З усіх прізвищ на -енко найважчими для пояснення
наголосу сьогодні видаються ті, що походять від
здрібнілих власних чоловічих імен на -ко, тимчасом як похідні
від повних чоловічих та повних і здрібнілих жіночих імен,
а також від загальних назв і від прикметників не
становлять акцентологічних труднощів: пор. сучасні Данькбі
Феськд, але Данченко, Фсщенко і Демйд — Демйденко,
Кузьма — КузьменкОу Софія — Софієнко, Галя — Галенкоі
Єва — Єменко, журба — Журбенко, гунька — Гунченко,
приймак — Приймаченко, рудий — Руденко, сірий — Сїрен-
ко, червоний — Червоненко. Складність питання про місце
наголосу в прізвищах Данченко, Фсщенко і под.
зумовлюється тим, що тут виступає діахронічна суперечність,
або зміна акцентуаційного малюнка твірної основи (епоніма)
1 Лив ж\-рн «Українська мова в школі», 1Г57. Л”° 1, стор 71.
2 Див Ю К. Редько, зазнач, праця, стор. 122—123, а також
18, 25 та ін.
3 Див. А. В. Суперанская, зазнач, праця, стор. 158—160.
в часі. Отже, проблема постає в такому плані: чи
походить прізвище Данченко від окситона Данькб, властивого
більшості сучасних українських говорів і літературній
мові, а чи від парокситона Данько, тепер маловідомого?
Акцентологія, історія мови і лінгвогеографія дають
одностайну відповідь на користь парокситона. До цього
сходиться, зокрема, більшість даних Б. Грінченка1. З усіх
здрібнілих чоловічих імен на -ко і на -ка, які зустрічаються
серед його даних, парокситони (Андрійко, Дбрко, Чіпка
і под.,), що є дуже продуктивними в словотворі прізвищ
на -енко, становлять понад 61%, а окситони (Ванькб і
под.) — лише 33,9%; з парокситонів тут найчисленніші
трискладові — їх 53%, причому тільки один із них
наведений з двома наголосами (Волбдькб). Порівняно рідко
окситоновані імена зустрічаються в російській мові: форми
типу Васькб, Данкб, Титкб тут ледве чи сягають 25%,—
зате парокситони (Ванька, Грйшка і под.) належать до
звичайних, загальновживаних2. Як випливає з матеріалів
Ф. Янковського, у білоруській мові здебільшого поширені
парокситоновані форми (пор. Анісько, Васілька, ПілІпка,
Юрко, Семко, Хбмко, Мішка, Цімбшка), і лише до 12%
становлять пропарокситони (пор. Вбляська, Есіпко, Ні-
чьтарко, -ка)3. Як відомо, парокситони характерні також
для болгарської (пор. Милко, Стбйко, Вьлко, Петко)
та інших слов’янських мов. Поширені вони й у деяких
південно-західних говорах української мови (напр.: Васько,
Гнатко, Дбрко, Хбмко, Юрко та ін.).
Якщо звернутись до однієї з пам’яток української
мови — словника П. Білецького-Носенка 4, то серед
наведених тут з позначенням наголосу фактів, що стосуються
розгляданого питання, можна виявити сліди і сам процес
зміни акцентуаційного малюнка епонімів та похідних форм
на -енко. З невеликої кількості відбитих автором епонімів
на -ко приблизно дві третини належать до окситонів,
1 Див. «Словарь української мови» за ред.. Б. Грінченка, т. IV,
К., 1909, стор. 548—563.
2 Див. Н. А. Петровский, Словарь русских личньїх имен,
М., 1966.
3 Див. Ф Янкоускі, Уласньїя іменьї, іх варьіянтьі і некато-
рьія формьі ад іменау, зб. «Матерьіяльї для слоуніка народна-дьіялект-
най мовьі», Мінск, 1960, стор 187—198
4 Див. П. Б і л є д ь к н й-Н о с є н к о, Словник української мови,
К., 1966.
а решта — до парокситонів (пор. дружко, клучко, коханко,
головко і головко, душко і душко, Леско, Хомка). Серед
назв синів, утворених від батьківських імен за
допомогою суфікса -енко, ті, що виявляють порушення
акцентологічної закономірності, становлять лише 22% (пор.
Левченко, зинченко, панченко, Харченко). З численної групи
назв синів, утворених від назв занять батьків, лише
11,4% містять відхилення від закономірного наголосу
(пор. бурмистренко, удовиченко і удовиченко, вовченко,
ворожбитенко, комиссаренко, старченко). Проте з
словника не випливає, що всі подібні форми на -енко
належать до стилістично нейтральних і що їх можна
прирівнювати за змістом та наголошенням до прізвищ.
Окситонічний наголос епонімів на -ко визначається
також на підставі давніх віршованих народних творів,
зокрема колискових пісень, напр.:
1) Ой, ти коте рябку, 4) Ходить котик
Та вимети хатку … По двбрку,
2) А ти, котик рудько, Збирає соломку .. .
Та витопи грубку … 5) Мати Квітка годувала
3) Ой ну люлі, кітку, І на світ го висилала:
Вкрав у баби квітку. «Іди, Квітку, межи люди!»
6) … Що Кирйлко поробляє,
Черевики починяє …х
Цей наголос дістає яскраве потвердження і в спосіб
зіставлення деяких форм епонімів, переважно
реконструйованих фонетично, та похідних сучасних прізвищ: пор. *рудь-
кі?—Рудченко; вліпьць, *сл’Ьп’ьк’ь — Сліпченко, *глушькь—
Глущенко, втарьць — Старченко, *кра\ьць > кравьць —
Кравченко.
На основі сказаного про епоніми чол. роду з суфіксом
-ко(-ка) і похідні прізвища з суфіксом -енко слід
підкреслити, що міркування О. Суперанської про наголос в
українських іменах на -ко, зокрема про наявні тут хитання
(напр.: Левко і Левко)2, та в прізвищах на -ко, -енко,
особливо щодо так званих вимовних варіантів (пор.
штучне, неприродне протиставлення Лйсенко і Лисенко,
Макаренко і Макаренко, Німченко і Німченко, Грінченко
1 «Над колискою. Українські колискові пісні та вірші», К., 1963,
стор. 90, 98, ПО, 54, 196, 84, а також 31, 49, 50, 61, 92, 130, 141
та ін.
2 Див. А. В. Суперанская, зазнач, праця, стор. 81—82.
16
і Грінченко) \ значною мірою хибні або науково
неспроможні. Через недооцінку взаємозв’язку питань
акцентології та етимології низки порушень у визначенні місця
наголосу припустився, було, також Ю. Редько. Таке
становище вимагало великої уважності під час редагування
підготовленого ним «Довідника».
Українська літературна мова зберігає акцентуаційне
розрізнення форм двоїни і множини від більшості
іменників і деяких числівників. Це розрізнення повністю
виявляється й серед прізвищ: пор. На тому кутку живуть
самі Соломахй (Охріменкй, Стеблини, Криворотькй,
Міщанинй …) і Пішли два (три, чотири, обидва) брати
(пішли чоловік і жінка) Соломахй (Охріменкй, Стеблини,
Криворотькй, Міщанинй …), пішли дві (три, чотири,
обидві) сестри Соломахй (Охріменко, Стеблини, Криво-
рдтько, Міщанин). Наводити відповідні дані до кожного
прізвища, наявного в «Довіднику», немає потреби, однак
сформулювання загальної настанови на відмінність
варіантів множини і двоїни вельми необхідне, щоб забезпечити
дотримання норм і сприяти культурі усної мови. Цю
неповноту «Довідника» (або, точніше, його першої,
теоретичної частини) було виправлено внесенням спеціальної
примітки.
Незрівнянно легше (принаймні в більшості випадків)
розв’язуються питання правопису прізвищ. Великою мірою
успіх тут забезпечується послугуванням чинними
положеннями правописного кодексу, і тільки в незначній частині
сумнівів або хитань на допомогу приходять аргументи
складного дослідження. Обов’язок дотримуватися
правопису не диктує тієї або іншої виразної зміни певного
прізвища в певний проміжок часу, — він лише орієнтує
всіх, хто має справу з цим прізвищем, на те, щоб зміна,
яка постала давніше або постає тепер, відповідала
нормам української літературної мови. Щодо цього цікаво
поглянути на модифікації одного й того ж прізвища, які
постали за життя кількох поколінь носіїв. Наприклад,
серед майстрів косівської кераміки відомі такі факти
більш або менш істотної зміни окремих прізвищ: Бахмат-
ник — Бахметюк — Бахміцький — Бахмінський 2, Бара-
нюк — Баранецький — Барановський3, Зінтюк — Зіндюк —
1 Див. А. В. С у п ера н,с к а я, зазнач, праця, стор 158—160.
2 Див. Ю. Л£щ”ук, К^жська керашяа, К., 1966, стор. 40—42.
8 Див. там же стор ^
17
Зондюк1. Зрозуміло, що частина цих варіантів не
суперечить фонетичним і морфологічним законам української
мови, отже, не потребує орфографічних виправлень, зате
окремі з них, як Бахміцький, Бахмінський, Барановський,
уже не сприймаються за українські, оскільки виявляють
значні порушення українських мовних норм. Подібних
порушень у писемній та усній практиці останнім часом
трапляється багато, і на них треба звернути
якнайсерйознішу увагу.
Орфографічних помилок у прізвищах припускаються
газети й журнали, видавництва і кіностудії. У власних
прізвищах пропагують помилки деякі редактори,
коректори і навіть автори, нав’язуючи мові «свої, приватні
правописи». «Освячення» явної помилки власним
авторитетом носія прізвища — одна з пекучих, хоч і не
головних причин порушення орфографічних норм. Далеко
активнішою причиною є насадження помилок малописьменними
працівниками різних контор і канцелярій. Третю причину,
теж активну, можна вбачати в спотворенні українських
прізвищ носіями інших мов (іншомовними канцеляріями).
Про останні причини помилок уже гостро і не раз
писалося в пресі. Тут варто згадати лише один із виступів
газети: «Про те, що кожний людський документ треба
оформляти правильно і акуратно — відомо всім. Особливо
велике значення має це при видачі свідоцтв про
народження і паспортів. На жаль, тут допускається немало
помилок, які призводять до різних непорозумінь. …
працівники міліції Іллінецького району, Вінницької області,
видали паспорт громадянину М. С. Купрію. В
українському тексті паспорта замість «Михайло» написано «Ми-
хаїл» … У паспорті, виданому Рудківським районним
відділенням міліції, Дрогобицької області, гр. Простибо-
женку Андрію Хомичу, значиться «Простібоженко Андрій
Фомич». Таких фактів багато. … Керівникам бюро
записів громадянського стану і органів міліції треба добирати
на посади діловодів людей грамотних і з хорошим
почерком» 2. До цього виступу слід додати, що серед
власників подібним чином оформлених документів зустрічаються
такі, які потім з фальшивим самовдоволенням заявляють:
«А в мене так у паспорті написано!»
1 Див. Ю. Л а щ у к, зазнач, праця, стор 60.
2 Газ. «Радянська Україна», 1958, № 78, стор. 3.
18
Серед помилкових написань прізвищ, виявлених
протягом багатьох років у різних виданнях, найбільшу групу
(28,7%) становлять ті, де вжито і замість и, причому
найчастіше помилки бувають у коренях і в сполучній
позиції (12,5%), рідше —у суфіксі -ик (6,5%), у позиції
після г, к, х (5,2%), у суфіксах -ин, -их, -ил та ін. (3%)
і в суфіксі -ич (1,5%). Зокрема, з помилками пишуться
такі прізвища: а) у коренях: Бірюкович, Блізниченко,
Вігурський, Віннік, Глінка, Гріненко, Єфіменко, Казимір,
Касім, Кліма, Клінченко, Коломіець, Лінник, Мілодан,
Мінько, Місюра, Міхно, Міхєєнко, Міщенко, Ніколаєнко,
Ониценко, Пліс, Сімоненко, Філіпенко, Халімончук, Шпі-
льовий та ін.; б) у сполучній позиції: Казімір, Прудіус,
Семілет та ін.; в) у суфіксі -ик- (-ич-): Баннік, Бєлік,
Бібік, Бублік, Голік, Гутнік, Кройнік, Мельніченко,
Иємчік, Пстік, Романїка, Федоріка, Шевчік, Шибенік,
^шніковський та ін.; г) у позиції після г, к, х: Балакір,
Бойкіня, Бригінець, Гіренко, К’тнько, Кіка, Кікоть,
Кіріченко, Кірнос, Кісь, К’щеник, Нікітченко, Позніхі-
ренко, Рокітко, Хілевич, Хілько, Хіценко, Чікірда, Шкі-
питан і под.; д) у суфіксах -ин, -их, -ил та ін.: Балан-
діс, Бєлінський, Боріла, Бутурлім, Конділенко, Павліха,
Павлішин, Профатіло, Серпіло, Станішевський, Тимоні-
шин і под.; є) у суфіксі -ич (-ицьк-): Кошліцький, Кулініч,
Кундзіч, Маліч, Нікіч, Тосіч, Феніч та ін.
У значній кількості випадків (13%) трапляється
написання о на місці літературного і (з них у префіксі під—
1,7%). Так, помилки бувають у прізвищах: а) Безродний,
Бєлоконь, Бор, Дворниченко, Дойненко, Дробноход, Дрозд,
Дрок, Здор, Кірнос, Кольчик, Кондршпюк, Коркошко,
Копі, Кошт, Кривонос, Лісконог, Макогон, Нагорний,
Неровня, Нос, Під гарний, Подольський, Позніхіренко,
Полторак, Поп, Потькало, Приходько, Рой, Роскошний,
Русановський, Рябовол, Рябоконь, Самборський, Самойленко,
Синебок, Сокол, Строй, Таврог, Тхор, Фольварочний, Хо-
хотва, Хуторний; б) Подберезький, Подвала, Подгає-
цький, Подгорець, Подоснік, Подчеса та ін.
Часто замість і, що походить з давнього £, пишеться є
(10,2% від усієї кількості прізвищ з помилками в
написанні) або є (5,87%). З є зустрічаються такі прізвища:
Алексєенко, Бєда, Безклетко, Бєлан, Бєлий, Бєлінський,
Бєлогай, Бєлоцький, Белуха, Бєлявський, Веремєєнко,
Вєрозуб, Вечний, Гнєденко, Гнедіч, Горелік, Дєд} Євсєєнко,
2*
19
Жорносєк, Забєгайло, Залєський, Зарєцький, Засєда, Ка-
лєчиць, Крєпкий, Лиходєй, Меднік, Матвєєнко, Нємченко,
Недєлько, Недєльчук, Пасека, Плєшивий, Погорєлий, Поне-
дєльченко, Рєзник, Рєзниченко, Резуник, Светличний, Скуй-
бєда, Слепченко та ін. В аналогічних (нерідко в тих самих)
випадках трапляється вживання є: Алексеенко, Андрей-
ченко, Белецький, Веремеєнко, Ветренко, Гнеденко, Гор-
дейчик, Горелїк, Засєда, Киреєнко, Копейковський, Ма-
кеєнко, Меняйленко, Немченко, Пасечник, Левченко,
Плсшко, Полурез, Резвань, Резнік, Резніченко, Семілет,
Снежко, Тельний, Хренюк, Целуйко та ін.
Крім того, літера є часом виступає на місці і, що
походить з давніх є або ь (2,6%), напр.: Верьовка, Гребен-
ник, ГреЗснь, Дехтярук, Колесник, Колесниченко, Лебедь,
Погребний, Погребняк, Тарельник, Хмель та ін.
Нерідко замість літературного о вживається літера а
(4,56%), напр.: Авдієнко, Алексієнко, Амельченко, Ани-
щенко, Астапенко, Астапович, Атрощенко, Жалдак, Ка-
зак, Казачок, Карака, Крахмальний, Манастирський,
Памазан, Раздорський, Разнатовський, Ракитянський
та ін.
Рідше зустрічаються помилкові написання є замість є
(2,6%), и замість і (2,17%), о замість а (1,95%), и
замість є та є замість о (по 1,7%). Літеру є відзначено,
зокрема, в таких прізвищах: Вїневич, Ільенко, Клєвак,
Лєнік, Матусєвич, Міхєєнко, Огневий, Огнєвський, Под-
лєвський, Семко та ін.; літеру и відповідно до і (на місці
давнього 1» або є) — у прізвищах Кириєнко, Михоноженко,
Нарижний, Охримович, Познихиренко, Свидерський, Цви-
тенко, Чепига та ін.; літеру о відповідно до
орфографічного а—у прізвищах Богаченко, Горячко, Кожан, Косян-
чук, Поляниця, Холявка, Чобан та ін.; літеру и
відповідно до є — у прізвищах Кривинький, Кушнирик,
Нечипурснко, Пелих, Пилишенко, Питрук, Фисенко та ін.;
літеру є відповідно до о — у прізвищах Киричек, Ку-
иевпл, Малеванченко, Чеботар, Черноволенко, Чернодуб,
Чернуха, Шестак та ін.
Ще рідше бувають помилки, викликані поплутанням
і —є (1,52%), є —а (до 1,3%), є —ьо та є — и (по 0,87%),
ьо — є та о — и (по 0,65%). Літера і, замість є,
неправильно вживається в прізвищах Бєловіжий, Волівач, Ка-
лініченко, Лівенцов, Люненко, Оліщук та ін.; літера є,
замість а, — у прізвищах Герасевич, Герасим} Геращенко
20
та ін.; літера є, замість буквосполуки ьо, — у прізвищах
Синєгуб, Синєщокий і под.; літера є, замість и, — у
прізвищах Нежевенко, Нечепорук, Нечипоренко, Пасенчук,
Цвентарний: буквосполука ьо, замість є, — у прізвищах
Єрьоменко, Єрьомко, Полудьонний; літера о, замість и,—
у прізвищах Береговой, Буйной, Коломоєць, Рудой і под.
Спорадично виявлені інші порушення правопису, що
стосуються голосних: є — замість є (Ересько), і — замість?
(Івженко), я — замість є (Заяць), о — замість у (Богайчук),
и — замість а (Гаркивенко), іо — замість йо (Іовенко).
Порівняно з помилками на грунті правопису голосних
помилки, що стосуються приголосних, посідають у різних
виданнях незначне місце, однак вони бувають дуже грубі.
Найчастіше в прізвищах неправильно пишеться л замість
в; ра, ру — замість ря, рю і ц (ца, цу) — замість ць (ця, цю)—
по 1,7% від загальної кількості всіх помилок у
прізвищах, напр.: а) Болтручук, Волкотруб, Волненко, Дол-
женкова, Колбаса, Полторсщький; б) Бурак, Гірак, Заве-
руха, Карака, Ширай, Шквирук; в) Грица, Кузнєц, Мацко,
Сгпруц, Танцура, Швец та ін.
Менше трапляється помилкового вживання н (замість м),
с (замість з), ф (замість х) і подвоєння (від 1,08% до 1,3%),
напр.: а) Никшпенко, Ніколайчук, Нікульченко; б) Бескиш-
кий, Бесподарчий, Роскошанський; в) Трофіменко, Фомен-
ко; г) Басе, Варавва, Караффа, Неклесса, Сасса, Сол-
ловуб та ін.
Ще менше буває помилкового заступлення сь(ся)
літерою с (або сполукою са) і п — літерою ф (по 0,87%), напр.:
Клімус, Карпус, Щус, Мойса; Афанасенко, Філіпчук та ін.
До поодиноких випадків належить пропуск знака
м’якшення після інших приголосних (Дацко, Гетмачець, Гна-
тиско, Покидко, Чорнодородко), пропуск в, й, г (Паук,
Прудіус, Примак, Примаченко, Аркуша), уживання
зайвих т, г (Бесчастний, Семичастний\ М’ягкий), написання
ф замість хв (Профатіло), ж — замість ш (Михоноженко),
х — замість г (Дехтярук), жсь — замість зь (Печеніжський),
уживання засобів пом’якшення (Стовбирь, Андрющенко).
Окремо слід сказати про поширене явище
неправильного вживання знака м’якшення перед я, напр.: Дьяченко,
Касьян, Косьянчук, Омельяненко, Третьяк, Ульяш, Улья-
ненко, — а також про вживання зайвого апострофа або
пропуск його: пор. Кос’янчук\ Дробязко, Кифяк, Оста-
пюк, Хомяк.
21
Як видно, з правописом прізвищ справи дуже кепські.
У правописних питаннях тут довелося висловитись трохи,
може, широко, однак це продиктовано потребами боротьби
за культуру мови. Досить згадати, що чимало з
відзначених помилок потрапило навіть на сторінки мовознавчих
праць. Зустрічались вони і в рукописі «Довідника».
Більше того, серед мовознавців та інших працівників
слова є люди, які свої власні прізвища пишуть і
вимовляють з грубими орфографічними та орфоепічними
помилками. Нерідко спостерігаються випадки, коли одне й те ж
прізвище, належне одній і тій же особі, обростає кількома
помилками або пишеться по-різному (пор. Алексеенко —
Алексєєнко, Аніщенко, Горелик — Горєлик — Горєлік, Ільєн-
ко, Косьянчук — Кос’янчук, Кулініч — Куліничу Лєнік,
Немченко — Нємченко, Пилишенко, Подлєвський, Роскош-
ний, Резниченко — Резніченко — Резніченко — Рєзниченко,
Філіппенко, Чікірда і т. ін.).
На окрему увагу заслуговують деякі питання
словотвору і словозміни прізвищ. Словотвір прізвищ Ю. Редь-
ком узагалі схарактеризований чи не найдосконаліше.
Якщо ж окремі групи прізвищ у теоретичній частині
«Довідника» не були відбиті або мали неповний виклад,
то це легко виправлено під час редакційного
доопрацювання рукопису, оскільки друга частина «Довідника»
містила відповідний матеріал. У гіршому становищі
опинились ті структурні типи прізвищ, які не знайшли в
«Довіднику» жодної згадки, жодного місця. Це прізвища
західнослов’янської словотворчої моделі (і переважно
західнослов’янського походження) на -ек і на -иць.
Прізвища на -ек привертали часткову увагу Ю. Редька
в зв’язку з заміною польського суфікса -ек українським -ик
(пор. Дзядек > Дзядик, Сендек > Сендик) 2. Однак
виявлені серед української людності прізвища Війтек, Вуєк,
Мамек, Пацек, Пшенйчек, Цируличек, іпотек та ін.
свідчать, що джерелом суфікса -ек і частини самих прізвищ
могла бути також чеська мова. Та головне сьогодні
полягає в тім, щоб подібні прізвища, які не встигли зазнати
заміни свого суфікса на -ик, правильно відмінювались,
писались і вимовлялись. Усі вони мають випадне є (род.
відм. Війтка, Вуйка, Мамка, Пацька …), як і відповідні
їм прізвища українського походження на -ок (пор. Гай-
Див. Ю. К. Редько, зазнач, праця, стор. 185.
22
дучбк — Гайдучка, Циганок — Циганка, Днушбк — £Інуш-
ка). Проте в пресі трапляються випадки збереження є в
непрямих відмінках поряд зі змішуванням суфіксів (пор.
іпотек — іпотека і ґнотик). На випадний характер є
вказують і деякі похідні прізвища (пор. польське Вагіек
і українське Бартків, а не «Бартеків»).
За польською моделлю розвинулись прізвища на -иць
(Дймшиць, Кбнчиць, Кбстиць, Кбшиць, Лівшиць, Я ниць
та ін.). Тут патронімічний суфікс -иць відповідає
колишньому польському -іс (-ус), який завдяки впливам
білоруської та української мов змінився в сучасній польській
мові (десь після XV ст.) на -ісг(-ус2). Як і -ич (або-ович),
розгляданий суфікс є засобом передачі поняття «син та-
кого-то» (рідко — «син такої-то»), отже, Дймшиць,
Лівшиць первісно — це «син Димші», «син лівші».
Відмінюються прізвища на «иць за зразком прізвищ на -ич.
У галузі словозміни до цікавих і певною мірою
складних належать такі питання, як спосіб відмінювання
складених прізвищ, творення форм род. відм. одн. від деяких
прізвищ, форм дав. зідм. одн. від прізвищ на -га і форм
кл. відм., спосіб відмінювання прізвищ прикметникового
походження на -ин, чергування голосних у формах
непрямих відмінків, своєрідність форм наз. відм. мн. і
відмінюваність окремих прізвищ у формах жін. роду.
За загальним правилом, у складених прізвищах чол.
роду відмінюються обидві частини, напр.: Квітки-Осно-
в’яненка, Кбса-Анатбльського, Чулюка-Заграя та ін. Однак
у пресі трапляється порушення цього правила, коли одна
з частин таких прізвищ не відмінюється (звичайно перша).
У випадках уживання жіночих складених прізвищ
відмінюється тільки прикметникова частина (напр.: Гулак-
Артембвсько’і) або частина, яка має ознаки чол. і жін.
роду (пор. Жмйди-Заламай). Якщо ж прикметникова частина
має суфікс -ин (або -ів, -оз і под.), то вона може
відмінюватись або зберігатись у формі наз. відм. одн. У
«Довіднику» питання про складені прізвища взагалі не
зачеплене.
Творення форм род. відм. одн. від низки прізвищ на
-о, -а і на приголосний у науковій літературі висвітлене
грунтовно. Однак на цьому гиганні доводиться спинятися
додатково, тому що в мовній практиці (особливо в пресі)
іноді спостерігаються грубі помилки Однією з помилок
є невідмінювання прізвищ, напр.: І\ирдо Івана, Куско
23
Андрія, Болото Петрові, Стражеско Миколи, Пйтра
Юрієві, Бешекуца Анастасії, Братута Олександрі, Джима
Христинію, Мойса Марії, Пасєка Ользі, Карака
Олександру, Пелагеча Дарії; Кіценик Івана, брати Іван та
Яків Губчик. Друга помилка полягає в поплутанні
закінчень або в неправильному відмінюванні, напр.: Гонча-
ра, Дегтяря; Кикі; Георгія і Платона Майбороди
(замість Гончаря, Дігтяра; Киці; Георгія і Платона Май-
бородів).
Деякої складності або, точніше, неясності набуло
останнім часом питання творення форм дав. відм. одн. від
прізвищ на -га. Річ у тім, що в значній частині
випадків формант -га розвинувся з -ка, завдяки зміні
глухого к у проривний ґ між голосними, однак ця зміна
губиться під дією правопису, у результаті чого форми
дав. відм. набувають неприродного орфографічного та
орфоепічного вигляду, зазнаючи збігу з тими формами,
які постали природно. Прикро, що програмою, за якою
збирали прізвища Ю. Редько та його дописувачі, не
завбачено необхідності розрізняти фонетичні варіанти
закінчень і суфіксів та наводити форми всіх непрямих
відмінків, зокрема й давального, і притому відповідно до вимови.
Через те на основі зібраних матеріалів автор «Довідника»
не міг дати до багатьох прізвищ на -га фонетично
достовірних закінчень у дав. відм. одн. У процесі додаткової
перевірки з’ясовано, що в деяких прізвищах послідовно
виступає фрикативний г, отже, у дав. відм. вони мають
форми на -зі (пор. Волоцюга — Волоцюзі, Длябога — Для-
ббзі. Летяга — Летязі, Нельга — Нельзі, Стрйга—Стрйзі,
Чепіга — Чепізі). Навпаки, для іншої групи прізвищ
характерне збереження проривного ґ, тим-то до всіх їх у
«Довіднику» наведено закінчення дав. відм. одн. -дзі
(пор. Галамага — Галамадзі, Герега — Герсдзі, Ломйга —
Ломйдзі, Штеліга — Штелідзі, де в наз. відм. слід ви-
мовляти Галамаґа, Гереґа, Ломйґа, Штеліґа, як і Дзиґа,
и и
Лелеґа, Ломаґа, Папарйґа, Реґа, Ремйґа, Румеґа, Та-
тйґа, Фармйґа, Фурдйґа, Шмйґа, Яреїа). Окрема ж група
подібних прізвищ щодо якості г і закінчення -зі чи -дзі
залишається під сумнівом (Голомега, Дейнега, Коврйга,
Корнега, Ладйга, Патерйга, Петрйга, Садйга, Салйга,
Сарамага, Сендега, Терлйга, Юрдйга). До них, як до
сумнівних, у «Довіднику» наведено закінчення -зі з за-
24
стережним значком (зірочкою). З цього застереження
випливає завдання не тільки критично користуватись
відповідним матеріалом «Довідника», а й поповнювати цей
матеріал, перевіряти його і уточнювати.
У питанні кличного відмінка від прізвищ прийнято
дотримуватись думки, що його форма завжди збігається
з формою називного. Дехто обстоює цю думку
посиланням на немилозвучність форм кл. вГдм. від багатьох
прізвищ, маючи на увазі такі неприродні факти, як «Нім-
чуче», «Шульже», «Заїче». Істотнішим запереченням форм
кл. відм. від прізвищ видається посилання на те, що
перед прізвищем завжди виступає власне ім’я або яке-
небудь загальне слово (Микола, друг, товариш, колега
та ін.), що у відповідній формі передають суть звертання,
заклику і под. (напр.: Миколо Невидайло, друже Німчук,
товаришу Заїка, колего Шульга). Однак дані діалектної
і літературної усної та писемної мови доводять, що це
не завжди так. Отже, завдання полягає в тім, щоб
природні факти вживання форм кл. відм. типу Німчуку,
Шульго, Заїко, Невидайле, Волинцю або друже Німчуку,
товаришу Заїко, Миколо Невидайле вивчати і належно
оцінювати, а не оголошувати їх відмерлими, не чинити
їм штучних перешкод і не ставити їх поза граматичним
законом. Оскільки питання про форми кл. відм. від
прізвищ належить сьогодні до дискусійних, для нього й не
запропоновано будь-якого розв’язання в «Довіднику».
Питання про долю деяких голосних у непрямих
відмінках низки прізвищ «Довідником» вичерпане в
достатній мірі. Тут на ньому доводиться спинятись тільки
з огляду на помилки в практиці друку, з уваги до
потреб боротьби за культуру мови. У газетах, зокрема,
зустрічається порушення норм чергування голосних (пор.
Яцьківа, Коваліва, Кисіля, Лебідя, Чміля, Бишовця),
а також неправильне збереження випадних (пор. Кікотя
від Кикоть, Майстеру, Вуєка, Швецю, Швсцем).
Прізвища прикметникового походження на -ин у
діалектній і літературній усній, а зрідка й у писемній мові
засвідчують явище повної субстантивації (пор. Боковшйн—
Боковшиндві — мн. Боковшинй — Боковшинів — Боковши-
нами; Боковшйн Ганна — Боковшйн Ганни). Це явище,
досить характерне для фольклору і спостережене, зокрема,
в середньонаддніпрянських та суміжних говорах, а не
25
тільки в південно-західних, пояснюється послідовною дк-ю
аналогії відмінкових форм таких численних іменників на
-ин, як чоловічі особові імена (пор. Августйн,
Костянтин, Мартин, Павлйн, Северйн, Устйн), назви осіб за
національною належністю, місцем життя і соціальним
походженням (пор. вірменин, волошин, болгарин, литвин,
мордвин, молдаванин, грузин, осетин, турчин, киянин,
римлянин, хуторянин, селянин, міщанин, дворянин) і назви
ботанічних, хімічних, фізичних та інших понять (пор.
апельсин, мандарин, гліцерин, аспірин, бензин, аршин,
кармазин, сатин). Дія особливостей слововжитку цих
імен і назв насгльки виразна, що навіть прізвища
російського походження, ще не асимільовані, не видозмінені
фонетично, набувають ознак іменників: пор. Турбін
Надія, Сукін Ганна, Нікулін Віра, Прднькін Марфа, Пйхтін
Федора (з діалектної мови і писемної практики Середньої
Наддніпрянщини). Субстантивація поширюється й на
прізвища з суфіксами -ов, -ев: пор. ^ковлев Ганна, Бугайдв,
Пріська, Слюсаров Мдтря, Смирнов Марія, Туєв Ганна,
Кудрявцев Одарка, Лйков Варвара, Богоскбв Хрйстя
(за даними діалектної мови і писемної практики
Середньої Наддніпрянщини). Субстантивація російських
прізвищ на -ов, -ев повністю сходиться з відповідним
уживанням українських прізвищ на -ів: пор. Марії Кузів,
Меланії Гаврилів, Стефанія Олексів, Марії Яськів (з
газети «Радянська Україна»).
У рукописному варіанті «Довідника» явище
субстантивації було відбите лише частково: до українських (або
українізованих) прізвищ на -ин, -ів, -ов, що вживаються
в жін. роді, рекомендувалися паралельні незмінні форми.
Це, звичайно, відповідає реальному станові мови, проте
далеко не вичерпує питання. Однак, зважаючи на
неповноту зібраних матеріалів і на невивченість їх, відразу
вичерпати питання субстантивації прізвищ на -ин, -ів і
под. не видається можливим. Через те в «Довіднику»
додатково було наведено тільки форми дав. відм. одн. на
-ові до всіх прізвищ чол. роду типу Адамйшин.
Своєрідність прізвищ на тлі загальних назв і в
порівнянні з ними виявляється в формах наз. відм. мн. на
рівні морфологічному та акцектологічному. Якщо загальні
назви (апелятиви, епоніми) брага, град, догляд, ласка,
мука, перець, потіха, шмйга і т. ін. не мають форм
множини, будучи іменниками, що вживаються тільки в од-
20
нині, то, переходячи до категорії прізвищ, стаючи
основою або однією з основ прізвища, вони набувають форм
множини, відмінюючись за всіма ознаками іменників, що
звичайно в множині вживаються (пор. Браги, -г/в, Гради,
-дів, Догляди, -дів, Панібудь ласки, -ків, Мелимукй, -ків,
Перці, -ців, Потіхи, -хів, Шмигй, -гів). Деякі ж апеля-
тиви взагалі за відмінками не змінюються (напр.,
прислівники нель:а, треба або дієслівні форми минулого
часу влізло, закусило), а прізвища, які від них походять,
переймають усі ознаки іменників (пор. Нельга, -ги, -льзі,
-гою — Нельгй, -гів, -гам, -гами, Нетреба, -би, -бі, -бою—
Нетреби, -бів, -бам, -бами, Влізло, -ла, -лові або -лу,
-лом — Влізли, -лів, -лам,г -лами, Закусило, -ла, -лові або
-лу, -лом — Закусили, -лів, -лам, -лами). Майже
загальним творенням форм множини на -і, -и (у род. відм. -ів)
і майже послідовним пересуненням наголосу в множині
на закінчення (це питання потребує ще додаткового
вивчення) прізвища як окрема лексична група в
словниковому складі української мови і виявляють свою
специфічність, свою відмінність від інших лексичних груп.
Якщо говорити тільки про морфологічну своєрідність
прізвищ, то слід іще відзначити розширення меж
граматичного роду або зростання кількості іменників спільного
роду. Це явище стосується, звичайно, іменників-апеля-
тивів і похідних прізвищ на -а (-я), одні з яких первісно
належали до чол. роду, другі (і їх було найбільше) — до
жіночого, а треті — до обох родів. У результаті взаємодії
всіх трьох груп апелятивів і похідних прізвищ, чому до
певної міри сприяло вилучення з норм літературної мови
таких природних форм прізвищ жін. роду, як Головківна,
Луговиківна, Бондарівна, Лимарівна (для незаміжніх
дівчат і взагалі для дочок за прізвищем батька) або Грін-
ченчиха, Морозйха, Терпилйха, Головиха (для заміжніх
жінок за прізвищем чоловіка), відбулося зміщення і
розширення меж чол. та жін. родів і значне кількісне
збільшення іменників спільного роду. Так, апелятиви борода,
вода, ворона, гора, дзюба, дубина, завірюха, зозуля, кішка,
куниця, паляниця, сириця, слйса, тичина, цйба, чепіга,
ялиця і багато інших належать до іменників жін. роду,
а похідні прізвища Борода, Варивода, Ворона, Вернйгора,
Дзюба, Дубина, Завірюха і т. д. — до групи іменників
спільного (жін. і чол ) роду; апелятиви (епоніми) дуб’яга,
зятина, Гнатйна, Іванйна, Тимчйна, Семенюта, Микула
07
і под. належать до іменників чол. роду, “а похідні
прізвища Дуб’яга, Зятйна, Гнатйна, Іванйна і т. ін. — до
іменників спільного (чол. і жін.) роду. Апелятиви, що
визначаються як іменники обох родів (пор. гол/ока,
забіяка, сирота), зберігають свої граматичні ознаки і в ролі
прізвищ. Крім того, зрідка трапляється заміна середи,
роду апелятива на чоловічий і жіночий у похідному
прізвищі (пор. пиво— Непййпиво).
Ці короткі міркування в питаннях теоретичних і
практичних основ вивчення сучасних українських прізвищ,
у питаннях антиномії, етимології, лінгвогеографії,
акцентології, орфографії і морфології тих або інших прізвищ
мають допомогти читачеві «Довідника» осягти цінність
і складність завдань, поставлених його автором. З
викладених тут міркувань випливає, що цей «Довідник», як перша
спроба науково схарактеризувати поширені українські
прізвища і дати правильні настанови щодо вимови,
правопису і відмінювання їх, є тільки початком копіткої
і тривалої роботи. Завдання полягає не тільки в тім,
щоб значно поповнити реєстр та охопити в майбутньому
всі українські прізвища, а й розв’язати низку незачеп-
лених або дискусійних питань акцентології, морфології,
орфографії, орфоепії та етимології.
У галузі акцентології прізвищ треба ще досліджувати
питання про місце наголосу в непрямих відмінках одн.
деяких прізвищ на -ат і на -ок, у формах мн. деяких
прізвищ на -ець, у формах одн. прізвищ на -ський, -зький,
-цький і в формах мн. тих же прізвищ та прізвищ на
-ний, у формах мн. деяких прізвищ-окситонів (пор.
Голова, Бальва), у формах одн. прізвищ на -ьо (пор. Би-
цьо — Бицьо) та ін.
З морфології прізвищ великий науковий і практичний
інтерес становлять питання словотвору і вживання
жіночих прізвищ (на -івна, -івська і под. типу Павликівна,
Павликівська, Павлйчка від призвища батька Павлйк і на
-иха, -ухна, -ка, -аня, -ова, -ша типу Момотйха, Момо-
тухна, Мбмітка, Момотаня, Молотова, Момітша від
прізвища чоловіка Мдмот), питання часткової і повної
субстантивації деяких прикметникових прізвищ, творення
і способи вживання форм кл. відм., виявлення невідомих
досі в науці словотворчих моделей, збирання і вивчення
складених прізвищ, вияснення форм дав. відм. одн. від
усіх прізвищ на -га та ш,
Питання орфографії та орфоепії, що, звичайно, тісно
пов’язані з питаннями походження прізвищ, з питаннями
етимології і семантики, здебільшого вичерпно
розв’язуються чинним правописом і наявними загальномовними
та двомовними словниками. Глибока ж увага до історії
кожного прізвища, яке становить ту чи іншу
правописно-вимовну трудність і якого немає в «Довіднику»,
допоможе розвіяти сумніви і перебороти складності. З
розгляду низки так званих видавничих помилок випливає,
що видавничі працівники потребують серйозної допомоги
в питаннях правопису, так само як працівники
радіомовлення—у питаннях правильної вимови прізвищ.
«Довідник» покликаний подати щодо цього максимальну
допомогу, бути надійним засобом боротьби за культуру мови,
стати порадником для вчителів, працівників преси,
радіомовлення і телебачення, службовців, відповідальних за
оформлення особових документів в установах і навчальних
закладах, тобто для всіх, хто відчуває гостру потребу
в такому довідникові.
Поліпшити і поповнити в близькому майбутньому цей
дуже важливий і корисний «Довідник» не можна буде,
якщо не забезпечити ще ширшого збирання діалектних
даних (напр., запису всіх місцевих прізвиськ), якщо не
вивчати багатьох питань методами лінгвогеографії.
Нехай цьому «Довідникові» зустрінеться щирий,
прихильний і дбайливий читач, який би став не тільки
споживачем, а й збирачем, дослідником, помічником.
Травень 1967 р.
Іван Варченко