Чуже берімо,
але своє вознесімо.
Ірина Фаріон
У Проекті 1999 р. запропоновано
не
передавати подвоєння приголосних у загальних
назвах иншомовного походження: тона, нето,
бруто тощо; а у низці загальних назв зберігати
подвоєння, щоб уникнути у мовленні омонім-
ности чи дуже близького звучання з иншими
словами або словоформами на зразок білль (пор,
біль), вілла (пор. віла “русалка”), манна (пор.
мана), пенні (пор. пеня — пені), але чомусь
ще й авва, аллах, мулла, бонна}
Думаю, що апелювання до омонімности
не так обґрунтовує потребу подвоєння, як
виправдує нашу узвичаєну нерішучість. Бо ж
омонімія — це природне мовне явище, якого,
за цією самою логікою, треба б було позбу-
ватися і в инших випадках: як (прислівник) —
як (іменник), бал (оцінка) — бал (урочис-
тість), засипати (від спати) — засипати (від
сипати) тощо.
Хоч у Правописах 1929,1946 і 1960 рр. за
вихідну позицію узято неподвоєння приголосних,
однак у формулюванні «лише в окремих сло-
вах», як 1929 р., або ж у примітках, як 1946 і
1960 рр., спостерігаємо тенденцію до збіль-
шення подвоєнь. Зокрема Правопис 1929 року
подає такі запозичення як винятки: авва,
барокко, бонна, брутто, ванна, вілла, гаяло,
геєнна, донна, мадонна, манна, мотто, осан-
на, нетто, панна; равві, а у позиції Увага 2 —
зазначено: «Не треба аналогічно з цими випад-
ками (на зразок суддя, Ілля) переносити под-
воєння на чужі слова та ймення»’ ,’ Право-
пис 1946 р. поповнюється ще на: аннали, пен-
ні, тонну, білль, буллу, дурру, мірру, а також
у примітці подано невідмінювані слова італійсь-
кого походження: барокко, інтермеццо,
лібретто, нетто, фортіссімо, стаккато ;
у Правописі 1960 р. маємо ще, крім цього,
беладонну, фінна, брутто і поновлену віл-
лу^ . Як бачимо, що ближче до сьогодення,
то більше відбігає мова від давньої практики
неподвоєння. Леонід Булаховський, очільник
двох правописних комісій 1946 і 1960 рр.,
навіть ставив за приклад українську мову
російській, остання з яких, уживаючи подвоєн-
ня, щоразу відхиляється з тих або тих, часто
дуже сумнівних — навіть у вузько філоло-
гічних мотивах — міркувань, наприклад, ко-
миссия, а не коммиссия (< лат. соттіззіо),
атака (< фр. аНж^ие), а не аттака, а у слові
суббота у живому мовленні подвоєння не чути
взагалі. «Недаремно, — підсумовує уче-
ний, — відчуваючи недоречність такої прак-
тики, всі слов’яни, навіть ті, що здавна мали в
124 Український правопис – К, 1929 – С 19-20 65
125 Український правопис – К, 1946 – С 102
126 Український правопис – К, 1960 – С 115-116
[Комісія] зобов ‘язана
пильно оглядати цих
новоселів,
«причісувати» їх так,
аби написання,
скажімо, лауреата не
суперечило написанню
лавра чи лаврового
листа, щоб целюлоза
не сперечалася з
целулоїдом,
майстер— із
гросмейстром,
Гренландія, Голландія
чи Ісландія— з
Фінляндією, аби дитячі
вічка яе відбирали
очки, щоб ойконім
Кошіце писався і
відмінювався за тим
зразком, що й
Пардубиці, аби
дієслово потуреччити
писалося через два чч
ж і Туреччина, аби
антонімічні
прислівники додому та
з дому так само
писалися за одним
принципом тощо
Павло Чучка.
З приводу підготовки
нової редакції
«Українського
правопису-//
Мовознавство. —1995.
—№1—С25.
91
Взорованість
на чужі мови —
це щоразу більше
нехтування
законами своєї.
Ірина Фарш
себе середню школу з добрим знанням євро-
пейських мов, відмовились у своїй правописній
практиці від збереження подвійних літер при
передачі іншомовних написань і тим позбавили
свої народи відповідних труднощів. Російська
правописна практика в цьому відношенні, отже,
аж ніяк не може бути визнана здоровою, і було
б краще покінчити з нею раз і назавжди» .
Отож мотивацію щодо неподвоєння при-
голосних у загальних назвах можна визначити
дуже просто: подвоєння приголосних на письмі
не відповідає вимові в українській мові, де воно
позначає одну подовжену приголосну. А взо-
рованість на чужі мови — це щоразу більше
нехтування законами своєї. І тим паче тоді,
коли таке слово «могло дійти до нас із других
або третіх рук» — себто через мову посе-
редницю. Існує й инший погляд на цю проб-
лему. Зокрема Богдан Задорожний уважає
вилучення подвоєних приголосних у словах
анали, бароко, беладона, бравісимо «курйоз-
ним випадком повної «самостійности», позаяк,
по-перше, це провокує омонімію» (? — /.Ф.),
а по-друге, подвоєння (подовження) властиве
питомим українським формам: у картоп-
лині — у картоплинні, через те воно впи-
сується у фонологічну систему української
мови .
127 Булаховський Л. Загальне мовознавство //Вибрані
праці в п’яти томах. К., 1975. – Т. 1. – С. 259-260.
128 Самійленко Володимир. Із статті «Чужомовні слова
в українській мові» //Урок української. — 2002. — №
11-12. – С. 43.
129 Думки з приводу появи «Українського правопису»
C-тє вид. випр. і доп.). — К.. 1990 //Записки наукового
товариства ім. Т.Шевченка. Праці філологічної секції. —
Т. ССХХІУ. – Львів, 1992. – С. 422.
Щодо неподвоєння у власних назвах, то
Проект залишає до роздумів і такий варіянт:
відповідно до живого мовлення не відбивати
подвоєння приголосних в иншомовних власних
назвах — антропонімах: Тромбеті, топонімах:
Голая дія.
Переконливі щодо цього зіставлення, які
пропонує Іван Ющук: «Назву французького
міста ми пишемо з подвоєнням — Ніцца, а
французи… без подвоєння — Л/їсе, ми пишемо
Марокко, французи — Матос. Стародавню
Францію ми, йдучи за римлянами, називаємо
Галлія… , а французи — Саиіе. І навпаки, ми
пишемо без подвоєння — Марсель, Версаль,
а французи з подвоєнням — МагзеіНе, Уег-
ваііісз (а вимовляються ці французькі назви ще
інакше). Американці назву своєї річки пишуть
з трьома подвоєннями — Міззіззіррі, а ми лише
з одним — Міссісіпі. Назву столиці Куби німці
пишуть з подвоєнням — Наиаппа, ми без
подвоєння — Гавана, назву столиці Португалії
росіяни передають з подвоєнням — Лиссабон
(бо так німці пишуть), а ми без подвоєння —
Лісабон. А болгари, серби, які, як і ми, ко-
ристуються кирилицею, взагалі не зберігають
жодних подвоєнь. І очевидно, незручностей від
цього не відчувають. А може, й навпаки: у них
менше можливостей наробити помилок» .
1 ° Ющук Г.П. Правопис повинен бути стабільний, але..
//Мовознавство ~ 1995. – № 1. – С. 10.