Той, хто бажає реформи
суспільства, має у
своєму розпорядженні
такий ефективний засіб
як реформа мови.
Р. Блакар
Класик еспанської літератури, філософ –
мораліст XVII ст. Бальтасар Грасіян зазначав:
«Розсудливий робить спершу те, що неро-
зумний у кінці, себто один діє вчасно, ін-
ший — невчасно» . У контексті нашої право-
писної проблеми все було б гаразд, якби разом
із проголошенням незалежносте та всіма її не-
від’ємними атрибутами: прапором, гербом,
національними грошима та ин. — повернуто
українцям єдиний науковий та соборний Пра-
вопис 1929 р., що тривало й ґрунтовно напра-
цьовували визначні вчені-мовознавці з усіх
теренів України.
Фундатором правопису XX століття був
Іван Огієнко A882—1972 рр.) — учений-ен-
циклопедист, позаяк сфера його ґрунтовних
наукових досліджень охоплює якнайшир-
ший спектр мовознавчих, літературознавчих,
1 Бальтасар Грасіан Кишеньковий оракул
С. 231.
К, 2001 –
„.заборонений перший
загальноукраїнський
правопис 1929 року—
це частка нашого
розстріляного відрод-
ження, оскільки
більшість його авторів
репресовано і знищено
комуністичним
режимом. Прийняття
пропонованих змін
буде гідним
ушануванням їхньої
світлої пам’яті
Олександр Пономарів,
Український правопис—
поверненнядо
національних засад. —
К, 2003.—С 13. Реабілітую™ вчених і
письменників, що
загинули в ці роки,
ніхто не реабілітував
їхню українську мову,
і, головне, ніхто й ніде
виразно не сказав, що
тодішні заходи,
спрямовані на
ліквідацію української
мови, були з самого
початку злочинними і
за метою, що
ставилася, і за
методами, що для її
досягнення
застосовувалися. Адже
в цей час багатьох
засуджено й
розстріляно саме за
мову, її відрив, її
недостатнє зближення
з російською,..
релігійних та культурологічних проблем —
тобто це огієнкіяна із понад тисячею біб-
ліографічних позицій. Мабуть, Огіенкові
«Найголовніші правила українського право-
пису» A918 р.) символічні, бо тільки сприй-
маючи мову як «вираз національної психіки»
і як «душу кожної національності!», можна
було обґрунтовано формувати її зовнішню
оболонку, образно кажучи, одяг, що при-
пасований до її внутрішньої природи. Саме
з огляду на такі засади Івану Огієнкові вдалося,
по-перше, використавши найкращі традиції
наявних правописних напрямів, закласти
підґрунтя ортографічної системи, яка відобра-
жає найголовніші особливості фонетики й
граматики розмовної мови українців; по-друге,
відхилити низку сумнівних пропозицій щодо
реформи української графіки; по-третє, вперше
в історії української літературної мови на
переважній частині України впровадити єдині
загальнообов’язкові правописні норми .
17 січня 1919 р. вийшли друком «Голов-
ніші правила українського правопису, ух-
валені Міністерством народної освіти для
шкільного вжитку на всій Україні». Підписав
їх 37-річний міністр народної освіти Іван
Огієнко. Однак у жовтні 1920 р., коли під
навалою більшовиків Директорія полишила
свою столицю — Кам’янець-Подільський,
Іван Огієнко змушений емігрувати до Польщі,
а 1927 р. вийшла праця ученого «Нариси з
історії української мови. Система українського
правопису».
2 Ачилова В., Власенко В. Іван Огієнко і становлення
українського правопису // Духовна і науково-педагогічна
діяльність І.Огієнка в контексті українського національного
відродження. — Кам’янець-Подільський, 1992* — С. 102.
У титанічному творенні українського
правопису брав якнайпотужнішу участь Ага-
тангел Кримський A871—1942 рр.)« Народ-
жений у Володимирі-Волинському в родині
нащадка бахчисарайського мулли і литовської
польки, він був одним із найвидатніших схо-
дознавців світу, поліглот (близько 60 мов),
мовознавець, етнограф, письменник, один із
організаторів та творців Академії наук України,
керівник її історико-філологічного відділу, ди-
ректор у майбутньому розгромленого Інституту
української наукової мови — автор близько
тисячі наукових праць. Як зазначає Василь
Німчук, очевидно, Агатангел Кримський в
основному доповнював і впорядковував «Най-
головніші правила українського правопису»,
які схвалило спільне зібрання Академії наук
1919 і 1920 рр. Вони вийшли вже за редакцією
Агатангела Кримського 1921 р. і визначили на
певний час стандарти нашої ортографії. Пра-
цюючи над правописним удосконаленням,
учений мав на меті «якнайбільше спростити
систему нашого правопису, наблизити його до
живої мови і не ламати вже встановлених
принципів»4. Однак почалося найвідвертіше
«ламання принципів» українізації, себто дер-
жава закрила більшість установ, які за-
початкував Агатангел Кримський, а він, утра-
тивши всі засоби до існування, опинився у
Звенигородці ледь животіючи. І хоч 1938 р. його
несподівано запросили до Інституту мовознавства
Все своєрідне, відмінне
від російського в її
фонетиці, граматиці,
лексиці, фразеології
систематично
усувалося як
“буржуазно-націо-
нмістичне”, ”заста-
ріле”, “побутове”,
“хуторянське”.
Орест Ткаченко.
Мовне самоствердження
української мови на тлі
історичного досвіду
картини світу//
Дивослово. —1994. —
№4.—С18.
3 Німчук В.В. Проблеми українського правопису в XX ст.
// Український правопис. Проект найновішої редакції. —
К., 1999. – С. 252.
4 Павличко Соломія. Націоналізм, сексуалізм, орієнталізм.
Складний світ Агатангела Кримського. — К., 2000. — С. 34
Та хоч у цей правопис
1933-го року і
вноситься силу новин,
які відверто ведуть до
русифікації та
штучного наближення
української мови до
російської, все ж і цей
правопис не задо-
вольняє совєтських
русифікаторів.
Починається цькуван-
ня й переслідування
вже Затонського й
Хвилі, звинувачених
так само в націо-
налізмі, як вони
звинувачували в цьому
Скрипника, і замість
керувати аспірантурою, за абсурдною логікою
репресивної держави 20 липня 1941 р. вче-
ного — хворого і знеможеного — заареш-
тували за «антирадянську націоналістичну
діяльність» і відправили на заслання до Ка-
захстану, де він, геть виснажений хворобою й
голодом, помер 25 січня 1942 року . Про
складний шлях творення нашого правопису
учений написав праці «Про научність
фонетичної правописи» A897 р.), «Нарис
історії українського правопису до 1927 р.»
A929 р.) та вже зазначений відредагований
перший декретований український правопис.
До складу Правописної комісії 1918 р., яку
очолював Іван Огієнко, входив і Євген Тимченко
A866—1948 рр,) — провідний учений, що
здобув загальне визнання своїми численними
працями із сучасної української мови, зокрема
синтаксису й історії української мови, діялек-
тології, порівняльного мовознавства і най-
яскравіше — із лексикографії («Історичний
словник українського язика»). Питання ук-
раїнського правопису відображено у його працях
«Управильнення українського правопису: Ое-
зісіегаіа в справі нашого правопису» A925 р.) і
«До проекту українського правопису» A926 р.).
1938-го року професора Євгена Тимченка як
представника лінгвістичної етнографічної школи,
що пропонувала повернення та творення мовних
явищ на суто національній основі, арештовано і
заслано на 6 років до Красноярського краю.
Професор добре усвідомлював, що його провина
лише «в українській ідеольогії, але що робити —
я українець», і саме через те його так боліло, що
5 Із порога смерті. – К., 1991. – С. 278-282.
наша «національна свідомість ще твердо спить.
Ви собі і уявити не можете, як ми замос-
каліли» .
1925 року Рада Народних комісарів
ухвалила створити нову Комісію для подальшо-
го впорядкування вже напрацьованого право-
пису. Це завдання передусім доручено знаним
професорам-мовознавцям Агатангелу Кримсь-
кому, Олексі Синявському, Всеволоду Ганцову
та великій групі инших знаних філологів, серед
яких і Євген Тимченко, Олена Курило, Сергій
Єфремов, Григорій Голоскевич, Микола Хви-
льовий та ин. Довведено до комісії і визначних
учених Західної України Степана Смаль-
Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя
Сімовича.
Олекса Синявський (родом із Запоріж-
чини) — провідний нормотворець української
літературної мови 1917—1931 рр. (монографія
«Норми української літературної мови», 1931),
автор блискучих праць із української фонетики,
діялектології, синтаксису тощо, а також «Ко-
роткої історії «Українського правопису»»
A931 р.) — був фактичним редактором ос-
таточного тексту «Українського правопису»
1927 року (його Проект опубліковано 1926 ро-
ку). Цей учений — один із тих трьох інди-
відуальностей, які визначили розвиток ук-
раїнської літературної мови, тобто її норми
на всіх рівнях. Якщо Тарас Шевченко заклав
перші загальнонаціональні основи українсь-
кої літературної мови своєю геніяльною ін-
туїцією, а Борис Грінченко своїм методичним
виданого ним
правопису складається
проект ще одного,
ший так і не поба чив
світу, бо остаточному
його оформленню
перешкодила війна з
Німеччиною.
ЇЖ. Заходи совєтіа
русифікувати українську
мову // Львівські вісті. —
1943. — 4 вересня,
(щт. за Василь Люзнчук.
Навічно кайдани кували.
-Львів, 1995.-
С. 217-218.
6 Уляна Єдлінська. Євген Тимченко — член наукового
товариства їм Шевченка у Львові //Українська історична
та діалектологічна лексика. — Львів, 1996. — С. 25
підходом і впертою працьовитістю, то
Олекса Синявський, як науковець, вніс у
процеси нормалізації мови глибоке знання,
науковий досвід і розуміння тенденцій
розвитку . Отож було за що 1937-го року його
репресувати і розстріляти.
Третьою особою комісії був Всеволод
Ганцов (родом із Чернігівщини) — глибокий
знавець української діялектології, зокрема
північних говірок («Діялектологічна класи-
фікація українських говорів», 1926 р.), лек-
сикографії та історії української мови (вивчення
говірок привело вченого до перегляду всієї
схеми історії української мови, з огляду на яку
цілком відпадала теорія «праруської єднос-
ти» — цієї, за Євгеном Тимченком, зайвої
абстракції) — був членом правописної комісії
та автором розділу «Фонетика» у Проекті
українського правопису A926 р.). І як вислід
такої діяльности — репресований у справі
Спілки визволення України 1929—46 рр.,
1949-1956 рр.8
До складу редакційної колегії правописної
комісії, а це перелічені вище вчені, згодом було
введено і Григорія Голоскевича (родом із
Хмельниччини) — автора праць із діялек-
тології Поділля і опису Євсевієвого Євангелія
1283 р. Він уклав перший, найкращий і най-
повніший «Правописний словник» української
мови (близько 40.000 слів) A914 р., 7-е вид.
1930 р.). Зрозуміло, що така ортографічна
пам’ятка стала основним свідченням проти
нього на процесі СВУ (Спілки визволення
7 Шевельов Юрій. Покоління 20-х років в українському
мовознавстві //Слово. — 1993. — Число б. — С. 6.
8 Українська мова Енциклопедія. — К, 2000. — С. 86.
України) 1929 року і як вирок — 5 років ув’яз-
нення. Учений не витримав знущань і 1935 року
наклав на себе руки.
26 травня — 6 червня 1927 року в
Харкові відбулася Всеукраїнська право-
писна конференція, у якій брало участь понад
50 делегатів, які представляли всі історичні
землі, заселені українцями, серед них і вчені зі
Львова: академік Кирило Студинський,
професори Іларіон Свєнціцький і Василь
Сімович. Обговоривши проект правопису і
відповідно проголосувавши, делегати затвер-
дили новий правописний кодекс, а 6 вересня
1928 року нарком освіти Микола Скрипник
підписав його до виконання. Правопис ввели
у дію в січні 1929 року. Наукове Товариство
ім. Шевченка у Львові також приєдналося до
цієї ухвали .
Крізь ухвалений правопис проступає ти-
танічна праця, глибокий інтелект і кров
видатних подвижників нашої винищуваної, але
незнищенної мови, що внеможливлює чергове
затишшя у правописній царині і безпринципне
виправдання невчасністю цієї проблеми. Не ми
вибираємо час, а навпаки — нас він випро-
бовує. І тільки сильні індивідуальності стають
реальним знаком часу, відчуваючи силою свого
духу та глибиною інтелекту його нагальну
потребу: себто природний розвиток мови у
сув’язі внутрішньо- та позамовних чинників
напротивагу політичному диктатові.
9 Німчук В.В. Проблеми українського правопису в XX
ст // Український правопис. Проект найновішої редакції.
– К., 1999. – С. 255-256.
Газети й інші видання
перейшли на новий
правопис негайно—у
травні 1933 року, ще
до його публікації, і
непідготовані читачі
опинилися перед
доконаним фактом.
Вражені викладачі й
студенти раптом
виявили, що правила,
яких вони
дотримувалися, не
дійсні, а як] дійсні, —
не знати. Спочатку
правила опублікували
у малопоширеному
журналі ”Політехнічна
освіта”, 1933^ Окремою
книжкою вони
з ‘явилися наприкінці
1933 року.
Юрій Шерех.
Українська мова в першій
половині двадцятого
століття A900-1941)//
Пороги і Запоріжжя. —
Харків, 1998. — Т.З.—
С 341