Д. Фальківський (справжнє прізвище — Левчук) народився 3 листопада 1898 р. у с. Великі Липеси (тепер Брестська область) в бідній селянській родині. 1920 р. добровільно вступив до лав Червоної Армії, згодом кілька років служив в органах Надзвичайної комісії Білорусії, про що не любив згадувати, а якщо вже заходилося про це, то розповідав більш ніж стримано. Проте чимало його творів так чи інакше допомагають зрозуміти цю особливість життєвого шляху поета, бо ж інших автобіографічних свідчень та матеріалів (документів, листів) не збереглося.
Перші віршовані публікації молодого автора з’явилися на сторінках київської газети «Більшовик», а невдовзі у двотижневику «Глобус» (1924. № 25) була надрукована його перша поема «Чекіст». Романтизація «червоного терору» губилася в масовому віршованому потоці, де на всі лади оспівувалася класова ненависть як єдина і незмінна цінність «історично закономірної» диктатури пролетаріату. Однак дебют Д. Фальківського було помічено. Про нього |
374 |
схвально відгукнувся Б. Коваленко, якому імпонувала «ідейно чітка» позиція поета. Не дивно, що поет потрапив спочатку до складу київської філії «Плугу», очолюваної С. Щупаком, а потім —до «Гарту», серед керівників якого перебував Б. Коваленко. Однак дуже швидко порвав з ними, заперечуючи жорстку обмеженість вульгарно тлумаченої «пролетарської літератури». Водночас він не приймав плакатно-риторичних штампів, відчутних у його віршах «Колектив», «Інтернаціонал молоді», «Комуна» та ін., лейтмотивом яких звучало однозначне: «Хто не з нами, той проти нас». Д. Фальківський почав шукати свій шлях, звернувся до епічних жанрів («Краском», «Селькор», «Іоган», «Тов. Гнат», «Чабан»). Але ці твори не задовольняли автора.
Свою стихію як поет Д. Фальківський відкрив у ліриці. Стає членом літературного угруповання «Ланка» (з 1926 р.— МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів «неокласиків» (а після утворення ВАГІЛІТЕ — і ваплітян), підтримувалась зорієнтованість письменників на високий фаховий рівень, виявлення та розвиток талантів. У доброзичливому оточенні «ланківців» — Б. Антоненка- Давидовича, Г. Косинки, В. Підмогильного, М. Івченка, Т. Осьмачки та інших — Д. Фальківський написав свої кращі поезії. Особливо, по-чоловічому міцною була його дружба з Є. Плужником, якому він присвятив вірша «Одшуміло літо… Одспівало жито». Творчі інтереси й зв’язки Д. Фальківського не обмежувались лише колом ідей і людей, «заданим» організацією «Ланки», вони — ширші. Працюючи секретарем у журналі «Кіно», він підтримував стосунки з М. Бажаном, О. Довженком, ІО. Яновським, М. Семенком, В. Поліщуком та іншими митцями — нерідко прихильниками відмінних естетичних смаків та стильових уподобань, пробував своє перо на тере- ні кінодраматургії. За своє коротке життя, що трагічно обірвалося, він встиг видати поему «Чабан» (1925) та три поетичні збірки: «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931); активно друкувався в періодиці, пробував писати прозу та публіцистику, перекладав з білоруської (Я. Пуща), російської (М. Ушакова), німецької (О. Копель) мов. За типом світовідчування Д. Фальківський — реаліст, проте його поезії не були чужі елементи романтики, і це давало підстави деяким критикам відносити його до неоромантичного крила української літератури, представленого Л. Черновим, М. Йогансеном, О. Влизьком та ін. Справді, поет час од часу вдавався до укрупненого зображення, гіперболізації певного настрою, розмивання берегів між мож |
375 |
ливим і дійсним. їак, у баладі «Одна ноґа в стременах» на тлі зимового пейзажу, з’являється вершник без голови, який поступово заповнює собою скрижанілий простір… Дарма шукати в дій, майже сюрреалістичній, картині містику. Балада сприймається як сугестивне узагальнення громадянської війни, де безліч безіменних жертв, і їхній знак — вершник без голови… Це символ протиприродних явищ, тривожних абсурдів суспільного життя:
Одна нога в стременах… Сніги. Вітри. Зима. Розрубані рамена. І голови нема. («Одна нога в стременах…») Вульгарна критика була шокована цими й іншими рядками («Сьгодні ж — леле! Мрець…»), трактуючи їх буквально, ототожнила автора з ліричним героєм, устами А. Клоччя оголосила його… «мерцем», закликала, як ослушника, повернутися до ортодоксії «пролетлітератури» ‘. А втім, поету вже було не по дорозі з київською філією «Гарту». Д. Фальківський формувався як письменник гостропроблемний, не задовольнявся самою інтерпретацією явища Відтепер у його художньому мисленні сильніше проступають і філософські мотиви. Поет порушує вічні питання, вони, як правило, мають конкретні джерела. З особливою драматичною гостротою розкривається Д. Фальківським протиборство життя і смерті, вияви якого авторові довелося спостерігати й переживати в роки громадянської війни та під час служби в ЧК. Показовий щодо цього вірш «Нас тільки сотня…», в якому поет заперечує поширену в 20-ті роки думку про те, ніби масові жертви виправдовуються благородною метою революції і що іншого шляху до світлого майбутнього немає. Вірші та поеми Д. Фальківського не вражають особливими відкриттями на терені поетики. Тут він здебільшого традиційний, але його версифікаційний арсенал мав виразно індивідуальне стильове забарвлення. В його ліриці, що відзначається мелодійністю, часто спостерігаємо замкнену композицію вірша, недомовленість (три крапки), усічені рядки, які загострюють сюжетний фінал, тощо. Слід також згадати схильність Д. Фальківського до сюжетної градації, яка завершувалася б катарсисом. Суворі, лаконічні рядки вірша «Зійшлись обоє на багнетах» — яскравий приклад того, як поетичні засоби цілком підкорені думці, коли кожне слово — ніби міцно вбитий цвях. У кривавому вихорі |
1 Днв.: Молодняк. 1927. № 4. С. 108, |
громадянської війни зненацька опиняються віч-на-віч батько і син, розведені фатальними подіями по ворожих таборах. Вони приголомшені такою зустріччю, а ще більше усвідомленням, що зараз вони мусять убити один одного. Жахлива мить, неприродні для людини боріння із почуттям кревності завершуються трагічно:
І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив), Та хтось із-заду з кулемета Обох скосив… (еЗійшлись обоє на багнетах») Такою була правда національної трагедії, тривалий час замовчувана істориками. Революція, покликавши на боротьбу за давно очікувану свободу, пробудила приспаний творчий потенціал народу, але не була позбавлена лівацьких авантюр, фанатичної жорстокості, відверто проголошуваного етичного нігілізму. Надзвичайно гостро виявлялись ці суперечності в Україні, де багато родин розтиналося по живому на непримиренні табори, як це зобразили М. Хвильовий у новелі «Я (романтика)» чи Ю. Яновський у романі «Вершники». Українська поезія 20-х років ще встигла й змогла (порівняно з наступними роками) відтворити не тільки героїку революції, а й її трагедію (П. Тичина, В. Сосюра, М. Йоган- сен, Є. Плужник та ін.). Для Д. Фальківського такий підхід став визначальним. Він осмислював бачене як безпосередній учасник класових битв і тому вважав неприпустимим бодай найменший прояв віршованого легкопису, сповитого романтичним серпанком. Поверховий пафос, ультрареволю- ційні фрази здавалися йому, слід гадати, святотатством, наругою над історичною правдою. Д. Фальківський намагався розв’язати поставлену суворою і невблаганною дійсністю проблему взаємозв’язку революційного обов’язку та етичної традиції народу, подолати їхню непримиренність. Оскільки в житті, сповненому конфронтаційних настроїв, це зробити було неможливо, залишалося одне — мистецтво. Поета огортали сумніви, він напружено шукав відповіді. Роздуми про моральні критерії революції, які на практиці часто нехтувалися, приводили його до утвердження гуманістичної позиції, що виривалося з класових рамок. Саме етичне прозріння Д. Фальківського не дозволило його ліриці розминутися з моральними загальнолюдськими ідеалами, від яких відмежовувалася революція. Свідомо обрана поетом позиція, зрозуміло, викликала |
377 |
невдоволення офіційної критики й вимагала од нього громадянської мужності. Так, Я. Савченко з підозрою констатував у збірці «На пожарищі»… приховану аргументацію «проти революції», спробу заперечити «залізну логіку історичної неминучості, а значить, і історичної доцільності великих жертв класової революційної боротьби» •. Революція неможлива без жертв, але якщо жертви сягають неймовірних масштабів, стають наслідком злочинних дій, вони дискредитують революцію. Загибель людей, насильницька смерть кожної окремої особистості сприймалися Д. Фальківським як трагедія, як непоправна втрата. Трагічне сприйняття подій, а не «біологічний переляк», обумовлювало позицію письменника. Порушуючи питання вічності і швидкоплинності життя, драми смерті, великих ідеалів і шляхів до них, поет шукав опори у визнаних людством етико-філософських категоріях і ними виміряв глибину трагічної правди:
А там, де льон мережить тіні, Чиясь розбита голова Вп’ялась очима в небо синє, Проклявши людськість і права. (V/ вперше вдарили гармати») Не часто траплялися в українській поезії тих літ твори, які б вражали таким душевним болем за людину. Сумління поета:громадянина констатувало загрозливі прикмети — брак звичайної людяності в суспільстві, особливо небезпечний в той переломний момент історії. Під час служби в лавах НК Білорусії Д. Фальківський з гіркотою спостерігав тенденції переростання класового протистояння в класову помсту, прояви бездушного функціонерства, що зароджувались у середовищі чекістів: «Рука сім раз пером чиркне, І вийде слово просте «Розстріл» («В степу коса збиває роси…»). Мужньому реалістові, Д. Фальківському були чужі котурни бадьористої патетики, в бік якої дедалі більше штовхали письменників офіційна критика, утвержуване тоталітарне суспільство. На його думку, це був би шлях лицемірства й зневажання долі свого народу. Натомість в його ліриці з’являються мінорні інтонації. Як і в поезіях В. Со- сюри чи Г. Косяченка, вони народжені тогочасною суперечливою й драматичною дійсністю, що не вичерпувалась, за свідченням М. Доленго, непівськими обставинами та «суто економічними чинниками». «Хай мінор, зате щирий мінор!»— змушений був виправдовуватися поет перед крити |
1 Савченко Я. Мертве й живе в українській поезії//Життя й революція. 1929. № 1. С. 136, 135, |
378 |
ками, які звинувачували його в «декадентстві». «Чи ж Я винен, що з віршів кар’єр не роблю й не робитиму я?» — заявляв він, відкидаючи перспективу благополучного риму- вальника політичних гасел як аморальну. Де ж тут «терпкий песимізм й безмірний одчай», що вбачалися Я. Савченку, де тут «єсенінщина, що тоді трактувалася (за М. Буха- ріним) як «гробокопательство, сльози в шинку, розгільдяй- ство, чванство і юродство?» Справа тут і не в тому, що поезія, переживши етап «космічних» мотивів 1917—1922 рр., пізніше втратила свою енергію, як про це писав В. Коваленко’, чи в тому, що наставала криза лірики,— на той час вона ще переживала, як засвідчують факти, пору свого відродження, криза надійде згодом…
Д. Фальківський стояв на принципах правди й людяності і не поступався ними, навіть передчуваючи навислу катастрофу над собою, над своїм поколінням, над революцією. Ряд його поезій перейнято тривожними, віщувальними видіннями: … і раптом долу впадеш під стальні копита, і запечеться кров’ю на вустах тавро підков, цвяхованим півколом. І вже не встать тобі, не звести руку, не ухопиться знов ^а повідки, не загнуздать коня на біг прудкий, на біг непевний на непевнім бруку. («А за стіною стогне завірюха») 13—15 грудня 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням армвійськюриста 1 рангу В. Ульріха звинуватила 28 представників української культури «в організації підготовки терористичних актів проти діячів Радянської влади». 17 грудня Д. Фальків- ського розстріляли як «терориста-білогвардійця» разом із братами Крушельницькими, О. Влизьком, Г. Косинкою та К. Буревієм… |