Якщо фонетика — це жива музика
мови і будь-які фальшиві нотки ріжуть
слух, а потім призводять до викривлення,
а далі і руйнування питомої системи, то
морфологія — це та граматична форма мо-
ви, що аж ніяк не диктує мовних законів, а
вправно їх тлумачить і стверджує мовні
традиції. Позаяк українська мова, як і инші
слов’янські мови, належить до синте-
тичного типу мов, коли зв’язок між словами
здійснюється передусім за допомогою
зміни закінчень, то власне характер цих за-
кінчень найбільше важить. Тому, щоб
розхитати морфологічну систему нашої
мови, слід було втрутитися у систему її за-
кінчень. За інструмент такого втручання
обрано правопис — таке утворення, яке
ніби перебуває поза сферою дихання реаль-
ної мови і водночас саме в середині цього
інструмента і міститься мова. Насправді
правопис як мовна оболонка — це най-
приступніший засіб впливу на мову. З ог-
ляду на такий стан мовно-правописних вза-
ємозалежностей можна говорити про
чотири засадничі морфологічні ознаки, які
брутально перекреслив Правопис 1933 року
(хоч їх насправді більше). Деякі з них
Проект 1999 р. намагається відновити.