор­ганізовані групи «Кверо» (1914), «Фламінго» (1919), «Удар­на група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (1921); після загибелі Г. Михайличенка він взявся редагувати лі­тературно-мистецький тижневик «Мистецтво», далі — цілу серію футуристичних одноденок: «Катафалк мистецтва», «Семафор у майбутнє», «Бумеранг», «Гонг Комункульту»… Коли постало питання про призначення М. Семенка на від­повідальну партійну посаду, він вийшов із партії, аби спов­на віддатись творчій роботі. Цей вчинок, як і зв’язок із боротьбистами, йому згодом було пригадано.

Панфутуристичною теорією, яку поет запропонував у

1921   p., була зроблена спроба по-своєму інтерпретувати розвиток мистецтва, певне місце в якому належить, звичай­но, модерну. За М. Семенком, «мистецтво, досягнувши вер­

¹  Панфутуризм, таким чином, ставив двоєдине завдання — де

струкцію.

Неабиякий хист оратора й затятого полеміста допомог­ли йому завоювати репутацію «літературного страховись­ка», як то часто бувало в футуристів. Його виступам нерід­ко бракувало виваженості, емоції брали верх, мали місце некоректні випадки проти опонентів, але був М. Семенко «фігурою доби». Він одним із перших почав згуртовувати літературні сили; саме завдяки його підтримці в літера­турно-мистецьке життя влились М. Бажан, Ю. Яновський, Р. Лісовський, А. Чужий та інші: багатьом він допоміг у скрутну хвилину і морально, і матеріально. Тільки один промовистий факт: коли в Росії не наважувались друкувати статті К. Малевича, їм знаходилось місце на сторінках «Но­вої генерації», редагованої М. Семенком.

Але соціальна тематика безжально наступала, і якщо ревфутпоеми М. Семенка — ліричні, барокові, то зовсім ін­ше слід сказати про його аскетичні функціональні вірші. Ця гостроагітаційна, наступальна, але майже лозунгова поезія (а якщо справедливіше — квазі-поезія), що реалізу­вала теорію «соцзамовлення», побудована за згубним для поетів-ліриків принципом раціоналізму. Як і ком-футурисг В. Маяковський, М. Семенко «наступав на горло власній пісні». Його збірник «З радянського щоденника» (цикли: «Труднощі перемоги», «На штурм ударного кварталу») — це схематичне переказування газетної інформації, віршу­вання гасел дня, закликів партії, що на ділі означало від­мову од розмаїтої експериментальної поетики, виробленої роками. Доводилося втискувати себе в рамки агітки, що сковувало творчі потужності поета. М. Семенко не раз «про­говорювався», висловлюючи невимовний сум і затаєний біль від того, що «творчість сковано рукою жорстокою і жорсткою»:

Писать про активність я мушу, забувши

про людську душу *.

¹ Семенко М. З радянського щоденника. К-, 1932. С. 86.

У 1924 р. вийшов, а в наступному році витримав пере иидання Семенків «Кобзар» — повний збірник творів в од­ному томі, який охопив вірші 1910—1922 рр. Епатажну на­шу своєї книги автор прокоментував так: «То був «Кобзар» однієї епохи: а це — іншої»; себто українська кобза почат­ку XX ст. посутньо інша, аніж середини XIX.

Одна за одною виходять книги «Степ» (1927), «Маруся І.огуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші» (1928). І’»перто дратуючи критику і читача, які не зрозуміли поета, по бажаючи дійти з ними згоди, він повторив у новій ін­терпретації назву попереднього збірника. Власне, «Малий Кобзар і нові вірші» — остання напівмодерна книжка М. Семенка. Із супре-, футуро-, кубо-поезією тут сусідять традиційні ліричні вірші («Океанія», «Туга», «Було біля моря весело» та інші, поетичною сублімацією яких стала чарівна «Атлантида»).

Наприкінці 20-х рр. розпочинається третій період твор­чості поета. Стильові метаморфози були спричинені при­наймні кількома факторами. Футуризм умер. Його реані­мація сприймалася як назадництво, бо напрям ізжив себе як певна система ідейно-естетичних настанов. Але в його поетиці були корисні, життєспроможні моменти, які варто було б творчо засвоїти й розвивати. Втім, склалось так, що й вони були відкинуті нормативною естетикою. На тлі згор­тання стильового полілогу, внаслідок уніфікації радянської літератури під дахом єдиного методу, відхід М. Семенка од власної поетичної системи був вимушеним: йому, футу­ристові, важко було підкорятись не внутрішній, а продик­тованій потребі писати, як усі. Упосліджуваний як попут­ник, він, однак, не складав пісень про «вождів всіх народів», а з «Михайля балакучого зробивсь Михайлом мов­чазним». В ньому мало залишилось від того ділового, спов­неного задумів і енергії М. Семенка початку 20-х років. Займався випадковою роботою, здебільшого редакційною та перекладацькою, писав віршовані лібрето до опер. На­магаючись довести і своє право називатись «пролетарсь­ким», написав сповнений мотивів самоприниження вірш «Починаю рядовим», що було сприйнято як щира програм­на заява, як відмова лідера від сповідуваних постулатів та банкрутство футуризму. Нелегко шукав поет виходу, на­магаючись «здолати» свій футуризм найбезболіснішим шля­хом. В цьому плані стає зрозумілим звернення М. Семенка до сатири, де він, зберігай своє гострослів’я та дотепність, міг хоч до певної міри залишатись собою.

У публіцистичних віршах 1932—1933 рр. (збірка «Між­народні діла») поет уже, «як усі», прославляв «СРСР — ударний загін пролетарських сил» та викривав націоналі­стичний світ (цикли «Німецькі діла» та «Американські оповідання»). Перший цикл, створений по свіжих слідах по­їздки до Німеччини, більше вдався поету, тоді як «Амери­канські оповідання» — книжні, поверхові. М. Семенко втра­чав свій голос, відчутно знеособлювалась його поезія. На­магання критики подати творчість його початку 30-х років як період ствердження нових естетичних ідеалів та твор­чого злету не має підстав.

Помітним твором того часу стала хіба що «Німеччина» (1936)—гостросатирична поема політичної, філософської думки, напівстилізована під манеру Г. Гейне. Нею, як і памфлетами «Промова Гітлера», «Інтерв’ю а Іа Гітлер», автор попереджав світ про загрозу фашизму та його люди­ноненависницькі заміри. Сатиричний пафос особливо гостро сприймається на тлі глибоких лірико-філософських розду­мів. «Я зрозумів,— згадував через роки враження від про­читаної автором поеми Ю. Смолич,— що Семенко — справ­жній і великий поет… Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної ку­льтури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду»

23 квітня 1937 р. в Києві ще відбувся творчий вечір Михайля Семенка, а через три дні його заарештували, ін­кримінувавши, як і багатьом тоді, участь в «троцькістсько- авербахівському блоці». Після піврічного тюремного ув’яз­нення М. Семенка розстріляли в м. Києві 24 жовтня 1937 р.

Ще в 1925 р. Ф. Якубовський визнав, що творчість М. Семенка, поета неординарного та глибокого, є «високим зразком конструктивно-поетичної вмілості»². Він ніколи не

¹  Смолич Ю. Розповідь про неспокій триває. К., 1969. С. 24.