Літературна діяльність М. Бажана охоплює понад шість десятиліть, почавшись 1919 р. публікацією його юнацького вірша в уманській газеті «Громадське життя». В історію української культури він увійшов як видатний поет, громадський діяч і вчений, організатор і видавець багатьох універсальних видань, очолюючи Українську Радянску Енциклопедію (тепер — УЕ ім. М. П. Бажана).
М. Бажан народився 9 жовтня 1904 р. в родині військового топографа. Дитинство і юність поета минули спочатку в Кам’янці-Подільському, а потім в Умані — старовинних українських містечках з багатою історією. (Чи не звідси перші зародки історизму поета — постійного й глибокого інтересу до людських і суспільних уроків минулого?) Навчався в уманській гімназії, згодом — в Кооперативному інституті в Києві, та Інституті зовнішніх зносин. Проте ні один з цих навчальних закладів молодий М. Бажан не закінчив: перший — через нелюбов до комерції та бухгалтерії, другий — через його закриття. |
1 Плужник Є. Вибрані поезії. К., 1966. |
394 |
Вибір на користь творчості був зроблений ще в Умані. 1920 р. тут перебував «Кийдрамте» — театр Леся Курбаса, і обдарований підліток став його студійцем, а невдовзі вже брав участь у виставі «Березневий каламут», складеній за віршами П. Тичини, В. Чумака та В. Еллана.
У Києві початкуючого поета помітив лідер «панфуту- ристів» М. Семенко, залучив його до співробітництва в газеті «Більшовик». Лозунгово-публіцистичною поетикою «пан- футуризму» позначені й ранні вірші М. Бажана, що з’явилися в київській пресі від 1923 р. Деякий час поет захоплювався кінематографом. У другій половині 20-х — на початку 30-х років М. Бажан працює в журналі «Кіно» та редактором фільмів на кіностудії, пише рецензії і статті з проблематики українського кіномистецтва, сам створює чимало сценаріїв, більшість з яких свого часу було поставлено. Як учасник літературно-громадського життя він належав до очолюваної М. Семенком Асоціації панфутуристів (Аспанфут), потім до її нетривалої видозміни — Асоціації працівників комуністичної культури (Комункульт), а з 1926 р,— до ВАПЛІТЕ, провідну роль в якій відігравали М. Хвильовий та М. Куліш. Від перших днів Великої Вітчизняної війни М. Бажан — у лавах захисників Батьківщини: редагує фронтову газету «За Радянську Україну», пише поезії й публіцистичні статті, створює збірку віршів «Сталінградський зошит». З повоєнних часів (точніше, з 1943 р.) М. Бажан працював на керівних постах у державних органах та громадських організаціях — заступником голови Ради Міністрів України з питань культури, головою республіканської Спілки письменників. Але найплідніша його організаторська діяльність розгорнулась в Українській Радянській Енциклопедії. Під орудою М. Бажана було здійснено два видання УРЕ (друге, істотно перероблене й доповнене, завершувалось уже після його смерті), а також ряд інших видань — Енциклопедія кібернетики, шеститомна «Історія українського мистецтва», «Словник художників України», розпочато працю над Українською літературною енциклопедією. Помер М. Бажан 23 листопада 1983 р. Як поет Микола Бажан формувався і зростав під впливом українських поетів початку століття — О. Олеся, М. Вороного, Г. Чупринки. В особистих розмовах часто згадував про те велике враження, яке в юнацтві справили на нього балади Шіллера в перекладах В. Жуковського, автобіографічна повість Данте «Нове життя» («Уіїа пиоиа»);тро |
395 |
хи згодом прийшов глибокий інтерес до поезії У. Уїтмена, Е. Верхарна, В. Маяковського, а також, завдяки театрові Л. Курбаса, до поезії й драматургії німецького експресіонізму. «Справді, я зазнав впливу експресіонізму через п’єси «Березолю» — п’єси Толлера, Кайзера, прозу Верфе- ля…» *,— згадував він. Додаймо до цього, крім української та російської класики XIX — початку XX ст., найближчих сучасників: П. Тичину, В. Чумака, В. Еллана, М. Семенка. Це дасть орієнтовне уявлення про літературний грунт, на якому засівалась творчість поета.
Перші опубліковані 1923—1924 рр. поезії — це або політична публіцистика на міжнародні теми («Рура-марш»), або близькі до них революційно-екзотичні балади («Імобе з Галаму»), або твори такого ж жанру про громадянську війну («Про жито й кров»; «Колискова»), Перша збірка М. Бажана «17-ий патруль» (1926) сповнена відлуннями громадянської війни. В осмисленні її кривавих подій автор виступає романтиком. (Уже тут помічаємо риси, притаманні М. Бажану згодом, коли генеральною темою стане цілісність духовно «видющої» й багатої особистості.) Ліричними струмами пройнята поезія «Пісня бійця», яка й принесла поетові чи не найбільше визнання критики. Правда, схильність до абстрактності й безоглядної гіперболізації, властива ранньому революційному романтизмові, часом спричиняла явне зміщення акцентів у трактуванні героїки. Глибоко хибна, хоча зовні така «революційна», думка про те, що висока мета виправдовує будь- які жертви, відбилась у баладі «Протигаз». Зображену в ній масову самопожертву, по суті, гігантську колективну гекатомбу («Хай тисячі ляжуть бійців на полях — не хитнеться червоний стяг» — «Протигаз»), навряд чи можна виправдати навіть конкретними обставинами змальованої події. Щоправда, критика аж до останнього часу позитивно оцінювала цей твір… Трагічну колізію покладено й в основу поеми «Боєць 17-го патруля», яка теж порушує проблему спокути й самопожертви (герой твору — боєць частини особливого призначення Антон Сідих). В художньому аспекті твір прикметний демонстративним форсажем натуралістичних моментів поетики експресіонізму («Гноєм жовтавим пружнасто набряк над чорною стелею лампи чиряк»; «Між хмар губами— місяця зуб, і земля холола мов чорний труп»). Наступна творча еволюція М. Бажана в окремі періоди |
1 Карбованих слів володар//Спогади про Миколу Бажана. К-, 1988. С. 321. |
396 |
складна й неоднозначна, засвідчує, по-перше, майже незмінно властиву йому жагу пошуків не лише естетичного, а — в кращі часи — й морально-філософського характеру; по- друге, досить стрімку динаміку проблемно-тематичних і стильових змін, які ці новації поклали на його поезію.
У цьому прямуванні з певною частиною умовності можна окреслити кілька періодів у творчості поета. «Різьбленою тінню», що вийшла через рік після «17-го патруля», завершується стадія його становлення як художньої індивідуальності— хоч які несхожі одна на одну ці збірки. Період Бажанових «малих поем» з філософсько-психологічною проблематикою відкриває «Розмова сердець» (1928), а завершує «Садівник» (1934). У наступні роки, від середини 30-х до середини 50-х перед нами М. Бажан, який прийняв декларовані зверху принципи соцреалізму; при цьому намагався зберегти індивідуальну художню суверенність, а в деяких ліричних медитаціях — і власний духовний світ. Хоча поступки й догоджання панівним канонам були, і часом надто значні. А на завершальному етапі, що охоплює період майже в два десятиліття, починаючи від книги «Міц- кевич в Одесі»,— добротворне відродження і відмоложення творчої особистості митця, що виявилась для цього достатньо сильною, незламаною внутрішньо. У «Різьбленій тіні», своїй другій книжці, М. Бажан, як і раніше, постає поетом-романтиком, але це вже романтизм істотно іншого тону й змісту. На зміну стриманій графіці першої книжки приходить барвистий живопис, виважене «ядерне» слово, а головне — досі відсутні національно-історична основа й глибина. Фольклорні джерела розкриваються перед поетом переважно у своїх драматично-таємничих, «нічних», почасти легендарних мотивах (любовні і «звичаєві» балади, в яких використано, крім усього іншого, й знакову рослинну символіку народних повір’їв — «Папороть», «Любисток», «Розмай-зілля», а також балади, побудовані на історичних переказах та асоціаціях — «За- лізнякова ніч», «Кров полонянок»). Над усім цим — легенький повів стилізації і майже ередіанський дух майстерного малювання словом… Але тут же — і перші зразки урбаністичної лірики М. Бажана («Елегія атракціонів», «Нічний момент», «Фокстрот»— вірш, витончений музично й метафорично). А головне — глибше й драматичніше розкриття внутрішнього світу особистості, передусім власних переживань, викликаних суперечностями пожовтневої дійсності і досить болісними колізіями прощання з об’єктивно віджилою (а часом поверховою, хоч і була вона щирою) романтикою недавніх |
397 |
боїв і походів. Правда, «песимістичних» розв’язань внутрішніх колізій поет не допускає — у нього «немає слів зневіри і знесиль!» («Осіння путь»).
Але це гасло, декларація. А з погляду справжнього ліричного втілення мужнього пориву до правди життя, чіткості морального вибору яскравими здобутками тогочасної Бажанової лірики стали такі вірші, як «Слово о полку», «Дорога», «Нічний рейс». «Рубай же ланцюги, зривайся із причалу, бо не в чорнильницях фрегат шукає шквалу» («Нічний рейс»),— то було напутнє слово не тільки «Ю. С.» (Юрію Яновському, якому присвячено вірш), а передусім самому собі. Поема «Розмова сердець» і триптих «Будівлі» відкриває цикл поем і віршових композицій, створених у кінці 20-х — на початку 30-х рр. і присвячених темам культурологічного, філософсько-історичного та морально-психологічного характеру, поем — здебільшого малоформатних за обсягом, але оригінальних за тематичним образним вирішенням — чи мовчться про тему і сюжет, чи про певні «центральні» символи, чи навіть про сам антураж, обставини дії. Так, архітектурні символи — готичний собор, київська барокова брама Заборовського, сучасний будинок, який тільки-но споруджується,— стали «героями» відомого триптиха «Будівлі». Автор не приховує своєї закоханості в пам’ятки минулого, зображені з усією розкішшю словесної пластики, але разом з тим намагається відшукати їхній, вживаючи плехановський термін, соціологічний еквівалент (від чого відчутно постраждало, зокрема, витлумачення «соціального сенсу», а отже, й загальне зображення знаменитої Київської брами). Красі стародавніх пам’яток у дусі часу було протиставлено «пафос сучасності», поезію новітнього будування. В третьому, заключному вірші триптиха («Будинок») різко змінюється й характер образності: це переважно сучасна «індустріальна» метафорика, з внутрішніми, правда, відмінностями — від манери, що свідчить про нещодавний футуризм і експресіонізм М. Бажана. Все ж невиправдана антитеза минулого й сучасного, довершеності давніх архітектурних шедеврів, трактованих з «класового погляду», і гарячої, мовляв, прози будівничого сьогодення, вартої всієї «музейної» минувшини, несла в собі чимале спрощення, спричинене впливами тогочасної «лівої» естетики. Поема «Число» — теж зіставлення кількох епох, теж символи, хоча на цей раз центральним об’єктом є число — найбільш абстрактний і найбільш непіддатний для поезії предмет. Через те й твір вийшов надто експериментальним |
398 |
і поспіль раціоналістичним, особливо в своїй риторичній хвалі містифікованому числу п’ятирічних планів.
Тема культурологічна знайшла своє втілення в «Гоф- мановій ночі» — цьому дивовижному шедеврі двадцятип’ятирічного автора. Чи не вперше український поет звернувся до психологічно-естетичних таємниць західноєвропейського митця такого рівня, як Е. Т.-А. Гофман. І, власне, не стільки його, скільки до романтизму того гофманівсько- го типу, який може, за М. Бажаном, поєднувати в собі такі неспівмірні протилежності, таку двоїстість, як фантасмаго- ричність корчемних ночей, несамовите візіонерство, теплий бюргерський затишок в господі, де ніч, «мов дівка угодована, паруючи, стоїть». Неповторний художній лад цієї невеликої поеми: різко окреслені барокові образи, напливи майже синонімічних, однорядних речень, що наче йдуть за повільним «кінооком» оповідача, химерні видіння «мрійника й фантаста» — і фламандська предметність заключних побутових оиисів. Як багато обіцяв талант М. Бажана цією й досі рідкісною для української літератури поемою! Проблематика української національної культури, шляхів її розвитку осмислюється поетом — знов-таки через постаті швидше символічного, ніж реально-побутового плану — в незавершеній поемі «Сліпці» (третя, заключна частина, як згадував автор, була написана, але загинула під час війни). Перед нами — порівняно далеке минуле — XVIII ст., специфічне середовище — таємна корпорація сліпих кобзарів, бунт Молодого кобзаря проти застарілих ідеалів і мертвих традицій, відчутно згущені, аж до натуралізму, барви в зображенні носіїв цієї культурно-естетичної анахронічності. У «Сліпцях» порушуються питання, що гостро дебатувалися в Україні в літературно-мистецьких дискусіях 20-х років. Згодом у «малих поемах» М. Бажана посилюються публіцистичний і полемічний струмені; мальовниче й пластичне зображувальне начало часто відсувається на другий план, поступаючись місцем широким інтелектуальним рефлексі- ям або гострим зіткненням різних достатньо представницьких поглядів. «Драма ідей» стає в його тогочасній творчості улюбленою формою реалізації художнього задуму. Так створюється «Розмова сердець» (1928) і ряд наступних поем з гострою етико-психологічною та ідеологічною проблематикою— «Гетто в Умані», «Трилогія пристрасті», «І сонце таке прозоре» (попередня назва — «Садівник»; 1934). Вірш «Смерть Гамлета», написаний через кілька років після «Розмови сердець», у перших публікаціях був назва- |
399 |
ний післямовою до цієї поеми. Справді, проблема цілісності світогляду і чіткості суспільного вибору, поставлена в творі, завершувалась тут рішучим осудом дворушності, соціальної хисткості й непевності, яке адресувалося автором, за давнім прикладом В. Брюсова, декому з «товаришів-ін- телігентів». На тлі зростаючої на Заході фашистської загрози, про яку різко й гнівно йдеться у вірші, памфлетні стріли на адресу новочасного «гамлетизму» були, зрозуміло, і вчасні, і виправдані. Однак соціально-психологічні інвективи, про які мовиться, супроводжувались тут різко деформованими уявленнями про те, що є справжнім і несправжнім гуманізмом. «Абстрактними» (чи, принаймні, ущербними) гуманістами в вірші оголошувались і Альоша Карамазов, і князь Мишкін, навіть їх творець Достоєв- ський), і сам Гамлет,— тоді як у значенні «єдиної й справжньої людяності» утверджувалась «ленінська людяність класових битв». Вузька, сектантська і, зрештою, апологетична «класова» догматика тут брала верх (зрозуміло, не в одного лише М. Бажана), дезорієнтуючи творчу думку, змішуючи праведне з оманливим і хибним.
30-ті роки стали складним, суперечливим, морально вкрай нелегким періодом у творчості М. Бажана — і не тільки через нападки і обмови агресивно-«викривальної» критики, особливо настирливі в першій половині десятиріччя. Складною, позбавленою внутрішньої міцності була сама позиція поета. Його погляди склалися в роки революції, він щиро сповідував соціалістичну ідею, але в умовах тоталітарного режиму, що облудно спотворив її, мусив приймати і певні міфи, продиктовані державною пропагандою. У цьому — головна причина того, що у творчості поета не раз озивалася і фальшива струна, яка назагал — багато в чому обмежила розмах його пошукової думки і неабияк знебарвила художню палітру. Не обминув, зокрема, М. Бажана гріх «культового» одописання, що обтяжив його поезію громохко-риторичними, вимученими величаннями «батька народів». У 1935—1937 рр. поет створює поему «Безсмертя (три повісті про товариша Кірова)» — епічну розповідь про революціонера й партійного діяча, вбивство якого в 1934 р. започаткувало жорстокі репресії, зокрема і в Україні. Спершу була написана друга повість — «Ніч перед боєм» (можливо, вона й замислювалась як окремий твір), і тут достатньо наочно виявилось вміння М. Бажана рельєфно окреслити духовний, інтелектуальний портрет свого героя (швидше ідеалізований, ніж історично достовірний). |
400 |
І |
Чи думав поет, малюючи Кірова партійцем-інтеліген- том, людиною масштабної й пристрасної думки (а в першій повісті «Прапор» — ще й товариською, і хороброю, доброю і веселою молодою людиною), що він зображував характер і тип більшовика, абсолютно протилежний реальному образові «великого вождя» та представникам з його оточення? Щоразу художня правда твору перемагала.
Жорсткі канони естетики й поетики соцреалізму позначились і тут,— головним чином у третій повісті «День», де поетичний живопис стає зловісно подібним до звичайного «партійного» іконопису. Виявляв М. Бажан себе як поет здебільшого в ліриці — в тих філософських медитаціях, сюжети яких були присвячені темам історії, культури, поезії праці й творчості — найтривкішим цінностям у житті поколінь. Та ще присвячував час взаємопізнанню і добрій приязні народів та їхніх культур. Про це — кращі вірші в циклах «Грузинські поезії», «Узбекистанські поезії», «Бориславські оповідання», написані у другій половині 30-х рр. Оригінально персоніфікований образ жилавого, могутнього дуба «на карпатських узгір’ях», в якому пізнаємо славетного «ковальського сина», титана духу і праці. Художнім трактуванням виділяється вірш «Труна Тімура», в якому звучить як вирок історії не тільки давньому завойовникові, але і всім наступним вбивцям, тиранам і деспотам: Він смертю зник, як смертю виник, І слід на солонцях присох, Де йшов, кульгаючи, руїнник Землі народів багатьох… У цей час вже насувалася грозова хмара війни, М. Бажан, як і чимало радянських поетів, відчував себе зобов’язаним брати участь у психологічній підготовці країни до оборони. Поема «Батьки й сини» (1938) розробляє саме цю тему. Війна з гітлерівськими нападниками незабаром стала дійсністю. Написаний М. Бажаном у перші тижні війни вірш «Клятва» з його владним і кличним рефреном, яким завершувалась кожна строфа,— «Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою фашистських катів!»— набув значної популярності на фронті і в тилу. На початку 1942 р. була опублікована історична поема «Данило Галицький». «Літопису невелемовний звіт» про битву 1238 р., в якій український князь погромив війська хижих рицарів Лівонського ордену, поет вповні розгорнув історичну фреску, об’ємну за змістом і водночас виконану з великим художнім лаконізмом. Динамічний ритм стри |
401 |
маних зовні двовіршів з одноманітним чоловічим римуванням (тут це дало свій ефект), майже фізично зрима стихія матеріально-конкретних описів, у яких особливо впадають в око місткі метафоричні епітети («рій бистрих стріл — разючий дощ війни», «ударили важчезні скакуни твердим копитом об труські лани», «засліп його пташиножовтий зір»), багатий, хоча лише помірно архаїзований словниковий склад мови і її характерний, «літописний» сурядний синтаксис,— усе це створює ту образно-емоційну атмосферу, в якій так переконливо звучать фінальні слова князя:
«Від грому битви, — воям мовив князь, — Німеччина сьогодні затряслась. Смертельний шлях для неї — шлях на Схід, — Таким він е і буде сотні літ». «Слово про рідну матір» М. Рильського і «Данило Галицький» М. Бажана відкрили шлях у літературі 40-х і наступних років темам українського минулого — саме як минулого національного, освяченого почуттям гордості, так довго викорінюваним і замовчуваним у ті часи. Два цикли «солдатських» віршів поета — «Сталінград- ський зошит» і «Київські етюди» — писались віч-на-віч з війною. Сталінградський цикл — послідовна в часі розповідь про велику битву, «кадри» якої рухаються разом з бійцями, починаючи з відступу через приволзькі степи («Біля хати», «Дорога»), через окремі епізоди боїв, де скрізь у центрі — живий момент, конкретне людське переживання («На переправі», «На березі», «На командному пункті»), до широкоформатного батального полотна («Прорив»), де вже приглушено звучать перші сурми перемоги. Найсильні- ші тут — не тільки звично «картинні», але й пройняті психологічним струменем окремі образи та епізоди, скажімо, старої сільської жінки, яка мовчазно й суворо проводжає поглядом відступаючі війська, «не зменшуючи прощенням розпуки» («Біля хати»), залишиться одним із незабутніх, справді народних образів великої трагічної війни. Радістю й печаллю написані зустрічі із щойно визволеним, змученим і зруйнованим Києвом («Київські етюди»). Все закарбувалося в його рядках: палаючий університет, під стінами якого «книги, як птиці… розпачливо б’ють обгорілим крилом», страшний попіл Бабиного яру, ще затуманені тривалим страхом очі людей… А разом з тим такий характерний для Бажана вірш «Будівничий» — оптимістична київська «утопія» тих часів про блиск і сяяння майбутнього відбудованого міста. Зупиняємо тут увагу на рядку про цю завтрашню відбудову — «З хаосу форма встає» — |
4*2 |
і раптом розуміємо, що він може бути формулою мало не всього світовідчування поета, для якого сокровенний зміст буття, здається, саме й полягає в доланні, переборенні, приборканні ворожого людині хаосу.
Перше повоєнне десятиліття видалося малоплідним для поезії М. Бажана. Позначались не тільки завантаженість поета далекою від творчості працею, а й нові репресії проти інтелігенції, розпочаті сумновідомими постановами ЦК КПРС 40-х років про літературу й мистецтво. На поетичних враженнях, винесених М. Бажаном з короткочасного перебування в Англії, цієї його першої зустрічі з світом капіталістичного Заходу (книжка «Англійські враження», 1948), відбилась атмосфера «холодної війни». (Як це спостерігаємо і в книжках А. Малишка «За синім морем», К- Симонова «Друзі й вороги» та в інших тогочасних тематично близьких циклах вітчизняних поетів.) У збірці є майстерно виписані поетичні замальовки, що стосуються тих чи тих явищ чужої дійсності. Але сучасне прочитання помітить продиктовану політичними настановами однобічність і тенденційність певних суджень автора, які особливо відчутні в віршах «Шкіц до портрета», «Біг-Бен», «У Стратфорді на Ейвоні». Блідою, ілюстративною вийшла загалом і книжка «Біля Спаської вежі» (1952), написана до 300-річчя приєднання України до Росії. На художнє недокрів’я її прирікала вже сама заданість ідей, сюжетів, емоцій, пристосованих до потреб «політичного календаря». Перші ознаки повернення поета до самого себе, до розкутішого і справді органічного йому творчого мислення зустрінемо в книжці віршів «Міцкевич в Одесі», написаній в середині 50-х років, у добу короткочасної суспільної «відлиги». Тут знов дав про себе знати тонкий і глибокий психологізм, особливо художньо проявлений в таких віршах, як «Мазурка», «Буря», «Симфонія» (в останньому з названих творів його герой — А. Міцкевич — переживає хвилину великого душевного осяяння, пізнаючи душу братнього народу через мелодику української симфонії М. Овсянико-Куликовського, на першому виконанні якої в Одесі він був присутній). Далі виходять у світ книжка віршів «Італійські зустрічі», цикли (вони ж здебільшого й книжки) «Чотири оповідання про надію», «Уманські спогади», «Нічні концерти», поеми «Політ крізь бурю» і «Нічні роздуми старого майстра», «прощальна» лірика останніх років. Все це твори, що відкривають нам поета, який водночас і «відмолодів», і досягнув (хоч і не в усьому) зеніту своєї майстерності. Досвід багатолітніх пошуків тепер відливається в певний |
403 |
синтез, звичайно, щоразу доповнюваний, по-новому модифікований — це класичного закрою реалізм (чи, може, й навпаки — своєрідний «реалістичний класицизм»?), в образній системі якого, проте, відлунює чимало з того, що було колись засвоєне поетом у стильовому розумінні — передусім елементи емоційно напруженого і щедрого, нестримного в своїй метафоричності бароко.
Культура, філософія й психологія їхніх творців, людські долі й шляхи цілого покоління, такі драматичні й такі перенасичені різноманітними почуттями,— на цьому тепер майже повністю зосереджуються поетичні роздуми М. Бажана. Так, у його італійських віршах виокремимо саме роздуми про мистецтво, яке в творіннях великих майстрів не тільки давало поетові глибоку естетичну радість, але й незмінно хвилювало, непокоїло його «пізнавальну» думку. Хвала «невситимій радості видіння й пізнавання» супроводжує його переживання перед картинами й статуями старих майстрів, чиє мистецтво «більш непокоїть тайною, ніж пізнаванням радує» («Італійські зустрічі»; І. «Зустрічі»). Високим гуманістичним пафосом озвучений його кінцевий «присуд» спадщині Відродження, в якій були, як відомо, і нетлінні мистецькі шедеври, і похмурі фортеці та проекти небувало смертоносної зброї: Фортеці тліють, башти корчаться, Бійниці сліпнуть. Тільки те, Що є трудом, теплом і творчістю, В саду вселюдському цвіте. («Ірис Флоренції») Пізніше, на схилі життя поетового, були написані «Нічні концерти» — цикл, присвячений музиці, про яку М. Бажан в особистих розмовах говорив, що його душа була змалку зачарована нею. Своєрідний і незвичний авторський задум — перекласти на мову вірша образну ідею музичного твору, передати своє враження від нього чи окреслити творчий силует улюбленого композитора або співака — цікаво здійснено у вісьми віршах циклу. Тут — і срібний, кришталево чистий М. Леонтович («Краплинка музики… Росинка музики… Сльозинка музики. Як плач землі, свята».— «Криниця Леонтовича»), і географічно далекий, але такий зрозумілий українському поетові Віла Лобос з його «Бразі- ліаною»; і дитина паризьких вулиць, «монтаньярка» в житті і в співі Едіт Піаф, і героїчна музика в роки війни — Сьома симфонія Шостаковича. «О, музики благословенна соборність!» — цим фінальним вигуком ніби підсумовується весь цикл, а «соборність» у розумінні автора — це сила єд |
404 |
нання, єднання людей навколо всього світлого, гуманного й справедливого…
У своїй поезії 60—70-х років М. Бажан часто роздумує — і розмірковує, як належить майстрові, нерідко в складно опосередкованих образних формах — над стрижневими філософськими, історичними питаннями епохи. Чи не найбільш тривожним для нього було народжене небувало жорстокими катаклізмами XX ст. питання про гуманістичну надію — чи зможе вона вижити й додати життєвих сил зболеній, часом заблуканій душі сучасної людини? (Чуйний слух може вловити тут — і небезпідставно — пере- гуки з визначними митцями й мислителями Заходу: Сартром і Камю, Антоніоні і Бергманом, Пазоліні і Беллем.) Основне сюжетне зерно для себе автор знайшов в одній з новел (побудованій, до речі, на українському матеріалі) — Р.-М. Рільке, лірику якого він у той час перекладав. Тому й цикл, про який ідеться,— «Чотири оповідання про надію» — в підзаголовку названо «варіаціями на тему Р.-М. Рільке». У драматичних життєвих катаклізмах виборює свій промінчик світла родина битого лихом українського селянина, так само як і син своєї нації і свого часу — солдат розгромленої гітлерівської армії, «надію на надію» якому дарує напівживий антифашист, вчорашній табірник (це — з усіх поглядів блискуча «Третя варіація»); і вдова вбитого італійського комуніста, якій мариться, що перед нею з’явився той, хто «з хреста зійшов»: «Женщино, встань і йдиі» Всесвітні, глобальні проблеми, «інтернаціональні», в широкому розумінні, герої, такі характерні для Бажана, для його розуміння зв’язків України зі світом. «Звучить у віршах Бажана,— писав у цьому зв’язку відомий польський письменник Ярослав Івашкевич,— дуже свідома концепція історіософічна, яка акцентує історичну долю України разом зо всіма «вітрами зі Сходу», але і з почуттям міцного зв’язку з культурою Заходу» І є певний зв’язок між цим і наступним циклом — «Уманськими спогадами». (Хоча стилістично вони відмінні: перевага по-бароковому напружених, часом болісно-екстатичних тонів у першому і спокійної, ясної, не позбавленої дрібок гумору, розповідної манери — в другому циклі.) Звертаючись до часів своєї юності, освітлених молодою вірою в майбутнє, літній поет теж підкріпляв надію, вже достатньо остуджену багатьма історичними злигоднями,— оптимістичну надію свою і свого покоління. З темою рево- |
1 Цит.: Драч І. На повен свій зріст//Карбованих слів володар. С. |
170. |
405 |
люції тут пов’язана ідея культури й культурництва, що» знайшла яскраве образне вирішення, зокрема в поемах «Боги Еллади» і «Сіль». (У поемах? Оповіданнях? Малих повістях? Новелах? — Ці запитання не раз, очевидно, поставали перед читачами обох названих циклів М. Бажана, і у відповідь можна сказати, що поет, справді, виробив своєрідну жанрову структуру — фабульний, розповідний вірш середнього обсягу, який, здається, все ж найкраще було б назвати ліричним оповіданням, що належить, як пропонував визнати свого часу І. Сельвінський, до характерно^ бажанівської «епічної форми ліричної поезії») ‘.
Але спрямована в майбутнє перспектива світлих юнацьких спогадів тут далеко не безхмарна. Вражає лаконічний епілог яскравого за поетичним виконанням «Дощового прелюда»: з усіх його героїв через сорок років лишилась тільки недужа, натомлена, посивіла жінка, решта — загинули, від рук «своїх» і чужих. Не менш трагічний фінал і у вірші «Дебора». І вже безпосередньо про злочини минулого, про його репресивний тягар — але водночас і про уроки морального, духовного протистояння їм — мовиться у поемі М. Бажана «Політ крізь бурю» (1964). В нашій літературі, і не тільки в поезії, це один із перших творів про долю покоління «дітей репресованих». Молоденька Оксана, донька комуніста, який загинув у тоталітарних катівнях, на кожному кроці потерпаючи від «кам’яної недовіри» вовчооких Іванів Хо- мичів та їм подібних, все ж добивається права брати участь у захисті Вітчизни в критичний для неї час і цим сповнює ідейний заповіт своїх батьків. Тут — головна колізія поеми, насичена психологічним драматизмом і спроектована, врешті-решт, на добу, коли писався цей твір. А в останні роки життя «монументальний», «філософічний» М. Бажан відродився як щирий і ніжний у своїх інтимних освідченнях лірик. У його «призахідних» віршах домінує передусім тема пам’яті як нерозривного духовного зв’язку людини з усім людським світом, а передусім, зрозуміло, з любими й близькими. («О свічі на путях десятиліть, о рідні риси дорогих облич,— світіть мені, не мовкніть, говоріть!» (За кроком крок»). А поруч з цим — і в згоді з цим — лірика, пройнята думкою про всемогутнє зачарування життя, з його різними, хай дрібними, але по- своєму значущими виявами («Подзвін конвалії», «На луг лягло благословення снігу…», «Спалах сузір», «Чебрець, і |
1 Сельвінський І. Нотатки про книгу // Про Миколу Бажана. К-, 1974. С. 25. |
406 |
верес, і вологий мох…» та ін.). І є в «осіннього» поета вражаючий, сповнений, за словами І. Драча, «трагічного оптимізму» вірш «Пильніше й глибше вдуматися в себе…». Передана в дусі наймодернішої «електронно-космічної образності», вщерть насичена сьогоднішньою науково-технічною лексикою картина геніальної праці людського мозку, що продукує мисль — вищу закоханість Бажана, раптом обривається сповненим безмірного трагізму гамлетівським вигуком:
Хвилястий трепет корок і підкорок, Мигтливий код вмикань і вимикань. Ще глибше в себе, здивувавшись, глянь, — А потім що? А потім… Бідний Йорик! «Прощальна» лірика наче домальовує образ М. Бажана, кладе сердечну барву на чоло поета-мислителя. М. Бажан у світліші періоди своєї творчості був поетом невтомно шукаючої творчої думки, яка могла піддаватись, особливо за несприятливих суспільних умов, згубним ілюзіям, впливам облудних міфів, але вміла й чесно долати їх, створюючи цінності, орієнтовані на гуманістичні, вселюдські критерії. Українську поезію XX ст. він збагатив високою культурою слова і образу, філософською напругою мислі, став прикладом суворого і постійного опору бездумному сентименталізмові, лінивому епігонству, провінційній вузькості; засвідчив широту інтелектуальних, загальнокультурних обріїв. М. Бажан залишив і цінну спадщину в інших галузях літератури. Передусім, він був визнаним майстром поетичного перекладу, його перекладацькі інтереси охопили і письменство Сходу та Заходу, а також слов’янські літератури. Перекладав Бажан і грузинських поетів (Руставелі, Гурамішвілі), і узбецьких (А. Навої), і бенгальських (Р. Тагор), майстрів поетичного слова Росії (Пушкін, Ма- яковський), Білорусії (Я. Купала, М. Танк), Польщі (Міц- кевич, Словацький, Норвід, Івашкевич), а в останні роки його приваблювала класична німецька поезія — Гете, Гельдерлін, Р.-М. Рільке. Його інтерпретацію «Витязя в тигровій шкурі» Руставелі в Грузії вважають найдосконалішою в слов’янських літературах. А про переклад М. Бажана поеми В. Маяковського «Хмарина в штанях» Л. Ви- шеславський писав, що винахідливість, наполегливість, майстерність перекладача в передачі образної, лексичної, синтаксичної системи оригіналу видаються гідними подиву >. |
1 Див.: Про Миколу Бажана. К-, 1974. С. 180. |
4І7 |
Мемуари М. Бажана про його сучасників, яких він знав і любив (О. Довженка, Ю. Яновського, Л. Курбаса, В. Василевську, Л. Первомайського, С. Чіковані, Є. Ча- реица та ін.), відносять до поетичної прози, хоча яскрава образність і ліризм тут зовсім не заважають психологічній проникливості авторських характеристик і спостережень, зокрема, й певних самокритичних визнань.
Літературознавчий доробок поета присвячено класикам українського письменства (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник), а також авторам, яких він перекладав, пишучи грунтовні передмови до українських видань їхніх творів (Ш. Руставелі, Д. Гурамішвілі, В. Ма- яковський, Ц. Норвід та ін.); деякі його літературно-критичні статті звернені до постатей новочасного письменства Слов’янщини і Заходу — Я. Івашкевича, Ж. П. Сартра, Г. Белля та ін. Багатогранність духовних зацікавлень М. Бажана може ще раз ствердити правомірність слів О. Гончара про автора «Нічних концертів» як людину «могутньої творчої невтоленності» ‘. |