Повнота творчого самовияву поета і вченого П. Фили- повича припадає на двадцяті роки. Прийшов він у нову літературу вже сформованою особистістю; інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової культури. Сьогодні можна лише подивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах «залізної доби» досягати злагоди своїх поетичних захоплень і наукових інтересів, щирого впливу емоцій і врівноваженого розуму.
Народився П. Филипович 2 вересня 1891 р. в с. Кайта- нівка на Київщині (тепер Черкаська обл.) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій Колегії Павла Галагана, закінчив її 1910 р. і того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Провчившись рік, П. Филипович перейшов на історико-філо-. логічний факультет слов’яио-руської філології. Писати почав рано, навчаючись ще у колегії, спочатку російською мовою, і друкувався у російських журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранты», «Заветы» під псевдонімом Павло Зорев. Об’єктом його перших студентських наукових захоплень стає Є. Баратинський, згодом у 1917 р., вийшла й книжка «Жизнь и творчество Е. А. Боратынского». |
320 |
На національне самоусвідомлення П. Филиповича вплинула буржуазна революція 1917 р., яку він сприймає, за словами дослідника Гр. Костюка, як «державно-національне відродження українського народу, і з «самопосвятою неофіта віддає себе, весь свій талант українському народові» *. Відтоді П. Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:
Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати — В поля майбутнього зайшла ти — Минулу радість в них знайдеш. А давнє слово на сторожі, Напівзабуте слово те, Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі. («Не хижі заклили пожеж…») З 1917 р. Филипович працює на посаді приват-доцента в Київському університеті, а з 1920 р., після перетворення університету в Інститут народної освіти, і до 1933 р. — професором, викладачем історії літератур. Про нього написано чимало, щоправда, здебільшого як про поета, і, на жаль, значно менше як про високоерудова- ного літературознавця, професора, викладача. Дослідники прискіпливо простежували послідовність громадсько-політичної позиції поета, з’ясовували, як близько стоїть «неокласик Филипович до сучасності» (Д. Загул), як він «реагує на революційні події» (Б. Корсунська), тримається осторонь «партійних і політичних пристрастей своїх сучасників» (Г. Костюк). Втім, визначали домінантні риси його поетики та естетики: передовсім людяна сутність його лірики, схильність до філософського мислення, інтерес до обробки історико-культурних сюжетів, вишуканої форми, освоєння «фольклорного різноманіття української народної творчості» (М. Жулинський). Для поетичної особистості П. Филиповича характерні інтелігентність, висока філологічна культура, самостійність художнього мислення, мало залежного як від традицій, так і тиску сучасності, щирість самовираження. Знавець культури минулого і гостро чутливий до нового, він у своїй поезії рівно уважний і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя. Загалом це поет медитативного складу, тож найкращим його набутком є інтимна лірика |
1 Костюк Г. Поет-учений. Дещо про поетичну і наукову спадщину Павла Филиповича // Филипович П. Література. Нью-Йорк, США; Мельборн, Австралія, 1971. С. 554. |
II Юі |
321 |
з її філософським осягненням світу, наданням йому гармонії («непорушної згоди поля, людини, дня»), відвертістю в найпотаємніших почуттях «самотньої втіхи» і «мрійних надій».
За час від 1919 р., коли в «Музагеті» з’явилися перші, українською мовою писані, вірші, П. Филипович видав поетичні збірки «Земля і вітер» (1822) та «Простір» (1925). Сліди учнівства були мало помітні в книжці «Земля і вітер» П. Филиповича,— це лірика зрілого художника, майстра форми. Вона багата прикметами сучасного життя поета, її розгалужують у часі й просторі літературні ремінісценції. Книжка цільна композиційно, в ній відбивається розвиток поетичних настроїв, що, в свою чергу, зумовлюють стильові відмінності: від романтичних символів через певний наліт декларативно-конструктивістської штучності до класично-реалістичного письма з прозорістю, лаконічністю й предметністю образу. П. Филипович полюбляє катрени, віддаючи належне й строгій поетичній формі сонету, яким і відкривається перша збірка. Тяжіння до простоти і ясності сховані в основі його розлогих метафоричних образів, подекуди цілий вірш являє собою розгорнуту метафору («Гроза»), «Земля і вітер» не поступається художньою досконалістю другій збірці «Простір», хіба що стильовою цілісністю. Зважено продумана композиція «Простору», автор свідомо не уникає хронологічної послідовності (перемежовує поезії, писані у 1922 р., з пізнішими), що є однією з ознак цілісності обидвох збірок. Особливе місце в ліриці П. Филиповича посідають поетичні переживання, спричинені громадянською війною; жахливі спостереження й щемке співчуття до людей і стражденної землі завуальовано в розлогих і містких об- разах-символах: Ніч, як циганка стара, Сонним степам ворожила Зникли вітри-сторожі Не шепотіло і жито, Що у яру, на межі, Двох невідомих убито. Ніч не могла вже заснуть — Бачили очі безсилі: Знову у полі ростуть Чорні, високі могили. («Ніч, як циганка стара…») У цих відлуннях на громадянську війну чи не найповніше виявилось романтичне світовідчуття поета, помітне |
322 |
скрізь, де відкрите саморозкриття ліричного героя (його смуток, зажура, мрійливість), зіштовхуючись із невблаганною реальністю, проймається раптом холодом розсудливості:
Кому не мріялось, що є незнана Муза — Яка в минулому з’являтися уміла Поетам радості, і вроди, і любові • ••■•■■•»••■а* Не вірте мрійникам, не слухайте померлих! Борвієм, пристрастю і згагою степів. Тугою темною і бійними дощами Життя несеться над усіма нами І вимагає ладу і пісень. («Кому не мріялось, що є незнана муза…») Драматичну роздвоєність людини у двох світах — своєму власному вселенському безмежжі — відтворено в перекладах з Ш. Бодлера й Є. Баратинського («Людина і море», «З Баратинського»), єдиних інтерпретаціях іншомовних поетів, уміщених у збірці «Простір», з її свідомо виваженою побудовою. Виразно розкривається філософсько-естетична сутність поезії П. Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська настанова полягала в тому, щоб зображати конкретну людину — шахтаря, будівника, цегляра, одне слово, «брудного замурзаного титана» (М. Рильський), і з цього боку можна сказати, що його герой «неолюднений», бо постає переважно як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться всі лінії філософських роздумів поета: про вічність краси, майбутнє («врятує вроду і себе людина», «став чоловік над чорною ріллею, як небо гордий, сильний, як земля»). Естетичне кредо П. Филиповича-художника сформульоване ним у вірші «Різьбярі». В високій залі промину малюнки І пильної уваги не зверну На куби тіл, на штучні візерунки І на залиту фарбами стіну. Перегоріли задуми колишні – І лінія не радує мене, Коли не сяє крізь кольори пишні Людське обличчя мудре і ясне. Поет прагне гармонії, спокою (образ спокою в різних смислових інтерпретаціях, нерідко асоціюючись з осінню, проходить через його вірші, сповнюючи їх сумовито елегійними переживаннями), але щоразу наштовхується на «за- |
11* |
323 |
лізний заклик димарів». Поетові вдається Долати сумні настрої самоспонуканнями «пить отруйну і цілющу радість мудрого життя», та на об’єктивну зневагу до краси й культурних надбань людства він реагував сумною констатацією:
Гордий Рим, залізні легіони… «Енеїдн» бронзові рядки… В наші дні бурхливі і червоні Хто згадає про чужі віки? («Спартак») Навряд чи П. Филипович міг сказати про себе: «Я молодий, бо з молодими», хоча сподівання на молоде покоління у нього присутні («І наші дні здивують дивним світом прийдешні покоління»; «Слава тобі, молоде покоління, дню молодий!»). Собі, своїй поезії він відводив інше місце, заявляючи: «Пора і мені… засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні» і обираючи «мудрість мрійного спокою». Про високу культуру й освіченість, поєднані з позицією, протиставленою оспівуванню бетону й заліза, свідчать поетичні переспіви, літературні ремінісценції П. Филиповича із слов’янських та інших літератур світу, вірші на біблійні сюжети. Зроблені ним переклади творів з Ш. Бодлера, П. Беранже, П. Верлена та інших поетів сприймаються як невтрачений зв’язок з європейською літературою, якою здавна жиьило українську літературу. Офіційна критика не раз ставила у провину П. Филипо- вичеві його причетність до неокласиків. «Класовою» підозріливістю й ортодоксальністю цієї ж критики можна пояснити й те, що П. Филипович до останнього часу майже не був «відкритий» як літературознавець і критик. Його літературознавчі праці (за винятком розвідки «З новітнього українського письменства») зібрані під «одним дахом» у книжці «Література», що з’явилась, однак, не в Україні, а «як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії» ‘. До неї увійшли дослідження про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, О. Олеся, М. Коцюбинського. П. Филипович належав до порівняльно-історичної школи дослідників, активно відстоював її принципи, придатність і корисність для українського літературознавства. «Порівняльна метода дослідження була, на його думку,— зауважує Г. Костюк,— глибшим і ширшим засобом пізнан- |
1 1991 року, нарешті, вийшла у видавництві «Дніпро» збірка його «Літературно-критичних статей», уважно й сумлінно впорядкована та прокоментована Сергієм Гречанюком (він же — автор грунтовної передмови). |
324 |
ин природи письменства. Вона виводила нас із замкнутих
національних меж, пов’язувала нашу творчість з творчістю Інших народів і, в свою чергу, творила грунт для ширших соціологічних узагальнень» Восени 1935 р. Филипович був безпідставно заарештований, звинувачений у причетності (за тодішнім страшним шаблоном) до терористичної групи і засуджений до страти. Потім вирок був замінений на десятирічне ув’язнення. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 р. |