Крім дослідження термінологічного
планування як явища, багато мовознавців виклали основні принципи
термінологічного планування, які стали, по суті, методичними
рекомендаціями. Ці рекомендації торкаються, головним чином,
принципів відбору термінологічних синонімів, надання новим
термінам належної зовнішньої форми, методів стандартизації
термінів тощо. Щоб термін був більш-менш вдалим, він
повинен відповідати цілому ряду вимог. Ці вимоги фігурують у
роботах багатьох науковців-термінологів. Особливо це
стосується побудови в рідній мові еквівалентів іншомовних термінів.
То є, за словами Е. Ф. Скороходька, великою відповідальністю,
бо термін, створений перекладачем, стає фактом рідної мови і
в подальшому продовжує існувати незалежно від перекладача
[Скороходько 1963, с. 79].
Головні вимоги щодо принципів термінологічної
модернізації та стандартизації першим виклав Евґен Вюстер у таких
роботах, як «Internationale Sprachnormung in der Technik, besonders in
der Elektrotechnik», «Einfiihrung in die allgemeine Terminologielehre
und terminologische Lexikographie» та багатьох інших.
Як відомо, головним рушієм термінологічної модернізації є
науково-технічний переклад, в процесі якого доводиться
постійно орієнтуватися на норми мови перекладу, наприклад, у сфері
словотворення. Пояснюється це тим, що кожна мова має свої
відмінності стосовно словотворчих типів, і тому далеко не
завжди можна переносити тип однієї мови на іншу в процесі
перекладу. Так, якщо українській мові більш властиве
словосполучення, то німецькій мові — складні слова [Кияк 1992, с. 144].
Тож принципи термінотворення в українській та німецькій
мовах мають ґрунтуватися, перш за все, на особливостях
конкретної мови. Але це зовсім не означає, що не існує головних
принципів термінологічного планування, які підходять до будь-
якої мови.
Саме методичні рекомендації щодо загальних принципів
термінологічного планування, які можуть торкатися будь-якої
мови незалежно від традицій щодо термінотворення, її
граматичної будови та відсоткового співвідношення
інтернаціональних та національних елементів її лексики, фігурують у роботах
багатьох вчених-мовознавців. Зокрема Columas стверджував про
Необхідність інновацій у мові через постійну потребу в називанні
нових об’єктів, процесів та відносин [Columas 1989, с. 15].
Насамперед багато уваги приділяється естетичному боку
Мовного планування [Afendras 1970, с. 20], а саме, евфонії тер-
мінів, їх здатності утворювати деривати тощо. Іншим
аспектом, на який зверталося багато уваги, є ступінь
інтернаціональності нових термінів.
Серед представників радянської школи термінознавців
найбільшої уваги принципам побудови нових термінів приділяли
Е. К. Дрезен, Д. С. Лотте, Е. Ф. Скороходько та деякі інші.
Зокрема Е. К. Дрезен неодноразово підкреслював
необхідність стандартизації термінів, стверджуючи, що при
відсутності єдності в користуванні науково-технічними поняттями та
термінами значно ускладнюється спілкування, обмін
досвідом, доступ до науково-технічних досягнень. Так само, при
відсутності точних та однозначних понять стає неможливим
наукове спілкування та навіть сама наука як така [Дрезен
1936, с. 7-18].
Д. С. Лотте висунув основні вимоги до науково-технічних
термінів, які мають бути точними та короткими. Точність
терміна залежить від таких чинників:
1. Ознаки поняття, що вибираються для
безпосереднього відображення елементами терміна.
2. Елементи, що притягаються для побудови терміна.
3. Сполучення елементів в терміні [Лотте 1961, с. 112].
Крім вимог точності, Д. С. Лотге ставив також «вимогу
достатньої короткості» термінів [Лотге 1982, с. 8].
Проте такі засади термінотворення можуть протягом
певного проміжку часу носити не обов’язковий, а
рекомендований характер. Наукова термінологія повинна бути, на думку
Д. С. Лотте, не простою сукупністю слів, а системою слів або
словосполучень, певним чином пов’язаних між собою [Лотте
1961, с. 72 — 73]. Головні принципи термінотворення, особливо
якщо терміни створюються через переклад науково-технічної
літератури, такі:
1. Перекладений термін повинен якомога ближче
текстуально та за змістом відповідати тому ж самому
терміну або поняттю мовою оригіналу, а також за своїм
словотвором не повинен бути громіздким та носити
штучний характер.
2. Не слід вводити неперекладених іншомовних слів,
якщо можна підібрати свій термін, що вірно передає
науково-технічне поняття.
3. Терміни з греко-латинських елементів можна
вводити, якщо навіть існують свої слова, що передають
те ж саме поняття [Лотте 1982, с. 52].
Раціональне термінотворення означає насамперед те, Ш°
терміни повинні завжди бути однозначними. Інакше, на думкУ
Д. С. Лотте, технічна термінологія внаслідок своїх хиб
перестає бути знаряддям технічного спілкування та наукового про*’
178
ресу, а засвоєння термінологічних синонімів та просто занадто
довгих і незрозумілих термінів вимагатиме зайвих зусиль. До
того ж, невдалі терміни ускладнюють користування фаховою
літературою. Це веде до взаємного непорозуміння навіть серед
фахівців. В основу побудови нових термінів Д. С Лотте радив
закладати ознаки, що якомога точніше відображають
специфіку поняття, враховуючи також етимологію терміна, його
зрозумілість та евфонію. При цьому варто всюди усувати
багатозначність термінів, яка часто приводить до практичних
помилок, а також їх синонімію (через те що рано чи пізно
абсолютні синоніми перетворяться на відносні). Службові
слова, що входять до складу термінологічних словосполучень, теж
не є бажаними. Будь-яка система термінів повинна бути
побудована з якомога меншої кількості терміноелементів, інакше
будь-який складний або малозрозумілий термін з часом буде
перекручено. Тому автор рекомендував пропонувати нарівні з
довгими термінами їх скорочені форми, що складаються лише
з деяких найголовніших елементів основного терміна і які
можна застосовувати тоді, коли через контекст зрозуміло, про яке
поняття йдеться. З цією ж метою інколи доводиться
користуватися для побудови складних термінів абревіатурними терміно-
елементами. Окрема розмова стосується запозичень. Д. С. Лотте
засуджував «рабські» запозичення без необхідності та
запозичення зі спотвореннями. Іншомовні елементи можуть
виявитися цілком придатними (з міркувань лаконічності: чим частіше
даний термін вживається в повсякденній практиці, тим
більшого значення набуває якість стислості) лише для абсолютно нових
понять, які не мають у рідній мові точних позначень [Лотте
1961, с. 8 —35]. Д. С Лотте вимагав запобігати випадковості ознак,
що відображаються будь-яким терміном [Лотге 1971, с. 29].
Терміноелементи греко-латинського походження, на думку
Д. С. Лотте, є по-справжньому міжнародними та з однаковою
легкістю утворюються в багатьох мовах. Тому він не
рекомендував від них відмовлятися навіть якщо в рідній мові є синонім
даного терміна, побудований з елементів рідної мови. В такому
разі, на думку вченого, терміном стане, радше,
інтернаціональний варіант. Щодо чергування інтернаціонального та
національного, Д. С. Лотте виклав такі принципи: 1) Не слід
ратувати проти загальновживаних слів. 2) Не слід
застосовувати іноземні слова, коли існує туземне. 3) Іншомовне слово лише
тоді заслуговує права громадянства, коли разом з ним
засвоюється нове поняття. 4) Нема потреби відмовлятися від таких
слів, котрі не можна замінити одним рідним словом, а можна
передати лише описово. 5) Слід вивчати іноземні слова, що
вживаються в кількох значеннях. 6) Не брати іншомовних слів,
Котрі для свосї мови звучать дивно або містять чужі звуки,
179
котрі важко передати. 7) Переробці підлягають закінчення
запозичених слів. 8) Запозичене слово повинно змінюватися так
само, як і рідне [Лотте 1982, с. 40 — 64].
Е. Ф, Скороходько також досить багато уваги приділяв
принципам побудови нових термінів. Нові терміни, за словами
Е. Ф. Скороходька, повинні природно входити до існуючої
системи термінології даної галузі та не повинні відчуватися як
сторонні, тому їх варто будувати за зразками вже існуючих. Як
і Д. С. Лотте, Е. Ф. Скороходько не радив створювати
громіздкі багатослівні терміни. При перекладі чужого терміна на
рідну мову він рекомендував також брати до уваги всі значення,
які інколи можуть передаватися рідною мовою по-різному,
залежно від галузі знань. Міжнародні терміни, які існують у
багатьох мовах та мають там одне й те саме значення, на думку
Е. Ф. Скороходька, сприяють взаєморозумінню фахівців, що
розмовляють різними мовами, проте не всі з них варто
запроваджувати в термінологію рідної мови (навіть якщо вони вже
засвоєні деякими іншими мовами), а лише ті, які досить точно
відображають у своїй змістовій структурі ознаки, що
характеризують відповідний об’єкт та не допускають будь-яких
суб’єктивних тлумачень. Не можна при прямому запозиченні
створювати терміни, котрі збігаються за формою з термінами, що вже
існують у рідній мові, але мають інше значення; не можна
також, на думку вченого, запроваджувати в текст рідної мови
іншомовні терміни при наявності їх еквівалентів у рідній мові.
Проте бувають випадки, коли еквівалент рідної мови навіть
при відсутності інтернаціональної форми досить точно
передає сутність поняття. В такому випадку, на думку Е. Ф.
Скороходька, взагалі не слід робити ніяких прямих запозичень
(навіть внутрішньої форми), бо прояв пуризму — краще, ніж
співіснування абсолютних синонімів. При повній відсутності
відповідного терміна рідної мови перекладач може
запропонувати свій термін (з обов’язковою вказівкою в примітках на
іншомовний термін) або перекласти цей термін описово. Щодо
прямих запозичень внутрішньої форми, Е. Ф. Скороходько
рекомендував робити це лише у виняткових випадках через
відсутність мотивації для осіб, що не володіють іноземними
мовами. Ще один момент, на який Е. Ф. Скороходько звертав
увагу, — це кваліфікація перекладачів. Справа в тому, що пере-
кладачі-лінґвісти та галузеві фахівці мають різний підхід до
технічного перекладу. Проте перекладачі-лінґвісти повинні
розбиратися у відповідній галузі техніки так само, як техніки
повинні вивчати питання словотворення та семантики
[Скороходько 1963, с. 83-89].
Взагалі, Е. Ф. Скороходько виклав такі вимоги до нових
термінів: 1) Термін повинен бути абсолютно однозначним (тобто
180
в будь-якому контексті він повинен висловлювати одне й лише
одне поняття). 2) Формальна структура термінів повинна
відображати зв’язки між поняттями. Це дозволить у ряді випадків
черпати з тексту інформацію про ті класи предметів, які прямо
ніде не названо. 3) Повинна бути передбачена можливість
формальних перетворень термінів з метою одержання нових
термінів для висловлення нових понять. 4) Повинна бути
передбачена також можливість автоматичного перекладу термінів з
природних мов на інформаційну мову та навпаки. 5) Термін
повинен бути коротким [Скороходько 1961, с. 3].
Першим у світі, хто поставив питання про необхідність
стандартизації галузевих термінологій, як вже неодноразово
відмічалося, був Евґен Вюстер. Він же виклав і сім найважливіших
характерних рис ключа до інтернаціональної термінології;
1) Ключ до термінології розробляється для термінологів, а не
філологів як основа для національних терміносистем і навіть
для терміносистем повністю спланованих (штучних) мов.
2) Терміноелементи розподіляються, по-перше, згідно з
поняттями, тобто системно, а також в алфавітному порядку. 3) Треба
звернути увагу на частотність вживання кожного терміноеле-
мента та зафіксувати її. 4) Терміноелементи повинні писатися
так, як вони пишуться в латині. 5) Терміноелементи повинні
бути представлені у базовій (початковій, прототипній) формі,
незалежній від національних варіантів. У національну форму
вони повинні трансформуватися згідно з чіткою системою.
6) Для того, щоб мати можливість навчати та практикуватися
у ключі до термінології, треба затвердити єдину міжнародну
вимову латинізованих прототипних форм. 7) Інтернаціональні
терміни нелатинського походження повинні прийматися до
ключа у незмінному вигляді як «етнічні терміни». їх вимова
повинна збігатися з вимовою у тій мові, з якої вони походять
[Wuster 1959, с. 550-552; Nedobity 1989, с. 174].
Серед західних мовознавців, крім Вюстера, питаннями про
принципи термінотворення займалися також Fierman, Bess6,
Nedobity, Drozd, Roudny та деякі інші.
Fierman стверджував, що особи та установи, які
займаються мовним плануванням, якщо вони сподіваються завжди мати
успіх, повинні бути чутливими до постійних змін,
модифікуючи свою політику [Fierman 1991, с. 3]. Це стосується не тільки
мовного планування як такого, але й термінологічного.
Звичайно ж, ідеальною мовою є така, яка використовує
короткі слова, підпорядковується стандартним правилам,
проста й милозвучна. У реальному житті підігнати будь-яку мову
під це «ложе Прокруста» практично неможливо, нереально та
недоцільно. Проте стосовно науково-технічної термінології тут
можна дещо зробити. І така робота, за словами Fierman’a,
181
може бути доступна навіть кільком агенціям. Ці заходи, якщ0
вони спрямовані на побудову та розширення одностайності у
певній галузі технічної мови, роблять вагомий внесок на
користь ефективності. Стандартизація правопису також є дуже
вагомим чинником для побудови алфавітних реєстрів та
каталогів, особливо в епоху загальної комп’ютеризації. Особливо
це стосується країн, що перебувають у тісній залежності від
іноземних технологій. Для цих країн контакти з іноземними
мовами, спрямовані на стандартизацію термінологічного
корпусу, полегшують оволодіння іноземними мовами, та взагалі,
простіше запозичувати вже готові терміни, ніж карбувати свої
[Fierman 1991, с. 27-28].
Besse, подібно Вюстеру, висунув ряд умов діяльності
установ, що займаються термінологічним плануванням. По-перше,
на думку вченого, ці комітети не повинні перетворюватися на
клуби. По-друге, було б корисним систематично
консультуватися з користувачами новостворених словників, насамперед, з
фахівцями відповідних галузей. І, нарешті, BessS вважав, що
далеко не останню роль відіграє підготовчий процес: не треба
приймати поспішних рішень [Besse 1980, с. 47].
Багато уваги Besse приділяв юридичному закріпленню
стандартизації термінів. Так, наприклад, він пропонував такі етапи
стандартизації. І етап — технічна підготовча робота: а)
підготовча робота згідно з пропозицією відповідної організації;
б) написання основного документа. II етап — підготовка
первинного варіанта директиви: а) аналіз основного документа
комітетом, що складається з виробників, користувачів,
представників наукових і технічних організацій та інших
компетентних осіб; б) детальне технічне дослідження, включаючи
узгодження з уже існуючими стандартами та директивами,
порівняння з аналогічними стандартами за кордоном; в)
підготовка тимчасового проекту директиви, узгодженої комітетом.
III етап — публічне знайомство та остаточне врегулювання:
а) розповсюдження проекту в організаціях та установах; б)
офіційне повідомлення у друці; в) повідомлення компетентним
установам за кордоном; г) аналіз комітетом, відповідальним за
повідомлення. IV етап — підтвердження: а) підготовка фінальної
доповіді; б) консультація з відповідними міністерськими
структурами; в) підпис міністра та офіційна публікація [Besse 1980,
с. 48 — 49]. А головне, на думку вченого, реформу національних
терміносистем слід проводити досить обережно, бо будь-яке
нововведення може спричинити незручності для тих, хто звик до
власної мовної рутини [Bess? 1980, с. 49].
Nedobity приділяв багато уваги питанням побудови
матеріальної бази для термінологічного планування. Зокрема він
стверджував, що країни, які розвиваються, мають слідувати за
182
індустріально розвиненими країнами в створенні
інформаційних центрів, бо передача технології без відповідної інформації,
що її супроводжує, не може буги успішною. Термінологічне
співробітництво між країнами, що експортують, та країнами,
що імпортують технології, може, на думку вченого, бути
найкращим чином організовано в міжнародних комітетах
стандартизації, де уніфікація понять повинна бути пріоритетною.
Переваги уніфікації та інтернаціоналізації понять і термінів, як
стверджував Nedobity, є очевидними: покращання розуміння
галузевими фахівцями через полегшення сприйняття
технічних текстів іноземними мовами, зниження ймовірності
невірного перекладу, бо буде менше «фальшивих друзів
перекладача» і, взагалі, буде менше комунікативних перешкод на шляху
обміну інформацією та технологіями. Створенню термінів може
сприяти створення певного інвентарю терміноелементів рідної
мови, кожен з котрих відображав би певну характеристику,
що може проявитися в тому чи іншому понятті. Створення нових
термінів, звичайно, надає певних переваг при обміні
технологіями, але у країнах, що розвиваються, як стверджував Nedobity,
є, як правило, різні суспільні бар’єри на шляху до повного
прийняття інтернаціоналізмів, тому, на думку вченого, в цих
країнах необхідно створити чітко визначену стратегію мовного
планування та відповідну інфраструктуру для цього. Щодо
власне планування корпусу мови, Nedobity писав, зокрема, що
мотивація для створення нових термінів не повинна
керуватися чисто комерційними міркуваннями, вона повинна слідувати
певним правилам, які відповідають структурі даної мови, бо
інакше це може викликати небезпеку створення
вузькоспеціальних термінів у межах однієї фірми чи технології замість
загальноприйнятої термінології [Nedobity 1989, с. 168 — 172].
Drozd та Roudny торкалися, зокрема, питань мовної
культури як одного з аспектів термінологічного планування, а також
питань мовного виховання, яке, на думку вчених, повинно
закласти принципи оцінки термінів щодо підбору вже існуючих
та карбування нових термінів. Вони вважали також, що в
процесі термінологічного планування повинна панувати
стабільність, що є однією з найважливіших якостей мови при оцінці її
досконалості. Штучні втручання у професійну норму мови, на
думку науковців, повинні поважати стабільність
термінологічної системи. З іншого боку, вони вважали, що кожна
термінологічна система повинна бути відкритою, аби мати здібність
відповідати новим потребам, особливо на семантичній ниві.
Мовна норма, на їх погляд, повинна бути кодифікована.
Кодифікація мовної норми повинна також підтримувати мовну
стабільність. Під «кодифікацією термінології» Drozd та Roudny
розуміли, наприклад, закріплення або визначення термінів у
183
термінологічних словниках та стандартах. «Майже за законом
заперечення заперечення, кожна нова кодифікація мовної нор~
ми заперечує попередню кодифікацію, і, в той же час, вона
створює умови для самозаперечення». Проте Drozd та Roudny
вважали, що уніфікація та стабілізація термінології — це
завдання, які ніколи не можна виконати до кінця. Щодо питань
співвідношення національного та інтернаціонального, Drozd та
Roudny послалися на спеціальний документ, розроблений
Міжнародною Організацією Стандартів (ISO) — International
Unification of Concepts and Terms (ISO/R 860-1968/E/), де,
зокрема, говорилося, що для успішного обміну інформацією
технічні терміни повинні мати одне й те ж саме значення в усіх
мовах, де ці терміни використовуються. Тому кожний
національний термінологічний комітет, як стверджували Drozd та
Roudny, повинен поважати міжнародні принципи номінації,
розробляючи власні, національні принципи номінації. Проте
вони мають поважати також: і структуру своєї мови. Кожний
викарбуваний термін має бути, на думку вчених, прозорим
[Drozd, Roudny 1980, с. 34-39].