Процес семантико-морфологічної мотивації я*
основа утворення внутрішньої форми похідних і складних
лексичних одиниць, функціонуючи на словотворчому рівні-
82 все ж далеко не завжди зумовлює відображення у внутрішній
формі найбільш релевантних елементів значення. Тому нам
здається практично обґрунтованим поняттєве розмежування
термінів «мотивація» і «вмотивованість». Ми вважаємо, що
«мотивація» — цілеспрямований процес, а «вмотивованість» —
бажаний результат відображення в лексичній одиниці засоба-
j^jj мови визначеної ознаки (ознак) денотата, що входить
(входять) до корпусу ознак його лексичного значення. Розрізнюючи
подібним чином поняття мотивації і вмотивованості, І. 3. То-
ропцев пише: «Не будучи невід’ємною властивістю,
вмотивованість слів може бути втрачена, чого не можна собі уявити у
відношенні мотивації» [Крючкова 1988, с. 124]. Таким чином,
використовуючи запропоновані нами терміни, будь-який
процес створення нової внутрішньої форми — це одночасно
процес мотивації, але ще не вмотивованості як результат процесу.
Відзначимо, що поняттю мотивації тут відповідає семантико-
морфологічна вмотивованість, а під вмотивованістю
розуміється змістовна (інтенсіональна) вмотивованість.
На змістовному рівні виявляється вмотивованість як
зв’язувальний елемент між формою і семантичним змістом
мовного знака. Тому ми цілком погоджуємося з Р. Бартом, котрий
стверджує, що знак є вмотивованим, якщо між означальником
і означеним існує відношення аналогії [Белодед 1980, с. 136].
Інакше кажучи, вмотивованість на змістовному рівні — це
«властивість, яку має план виразу знака, що виявляє недовільне
відношення з його змістом» [Реформатский 1967, с. 22].
Нагадаємо, що, згідно з нашою інтерпретацією, внутрішня форма з
погляду ономасіології безпосередньо пов’язана з планом
виразу, а з погляду семасіології — з планом змісту. Змістовна
вмотивованість характеризує здатність внутрішньої форми
відображати найбільш релевантні ознаки мовного змісту слова чи
виразу, тобто розкриває її структурно-семантичні особливості
в зіставленні з лексичним значенням. Інтенсіональна
вмотивованість синтезовано враховує як словотворчу структуру, так і
змістову сторону мовного знака, що зумовлює системне
дослідження форми й значення. Така вмотивованість визначає
ступінь відповідності внутрішньої форми лексичному значенню, а
*^Жучи термінами теорії управління — ефективність і
надійність побудови внутрішньої форми. З цього витікає також, що
вмотивованість — це та кількість інформації (при її найшир-
Шому розумінні), що включена до внутрішньої форми, котра
знайшла відображення у відповідному значенні лексичної
одиниці. Виходячи з вищезгаданого, можна запропонувати таке
Означення змістовної вмотивованості, що використовується
Нами в практичній роботі: змістовна вмотивованість — це стру-
їстУрно-семантична характеристика лексичної одиниці, що
83
експлікує засобами мови раціональний лексико-семантичний
зв’язок між значенням і внутрішньою формою даної одиниці.
Наша головна мета — більш детально розглянути саме
змістовну вмотивованість. Ми вважаємо, що застосування для
виділеного мовного явища терміна «змістовна (чи інтенсіональ-
на) вмотивованість» є цілком доречним, оскільки він відображає
найважливіші характеристики більшості наведених вище
видів і типів вмотивованості, всебічно аналізуючи дане явище,
створюючи передумови для отримання корисних практичних
результатів. Така вмотивованість аналогічна поняттєвій
вмотивованості, що протиставляється науковій, чи поняттєвій
вмотивованості, і мовній, чи загальновживаній вмотивованості [Бе-
линский 1903, с. 123; Дубичинский 1993, с. 42; Іваницький 1995,
с. 21 — 22]. При подібному підході до визначення змістовної
вмотивованості на перший план висувається не спосіб побудови
лексичної одиниці сам собою, а структурні особливості
внутрішньої форми у зіставленні з лексичним значенням, відображу-
вальні можливості слова, що заключають у своїй будові ознаку
(ознаки) означувального.
Змістовна вмотивованість здається нам найбільш важливим
видом, бо одна з умов мовної досконалості — це вимога, щоб
вмотивованість «була, наскільки це можливо, не зовнішньою
та умовною, а внутрішньою та логічною, щоб вона розкривала
сутність самого поняття» [Боярова 1994, с. 76]. Е. Вюстер
називає дану властивість форми наочністю поняття чи
самостійною зрозумілістю її. Звичайно, такі вимоги особливо важливі
для науково-технічної термінології і менш прийнятні в
загальновживаній лексиці.
На противагу внутрішній формі, змістовна вмотивованість
далеко не завжди перебуває в прямій залежності від
кількісного складу основ стійкого словосполучення. Таке явище більше
притаманне термінологічним одиницям. Таким чином, між
внутрішньою формою, мотивацією та вмотивованістю
виявляються істотні відміни як у гносеологічному, так і функціональному
плані. Спробуємо їх систематизувати:
1. Мотивація — процес, внутрішня форма — засіб,
вмотивованість — результат словотворчого акту.
2. Внутрішня форма — регулярна характеристика
будь-якого слова, мотивація, властива не всім
одиницям мови (відсутня, наприклад, у кореневих словах),
вмотивованість — факультативна характеристика у
словотворі, тобто при наявності одного й того ж акту
мотивації вона може реалізуватися чи ж втрачати свою
актуальність.
3. Вмотивованість — наслідок взаємовідносин між
внутрішньою формою і значенням, в той час як моти-
84
вація зорієнтована головним чином на внутрішню
форму.
4. Вмотивованість і мотивація є явищами
синхронними, внутрішня ж форма може припускати також
розкриття етимології мовних одиниць.
5. Ступінь мотивації змінюється у зв’язку з
еволюцією значення слів, в той час як їхня внутрішня
форма є більш стабільною.
6. Вмотивованість надає внутрішній формі
властивість екзоцентричності, тобто зверненості до
визначення, «висвітлення» найбільш яскравих сторін денотата.
7. Вмотивованість і внутрішня форма (як і
мотивація) можуть відрізнятися за обсягом включеної до них
інформації.
Зобразимо схематично взаємовідносини між внутрішньою
формою, мотивацією і вмотивованістю.
Виходячи з обсягу інформації, можна розрізняти: 1) повну
вмотивованість внутрішньої форми (коли форма висловлює
ознаку, що цілком входить до значення); 2) часткову
вмотивованість (коли існує спільна для внутрішньої форми і лексично-
110 значення частина мовного змісту одиниці); 3) відсутність
вмотивованості (жодна морфема, що входить до складу внутрі-
ПіІ1ьої форми, не знаходить відповідності в значенні); 4) абсолют-
**У вмотивованість — малопоширеиий тип (повний збіг семан-
^Ичних ознак внутрішньої форми і лексичного значення).
85
Подібним чином Е. В. Комина розрізняє повністю вмотивовані,
частково вмотивовані і невмотивовані слова [Дешериев 1968г
с. 61]. Якщо зобразити вказані типи мотивації схематично з^
допомогою діаграм, то вийде така картина:
…
Абсолютна вмотивованість внутрішньої форми — цілком
Ідкісне явище в мові, що також свідчить про його
саморегуляцій здатності, оскільки неможливим було б спілкування за
опомогою «слів-монстрів», внутрішня форма котрих завжди
^бігалася б з лексичним значенням. Одна з особливостей мови
полягає саме в гомоморфному використанні знаків як реалій,
0 синтезують цілі семантичні «згустки» і конвенційно
вживані всіма носіями мови. Що ж стосується повної мотивації
внутрішньої форми, то тут слід підкреслити важливість даного
явища, оскільки форма, цілком узгоджена зі значенням,
більше сприяє взаєморозумінню, ніж форма, що включає «зайві»
чи нерелевантні для значення характеристики.
Наше викладення поняття мотивації було б неповним, якби
ми не згадали ще одну її суттєву особливість: змістовна
вмотивованість по-різному може себе проявляти залежно від
мовного узусу. Насамперед це стосується розмежування мови на
загальновживану лексику та науково-технічну термінологію. Тут
існують різні вимоги до мовних одиниць стосовно їх
вмотивованості, що пов’язано з особливостями функціонування слів у
цих шарах лексики. Не менш істотними є також відмінності
змістовної мотивації в плані мікролінґвістики, тобто на рівні
індивідуального вжитку чи сприйняття лексичних одиниць.
Питання, пов’язані з цими та іншими особливостями
прояву змістовної вмотивованості, є вельми важливими і ще
чекають на своє розв’язання. Розглядаючи дану проблему, ми не
ставили за мету остаточно розв’язати дискусію про внутрішню
форму і вмотивованість та отримати при цьому чіткі дефініції
згаданих категорій. Це була спроба термінологічно і онтологічно
розмежувати взаємопов’язані поняття, намітити деякий спільний
підхід до їх дослідження. Не виключено, що розгляданим тут
поняттям мотивації та вмотивованості можна дати трохи інше
трактування чи знайти інше термінологічне визначення.