Вивчення діалектичного зв’язку між
значенням та внутрішньою формою має певний інтерес як у
теоретичному, так і в прикладному аспектах. Цей зв’язок між планом
змісту та планом вислову лексичної одиниці визначає,
зокрема, таку мовну універсалію, як вмотивованість лексичної оди-
74 иЦі. Слід відмітити, що мотивація залежить не тільки від
взаємовідносин між формою та змістом одного знака, але й від
в’язків з іншими одиницями плану змісту всієї мови, оскільки
створення кожного нового мовного знака зумовлено
досягнутим станом всієї системи. Ф. М. Березін та Б. М. Головін
відзначають також, що знак не є випадковістю навіть відносно
об’єкту, бо існують реальні зв’язки між об’єктами, що
вказують на множинність зв’язків між словами, зокрема між вже
існуючими словами та лексичними новоутвореннями [Блюм,
Рабин1990, с. 116].
Вже ці особливості мотивації ілюструють усю складність
проблеми, а звідси й можливості різних підходів до її
розв’язання. В усякому разі, сутність цих підходів у цілому одна: дане
мовне явище є актом відображення одного чи кількох ознак
предмета в його номінації засобами мови, якщо ми навіть
акцентуємо насамперед дериваційні відносини між похідним та про-
дуцентним словами. Тому не доцільно вважати, як це робили
Г. Вольф A730) або ще раніше португалець Ф. Олівейра A536 p.),
що signa dehvata (похідні знаки) вмотивовані лише
позамовним чином (властивостями та відношеннями речей, які вони
означають) [цит. за: Реформатский I960, с. 54]. Незважаючи на
всю видимість правильності такої думки, не слід надто
зменшувати функції мовних засобів маніфестації цих ознак. Разом
з тим недостатньо також розуміти мотивацію лише як відчуття
носіями мови формально-семантичного асоціативного зв’язку
даного слова з іншими членами вокабуляру [Дешериев 1968,
с. 61], оскільки асоціації виникають не з іншими словами, а з
іншими явищами, фактами дійсності, представленими в мові
іншими членами вокабуляру.
Радянські лінгвісти завжди приділяли пильну увагу
проблемі мотивації, дотримуючись точки зору, що між змістом
поняття і структурою відповідного мовного утворення повинен бути
прямий зв’язок; що вмотивованість лексичної одиниці
зумовлюється ознаками висловлюваного поняття, базується на
раціональному обґрунтуванні зв’язку між формою і змістом [Буда-
гов, Володина, Дешериев та ін.]. Багато вчених стверджує, що
невмотивованість зв’язку між формою та змістом мовних
одиниць перебуває в протиріччі з визначенням взаємозв’язку між
формою та змістом.
Відношення між внутрішньою формою і значенням в
межах проблеми мотивації значною мірою аналогічно
взаємозв’язку Цілого і частини мовних виразів. О. О. Реформатський
вважає: «Не можна зрозуміти ціле, не знаючи його складових, але
не можна й правильно інтерпретувати складові, не розуміючи
Ціле» [цит. за: Іваницький, Кияк 1995, с. 5]. Розглядаючи їх
взаємовідносини, слід виходити з того, що як ціле, так і його
75
частини належать до одного мовного знака, і якщо мова йде
про семантичні знаки, то в них не може бути незначущих час-
тин [див. Колесник 1988, с. 73]. В частині мовного цілого мають
прояв чи повинні мати прояв визначені ознаки відображеного
поняття. Інші ознаки частин не втрачаються в рамках цілого, ^
фігурують як потенційні, але в даний відрізок часу якісно не
використані можливості.
Внутрішня форма має також багато ознак, властивих
поняттю частини в рамках мовного цілого, якщо під цілим
розуміти лексичне значення. Форма (як і частина) проявляє ті
властивості, котрі необхідні для утворення значення (цілого). Але
між даними категоріями існують і суперечності, які полягають
у тому, що значення слова орієнтоване на належність даної
одиниці до системи мови, тобто відображає також необхідні
взаємозв’язки між лексичними одиницями в рамках плану
змісту всієї мови, в той час як внутрішня форма орієнтує
головним чином тільки на відповідне значення. Звідси й наявність в
цих двох категоріях різних формотворчих і відображальних
компонентів.
Засобом процесу мотивації таким чином стає не значення,
а найменування, ще точніше — його внутрішня форма, котру
можна інтерпретувати і як «основу мотивації» [Прядохин I960,
с. 90]. Тому 3. 3. Маслова-Лашанська з повним правом
стверджує, що мотивацію найменування слід чітко відрізняти від
значення слова [Дубичинский 1990, с. 26]. Різниця між ними
полягає також в самостійності значення, гіпостазуванні його
функцій відносно мотивації мовного виразу. Наслідком такої
особливості знака, за словами Д. А. Сафарової, є те, що при
ясній мотивації легко виводиться не значення слова, а
навпаки, в більшості випадків мотивація може бути розкрита тільки
при відомому значенні слова: ясність мотивації далеко не
завжди веде до розуміння значення слова [Калинович 1934, с. 255].
Вмотивованість служить сполучною ланкою між формою і
змістом знака, однією із важливих його (знака) характеристик.
Тому, кажучи про різницю між значенням і вмотивованістю,
не слід забувати про різні Гносеологічні функції внутрішньої
форми і мотивації. Внутрішня форма — обов’язкова
семантична характеристика будь-якого слова, «розумовий образ»
предмета, об’єктований соціальним досвідом людини і «підказаний»
йому структурними особливостями самого слова,
вмотивованість же властива далеко не кожній лексичній одиниці, а
точніше — її внутрішній формі. Розкриваючи вмотивованість
слова, необхідно враховувати зіставні характеристики його
значення і внутрішньої форми. Межі мотивації визначаються
тією частиною лексичного значення, котра аналізується у внУ’
трішній формі. Семантичні складові внутрішньої форми, Ш°
76
йНйКЛИ випадково і не знайшли (чи втратили) відношення з
відП0Відним лексичним значенням, не розкривають мотивації
jioBa, а навпаки, вони зменшують, послаблюють її, роблять
слово’в цілому хибно вмотивованим. Вмотивованість як
характеристика завжди потенційно включається цілком до
внутрішньої форми, не розкриваючи при цьому всіх її необхідних
сторін. Більше того, вмотивованість повинна бути не просто
фіксатором спільних характеристик внутрішньої форми і
значення, констатувати наявність семантичного зв’язку між ними,
але й служити своєрідним індикатором як кількісних, так і
якісних особливостей цих спільних складових, їх інформаційної
частки в межах всього лексичного значення. Таким чином,
вмотивованість мовних знаків, зокрема слів, слід розглядати як
один з елементів, що забезпечують системність, а звідси, й
надійність функціонування найбільш складної частини мови —
лексики [Исаев 1978, с. 163].
На рівні мотивації здійснюється асоціативний зв’язок між
семантичними елементами номінативної одиниці й відповідним
лексичним значенням. Якщо ж такий зв’язок не
реконструюється через посередність ментальних операцій комуніканта, то
для нього слово позбавлене мотивації. Разом з тим, навіть якщо
невмотивована лексична одиниця все ж викликає якісь
випадкові і неіманентні для даного денотата апперцептивні
уявлення, то це свідчить не про актуалізацію вмотивованості, а
скоріше, про її відсутність, хоча внутрішня форма при цьому
зберігається.
Вмотивованість — це кількісна і якісна характеристика
внутрішньої форми. Внутрішня форма (хоча б історично) властива
будь-якій лексичній одиниці, в той час як етимологія слів не
сприяє виявленню вмотивованості. Цілком мають рацію ті
дослідники, котрі вважають, що вмотивованість — поняття
синхронне і її не слід плутати з етимологією (див., наприклад:
[Дешериев, Протченко 1968, с. 61; Риндик 1924, с. 91]). Ми
також не можемо прийняти точку зору тих лінгвістів, котрі
ставлять знак рівняння між внутрішньою формою і вмотивованістю
слова. Зокрема, Л. Р. Зиндер стверджує, що під вмотивованістю
в мовознавстві розуміється семантичний аналіз означувально-
К>і семантична структура знака чи його внутрішня форма
[Вироби, термінологіч. бюлетень 1935, с. 347]. До такого ж
висновку приходять і деякі інші дослідники [Белодед 1980, с. 35;
Дешериев 1977, с. 67; Дрезен 1936, с. 88-100; Дрозд, Дубічин-
ський, Д’яков, с. 101 — 114]. Ми можемо погодитись з тим, що
семантична структура знака втілює його внутрішню форму,
цРоте залишання ще ніяким чином не визначає семантичного
^Налізу означувального, а отже, і не виявляє ще мотивації. Лише
Отавний аналіз форми і змісту семантичного знака (внутріш-
77
ньої форми і лексичного значення) дозволить виявити
наявність мотивації.
Виходячи з нашого визначення знака, не слід також
розуміти під вмотивованістю «структурно-семантичну властивість
слова, що дозволяє усвідомити раціональність зв’язку
значення і звукової оболонки слова на основі його лексичної і
структурної співвідносності» [Блок, Гарниш, Лангнер, Штарке 1979,
с. ЗО]. Така властивість слова може бути притаманна
фонетичній вмотивованості, але крім неї ми не виявили ніякого іншого
семантичного зв’язку між звучанням слова і його лексичним
значенням. Тому О, І. Блинова змушена притягти інше
поняття, що відображає тільки семантичні характеристики слова —
«мотиваційне значення слова», котре вона визначає як
значення, виражене за допомогою морфемного складу слова; воно
відрізняється від словотворчого і граматичного тим, що, як і
лексичне, є індивідуальним значенням даного слова [Блок,
Гарниш, Лангнер, Штарке 1979, с. 31]. Але таким чином ми знову
повертаємося до поняття внутрішньої форми, котра, згідно з
О. І. Блиновою, являє собою морфосемантичну структуру
слова, що включає морфемний склад і мотиваційне значення, що
виражається ним і зумовлює раціональність зв’язку його
звукової оболонки і лексичного значення [Блок, Гарниш, Лангнер,
Штарке 1979, с. 32]. Отже, тлумачення виділених тут понять
створюють замкнене коло, з котрого може допомогти вийти
трактування мотивації як характеристики внутрішньої форми,
що є стороною семантичного мовного знака.
Поняття мотивації належить тільки до складних
морфемних утворень і не притаманне непохідним словам; в цьому має
прояв ще одна відміна мотивації і внутрішньої форми в
нашому розумінні. А. І. Смирницький, зокрема, відмітив: «Принцип
умовності належить до простих, нечленованих одиниць,
фактично — морфем. В складних утвореннях виступає вже
принцип вмотивованості — поруч, звичайно, з принципом
умовності, оскільки до складних утворень входять і прості одиниці»
[Акуленко 1971, с. 88]. Непохідні лексичні одиниці, морфеми,
можуть бути вмотивовані тільки через семантичний перенос
чи звуконаслідувальні асоціації [Будагов 1953, с. 34].
Більш експліцитно вмотивованість проступає в складних
словах, набуваючи в їх універсалізованих варіантах
(наприклад, дериватах) трохи латентного характеру. Тому Д. М. Шме*
льов вважає, що «вмотивованість на рівні слова — чи то
йдеться про значення похідного слова, чи про похідне значення -*
це завжди часткова вмотивованість… Вмотивованість на рів’
ні сполучення слів — це, як правило, повна вмотивованість,
в цьому сутність словосполучень як таких…» [МихальчеН*0
1968, с. 269].
78
Вмотивованість похідних одиниць виступає в основному як
оезультат цілеспрямованого словотворчого процесу, що
визначається наявністю в лексичній одиниці, поруч з її непохідною
кореневою частиною, принаймні одного словотворчого
форманта, під яким ми, слідом за І. 3. Улухановим, розуміємо
«найменше в формальному та семантичному відношеннях
словотворчий засіб (засоби) з числа тих засобів, котрими будь-яке
слово відрізняється від слів, що перебувають з ним у
відношеннях мотивації» [Леонтьев 1990, с. 8].
Зіставляючи вмотивованість складних і похідних слів,
відмітимо, що практично всі особливості мотивації дериватів в
більшому чи меншому ступені властиві й складним словам. Тому
вважаємо за доцільне виведення однакових критеріїв
об’єктивної оцінки вмотивованості для всіх лексичних одиниць.