Ім’я М. Терещенка сучасне покоління читачів пов’язує з блискучими перекладами з Еміля Верхарна: «Вечори, розіп’яті на обрії в огнях, в болотах відбили тугу і благання…» У 1966 р. вийшло «Вибране» відомого бельгійського поета з передмовою перекладача. А ще невдовзі перед цим був завершений «гідний пошани труд» (М. Рильський) —двотомна антологія французької поезії, в якій представлено 250 поетів з біобібліографічними даними й стислими характеристиками. Саме ці два явища в українському літературному житті певною мірою відвернули увагу від М. Терещенка — самобутнього й оригінального поета. Сучасникам, зокрема молодим, мало що в «цій м’якій, тихій, делікатній… з печаттю інтелігентності в усьому» (І. Дзюба) людині нагадувало її буремну молодість і неабияку творчу й літературно- будівничу активність зачинателя нової літератури. Разом з тим протягом 20-х рр. його ім’я було в центрі уваги кри |
зе» |
тиків, а вірші й переклади постійно з’являлися у різних тогочасних часописах.
Народився М. Терещенко 13 вересня 1898 р. в с. Щербинці на Полтавщині (тепер Золотоніського району Черкаської області). Навчався у Золотоніській гімназії, згодом у Київському політехнічному інституті. Вірші почав писати ще в гімназії, вперше опублікував їх у 1918 р. в «Літератур- но-науковому віснику». А ще через рік почали його поезії друкуватися в «Мистецтві», в «Музагеті». «Червоному вінку». Це були емоційно-проникливі, повні людяного змісту вірші з вправною технікою. Але в цілому вони не були позитивно сприйняті пролетарською критикою, оскільки в них переважали настрої безмежності й мрійності, а теми борні за волю, співчуття до гноблених розкривалися не з допомогою крицево-рішучих ритмів, а в сполуці з меланхолійними інтонаціями й традиційними ямбами. Поет передавав природні людські настрої — печалі й ніжності («Печаль і ніжність— о, як розняти в душі поета печаль і ніжність»), а це сприймалося як занепадництво. «Не на часі» вважалось захоплення поета народнопісенною творчістю, яке простежувалося у ранніх віршах «Ой летять над синіми борами круки…», «Що в долині білі вівці, а на кручі гай…», «Чи тополя гнеться, а чи воля серед поля…» та ін. Вже публікація поезій М. Терещенка в «Музагеті» — органі символістів — давала привід шукати витоки його творчості в символізмі. Цим і пояснюється те, що поет не включив їх до своєї першої збірки «Лабораторія» (1924). За час від перших публікацій до появи «Лабораторії» в світогляді поета відбулась еволюція, зумовлена художньо- літературними пошуками тієї доби. Не відсторонюючи себе од подій в країні й літературі, від пролетарського мистецтва, М. Терещенко сходиться з групою М. Семенка, бере участь у літературних об’єднаннях «Аспанфут» і «Комун- культ». Друкується у виданому В. Поліщуком альманасі «Гроно» Після розколу «Комункульту» входить до «Жовтня». І хоча більшість критиків згодом була одностайна, що з футуризмом М. Терещенко був пов’язаний лише організаційно, однак перехід до іншої «естетичної системи» позначився на світогляді поета, образному ладі його творів та, власне, й на самій структурі вірша. У збірці «Лабораторія» помітимо виразне звернення до сучасності. Схвально зустрінута пролетарською критикою, збірка загалом відповідала вимогам доби; основні її мотиви — сучасне місто, індустріалізація, уславлення людського духу, утвердження віри в людину й працю. Головний герой поезій М. Терещенка — кочегар, робітник. Лексика онов- |
370 |
лена відповідною виробничою термінологією: «риметрс», «брикс», «казан», «труби», «розтруби», «заводи» і «завкоми». Традиційний вірш поступається місцем верлібру, музиці парових котлів». Тут вміщено віршоване оповідання Цень-Цань», твори про Леніна («Помер?», «Ленінські заповіти») .
Але є в книжці й вірші, зокрема в розділі «Земна книга», в яких відлунюють картини страшного голоду, неврожаю і червоного терору, вони пройняті безмірним співчуттям до людини: А хліб не родить — поле під боями И позамерзали води. Голод. Холод.’ І суд над куркулями, червоний терор — в зуби, в пику, в серце. (€Зуб за зуб») Далеко не всі з українських поетів 20-х років так відверто й реалістично писали про муки відірваної внаслідок революційного катаклізму від землі й трансплантованої в чуже середовище сільської людини, як це зробив М. Терещенко у вірші «Місто». Всупереч загальній поетичній тенденції оспівувати пролетаря й пролетарську масу, монолітний колектив у тріумфальному поході, його поезія «Товар» сповнена «жорстокими думками» про долю людей з обрубаним корінням і розтоптаною гідністю: Товарний вагон, а в ньому пасажири незграбно мостяться, немов худоба, й на їх обличчях, заспаних і сірих — нужда, знесилення, хвороба… Товарний вагон Але й у ньому люди, а не бездушний проданий товар… Коли ж, коли ж на їх обличчях буде горіть огонь замість звичайних харь? («Товар») Не типовим серед численних пеанів індустріалізації сприймалося поетове вболівання за природу у вірші дещо пантеїстичного характеру «Дніпро»: «Дніпро: над ним аероплан, а по мосту автомобіль, І боляче йому од ран, од радіохвиль… і скоро, скоро всю воду викачають для машин, у казани, в резервуари… Дніпро: засмучений такий, заславсь димами, наче тінню». У 1922 р. вийшла в перекладі М. Терещенка збірка поезій Е. Верхарна. «Мало хто з європейських поетів був такий співзвучний творчим шуканням молодої радянської поезії, як видатний бельгійський поет Еміль Верхарн,— згадував |
371 |
опісля М. Терещенко 1. Відтоді, за його визнанням, він постійно знайомить українського читача з окремими здобут- ками французької поезії — Війоном, Беранже, Гюго, Потье, друкуючи переклади в періодичних виданнях.
Поетична збірка «Чорнозем» (1925) переважною біль- шістю творів присвячена селу. За це промовляли самі назви віршів «Тов. Врожай», «Радянський чорнозем», «Селянине (Посівкомпанія)» — отже, звучали заклики до колективізації. Природно властиві його поезії риси спокійної спостережливості, виваженості, влучної метафоричності М. Терещенко приховував тепер за пролеткультівськими гаслами, в його мові штучно плутались предметно точні яскраві метафори з холодною риторикою: — не розпорошуй сили, незаможник, об’єднуйся в колектив»; і тут же: «над яром ранок креше іскри, мантачать коси на горбах, а роси свій останній жбанок порозливали у полях». М. Зеров слушно назвав вірші збірки «газетними фейлетонами» й радив авторові «Чорнозему» повернутись до перекладів з французької. У 1927 р. М. Терещенко вступає до ВУСППу, тим же роком виходить і одна з кращих книжок поета цього періоду— «Мета й межа», в якій «виразніше, ніж раніше, прориваються патетика поетично-філософської думки», «мотиви гуманістичної тривоги», «невідповідність між ідеалами революції та соціальної дійсності», де автор «повертається до символіко-філософського трактування природи»2. Однак вихід цієї збірки ще не засвідчив відхід поета від надмірної соціологізації. Вплив пролеткультівської «літературної політики» позначається особливо на наступних збірках «Країна роботи» (1928) та «Риштування» (1930); до останньої передмову написав І. Кулик, в якій він називає поета «свідомим прихильником утилітаризму», тим, хто «твердо взяв настановлення на обслуговування пролетарського читача»*. «Риштування» славлять громохкий індустріальний світ, героїчне неодмінно пов’язується з жертовністю, трагічною загибеллю героя. У ці роки М. Терещенко творчу й перекладацьку діяльність активно поєднує з літературно-громадською, він — один із редакторів журналу «Життя і революція», а в 1932 р. входить до складу оргкомітету новоутвореної Спілки радянських письменників. З часом поезія М. Терещенка позбудеться пролетарсько- футуристичних тенденцій, що в суті своїй були спрямовані |
1 Терещенко М. Трибун і майстер Ц Верхарн Е. Вибране. К-, 1968. С. 5. |
2 Дзюба /. Трудівник слова //Терещенко М. Твори. К-, 1988. С. 22. * Кулик /. Передмова // Терещенко М. Риштування, X., 1930. С, 4. |
372 |
на руйнацію національного й традиційного в мистецтві, набуде інших естетичних якостей, які природно розкриються в ліриці воєнних років. Протягом війни вийшло п’ять його поетичних збірок — «Вінок слави» (1942), «Дівчина з України» (1942), «Верба рясна» (1943), «Ташкентський зошит» (1944), «Зорі» (1944). З щирою патетикою звучать в них уболівання за долю народу, мотиви нескореності й незламності духу, віри в перемогу. Поезія М. Терещенка воєнного періоду відзначається людяністю й реалістичністю. Переживаючи війну як вселенське лихо, він водночас уміє виокремити людську долю, особистісну трагедію війни. Це — доля матері, на очах якої вбито хлопчика («Хлопчик з м’ячиком»), дівчинки, яка ховає ляльку і гине сама («Дівчинка з лялькою»). Найповніший вияв знаходить у ліриці доби лихоліть і національно-патріотичне самопочування поета, яке трансформується в мотиви скорботної туги за Україною, окупованою фашистами. Подальший свій розвиток знайде тема культурного єднання. Зокрема, заслуговують на увагу його літературні портрети узбецьких поетів, об’єднані в цикл «Слово і слава». Жанр поетичного портрета М. Терещенко розвиває і в повоєнний період.
З неменшою напругою й активністю працює і в 50-60-ті роки. Виходить чимало його поетичних збірок, серед яких і ті, що укладені з доскіпливо дібраних поезій різних років. Готуються до видання його твори в перекладі на російську, водночас він плідно працює над інтерпретацією українського твору російських поетів. Подальший розвиток у ліриці М. Терещенка останнього десятиліття знаходить тема спорідненості літератур на засадах загальнолюдських цінностей. Окреме місце посідають поетичні портрети-роздуми над постатями вчених, митців — Т. Шевченка, П. Грабовського, Сірано де Бержерака, О. Довженка, М. Ломоносова, М. Кибальчича. Частіше звертається до джерел книжної культури, художньо-філософського осмислення здобутків людства. Радісним пафосом природно перейняті поезії М. Терещенка про перші кроки в освоєнні людиною космосу. Поезія його стає більш поміркованою, споглядально-виваженою. Найкращі свої поезії («Велике у малім», «Осінній роздум», «Осіннє джерело», «Акварель», «Неспокій» та ін.) він пише саме в 60-ті роки. Це ліричні медитації, зміст яких — усвідомлення людського буття передусім у його не колективістському, а індивідуальних проявах, осягнення са- моцінності людської особистості. Невід’ємною часткою цього буття виступає і природа. Осінні барви, осінні пейзажі, що навівають елегійний смуток, повертають пам’ять зрілого |
373 |
поета в літа молодості: «хтось розсипав листя серед гаю, що багрянцем оповитий весь. Я в задумі, Я не пам’ятаю, як літа свої розвіяв десь». Написані вони у традиційній формі із завжди властивою поетові високою музикою вірша, рафінованою культурою образу. Цими останніми поезіями, із оксамитовою зажурою над плином життя, зрілістю, М. Те- рещенко близький М. Рильському пори його «третього цвітіння».
І все ж не буде помилкою сказати, що над усіма здобутками поета в оригінальній поезії переважає історико-куль- турна значущість його творчої діяльності. Незадовго до смерті він уклав «Літературний щоденник» — своєрідне енциклопедично-довідкове видання про письменників, перекладачів, фольклористів, бібліографів із характеристиками й датами основних біо-бібліографічних фактів. На окрему увагу заслуговує й літературознавча розвідка «Трибун і майстер» про Еміля Верхарна (передмова до вибраних творів). Він був першим лауреатом премії імені М. Т. Рильського за послідовно здійнювану протягом життя перекладацьку працю, вершиною якої стали «Сузір’я французької поезії» та «Вибране» Е. Верхарна. Помер М. І. Терещенко 1966 р., похований у Києві. |