За певних історичних
умов саме вибір
варіянта написання
може стати символом і
показником культурної
дистанції.
Галина Яворська
Наша графічна система письма у формі
кирилиці та правопис як система ортографічних
знаків — поняття навзаєм залежні. Орто-
графія, відображаючи внутрішнє наповнення
графічної системи, є водночас і зовнішньою
оболонкою мови. Відомо, що кирилицю наз-
вано на честь упорядника слов’янської пи-
семности просвітителя Кирила, якому на-
лежить функція кінцевого впорядкування так
званого кириличного алфавіту, генетично
пов’язаного ще з надчорноморською єрог-
ліфікою, себто з алфавітом, що згодом під
грецьким впливом і на грецькій основі вироб-
лявся протягом тривалого часу (VI—V ст. до
н.е. до IX ст. н.е.) . Винахід Кирила — це не
початок, а завершення процесу, який водночас
став початком нового пристосування, а далі і
часткового звільнення нашої фонетики й
10 Опєнко Іван. Історія української літературної мови
К, 1995 – С. 241.

морфології від насправді чужої для нас
кирилиці у її болгарському варіянті. Варто
наголосити й на тому, що на початковому етапі
становлення своєї писемної традиції більшість
слов’янських мов взагалі не користувалися
абеткою, створеною саме для них. Йшлося
лише про елементарне прилаштування системи
чужої мови до потреб власної .
Ортографія давньоруських писемних па-
м’яток не мала засобів для відображення окре-
мішних фонетичних ознак української мови,
зокрема таких: а) д.-руськ. жєрєло (укр. дже-
рело); б) д.-руськ. улица (укр. вулиця); в) на-
повненість д.-руськ. ^ (читання як є замість
і); г) подвоєна зм’якшеність приголосних у
групі іменників *-ьіе; ґ) ствердіння при-
голосних перед [є]; д) дієслівне закінчення
-мо, яке виникає у письменстві аж у XIV ст.,
хоч старіше від Київської держави; є) від-
сутність графічних знаків, які б передали
перетворення етимологічних (давніх, істо-
ричних) о, є в новозакритих складах (давньо-
українські книжники знайшли спосіб пере-
давати лише подовжений голосний є перед
пом’якшеним приголосним, позначаючи його
літерою *Ь, а подовжене о аж із сер. XIII ст.
стали передавати літерами у, оу, ю); є) за-
маскована справжня фонетична природа т>, ь
12
тощо .
Чужа ортографія, себто церква та її мова,
за Степаном Смаль-Стоцьким, «довгий час
Пропуск або додання
однієїлітери
може означати
загибель усього світу.
Вислів із Талмуду
Галина Яворська.
Прескриптивна
лінгвістика ж дискурс.
Мова. Культура. Влада.
— К., 2000. —С 192.
11 Брайчевський Михайло. Походження української
писемності. – К., 1998 – С. 70.
12 Царук Олександр. Українська мова серед інших
слов’янських: етнологічні та граматичні параметри. —
Дніпропетровськ, 1998. – С. 124
13
закривали дійсний стан речей у нас на Ру-
сі» . І власне через це маємо наукову не-
певність щодо встановлення хронології про-
цесу подвоєння приголосних у групі імен-
ників на *-ь]е (типу знання — знаниє) та
процесу ствердіння приголосних перед [є]
(типу день—день), 3 цього приводу слушно
бідкається Михайло Максимович, адже
чужий правопис змушує філолога рухатися
«манівцями», «навпомацки», бо «замість
списків, де буква часто залежить від руки,
14 т т
що пише, є живі звуки мови» . Це за-
свідчує, що «безперервність орфографічної
традиції, маючи свою цінність як об’єд-
навчий елемент певної культури, є водночас
перешкодою при відтворенні конкретної
фонетики різних історичних періодів розвит-
ку мови, особливо найдавніших» . Через це
доводиться відрадно задовольнятися логіч-
ними помилками писарів, а також «позбав-
леними архаїзуючого маскування право-
писної традиції» латинськими текстами у
польському варіянті XVI—XVII ст., бо тут
«набагато ясніше, ніж у староукраїнських
кириличних текстах, прозирають риси то-
дішньої української фонетики» .
13 Царук Олександр Там само — С 106, Ткаченко О Б
Російська та церковнослов’янська мова (російської редакції)
як джерело реконструкції найдавнішого періоду історії
української мови //Мовознавство — 1993 — № 2 — С
13-14, Півторак ГП Занепад зредукованих ь, ь і його
вплив на формування фонолопчних систем слов’янських
мов //Мовознавство — 1998 — № 2-3 — С 6, Ткаченко
О Б Українська фонетика на історико-типолопчному тлі
//Мовознавство – 1998 – № 2-3 – С 15-16
14 Цит за Царук Олександр Там само — С 106
15 Ткаченко О Б Російська та церковнослов’янська мова
Там само – С 13
16 Ткаченко О Б Там само — С 14
А мова у той час, як утаємничена маг-
матична сила, нуртувала, розвиваючись і змі-
нюючись. Чужий правопис, як чужий одяг, не
відповідав її, як зазначає Іван Франко,
“внутрішній вдачі”: “Руський язик пишуть
орфографією, не виведеною з природи його
звуків, але позиченою від церковнослов’янської
і зближеною до російської. В письмі означають
звуки не так, як їх чується в поправній людові
вимові, але буквами, вживаними у відповідних
випадках у церковнослов’янському письмі.
Наслідком цього принципу стало неможливо,
незважаючи на всякі приписи та пояснення,
представити руську мову граматично так, як
сього вимагає її внутрішня вдача7. Цей
процес одвічної зміни внутрішньої суті —
мови — добре розуміли самі болгари. Неві-
дповідність між живим мовним організмом та
закостенілим правописом у вже усталеній
графічній системі вимагала правописної
реформи, і таку реформу здійснив перший
митрополит Тирновський Євфимій у половині
XIV століття. Під кінець XIV ст. цей правопис
прийшов і в Україну і міцно закоренився аж до
початку XVII ст., а почасти — і до XIX.
Проблема хіба в тім, що він був ще менше
відповідний до наших потреб, як попередній,
позаяк Євфиміїв правопис спрямовано на
потреби болгарської мови, і аж ніяк не инших
слов’янських, зокрема української. Для
прикладу, цей правопис уживав ь замість т> в
кінці слова (відтоді давня форма й вимова
грецького слова аминг> перетворилася хибно в
17 Франко Іван Азбучна війна в Галичині 1859 р //
Зібрання творів У 50-ти томах — К, 1982 — Т 47 —
С 614
Для євреїв
алфавіт івриту прямо
пов’язаний із особою
творця, із самим актом
Творення.
Дж.Фішж *
15
Разом з християнським
благочестям, після
грецького обряду,
ми прийняли книги
церковні, писані в язиці
старослов ‘янськім.
Хоча й був той язик
подібним до нашого,
та вже ж від нього
відрізнявся.
Було б се для руського
народу кориснішим,
коли б ми з почину
мали церковні книжки
руським язиком і чисто
руський язик
розвивали.
Іван Верхратський
Оксана Микитюк,
А для мене найдорожчі
кургани Вкраїни //
Дтослово.—2003.~
№12.—С56.
нову: аминь з м’яким н в кінці слова); такі
форми, як твопу святаа; юс великий замість
т>, я, о та ин. Зокрема наша славна Пере-
сопницька Євангелія A556—1561) — берегиня
духу живої мови — писана чужим правописом,
із якого годі видобути на поверхню українську
форму: створіль, вьішоль, ньекотораа то-
що . Промовисто щодо цього розмірковує і
Пантелеймон Куліш: “Оттак письменний язик
помалу та несвідомо відчужується від народу,
і люди привикають уважати се зовсім природ-
ним, коли пишеться переважно по-церковно-
слов’янськи або по-російськи. Чи ж може така
література піднести освіту народу?” «Пись-
менні люди прийшли з землі чужої і принесли
інший язик укупі з Божим словом… Отож
природня мова тинялась по лісових заступах
укупі з давніми піснями і звичаями, а ново-
кована, нібито вища мова княжила у високих
будинках і судила по городах і селах, і писала
19
книжки і судні грамоти по монастирях» .
Слушно зазначає Михайло Брайчевський, що
вкрай важливо досліджувати ортографію най-
давніших документів, бо вона, на щастя,
засвідчує цікаві відхилення від норм XI ст. і
пізнішого часу, наприклад, нечасте вживання
редукованих (коротких) голосних т> зі зміною
на о, ь на є або звичайного пропуску в позиції,
де вони мали б стояти. Бо, зрозуміло, що це
пізніші знаки, привнесені через болгарську
кирилицю, мабуть, уже в X ст.
Розвиток освіти і шкільництва у XVI ст.
кардинально загострив правописну проблему і
16
18 Огієнко Іван. Там само. – С. 229-230.
19 Цит. за Царук Олександр. Там само. — С. 106.
20 Брайчевський Михайло. Там само. — С. 146, 150-151.
вже у Львівській граматиці «Адельфотес»
A591 р.) віднаходимо нашу «заполітизовану»
літеру ґ (до цього вживали кг), яка отримала
ґрунтовну лінгвістичну прописку у «Граматиці
слов’янській» A619 р.) Мелетія Смотриць-
кого. Власне за нормами «Граматики…»
Мелетія Смотрицького впорядковано всі
церковнослов’янські тексти на сході і півдні
Славії, себто всіх слов’ян, які використовували
кирилицю. Саме ця “Граматика…” на всі 150
років стала головним джерелом граматичного
знання для всіх слов’ян і аж до 2-ої пол.
XVIII ст. не знала собі рівних у слов’янській
філології. Із стосовних до нашої теми проблем
завважимо, що великий філолог Мелетій Смот-
рицький установив правила вживання літер на
позначення голосних і приголосних, уживання
великої букви, розділових знаків, правила
переносу тощо. Очевидно, що характер норм
Мелетія Смотрицького «благотворно вплинув
на усталення орфографії й пунктуації староук-
.. … 21 »
рашськоі літературної мови» , однак пам я-
таймо, що Мелетій Смотрицький описував і
систематизовував граматично-правописні
категорії церковнослов’янської мови пізнього
періоду, лінгвістично-термінологічні назви яких
і дотепер функціонують у російській граматиці
на зразок ім я, містоименіє, глагол, при-
частіє тощо; назви відмінків: именительньш,
родительньїй, дательньш… тощо; числа:
единственное, двойственное, множественное.
Попри усвідомлення незаперечної цінности
«Граматики…» Мелетія Смотрицького,
21 Німчук В.В. Смотрицький Мелетій //Українська мова.
Енциклопедія. – К., 2000. – С. 582.
17
…засвоїм
походженням
російська літературна
мовя -— це перенесеш
на московський ґрунт
церковнослов’янська
(з походження давньо-
болгарська) мова, що
впродовж сторіч,
зближуючись із живою
народною мовою,
поступово втратила
своє чужомовне
обличчя.
А.А. Шахматов.
Очерк современного
русского літературного
язьжа//
—М, 1941.
—або.
розуміймо, що саме вона «скувала окремими
шкільними правилами» живу народну мову, яка
повсякчас проривалася у писані пам’ятки.
Постійно плутали закони про вживання и —
ьі, *Ь — і, ^ — є; уживали церковних знаків,
які не мали окремої звукової функції, на зразок
ь, т>; о, € — однина, и>, € — множина; А —
кінець і середина слів; СА — початок слів та ин. .
На превеликий жаль, українська мова, як
зазначає Олександр Царук, на тривалий час
була заступлена в державному, культурному та
релігійному житті мовою старослов’янською —
чужою з походження, відмінною за грама-
тичною структурою. І «якщо для української
мови прийняття церковнослов’янської мови
стало гальмом її еволюції, то для іншої східної
слов’янської мови — російської — таке прилу-
чення було напрочуд животворним» .
Відомо, що XVII ст. — це золотий вік в
історії нашої культури: небачене з часів Київсь-
кої Руси піднесення національної само-
свідомости, розквіт науки, культури, мис-
тецтва. Становим хребтом розвитку всіх цих
складників культури — є мова у її зовнішньому
правописному вияві. За час XVII ст. жива
фольклорно-діялектна стихія могутнім стру-
менем уливається до літературної мови старо-
слов’янського зразка. Мусів пристосуватися до
тих змін і правопис, який нагадував кригу, під
якою нуртувала розбурхана мовна природа, що
ось-ось у нестримі мала вилитися назверх.
Серед таких фонетичних рис народної мови
22 Сімович Василь. Українська мова і правопис //
Українське мовознавство. Упорядкував Ю.Шевельов —
17шуег5ііу оі Оиаи/а Ргезз, 1984. – С 95.
23 Царук Олександр. Там само. – С. 105-106.
18
крізь традиційну ортографію проступає зву-
чання *Ь як і; перехід /о/ та /є/ в /у/ та /і/;
поплутання на письмі и з ьі та ин. Мова вимагала
зміни зовнішньої оболонки відповідно до свого
внутрішнього розвитку.
Але сталося, як влучно зауважує Іван
Огієнко, «небувале революційне потрясіння»
правопису: у березні 1708 року з наказу царя
Петра І замінено стародавню кирилицю на нову
гражданку, яка задовольняла потреби тільки
російської мови. Так українське письменство
силою поєднано з російським правописом, і вже
не стало місця для літери ґ; повибивано, мов на
полі бою, надрядкових значків над кириличними
літерами, пристосованими до нашої вимови; *Ь
слід читати як є; понавписувано закінчень при-
кметникового відмінювання в родовому відмінку
однини — аго (живаго); вилучено спонукальну
форму з часткою нехай, а впроваджено да та
ин., себто чужа форма якнайактивніше
втрутилася у суть нашої мови. Однак усупереч
накинутій гражданці Києво-Печерська лавра як
осердя книгодрукування вперто видавала книги
пристосованим до української мови правописом.
Спочатку були штрафи, а 1720 року указ
Петра І, відповідно до якого українську
правописну систему цілком уподібнено до
російської, а 1726 року Московський Синод
наказав Лаврі: «И впредь, какия церковньїя
книги когда печататся будут, велеть накрепко
смотреть, дабьі все правописание в литерах и
в просодиях (наголос — І.Ф.) происходило
соответственно великороссийских печатей, без
всякого упущення. ¦.» . Отож правопис «вбито
24 Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували. — Львів,
1995. – С. 54-55.
19
якраз тоді, коли він почав перероджуватися на
потрібний для українського письменства новий
правопис. А через це нормальний розвиток
нашого правопису перервався більше як на
століття»2 — і як наслідок до Київської ака-
демії впроваджено новий предмет — російську
мову і новий правопис «по правилам господина
Ломоносова».
Ми вступили у чорне XVIII ст,, яке є су-
цільним ліквідаційним темпом нашої високої
культури. Слов’яноруська мова (штучна
церковнослов’янська), зародившись напри-
кінці XVII — на поч. XVIII ст., пишним
цвітом розквітає після указу 1720 р. Слу-
гуючи культурним потребам українців, і сло-
в’яноруська і витворена спільносхідносло-
в’янська мова Григорія Сковороди, витіснили
з ужитку вже освячену двома століттями ста-
роукраїнську літературну мову і з пристосо-
ваним до неї правописом. Об’єктивно вони
відіграли деструктивну роль. Але, руйнуючи
староукраїнську мову і відкриваючи тим самим
простір для поширення в Україні російської
літературної мови, ці штучні мови розчищали
місце для нової української літературної
мови — уже не на церковнослов’янській, а на
суто народній основі , а це означало творення
правопису не традиційно-етимологічного, а
фонетичного, себто такого, що дихає в унісон
з мовою, легко лягає на її поверхню, охопивши
пружно і довершено. Себто “пиши як чуєш —
читай як бачиш” (Маркіян Шашкевич).
25 Опєнко Іван. Там само. — С. 231.
26 Русанівський В.М. Історія української літературної
мови! – К., 2001. – С. 131-132.
27 Русанівський В.М. Там само.
Кінець XVIII ст. ознаменований «Енеї-
дою» Івана Котляревського, що «стала мостом
між старою традицією і новими повівами» ,
тим мостом, де на одному просторі зійшлися
паралельні варіянти звукового або морфо-
логічного оформлення слова, словосполучень
та ин., себто суцільний пересит дублетів, який,
по-перше, засвідчив просто вибухову потенцій-
ність народної мови, а по-друге, ир неуста-
леність, нестрункість, хаотичність вимагали
нормалізування на всіх мовних рівнях, і зокрема
ортографічному. Адже норма, серед яких і
правописна, нагадує берег зі зведеною есте-
тично-доцільною огорожею, щоб захистити
одвічне мовне творення від витоку його
назовні, себто — мова потребує форми, як
людина одягу.
Починаючи від Івана Котляревського,
кожен відомий письменник і науковець так чи
так поправляв правопис, а в цьому випадкові
чужу російську «гражданку». Цього вимагала
жива мова, маючи на це не лише очевидне
право, але й нагальну, невідкладну потребу.
Батьком нового українського правопису
став Олександр Павловський, автор «Грама-
тики малоросійського наріччя», яку написав
1о05 року, а після довгих випрошувань у
Російської Академії наук надрукував її аж
1смо р. Як свідчить лист автора до згаданої
установи, Олександр Павловський неодноз-
начно ставився до української мови: прагнучи
зберегти її, він усе-таки вважав українську
мову діялектом російської^9. Попри це, його
Шевельов Юрій. Традиція і новаторство в лексиці і
стилістиці І.1І.Котляревського. – Чернівці, 1998. – С. 42.
Лизанчук Василь. Там само – С. 79-80.
Зна чення правопису
звичайно не до-
водиться, а визнається
культурними людьми
як безперечний факт
культурного життя
народу.
Булаховський Леонід.
Загальне мовознавство.
//Вибрані твори в п’яти
томах.—К.} 1975.—
Т.1.-С255.
21
Правопис-
не законодавець
мови, а лише її
найточніший образ,
Михайло Возняк
Іван Франко.
Азбучна війна, в Галичині
1859//Зібрання творів:
У 50-ти томах.—-К,,
1981 —Т. 47
заслуга полягає у фонетизації (відповідність
висловленого написаному) українського
правопису, себто у вивільненні живої мови від
старослов’янських пут російського зразка у
значенні змісту й форми водночас, а саме:
вживання літери і на позначення фонеми /і/
(фонема — це звуковий тип, що розрізняє
значення слова), що походить із давніх о, є, *Ь
(шпг>, стіл’ь, літо); літери *Ь на позначення
сполуки /]е/; двозвука іо на позначення /\о/
та ин. Його граматика вийшла саме до речі,
адже кінець XVII — поч. XVIII ст. позна-
чений шаленим зударом двох правописних
принципів: 1) традиційний церковний (ети-
мологічний), який має перевагу там, де цер-
ковна традиція в письменстві не переривалася
(Галичина, Буковина, Закарпаття) та 2) фо-
нетичний, де церковну традицію почала ви-
тискати нова літературна російська мова. При-
хильником етимологічного правопису був про-
фесор, перший ректор київського університету,
авторитетний учений-славіст, історик Михайло
Максимович. Мабуть, відчуваючи прире-
ченість чинного правопису і йдучи на поступки
фонетистам, він пропонував ставити над
літерами 6, є, *Ь дашки, якщо вони звучать, як
/і/. Цей правопис не сприйняли ні Григорій
Квітка-Основ’яненко, ні Петро Гулак-Арте-
мовський, ні Євген Гребінка. Певне засто-
сування він мав лише в Галичині аж до 1893
року, і то через зрозумілу неперерваність там
української церковної традиції.
Однак галичани мали своїх захисників
фонетичного принципу правопису («читай —
30 Русанівський В.М. Там само – С. 168; Сімович Василь.
Українська мова і правопис. Там само. — С. 95-96.
22
як бачиш, пиши — як чуєш»), що сприяв
об’єднанню всієї України — це отці Маркіян
Шашкевич, Іван Вагилевич і Ярослав Голо-
вацький. Визрівання фонетичного письма в
Галичині мало свої передумови. Йшлося про
можливий перехід на латинку (стаття Йосипа
Лозинського «Яро впровадження польського
алфавіту в руське письменництво», 1834 р.)
і відповідь на цю статтю Маркіяна Шашкевича
«Азбука і аЬесааЧо», де він зазначає, що,
прийнявши латинку, «будемо незрозумілі ні
собі, ні чужим: собі, тобто слов’янам взагалі,
через правопис, а іншим — через склад і дух
мови». На думку Маркіяна Шашкевича, ки-
рилиця — спеціяльно створена для слов’янсь-
ких мов, тому відображає їхні особливості і
характер; саме вона зберегла русинів у Галичині
як народ . Протилежну щодо цього думку
висловив згодом Іван Франко. Аналізуючи
невтішні причини «не пізнаного значення
руського язика і в XIX ст.», учений, крім
безсумнівного політичного чинника, а саме без-
державносте, рекомендував «глибшої причини
І. ¦. ] шукати не деінде, як лиш у впливі церков-
нослов’янського язика», який замкнув нас «у
черепашиній шкаралющі перед чужими на-
родами»^2.
Попри полярну значущість цих двох
Думок, непроминальна заслуга Маркіяна
Шашкевича полягала в тому, що, обстоюючи
кирилицю, він усвідомлював потребу її рефор-
мувати, через те вилучив зайвий, бо нео-
звучений -ь; ьі незалежно від походження
Комаринець Т.І. Ідейно-естетичні основи українського
Романтизму. – Львів, 1983. – С 130.
” Франко Іван Там само – С 613, 517
23
заступив літерою и; давні о та є, як і в
Олександра Павловського, передавав через і»
впровадив до гражданки церковне є, але з
послідовним уживанням у відповідній фоне-
тичній позиції моє, маєш.; уперше вжив йо, ьо:
ройом, зьобали та ин. — себто запровадив
гражданську азбуку. І якщо галичани нерадо,
а то й зовсім не закріплювали цих новацій, то
вони гарно, з легкої руки Левка Борови-
ковського та ин. проросли на Великій Україні.
Великим популяризатором і співтворцем
цього правопису на Східній Україні став винят-
ковий знавець «усіх найтонших і найтен-
дітніших відтінків нашої мови» Пантелеймон
Куліш. За метафоричним висловом Василя
Сімовича, він «зреформував і той назверхній
одяг [літературної мови — /.Ф.], у який вона
була вбрана, ті знаки, що її віддають на
папері, — зреформував і український право-
пис» . Найважливіше у Кулішевій реформі те,
що «ті (зреформовані — І.Ф.) знаки вже
відразу мали вказувати, що ми маємо до діла з
35
окремою мовою, самостійною» .
Говорячи про «кулішівку», мусимо мати
на увазі Кулішів правопис 1856—1862 рр., а
саме надруковані «Записки о Южной Руси»,
«Граматка», «Метелики», українські писання
в «Основі» 1861 — 1862 рр. Це був раціо-
нальний шлях між фонетичним та історичним
правописом. Але й за це його звично звину-
ватили у політичному сепаратизмі, правопис
33 Сімович Василь. Кулшюва мова й «кулішівка» //
Українське мовознавство. — Іішуегзну оі Оиа\уа Ргезз,
1984. – С. 100.
Сімович Василь. Там само. — С. 100.
^5 Сімович Василь. Там само.
назвали «знаменем русской розни», та ще й
приплели до цього «польские деньги, которьіе
действительно кокетничают с кулишивкой» .
Над удосконаленням Кулішевого право-
пису працювали визначні вчені, об’єднані у
«Південно-Західний відділ російського
географічного товариства» A873 р.). Пере-
дусім це співавтори вдосконаленого правопису
Павло Житецький і Кость Михальчук, а також
Володимир Антонович, Михайло Драгоманов,
Микола Лисенко, Павло Чубинський. До
кулішівки внесено певні зміни: йотований звук
і вперше почали позначати ї, йотований є —
літерою є, у кінці слова перестали вживати т>,
вибуховий ґ передали не літерою §, а букво-
сполученням кг, однак прославлений украї-
нофоб Михайло Юзефович, родом українець,
розпочав завзяту боротьбу проти такого пра-
вопису — і як наслідок Емський указ
18.05.1876 року: «…чтобьі при печатании
исторических памятников безусловно удер-
живалось правописаніе подлинников, в произ-
веденіях же изящной словесности не бьіло
допускаємо никаних отступлений от обще-
принятого русскаго правописанія», себто
слова української мови слід було записувати ро-
сійськими літерами. Так контроль за графікою
та правописом став своєрідним різновидом
політичного контролю, який протривав до
1905 р.
•у середовищі української інтелігенції він
Дістав іронічну назву «ярижка» від назви
кириличної літери ьі — єри. Характерно, що
36
Іван. Історія української літературної мови. —
1995. – С. 234.
Контроль за графікою
та правописом став
своєрідним різновидом
політичного
контролю, який
протривав до 1905 р-
Ірина Фаріон
25
Фонетичний правопис
давав відразу писаному чи
друкованому слову ознаку
чогось окремого від
російської мови, чогось
самостійного —
і москвофільська частина
українського громадянства
на західних землях, та
частина, що стояла за
одну літературну мову з
Росією, що не признавала
потреби самостійної
української літератури, не
вірила в її розвиток, —
бачила, не без причини, в
заведенні Кулішевого
правопису в школі упадок
свого впливу серед народу,
а то і гріб для своїх ідей,
Василь Сімович.
Літери і політика
(п’ятдесят років
фонетичного правопису в
Галичині і на Буковині) //
Українське мовознавство, —
ІІгішегзііу о/ О Наша Рге$$,
1984. – С. 193.
національно самодостатні українські пись-
менники користувалися «ярижкою» лише в
творах, призначених для друкування у Росії в
приватному листуванні і в творах, опубліко-
ваних у Західній Україні, вони використовували
«кулішівку» .
Відтак епіцентр боротьби за правопис, що
відповідний «мовній вдачі», зосередився в
Галичині. 1893 року супротив між захисниками
історичного (етимологічного) правопису та
фонетистами (розумій «кулішівка») сягнув
кульмінації. Очевидно, що це була боротьба
політична. Фонетичний правопис, як вичерпно
зазначив Василь Сімович, «давав відразу
писаному чи друкованому слову ознаку чогось
окремого від російської мови, чогось самос-
тійного — і москвофільська частина українсь-
кого громадянства на західних землях, та час-
тина, що стояла за одну літературну мову з
Росією, що не признавала потреби самостійної
української літератури, не вірила в її розви-
ток, — бачила, не без причини, в заведенні
Кулішевого правопису в школі упадок свого
впливу серед народу, а то і гріб для своїх
ідей»™.
Але у вересні 1893 року після висна-
жливої політично-правописної боротьби зас-
вітило сонце — і діти у школах Галичини и
Буковини за розпорядженням міністерства
освіти Австрії (лише шлях через державне
взаконення найкоротший) отримали підручник
37 Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. — С. 47о,
745.
38 Сімович Василь. Літери і політика (п’ятдесят років
фонетичного правопису в Галичині і на Буковині) //
Українське мовознавство. — ііпіуегзіСу оГ СЖаша Ргезз,
1984. – С. 193.
26
Степана Смаль-Стоцького і Федора Ґартнера
«Руська граматика», написаний за фонетичним
правописом.
Лише десятилітня фанатична впертість
професора Степана Смаль-Стоцького у від-
стоюванні фонетичного правопису та його
єдино правильний шлях боротьби — тільки
через уряд, бо ж школа установа державна, —
дали омріяний результат. А за той час «не було
такого брудного болота, яким би по газетах і
на вічах противники його, проф. Стоцького, не
обкидували» . Казали виготовити на основі
фонетичного правопису граматику — виго-
товив; казали, що це справа непопулярна серед
громадянства — кинувся популяризувати;
казали, що цей правопис не дієздатний —
впроваджував його у часописах Буковини…
Таки мудрі австріяки: переконав їх професор,
а сусіди наші, північні, натомість висловили
ноту дипломатичного протесту проти зміни
етимологічного правопису на фонетичний… І
теперішні вітри дують з того самого боку, бо
як-то на їхні «рускоязичні» голови новий Про-
ект правопису? Скільки-то, як зауважив Іван
Котляревський, вони поміж нас вештаються,
а через свій луб’яний язик і досі наше «варе-
ники» не вимовлять. Але не так тії вороги, як
наші москвофіли…
Основну науково-лінгвістичну запомогу
У Донкіготівських змаганнях професора Степа-
на Смаль-Стоцького мала «желехівка», себто
правопис, яким вийшов «Малорусско-німець-
кий словар» A886 р.) Євгена Желехівського.
Ь>ін надав, аналогічно до подвійного значення
Сімович Василь. Літери і політика… – С. 194.
27
… характер правопису
випливає з
національно-полі-
тичного світогляду
людей, що борються за
чи проти нього і
завжди є козирною
картою у політичних
баталіях,
Ірина Фаріон
літер я, є, ю, букві ї такого самого подвійного
значення (ліс, їду, ніс < нести, ніс < носаI ,
впровадив йо, ьо (його, нього), позначив
м’якість свистячих (сьвіт) — узагалі Желе-
хівський із 1876 року впровадив до кулішівки
багато послідовностей. Отож подію 1893 року
Василь Сімович називає перемогою «українсь-
кости в Галичині над неясним рутенством і
«общеруським» баламутством»4 .
Разом із російською революцією у жовтні
1905 р. упали всі заборони на український
правопис, накладені законом 1876 року.
Знаний «Словарь української мови» за ред.
Бориса Грінченка вийшов у дещо видозміненій
кулішівці з такими новими особливостями:
вживання літери ґ на позначення проривного
§; позначення м’якости кінцевого р; напи-
сання — и на початку слова (иній, инший)
тощо. Цей «Словарь» справив колосальний
вплив на процес нормування української
літературної мови, хоч такої мети упорядник
перед собою не ставив і хоч, як по-філо-
софському зазначив Дж. Г. фон Райт «…
норми позбавлені значення істини, вони ані
істинні, ані неправдиві» , але вони — що най-
важливіше — культурно і політично знакові.
Застановімося над тим, що, по-перше, графіка
та ортографія усвідомлюються як невід’ємний
40 Це власне те, що тепер відкинуто, хоч це дуже
прикметний для нашої мови закон. Відтак це фатально
вплинуло на нашу ортоепію (вимову), як і тверда вимова
[свйатий] замість [сьвьатий].
41 Сімович Василь. Літери і політика. Там само. — С. 197.
42 Русанівський В.М. Історія української літературної
мови! – К., 2001. – С. 263.
43 Цит. за Яворська Г.М. Прескриптивна лінгвістика як
дискурс. Мова. Культура. Влада. — К., 2000. — С. 255.
28
і необхідний складник самобутности етносу (у
середньовіччі мова народу ототожнювалася з
його графікою) ; по-друге, письмо пов язане
з релігією: арабський алфавіт прив’язаний до
ісламського культурно-історичного ареалу,
латинський і слов’яно-кириличний розмежовує
католиків і православних (наприклад, серби і
хорвати); по-третє, правопис набуває симво-
лічного значення як в окремих елементах, так і
в системі в цілому, стаючи засобом «демон-
страції ідентичности»: «У цьому розумінні роль
письма аналогічна до ролі прапорів, гербів та
45
ін. культурних символів» ; по-четверте,
характер правопису випливає з національно-
політичного світогляду людей, що борються за
чи проти нього і завжди є козирною картою у
політичних баталіях.
Себто за безневинною зміною написаної
букви (не без цього впливу існує фразема
«буква закону») приховано глибинний процес
переорієнтації цілих народів то на Захід, то на
Схід, то на єдність і цілісність країни, то на
саму смерть: «Пропуск або додання однієї
літери може означати загибель усього світу» .
Згадаймо, що «…правописна боротьба в
Галичині, на Буковині й на Закарпатті мала за
підставу глибоке коріння — тут же йшлося про
назверхній вигляд українського слова як самос-
тійного, окремого від російського — вона ж тісно
в’язалася з національною боротьбою […], тим то
це подія не тільки культурного, педагогічного чи
44 Німчук В.В. Про графіку та правопис як елементи
етнічної культури: історія ґ // Мовознавство. — 1990. —
-\« 6. – С. З/
45 Яворська Г.М. Там само. – С. 233.
46 Цит. за Яворська Г. Там само. — С. 228.
… система письма
набуває в багатьох
етносів не лише
символічного, а навіть
сакрального значення:
для євреїв алфавіт
івриту прямо
пов’язаний з особою
творця і з самим актом
творення.
Богдан Ажнюк,
Мовна єдність нації:
діаспора й Україна.
29
вузько філологічного, але й — національно-
політичного значення» . Без сумніву, що ці
міркування Василя Сімовича легко достосувати
до всієї України і до найновішого проекту
правопису 1999 р., позаяк «нинішня ситуація
вибору та співіснування конкуруючих пра-
вописних принципів перетворює написання (і
вимову) чужомовних [і не тільки — І.Ф.] слів
на прапори та емблеми, за якими можна відріз-
нити представників різних ідейних та куль-
турних угруповань» .
Щодо инших народів, то коли більшовики
(до речі, поряд з Леніновим «Декретом про
мир», «Декретом про землю» був і «Декрет
про ортографію») скасували букву *Ь (проти
неї здавна воювали росіяни), то російські
емігранти вперто трималися за неї як за символ
їхньої ідеології: «…ще й тепер «білих» мос-
калів, де б вони не жили, легко пізнати по тому,
що вони вживають правопису, який обов’язував
російське письменство до захоплення влади в
Росії большевиками» ; чехи заступили \у на
у, щоб відокремитися від німецької графіки, а
турки 1928 року, а відтак у 90-их роках після
розпаду Радянської імперії Молдова та
Азербайджан, перейшли зі штучно-ідеоло-
гічної кирилиці на латинку як вектор про-
західного розвитку та заперечення радянської
ідентичности.
Отож щойно сформувався уряд УНР,
міністр освіти Іван Стешенко 1917 року до-
ручив професорові Київського університету
Івану Огієнкові укласти короткі правила
47 Сімович Василь. Літери і політика… — С. 196-197.
48 Яворська Г.М. Там само. – С. 192.
49 Сімович Василь. Там само. — С. 196.
українського правопису. Саме ці укладені
«Правила українського правописання» стали
першою науковою системою нашого право-
пису, які, як уже зазначено, затвердив Нар-
комос УРСР 1921 р. і вдосконалив Правопис
1929 р. — а потому в цей Правопис 1933,1946
і 1960 рр. внесено понад 120 суттєвих «по-
правок», що ретельно спрямовані на набли-
ження, точніше уподібнення українського
правопису з російським. Так засадничі роз-
різнювальні ознаки української та російсь-
кої мов було сховано правописом.
Хоч правопис
української мови в
основному вже
узгоджений з
правописом російської
мови, однак є ще багато
різниць, і вони
створюють труднощі
учням.
Час уже усунути ті
різниці. Узгодження
правописів матиме
великий виховний
вплив.
Б.Андрущенко //Радянська
освіта, — 19б2р.
—5грудня.