Є. Маланюк, на жаль, так мало знаний в Україні,— одна з небагатьох найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX ст., її безумовний класик. Парадоксальність цього твердження тимчасова, вона зумовлена довготривалим зависанням «залізного заслону», крізь який ледь проникала спотворена політичним протистоянням духовна енергія української еміграції. Знаний у її колах як поет і есеїст, Є. Маланюк усією своєю творчістю був спрямований на батьківщину, і повернення 1 розпочалося лише через два десятиліття по його фізичній смерті, яка сталася 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку. Хоча духовно поет ніколи не полишав рідної землі, він не зраджував їй під тиском соціальних чинників, уник фізичного чи морального знищення, яке не обминуло більшості українських МИТЦІВ.
В Є. Маланюкові маємо рідкісну в нашій культурі цілісну концептуальну творчу особистість, для якої література— продовження біографії, а власна біографія — чинник національної історії. Щоправда, сам поет розглядав цей ряд у зворотному порядку, вважаючи прихід у літературу представників політичної еміграції наслідком трагічної поразки боротьби за українську державність 1917— 1920 рр.: «Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих — Олег Ольжич чи Микола Чирський — «уродженими» не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності — то був, може, єдиний вихід для ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії — в першу чергу». І далі: «…брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життьової діяльності — бракувало. А надмір |
1 Подаємо ім’я Маланюка — Євген в традиційному написанні. Поет наполягав писати своє ім’я так — Евген. |
345 |
енергії владно кликав до національної творчости в сфері хоч би лише духової, нематеріяльної чи майбутньої, України»
Отже, цей біографічний злам для творчості Є. Маланю- ка, безумовно, був визначальним, тобто та біографія, до якої поет постійно повертатиметься у власній творчості як до комплексу (неспростовних) фатальних питань, біографія, з якої у великій мірі виросла його поезія, закінчується там, де починається поезія — в таборі для інтернованих у Каліші (1921). Тому варто уважніше придивитися до її перебігу й до її витоків. Є. Маланюк народився 20 січня 1897 р. в с. Ново-Архангельську на Херсонщині, що за доби Запорозької Січі було знане як місто Архангела Михаїла і мало понад 10 тисяч мешканців. «В лінії батька були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття. Дід, замолоду ще чумак, мав виразну поставу гуцула. Покійний В. Сімович казав мені, що моє прізвище фігурує в реєстрах старшини доби Хмельниччини,— не перевіряв, але думаю, що й це могло бути. Мати була донькою чорногорця — Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих, що їх спроваджувала Катерина II для колонізації земель… Так у нашому старому, мурованому із степового каменя, домі й жилося «на дві хати» — дідову й батькову. У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму» (у свідомості діда не-українці були безсумнівними «унтерменшами»), У другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, «українського інтелігента», теж «свідомого», тобто не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою. Але за дружиною того «інтелігента» тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніального типу «дворянських гнізд» із клявесинами й дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про «южних» декабристів і байронічних лермонтівських поручників, засиланих на «погибельний Кавказ». Серед маминих посмертних (померла 1913 р.) паперів, між листів, перев’язаних рожевими стрічками, знайшов був я «список» лермонтівського «Демона»… («Уривок із життєпису») 2. Середню освіту здобув у реальній школі в Єлисаветгра- |
1 Маланюк Є. Книга спостережень. Торонто, 1962. Т. 1. С. 175—176. |
2 Маланюк Є. Книга спостережень. Торонто, 1966. Т. 2. С. 476. |
346 |
ді, де вчилися колись славетні брати Тобілевичі, а одночасно з Є. Маланюком — Юрій Яновський. Потім — навчання в Петербурзькому політехнічному інституті, з початком першої світової війни — мобілізація до війська, Київська військова школа, після закінчення якої він отримує офіцерське звання і стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. У листопаді 1917 р. молодий офіцер переходить у розпорядження штабу 1-ої Туркестанської стрілецької дивізії, начальником якого був полковник Мєшков- ський, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативного відділу Генерального штабу. З полковником Є. Мєшковським, як і з його заступником, військовим старшиною В. Тютюнником, Є. Ма- ланюка пов’язали роки боротьби за українську державність. Про цих визначних військових діячів поет не раз писатиме у своїх есе (зокрема в таких, як «Євген Мєшковсь- кий», «Пам’яті Василя Тютюнника», «Василь Тютюнник», «Тютюнник і Сінклер»),
Перебуваючи на службі в оперативному відділі під орудою Є. Мєшковського, а згодом у штабі діючої армії, Є. Ма- ланюк був безпосереднім учасником трагічних спроб реставрування національної державності. Саме тоді перед майбутнім поетом постали «історико-психологічні» комплекси української нації як проблеми, на вирішення яких була сн ямована вся подальша його творча енергія. Вперше вони увиразнилися вже у таборах для інтернованих, коли битву було програно, а історичний шанс знову прогаяно. «Польські табори інтернованих вояків нашої Армії. Роки 1921—1922—1923. Об’єктивно — життя тих решток Визвольної Війни було, певно, страшне, хоч ми, тодішні таборяни, залишаючись інерційно в дуже поріділих рядах своїх бойових побратимів, в рамках своїх, овіяних легендою дивізій, полків, куренів І сотень,’—того об’єктивного жаху не відчували, або відчували його лише моментами. Ми бо були зайняті зовсім іншими проблемами. Ми старалися знайти відповіді на зовсім інші питання. Ми розв’язували загадки, ряд загадок, що їх поставила перед нами сама історія. Розв’язували незалежно від наших службових рангів і бувших становищ в Армії. Розв’язував ті проблеми рядовий козак, двадцятилітній хорунжий, трохи старший сотник чи сивіючий полковник або й лисіючий генерал. Проблеми й загадки були ті самі, мінялися лише форми й засоби при їх розв’язуванні» ’. |
1 Там само. С. 372. |
347 |
Образно кажучи, ці «табори» розв’язування національних гордієвих вузлів екстраполювали на всю подальшу біографію Є. Маланюка, ніби зупинили її, замінили її творчістю. Хоча далі була Чехо-Словаччина, навчання в По- дєбрадській академії, диплом інженера, праця за фахом у Польщі; Варшава, «похмура доба німецької окупації» ‘, короткочасне перебування в Празі, потім — Мюнхен і в червні 1949 р.— від’їзд до США. Були й книжки — уже як віхи поетичної біографії: «Озимина. Альманах трьох» (Ка- ліш, 1923); «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925); «Гербарій» (Гамбург, 1926); «Земля й залізо» (Париж, 1930); «Земна мадонна» (Львів, 1934); «Перстень Полікрата» (Львів, 1939); «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943); «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью- Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953). По смерті виходить книжка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972). Есеїстику, що публікувалася в різних емігрантських українських виданнях, часто у «Віснику», який редагував Д. Донцов, і виходила окремими збірками, зібрано в двох томах «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2). У світоглядному плані поезія і проза — есеїстика Є. Маланюка становлять одне ціле, взаємодоповнюють одне одного, розвивають ті самі ідеї, відображаючи та висловлюючи їх у різних жанрах. Найголовнішою, стержневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є. Маланюка, була його вірою і головною настановою. Державність з політичної категорії переходила у світоглядну, творила систему відношень поета до світу, перетворювалася на своєрідний моральний імператив. Усе, що сприяє державності,— беззастережно добре; усе, що протистоїть їй,— вороже. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починався його циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша з «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Є. Маланюка.
Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), й доробок, написаний після другої світової війни. У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничіший «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися |
1 Маланюк Є. Серпень. Нью-Йорк, 1964. С. 69. |
348 |
й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах
і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумисне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Є. Маланюка. На вершині ієрархії— Бог, вища справедливість, вищий судія; поет — ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної батьківщини, натхненник її нової державної історії; слово поета — трансформація Божого слова; слово заклику, слово любові і слово прокляття — чинне, державотворче: Шматками розпадається морок, І ти, — нащадче мій, збагнеш, Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж. Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зір нагледів мет, Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет. С«Напис на книзі віршів») Проблема, винесена в заголовок збірки «Стилет і стилос»,— найпродуктивніша для першого періоду,— була вирішена на користь стилосу. Вибір, як зазначалося вище, диктували обставини, та Є. Маланюк усе робив для того, щоб його стилос нагадував стилет. Для Є. Маланюка поетичне слово функціональне в найвищому розумінні, бо зв’язане з формотворчим духом нації, тому воно підпорядковане чітким завданням пробудження нації, підготовки її до майбутніх вирішальних випробувань, тобто воно виразно заангажоване, тенденційне. Завдання української поезії на еміграції поет сформулював у програмовій, як на той час, статті «Група «Танк». Ось кілька основних її положень: «Мистецтво українське стає органічною частиною духовної чинності Нації — це є незаперечним фактом… Міцно зорганізована на еміграції група національних мистців буде радіотелеграфною станцією, що постійно висилатиме на Батьківщину нашу національну енергію… Тільки озброєні ідеологією, в якій емоція є організована інтелектом, ми побачимо дальшу мету і просту путь до неї… Хто ж як не поети й малярі, музики й журналісти мають бути духовним штабом національного руху! Українець-мистець не може, не сміє не бути воїном! Занадто рішучий період історії нашої творимо ми, щоб |
349 |
бавитися в «самоотвержену» мімікрію і «аполітичне» естетство.
Події не ждуть. Мусимо їх не лишень зустрінути підготовленими, а й прискорювати їх ритм» 1. Така творча програма була логічною для покоління, яке усвідомлювало свою покликаність поезією як єдино можливий в умовах еміграції національний чин — улюблене слово Є. Маланюка. Чи й справді такий чин був єдино можливий—питання проблематичне. Так само, як питання «абсолютності» еміграції, адже Західна Україна входила до складу тієї самої держави, де Є. Маланюк жив у період між двома світовими війнами,— Польщі. У кожному разі погляд його — звернений на «підсовєтську» Україну, усвідомлення себе поетом витіснило пошукування конкретних політичних шляхів наближення нових боїв за українську державність, власне, поезія стала цим шляхом, тобто позицією, що ризикувала привести до «творчих катастроф», як сам про це писав поет. Україні бракувало українців — ось найважливіший історичний урок. «Малоросів» і «хах- лів» вистачало. Поезія, як це засвідчила «вулканічна» з’я- ва Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до грядущих випробувань. Отже, поетичний бій за державну Україну було розпочато. Інакше це ще можна назвати процесом міфотворення (як слушно зауважив Л. Череватенко в статті «Епоха йде молитви і вогню…»2). Поезія Є. Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Найперше вона відтворювала обшири «Степової Еллади», віддаленої од поета у просторі, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, викликаючи з товщі часу «варязький первень» княжої доби (він був прихильником норманської теорії утворення Київської Русі), звертаючись до образів І. Мазепи і П. Орлика як носіїв державницької ідеї в часи гетьманства і шведського короля Карла XII як союзника України у війні з Росією та й до багатьох постатей світової історії (від Перикла до Муссоліні), які, на думку поета, були носіями державницької ідеї — і, таким чином, «проектувала» майбутнє України: Стомившись бути полем бою, полем, Що байдуже приймає щедру кров, Коритися сей нарід був здоров, Молив віки, як ми тепер ось молим. А він все пухне, той всесвітній Голем — |
1 Статті про танк. Варшава. С. 6—7. |
2 Див.: Дніпро. 1990. № 3. С, 86. |
350 |
Мертвеччино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро Й хрестом своїм ми ідола розколем. Сховавши зір і світла біжучи, Щезатиме слизьке, гниле, подвійне У димну тьму, що хаосом кричить. Майбутнє ж знов різбитимуть мечі При смолоскипах, що запалять війни В сей чорний час. Отеє тепер. Вночі. (*Стомившись бути полем бою, полем…») Історизм поезії Є. Маланюка тісно пов’язаний з її ге- ографізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї малої батьківщини до великої. Географія України явлена у ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана у географію, «виліплена» нею. Звідси ж — наскрізна тема історично-географічного прокляття степом України, яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й без- державницькому типові людини, витвореному нею. «Звернімося до мапи Батьківщини. Ми бачимо в ній три виразні смуги: ліс — на півночі, лісо-степ приблизно на широті Київщини і степ, одне з дуже типових явищ нашої географії, що тягнеться до нашого моря, яке становить природно-географічну підставу нашої Батьківщини. Лісова смуга нашої Батьківщини найбільш заховала тяглість культурно-історичного життя (напр., Чернігівщина) тому, що для кочовика-номада з його отарами й «кібіт- ками» ліс становив значну перешкоду. Меншою перешкодою для кочовика була смуга лісо-степова, і тому історик і археолог натрапляє в цій смузі на певні зміни в культурнім її обличчі, перерви в тяглості культурного процесу. Врешті, йде смуга, що відогравала таку величезну роль в найбурхливіших і найтрагічніших добах нашої історії, смуга, що її, наприклад, Вячеслав Липинський уважав (в її націо-психічних наслідках) найбільшим прокляттям нашої землі, аж до недавньої «махнівщини» включно («дух степу»). Степова смуга становила відвічний «коридор», відвічний географічний «протяг» в нашім історичнім «помешканні». Через той «коридор» проходили періодичні хвилі кочових навал, що їх Азія викидала із своїх нетрів. Коридор цей — понад то — відтинав нашу Батьківщину від її природної підстави — моря. Всі ці три геокультурні смуги нашої Батьківщини перетинає один з найстарших на землі водних шляхів — Дніпро» («Нариси з історії нашої культури») ’. |
1 Маланюк Є. Книга спостережень. Т. 2. С. 68. |
351 |
Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом,
адже вона — звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори: Роковане повторення історій — Сей смертний сон, сей ренесанс лихий. Знов суходіл задушує в покорі, І згубний вітер зрізує верхи. А десь дзвенять блакиттю береги, Зростаючи в живучому просторі Припливом хвиль, барвистістю факторій, І груди моря грають від снаги. О сей короткий, сей кривавий рай, А потім знов голодний крик: карай! Карай і край! Суворий формотворче, Кажи горбами стати сій землі,— Вода й вогонь хай дику плоть покорчить, Щоб степ узрів блакить і кораблі. («Роковане повторення історій…») Географічна «пластична» Україна, «Скитська Еллада», пронизана жіночим началом, персоніфікується в поезії Є. Маланюка в ряді жіночих взаємопротиставлених обра- зів-символів: Земна Мадонна й Антимарія, кохана й розпусниця, свята й відьма. Почуття любові змінюється почуттям ненависті, слова слави — словами прокляття, «Ода до прийдешнього» — «Візією» апокаліпсису. Психологічний ключ до таких емоційних коливань — не лише у відчуванні історичного феномена України чи в історичному відтинкові біографії Є. Маланюка,— він у ранній смерті матері поета, відтвореній у вірші «Липень» («Перстень Полікрата»), Контраст природного й людського породжує бунт ліричного героя проти байдужості природи, зумовлює подальшу двоїстість персоніфікації і емоційне джерело страшного прокляття, адресованого рідній землі. Ліричний суб’єкт в поетичній ієрархії Є. Маланюка ніби перебирає на себе функції Бога, він часом занадто впевнений у своїй богообраності, а тому (застосуємо теологічну термінологію) непомітно для себе впадає в гріх, забувши основну з заповідей християнства — любити ближнього свого. Смерть найближчої людини розпочинає хід Танатосу поезією Є. Маланюка. Ерос і Танатос часом химерно ототожнюються — поет вірить, що вогонь війни може очистити, збудити Україну, а ні, то прирече її на загибель з її ворогами: О, коли так — навік, навік, — <| Тоді вже нічого губити Ти пісню оберни — на крик! Ти руку простягни — убити! |
352 |
Чуже лахміття гордо скинь І встань, як степ твій, чорна й гола,
І, бенкетуючи, загинь, Під грім від вироку — «ніколи». Усім огнем твоєї тьми, Всім пеклом зради й самозгуби Ти переможця обійми, Вцілуй свою отруту в губи! («•Антимарія», третій вірш) Та реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Це той випадок, коли вогонь знищується вогнем. Лише кілька віршів написано в час війни, і хоч як не суперечить войовничості попередньої поезії Є. Маланю- ка, вони сповнені смирення, пройняті контрастністю особис- тісного та історичного начал — «Твоє життя, поглянь,— як атом. Вичерпуй воду. Затикай Пробоїни. Будь мужем, татом. Керуй, молись, не нарікай…» (вірш «Доба», датований 15 січня 1943 р.). Все частіше поет порівнює свого ліричного суб’єкта з образом Одіссея, який повертається на батьківщину, для якого суттєва вже не війна, а дорога повернення. Хоча це не свідчить про якийсь відчутний злам в шкалі етичних цінностей поета, скоріше — це зміщення акцентів у мотивах, що постійно були присутні в його поезії; це переоцінка вже вироблених вартостей, адже друга книга поета «Гербарій» містила вже вірші переважно з інтимної, «світської», сфери, однак до першої підсумкової збірки вибраного «Поезії» (Львів-Краків, 1943) ці твори не ввійшли. Поет стає уважнішим до пластики довколишнього світу, та Україна нагадує про себе навіть і чужими ландшафтами (цикл «В горах», збірка «Остання весна»). Тому й не дивно, що мотив нагадування є композиційним чинником, оскільки у кожній поетичній книжці Є. Маланюка другого періоду з’являються вірші, написані в 20—30-х рр.,— ті, що вже друкувалися в попередніх книжках і актуалізувалися з часом; і ті, які раніше не потрапили до збірок. Прийом нагадування — спосіб контактування з минулим і його оцінки контекстом сучасного. Ліризація поезії другого періоду обумовлює зміни в ієрархічній структурі — ліричний суб’єкт стає заземленішим, втрачає риси богообраності і навіть ставить під сумнів свій зв’язок з Богом (вірш «В цім небі Бога немає», збірка «Остання весна»), переймається почуттям смирення й провини («1 не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишились пелюстки…» — вірш «Серпень»), і це, з позицій християнства, миліше Богові, ніж колишня ієрархічна вознесеність поета над юрбою. Цю зміну не слід потрактовувати як відмову Є. Маланюка од |
12 юі |
363 |
державницької ідеї,— лише як переоцінку засобів її осягнення, перевтілення суворого пророка та «імператора строф» в особу—теж царського роду, але до часу невпізнанну і загублену серед чужинного люду — Одіссея, котрий затято відшукує дорогу до свого дому і родини. Прокляття, що вряди годи проривається з його вуст, стосується вже не степової Еллади, а літератури, яка не виправдала його сподівань:
Будь проклята, літературо, Що виссала із серця кров! Це — через тебе — не буйтуром, Не блискавицею — мертвим муром Закам’янів і спить Дніпро. Будь проклята, співуча мово Сльозавих і слизьких пісень, Бо кожен чин пожерло слово, Бо зміст заїла передмова І в ніч лягає кожен день. («■Будь проклята, літературо…») З’ява образу Гомерового блукальця не випадкова у творчості представника (та ще й на еміграції) народу, котрий перебуває на шляху до осягнення своєї державності. Дивовижно, але Є. Малаиюк не розумів «Улісса» Джойса, цього ірландського вигнанця, взагалі не сприймав європейського й американського модернізму, трактував його як згубний вплив «достоєвщини», яку виводив з фатальної для російської літератури та й взагалі для Росії постаті М. Гоголя, цієї страшної помсти українського духу російській імперії. Цим неприйняттям модерну, як і відвертою тенденційністю, Є. Маланюк і справді близький до представника горезвісного «соціалістичного реалізму», про що писав Л. Че- реватенко у вже згадуваній статті. Але не враження поверхове. Позиція поета має набагато глибші корені й ускладнена тим, що дослідники його творчості визначають як співвідношення бароко й класицизму в його поезії ‘.Та й навіть зовнішнє зіставлення потверджує той факт, що позиція Є. Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У полі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від П. Тичини до Л. Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об’ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне. Хоча Є. Маланюк належав до тих митців, які не визнавали чистого мистецтва, не |
* Див.: Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор. 1990. № 1. С. 135. |
354 |
любив гри в літературу, був соціально заангажованим, що, однак, не завадило йому підтримати нову, модерну генерацію поетів української еміграції, які назвали себе Нью- Йоркською групою. |