Особливості термінологічного планування у
Радянському Союзі мають дуже багато спільного з
термінологічним плануванням як у розвинених країнах Заходу, так і в
країнах третього світу.
Зокрема, починаючи з другої половини минулого століття,
Росія поступово інтегрувалася у світовий ринок. У цей період
починає розвиватися промисловість, а разом з промисловістю
поступово розвивалася та вдосконалювалася термінологія.
У 20-ті роки російські терміносистеми мали ті ж вади, що й
терміносистеми інших мов у період «до Вюстера». Багато
словників у СРСР виходило в той період як пропозиції, в той час як
паралельно виходила література, де використовувалися інші
терміни. Відсутність стандартної термінології була проблемою,
спільною для багатьох народів СРСР. Типовою була картина;
один і той же термін мав багато синонімів, але жоден з цих
синонімів не був загальноприйнятим. Багато термінів,
створених термінологічними комісіями, «вмирали своєю смертю», але
Деякі з них спонтанно засвоювалися та поступово проникали
До широкого вжитку. Але термінологічних кодексів
(конкретних розробок стосовно термінології тієї чи іншої мови,
термінологічних словників тощо), які б регулювали розвиток нової
термінології, не існувало [Fierman 1991, с. 152]. Перші спроби
усунути невдалі термінологічні одиниці та замінити їх новими
успіху не мали через брак координації в термінологічній роботі
та принципів розв’язання подібних проблем [Grinev 1994, с. 62].
Все змінилося у період індустріалізації, на який припадає
бурхливий розвиток термінознавства та термінологічного плану,
вання в Радянському Союзі. Як і в країнах третього світу, у
Радянському Союзі в ті часи намагалися подолати як
економічну відсталість, так і нездатність російської мови висловлювати
ту чи іншу технічну думку. Тому в кінці 20-х — на початку 30-х
років російською мовою було засвоєно дуже багато нових тер-
мінів. Основним способом побудови нових термінів у той пері-
од було пряме запозичення термінів з сучасних європейських
мов (головним чином, з англійської, французької та німецької):
комбайн, блюмингтощо. Все це робилося з метою
інтернаціоналізації російської мови, зближення її з мовами Західної
Європи. Навіть висувалися проекти латинізації російської
писемності [Реформатский 1967; Успенский 1979]. І взагалі, російська
мова, за словами Braun’a, є найбільш космополітизованою мовою
з усіх слов’янських мов, у яку іншомовні слова завжди надходили
в дуже великій кількості [Braun 1989, с. 165].
Паралельно з термінологічною модернізацією у
Радянському Союзі в той час проводились заходи зі стандартизації
науково-технічних термінів, питаннями яких займався Комітет зі
стандартизації при Раді Праці та Оборони (ОСТ), створений
на початку 20-х років. Зокрема питаннями регулювання
електротехнічної термінології займалися установи, створені при
Комітеті — Всесоюзний електротехнічний з’їзд та Центральна
Електротехнічна Рада, які, зокрема, у 1929 році випустили
бюлетень під назвою «Електротехнічні правила та норми» [Wiister
1931, с. 157-158].
У 1932 році Радою народних комісарів було прийнято
постанову, в якій вказувалося на необхідність зосередити зусилля
Комітету зі стандартизації на розробці термінологічних
стандартів [Волкова 1984, с. 11]. З 1933 року бере свій початок
радянська школа термінознавства, серед фундаторів якої стояли
професор С. О.Чаплиґін, Е. К. Дрезен, Д. С. Лотте та деякі інші
радянські термінознавці. Приблизно в той же час було
створено Комісію з технічної термінології, яку потім було
перетворено в Комітет з Науково-технічної термінології (КНТТ) при
AH CPCP [Felber 1984, с. 17; Felber 1994, с. 41-43].
У 1935 році було видано російський переклад праці Вюсте-
ра «Internationale Sprachnormung in der Technik» з передмовою
E. K. Дрезена, який, зокрема, підкреслив, що випадковості та
хаотичності в науково-технічній термінології Вюстер
протиставив зрозумілу для техніка, але чужу більшості мовознавців
вимогу стандартизації науково-технічних термінів та їх централі-
166
зованого регулювання [Дрезен 1935, с. 3]. У той період
радянські термінознавці тісно співпрацювали з ІЕС (International
Blectrotechnical Commission) та ISA (International Federation in
Standardization Association), виступили, зокрема, з ініціативою
щодо побудови міжнародного термінологічного коду, який
являв би собою перелік точно визначених та узгоджених на
міжнародному рівні науково-технічних понять, які могли б
позначатися стандартними звуковими та письмовими термінами або
шифром [Дрезен 1936, с. 5; Felber 1994, с. 43]. Зокрема Дрезен
виступав за пріоритет уніфікованої інтернаціональної мови
[Skuji^a 1994, с. 255].
У наступні роки питаннями термінологічної стандартизації
займався, в основному, Державний комітет зі стандартизації,
який видавав спеціальні бюлетені ГОСТ, що містили списки
затверджених та обов’язкових до вживання галузевих термінів
з їх дефініціями та іншомовними (головним чином, англійськими)
еквівалентами, а також Комісія з технічної термінології, яка в
1962 році була реорганізована у Комітет з Науково-технічної
термінології. Крім цього, окремими питаннями
термінологічного планування займались Інститут мовознавства AH CPCP,
Інститут російської мови AH CPCP, а також деякі наукові
центри у Ленінграді, Омську, Горькому, Воронежі та інших містах
[Hagspiel-Moschitz 1993, с. 15-29].
Головним принципом радянської школи термінознавства був
системний підхід, тобто в аналізі, розробці та уніфікації
науково-технічної термінології провідне місце займала та чи інша
система термінів, що співвідносяться з відповідною системою
понять [Volkova 1985, с. 279-280].
Серед радянських мовознавців, які в різний час займалися
питаннями термінологічного планування, можна назвати
Е. К. Дрезена, С. Диманштейна, О. О. Реформатського,
Д. С. Лотте, Р. О. Будаґова, О. М. Терпіґорєва, В. С. Кулебакі-
на, В. І. Сіфорова, В. П. Даніленко, Т. Л. Канделакі, Ю. Д. Дешері-
єва, М. L Ісаєва, В. Скуїню та інших.
Серед основних стандартів на галузеві терміни більшість
складали стандарти на виробничі процеси: зварювання (ГОСТ 2601-
44, переглянуто в 1974 та 1984 pp.), паяння (ГОСТ 1731-71, нова
редакція — у 1979 p.), пластичні деформації (ГОСТ 18296-72),
лиття (ГОСТ 18169-72) та деякі інші [Volkova 1985, с. 279-280].
Крім центральних установ з питань термінологічного
планування, в колишньому Радянському Союзі існували також
регіональні установи, такі як, наприклад, ОМТЕРМ [Tkacheva 1992].
Проте тоталітарний режим не міг не відбитися на
розвитку термінологічного планування. З цієї причини, а саме — з
міркувань якомога скорішого наближення світової революції,
у 20-ті роки російською мовою було засвоєно дуже багато
167
іншомовних слів, про що згадував Braun [Braun 1989]. З цієї ^
причини робилися спроби перевести російську мову на
латинку. Бо в радянському мовознавстві завжди домінувала точка
зору, що мова та суспільство тісно взаємопов’язані, та що
політика в одній сфері незмінно впливатиме на іншу [Fierman
1991, с. 2].
Слід також мати на увазі, що заходи з термінологічного
планування, які проводились у Радянському Союзі,
незважаючи на численні теоретичні та практичні розробки та весь
позитивний досвід розробки, впорядкування та стандартизації
галузевих терміносистем у радянській школі термінознавства,
торкалися майже виключно російської мови. Всі інші мови
Радянського Союзу, включаючи українську, повинні були в
усьому наслідувати російську термінологію. Звичайно, російська
мова відіграла свою позитивну роль як мова міжнаціонального
спілкування в СРСР через певні умови, що склалися історично.
З іншого боку, під приводом формування «спільного
лексичного фонду» [Исаев 1970; 1971; 1978; 1979; Язьїки народов СССР
1966—1968] галузева російська термінологія перетворилася на
свого роду «ложе Прокруста» [Кияк 1994].
Хоча у 20-ті роки, у період так званої коренізації, однією з
цілей котрої було усунення мовних бар’єрів, що заважали
участі місцевого населення в управлінні [Fierman 1991, с. 52],
термінологічне планування все ж торкалося інших мов народів
СРСР, в тому числі й української (докладніше про це див.
наступний розділ). Причому тоді заходи з термінологічного
планування були спрямовані на пурифікацію національних
терміносистем, на їх відокремлення як від російської, так і від
західноєвропейських мов. Зокрема С. Диманштейн у статті
«Принципи побудови національної термінології» підкреслював
необхідність мати власні терміносистеми: «зустрічалося багато
прибічників повного зросійщення щодо лінгвістики, які
намагалися абсолютно не враховувати властивості та особливості
тієї чи іншої мови, вливаючи туди російські терміни навіть тоді,
коли без них можна було обійтись… Це явище є надзвичайно
шкідливим саме через те, що ухил до великодержавного
шовінізму є найнебезпечнішим ухилом у національному питанні.
Це ще є, до того ж, намаганням слідувати лінії найменшого
опору… Саме зловживання російськими словами призводить
до того, що в текст вставляються слова й терміни, що є
незрозумілими масі, яка не знає російської мови, роблячи книгу
недоступною цій масі… Ми… відмовились від нав’язування
російського алфавіту неросійському національному населенню
Союзу та всіляким чином допомагали і допомагаємо їм
навчитися латинського алфавіту» [Письменность и революция 1933,
с. 32-34].
168
Мовне планування в колишньому Радянському Союзі
взагалі та термінологічне планування зокрема можна розділити
на кілька етапів. У період коренізації термінологічне
планування проводилося, як правило, місцевими письменниками та
мовознавцями, які розділяли деякі погляди та мету нових
керівників країни. По мірі консолідації режиму центральне
радянське керівництво, починаючи з другої половини 20-х років, все
більше посилювало контроль над мовним будівництвом.
Вирішальним моментом стала середина 30-х років [Fierman 1991,
с. 140-141].
Звідси можна зробити висновок, що середина 30-х років
була переломним етапом в історії мовного планування в СРСР,
до якого був період коренізації, який характеризувався
формуванням національних літературних мов народів СРСР
незалежно від російської мови, а після якого почався період
тотального зросійщення, який з різним ступенем інтенсивності тривав
до кінця 80-х років.
На першому етапі коренізації велика увага приділялася
лексичним та граматичним особливостям тієї чи іншої мови. При
побудові нових термінів використовувався насамперед
лексичний фонд кожної мови та її словотворчі моделі, дані діалектів
відповідної мови. Російські терміни замінювались власномов-
ними елементами чи безпосередніми запозиченнями як із
західноєвропейських мов (англійської, французької, а також з
греки та латини), так і з відповідної сакральної мови
(арабської, перської, тибетської тощо) [Азимов, Дешериев 1972, с. 12].
У наступні роки все було змінено на користь
«інтернаціоналізації». Але якщо в перші роки після революції
інтернаціоналізм протиставлявся великодержавному шовінізмові (у
мовах народів СРСР російські слова навіть інколи замінювалися
англійськими, французькими, німецькими еквівалентами або
калькою), а писемність усіх неслов’янських мов переводилася
на латинізовану систему письма яналіф (у перекладі з
тюркської це слово означає буквально новий аліф, тобто перша
літера арабського алфавіту) навіть з кирилиці [Письменность и
революция 1933; Язьгк и письменность народов СССР, 1933],
то вже по п’ятнадцяти роках «інтернаціональне» все частіше
починало асоціюватися з російським, бо ніби російський
пролетаріат перетворився в ударну бригаду в створенні
інтернаціональної людської культури, а російську мову було оголошено
носієм «передової культури» [Мусаев, Баскаков, Кумахов, Ха-
бичев, Еремушкин 1982].
Іншим поясненням «інтернаціоналізації» служила
необхідність у створенні спеціальної термінології для перекладу
політичної літератури, і що наявні у тій чи іншій мові еквіваленти
неросійського походження ніби мали інше емоційно-експре-
169
сивне забарвлення, інше конотативне значення. Це можна
простежити на прикладі мов Середньої Азії, зокрема узбецької.
У період коренізації нові терміни в Узбекистані створювалися
на основі тюркських коренів. Так само на власно тюркські
замінювались запозичення з арабської та перської мов.
Продуктивними робилися запозичення з давньотюркської мови. І,
навпаки, у середині 30-х років усе було спрямовано на усунення
бар’єру між узбецькими та «іншомовними» словами, тобто
бар’єру між узбецькими та російськими словами та російськими
формами слів, запозичених з інших європейських мов. Це дуже
чітко було продемонстровано у нових правилах правопису
узбецьких еквівалентів таких російських слів, як Гамлет, гегемо-
ния, гектар. Згідно з правописом 1934 року ці слова писалися з
літерою А але з переходом на кирилицю у нових правилах ці
слова вже писалися не з літерою h, а з літерою г. І якщо
узбецька мова в середині 20-х років містила в собі лише 4% інтер-
націоналізмів російського походження, то в 1934 році ця
цифра зросла вже до 12%. У 1940 році вже 15% слів в узбецькій
мові були російськими [Fierman 1991, с. 140—141; 153—163].
Зросійщення національних мов відбувалося різними
шляхами — широке запровадження російських лексем, перехід на
кирилицю, підвищення статусу російської мови в
національних республіках і навіть «збагачення» фонетичної структури
місцевих мов за рахунок засвоєння нових російських звуків.
Таким чином, це було фактично повернення до
дореволюційної практики прямого запозичення (особливо це стосується мов
Середньої Азії) слів іншомовного (переважно
арабсько-перського) походження, але в даному випадку метою таких
заходів, коли замість арабської та перської мови провідну роль
стала відігравати російська мова, було посилення ідентичності,
тобто зближення, цих народів з іншими радянськими
народами, а не з мусульманським світом [Fierman 1991, с. 51—53).
По суті, йшла чистка цих мов від арабських та перських
запозичень, які замінювалися відповідними російськими
запозиченнями. Так, наприклад, у казахській мові слово инкьійлаб
було замінено словом революция, слово жомпурият — словом
республика, слово пзгдзсз — словом геометрия тощо.
Подібного зросійщення зазнала й чеченська мова: арабське слово
сибатдошбуло замінено словосполученням прилагательнин ц1е*\
або кабардинська мова, де, як і в інших мовах СРСР національні
назви місяців були замінені російськими: щіьімахуз мазз ~~
январь, гьзмахуз мазз — май тощо. Приводом до цього було
пояснення, що, ніби, ці слова були малозрозумілими [Дешери-
ев 1966, с. 161].
* І — літера, що використовується в деяких мовах Кавказу на основі кирилиШ-
170
Боротьба з пуризмом перетворилася на іншу крайність —
запозичення російських слів навіть тоді, коли в цьому не було
ніякої необхідності. Часто це призводило до мовних покручів
типу марійського доложитлаш осмеливатлалтам (від
російського осмелился доложить), або ногайського общественньїи яшов
(суспільне буття), чеченського организовать дан
(організувати), моральникодекс (моральний кодекс), удмуртського агити-
ровать карьіньї (агітувати) тощо [Дешериев, Протченко 1968,
с. 56-57].
Російська мова, по суті, перетворилась на єдине джерело
поповнення термінологічної лексики [Lewis 1983, с. 318 — 321].
Навіть фонетика та морфологія зазнала зросійщення через
запровадження російських фонем [ьі], [щ], [ц], палаталізованих
приголосних, а також суфіксів -ский, -ньій тощо. Причому
молодописемні мови зазнавали сильнішого зросійщення
[Дешериев 1966, с. 117-123; Дешериев, Протченко 1968, с. 56-57].
Апологетика русифікації полягала, зокрема, в наданні
російській мові цивілізуючої, культурної місії, що полягає в
інструменті доступу до здобутків радянської та світової культури, що,
по суті, означало примус щодо неросійських народів дивитися
на зовнішній світ через посередництво російської мови [Bilinsky
1980, с. 4].
Зросійщення часто мотивувалося тим, що ніби в 30-ті роки
«в авангарді світового революційного процесу вже йшов
російський пролетаріат». З іншого боку, заперечувалися
твердження західних мовознавців та соціологів про штучне зросійщення:
«Запозичена термінологія в національних мовах буржуазними
ідеологами зображувалась, з одного боку, як засіб “примусового
злиття” всіх мов з російською, а з іншого — як заходи,
спрямовані на створення “прірви” між спорідненими мовами» [Исаев
1970, с. 185-186].
Під «зближенням» націй часто маскувалося їх просте
злиття в єдину етнічну Групу, що передбачалося теорією Марра та
її представниками, а також їх наполягання на
«інтернаціональній» природі російських запозичень дає можливість
припустити, що Сталін міг розважатися фантазією про швидке
створення монолінґвістичного СРСР [Fierman 1991, с. 267].
Зокрема вважалося, що «запозичення не лише окремих слів,
але й цілих словосполучень, словотворчих моделей та моделей
різних типів словосполучень… свідчать про подальше
поглиблення процесу зближення націй… Це, звичайно, не означає
втрати мовами національної специфіки, їх асиміляції, як
стверджують зарубіжні фальсифікатори мовної політики, що
проводиться в СРСР. Вказані процеси — результат плідного
розвитку, взаємодії та взаємозбагачення мов» [Дешериев, Туманян
1980, с. 92].
171
Історія мовного будівництва у Радянському Союзі, за
словами Fierman’a, відображає жахливі наслідки планування, яке
часом було зовсім далеким від реальності. Проте за останні 50
років мовне та, зокрема, термінологічне планування в СРср
було набагато стабільнішим, ніж у перші два десятиріччя. За
винятком останніх років сталінської епохи дебати щодо
словникового складу мови вже не мали такого політичного
забарвлення та були менш небезпечні, а правопис значної частини
мов народів СРСР все більш віддалявся від російського [Fierman
1991, с. 2, 260].
Це досить яскраво видно на прикладі азербайджанської
мови, де в кінці 50-х років з алфавіту було вилучено
«невластиві азербайджанській мові» літери (перш за все, йотовані), а
правопис іншомовних слів вже не настільки залежав від
російської мови. Знов почали реанімуватися давньотюркські слова.
Українська та білоруська мови продовжували перебувати під
сильним російським впливом [Дешериев, Протченко 1968, с. 9,
17 — 20]. Стосовно цих мов відбувалися зворотні процеси
подальшого зближення правопису та лексики з російським
правописом та російською лексикою.
Предметом апологетики була також примусова кирилізація
алфавітів мов Середньої Азії, Північного Кавказу та інших
регіонів колишнього Радянського Союзу [Базиев, Исаев 1973;
Исаев 1970; 1971; 1978; 1979; Истрин 1988; Мусаев 1965; Успен-
ский 1979; Язьїки народов СССР 1966-1968].
З розпадом Радянського Союзу в 1991 році розпалася й
єдина радянська термінологічна школа. Термінологічне
планування в кожній колишній союзній республіці, а нині
незалежній державі, набуло своїх специфічних рис та
особливостей.