Вся історія відносин
між Москвою та
Україною протягом.
більше як 250 літ з
моменту злуки цих
двох держав є
планомірне,
безсоромне, нахабне
нищення української
націївсякими
способами,
вщерть до стертя
сліду її, щоб навіть
імени її не лишилось.
Володимир Винниченко.
Відродження нації. —
Київ—Відень, 1920. —
Ч.І. -С.34-35.
Історія цього закінчення нагадує дедек-
тивне чтиво. Побутувало собі закінчення -и у
зазначених формах по всій Україні: ученим
невідомі факти засвідчення у давніх текстах
форм із закінченням -і (-ТЬ) в іменниках -п-
основи. Вдалося цьому закінченню проскочити
і крізь правописні репресії 1933 р., аж 1942
року совєтський уряд України доручив Акаде-
мії наук поновити роботу над «упорядкуван-
ням» українського правопису. Тут і підірвано
на більшовицько-російській, а не німецькій
бомбі вперте і безневинне, але своєрідне
закінчення -и, а разом із ним — літеру ґ,
заглушено вкраїнсько-російські відмінності у
написанні великих і малих літер, у розставленні
розділових знаків тощо. Очевидно, внаслідок
контузії українська мова почала набувати
виразного російського обличчя…, себто через
правописне посередництво відбувалось викрив-
лення глибинної морфологічної структури мови,
що «може легко приректи її розвиватися так
само, як мова, з якої ці розвиткові тенденції
переймаються», отож «індукована мова само-
зліквідується внаслідок власного (!) роз-
витку» .
У передмові до Правопису 1946 р. без
жодних евфемізмів це і сформульовано:
«У тих моментах, які за їх природою є
спільні з іншими мовами (розділові знаки,
правопис великих і малих літер, написання
разом і окремо) … забезпечити єдність з
правописами братніх народів Радянського
Союзу, особливо — російського…» , а
правопис 1960 року сягнув ще глибше: «… від
часу попереднього видання «Українського
правопису» у ряді правописних моментів,
спільних для української і російської мов,
виникла певна неузгодженість, яку тепер, після
опублікування «Правил русской орфографии
и пунктуации», можна усунути» . Логіка, як
бачимо,, залізобетонна. Тобто, як іронізує
Ольга Кочерга, «росіяни визначилися зі своїм
правописом — мусимо переробляти свій і
ми»11^ — і то на догоду російській мові.
Отож у Проекті сформульовано, як і в
Правописі 1929 р.: «У родовому відмінку
однини вживаємо форми на -ят-и (після
шиплячого -ат-и) та -ен-и: галченяти, го-
луб’яти, курчати.,.; імени (та ім’я), племени
(та плем’я), вимени (та вим’я), тімени (та
тім’я)»^ . Цікаво, чому не посягнули на форми
112 Шерех Ю. Так нас навчали… – С. 238.
113 Український правопис. – К., 1946. – С. 4.
114 Український правопис – К., 1960 – С. З
Кочерга Ольга. Правопис чужомовного походження… —
С. 8.
116 Український правопис (проект) – С. 122; – С 35
…викривлення
глибинної структури
мови може легко
приректи її
розвиватися так сомо,
як мова, з мої ці
розвиткові тенденції
переймаються.
ЮрМ Шерех/
Так нас навчали
правильних проіз-
ношеній //Пороги і
Запоріжжя. — Харків,
1998. —Т.З.—
С 238.
-ат-и, ~ят~и? Кумедно 6 було: нема мог»
курчаті, ціп яті, теляті, песяті… На щастя
тут зашкодила надто відмінна морфемна будовг
українських і російських слів: кот-ен-я / когр-
ен-ят-и — коть-он-ок / коть-он-к-а.