Залишається дискусійним серед лінгвістів питання про принципи репрезентації 
структурної схеми простого речення. Аналіз структурної організації речення 
дозволив вченим виявити компоненти речення. У синтаксисі такий мінімум речення 
одержав різні назви: "модель речення" (Н. В. Алісова; Г. 0. Золотова; 
0. І. Москальська); "формула структури речення" (Т. П. Ломтєв); "основа речення" 
(В. П. Малащенко); "структурна схема речення" (В. А. Бєлошапкова; 
1. Р. Вихованець, А. П. Загнітко, Л. П. Іванова, І. П. Распогюв; Н. Ю. Шведова). 
У лінгвістиці прийнято виділяти два рівні опису речення: рівень системи мови й 
рівень мовлення, який являє собою реалізацію системи мови. Абстрактним зразком, 
за яким формується будь-яке конкретне речення, є структурна схема простого 
речення, що дозволяє визнати її явищем системи мови. 
В основному існує два погляди на структурну схему (формулу, модель) речення. 
Сутність їх зводиться до того, що структурні схеми розглядаються або як відірваний 
формальний граматичний зразок, який організовує основу речення, або як 
граматичний зразок, який потенційно репрезентує речення як реальну мовленнєву 
одиницю. Ці два напрямки можна протиставити як опис мінімальних і розширених 
структурних схем. 
364 
Тема II. Синтаксис простого речення 
У Граматиці сучасної російської літературної мови [Грамматика 1970] та ін. 
здійснюється спроба репрезентації структурної схеми речення з формально-
граматичного боку й основними компонентами структурної схеми речення 
визнаються члени речення. Під структурною схемою простого речення 
розглядається синтаксичний зразок, що має свою формальну організацію, своє мовне 
значення, за яким може бути побудоване окреме, непоширене (елементарне) речення, 
а всі його поширювачі, включаючи й облігаторні, виносяться за межі схеми 
мінімальної структури. Привабливість такого підходу полягає у тому, що він 
дозволяє необмежену кількість конкретних висловлень звести до відносно закритого 
списку моделей. 
У руслі формального підходу до речення як конститутивні елементи виділяються 
словоформи, основною функцією яких є організація предикативної основи речення. Між 
головними членами двокомпонентної схеми наявний зв'язок координації "І тільки ми 
вибігли на шосе відбирати зброю і трофеї, як почули гуркіт нових машин, що 
наді'жджали з того самого напрямку" (М. Скорупський-Макс); співположення "Вони 
були в сторожах і тепер за сторожа" (М. Куліш) чи тяжіння "Тільки стара Наумиха 
стояла невесела ... Чогось їй було сумно, чогось їй було журно" (М. Коцюбинський), на 
основі чого виділяються схеми з координованими і некоординованими членами речення. 
Критерієм структурної обов'язковості/факультативності є граматична цілісність 
предикативної побудови. Відмінність обов'язкового компонента від облігаторного 
полягає в тому, що перший не може бути виключений із схеми без того, щоб сама ця 
конструкція не розпалася як граматична структура. 
Основне протиріччя цього підходу полягає в тому, що поза увагою залишається 
семантика речення і не завжди при цьому підході забезпечується номінація події. 
Прихильники другого підходу звертають увагу не тільки на формальну 
організацію речення як предикативної одиниці, але і на його смислову завершеність. 
Проте у межах цього підходу теж можна виділити кілька напрямів щодо 
інтерпретації структурної схеми речення. 
Г. О. Золотова [Золотова 1982] скептично ставиться до морфологічної символіки 
опису структурної схеми речення, також не обмежує ці схеми рамками 
предикативних членів речення і загалом підходить до опису структурної схеми 
речення як до її функціональної моделі, тобто в основу покладена інформаційна 
викінченість структури. 
У працях Г. П. Ломтєва [Ломтєв 1958] характерне прагнення розмежувати 
структурно-семантичні різновиди речення, враховуючи валентні властивості 
предиката, оскільки структура речення відбиває структуру предиката. 
Вирішення питання про характер відношень між елементами структурної схеми 
закономірно підводить до проблеми структурної необхідності члена моделі, що 
вирішується по різному у рамках різних напрямків. Наприклад, у руслі 
"предикативного" підходу обов'язковість члена моделі розглядається в тісному 
зв'язку з поняттям граматичної достатності побудови. З позиції цього підходу 
компонент у формі непрямого відмінка "Синові виповнився рік" розглядається як 
детермінант, оскільки ступінь залежності від дієслова доходить майже до нуля. 
Проте в структурах типу "Директорові не треба розмов" вони кваліфікуються як 
обов'язкові. 
У межах "інформаційного" підходу робляться спроби пов'язати структурно 
обов'язкові члени моделі з її семантичною обов'язковістю (В. В. Бабайцева), з 
потенційною синтаксичною валентністю того чи іншого члена валентності, що вимагає 
для реалізації валентності обов'язкової присутності певної форми слова 
3(.5 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
(О. А. Іванчикова). В інших концепціях структурна необхідність постійних компонентів 
моделі визначається комунікативними потребами (Т. П. Ломтєв) або розглядається з 
врахуванням обов'язковості словоформ при підпорядковуючому їх дієслові 
(І. П. Распопов). 
Чеські лінгвісти П. Адамец і Я. Свєтлик вважають, що у формулу речення 
входять всі поширюючі члени, які відносяться безпосередньо до особової форми 
дієслова [Адамец 1966, с. 5-7]. 
Визнання необхідності введення у мінімальну структуру інформативно 
облігаторних поширювачів знайшло відображення також у дослідженнях 
В. Г. Адмоні, Ю. Д. Апресяна, Р. Зимеки, М. Кубика, П. А. Леканта, Т. П. Ломтєва, 
Г. Г. Почепцова, О. О. Холодовича та ін. 
Під реалізацією структурної схеми речення мається на увазі перехід від 
структурної схеми умовного зразка до речення - одиниці мовлення. Цей перехід 
пов'язаний з конкретизацією модально-темпорального плану і лексичним 
наповненням позиції у структурній схемі. Речення як одиниця мовлення невід'ємне 
від мовленнєвої ситуації чи контексту (але з певною метою воно може розглядатися у 
відносній незалежності від конситуації). 
Так, якщо розглядати структурну схему простого речення як мінімальну 
побудову предикативної одиниці (див. роботи Н. Ю. Шведової), то всі одержані нами 
речення будуть наділені граматичним значенням предикативності, але інформативна 
достатність речення може залишатися проблематичною. Саме це послужило 
причиною, що більшість вчених є прихильниками того погляду, згідно з яким 
структурну схему розглядають не тільки як мінімальну предикативну одиницю з 
формального боку, але як семантичну структуру речення, яка враховує одночасно й 
власне граматичну й номінативну його достатність. 
Два підходи до оцінки мінімуму речення послужили причиною появи двох типів 
структурних схем: мінімальної структурної схеми, яка включає тільки предикативний 
мінімум, і розширеної структурної схеми, яка орієнтована на номінативний мінімум 
речення. Через те, що між мінімальною та розширеною структурною схемами 
існують включення, тому що основою речення є предикативний мінімум, то 
розширена структурна схема являє собою мінімальну структурну схему плюс 
компоненти, які важливі для семантичної структури речення. 
Використання двох підходів до виділення структурних схем, звичайно, повинно 
бути не одночасним, а послідовним. Спочатку на основі першого підходу, тобто при 
опорі на розуміння речення як синтаксичної одиниці, граматичним значенням якої є 
предикативність, і, відповідно, мінімуму речення як його предикативної основи, 
з'ясовуються види предикативного мінімуму речення, які можуть бути названі 
мінімальними структурними схемами; потім, на основі другого підходу, тобто при опорі 
на розуміння речення як номінативної одиниці і, відповідно, мінімуму речення як "межі 
семантичної автономності речення, здатності до виконання номінативної функції", 
виявляються види реалізації предикативних мінімумів речення у номінативних 
мінімумах, які можна назвати розширеними структурними схемами [Балли 1955, с. 116-
117]. 
З одного боку, номінативна неповнота речення пояснюється необхідністю 
введення поширювачів, які пов'язані з компонентами схеми сильним підрядним 
зв'язком, без таких поширювачів недостатньо інформативні самі лексичні одиниці, 
які заповнюють позиції у схемі (В. Г. Адмоні, М. Кубик, Є. К. Крижкова, 
О. О. Холодович та ін.), пор.: Ширше груди! Повніше серця (О. Ольжич). 
366 
Тема II. Синтаксис простого речення 
З іншого боку, інформативна неповнота речення може бути пов' язана з його 
неоднозначністю, з невираженням семантики тієї структурної схеми, за якою це 
речення побудоване: Косити. 
Під обов'язковим (сильним) поширювачем слід розуміти такий поширювач, 
який передбачає сукупність категоріальних властивостей цього слова і регулярно 
супроводжує при "неабсолютивнім" його вживанні. Регулярна поява сильного 
прислівного поширювача завжди пов'язана з деякою інформаційною недостатністю 
головного слова у цьому значенні. Якщо заміна синтаксичної позиції головного слова 
призводить до неможливості вживання при ньому цього поширювача, це свідчить 
про те, що облігаторність поширювача зумовлена не тільки категоріальними 
властивостями головного слова, але і його функціонуванням у цій синтаксичній 
конструкції. 
Отже, два погляди на структурну схему простого двоскладного речення, які 
були розглянуті вище, грунтуються на різному баченні мінімуму речення, попри всі 
розбіжності, між ними нема взаємовиключення один одного. У синтаксичному 
розгляді вони можуть поєднуватися. Крім того, повний розгляд синтаксичної системи 
вимагає реалізації у ньому обидвох підходів, оскільки вони розкривають різні 
аспекти синтаксичного механізму речення. Корінні розбіжності між ними 
грунтуються на врахуванні формального упорядкування предикативної основи 
речення (перший напрямок) чи на врахуванні формальної і семантичної організації 
більш широкого комплексу компонентів, які необхідні для виконання реченням 
функції змістовного повідомлення (другий напрямок) [Белошапкова 1977, с. 115]. 
Завдання синтаксичної науки вимагає дослідження і того й іншого аспекту речення. 
Література 
1. Адамец 1966: Адамец П. Порядок слов в современном русском язьіке. -
Прага: Академия, 1966. - 96 с. 
2. Балли 1955: Балли Ш. Общая лингвистика и вопросьі французского язьїка. — 
М.: Изд-во иностр. лит., 1955. -416 с. 
3. Белошапкова 1977: Белошапкова В. А. Современньїй русский язьїк. 
Синтаксис. - М.: Вьісш. шк., 1977. - 248 с. 
4. Вихованець 1993: Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. 
-К.:Либідь, 1993. -368 с. 
5. Грамматика 1970: Грамматика современного русского литературного язьїка. 
Синтаксис / Под ред. Н. Ю. Шведовой. - М.: Наука, 1970. - Т. 2. - 710 с. 
6. Загнітко 1996: Загнітко А. П. Український синтаксис (науково-теоретичний і 
навчально-практичний комплекс). Ч. І.: Навч. посібник. - К.: ІЗМН, 1996. - 202 с; 
Ч. II. -К.:ІЗМН, 1996.-240 с. 
7. Золотова 1982: Золотова Г. А. Коммуникативньїе аспектьі русского 
синтаксиса. - М.: Наука, 1982. - 368 с. 
8. Ломтєв 1958: Ломтєв Г. П. Основи синтаксиса современного русского 
язьїка. - М.: Учпедгиз, 1958. -116 с. 
9. Распопов 1973: Распопов И. П. Очерки по теории синтаксиса. - Воронеж: 
Изд-во Воронеж, ун-та, 1973. - 220 с. 
Опубл.: Лінгвістичні студії. Збірник наукових праць. Випуск 7. - Донецьк: 
ДонНУ, 2001. - С. 57-60.

.