| «Коли вийшла Влизькова книжка «За всіх скажу», нам треба було зрозуміти, що всі ми початківці, а він п о е т»,— згадував Л. Первомайський2. Тогочасні критики дали напрочуд високу оцінку поетичному дебютові молодого автора, що стався 1927 р. Визнання перспективного таланту засвідчила і третя премія Наркомосу УРСР, присуджена поетові за цю збірку.
Вже той факт, що запеклий викривач романтизму Б. Коваленко, який підспівував сумнозвісному гаслу «Геть Шіл- лера! Жодних компромісів з романтизмом ми не допускаємо» 3, спромігся таки визнати естетичну вартість доробку О. Близька як «насамперед романтика революційного», «одного з небагатьох представників революційного романтизму»4, свідчить про те, що заявлені моло |
| 1 Карбованих слів володар. С. 136. |
| 2 Первомайський Л. Обіцяння і здійснення // Вітчизна. 1968. № 2. С. 148. |
| 3 Коваленко Б. Ще про стилі: Виступ на Пленумі ради ВУСППу від 22 травня 1930 р. //Молодняк. 1930. № 6 (42). С. 78. |
|
4 Коваленко В. Літературно-критичні статті. К., 1962. С. 273—281. |
| 408 |
| дим поетом особлива манера, пафос, стильова оригінальність переконували навіть вульгарних нівеляторів художнього розмаїття у літературі.
Найточнішим, на нашу думку, у критичній оцінці збірки був Я. Савченко: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільного пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього… 19 років» ‘. Ці думки критика підтверджують твори поета. Хто ж він — цей талановитий юнак, який спалахнув яскравим метеором на літературному небосхилі України в другій половині 20-х рр.? Біографічні дані про поета надзвичайно лаконічні (що характерно для багатьох репресованих письменників). Народився О. Близько на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії 17 лютого 1908 р., де його батько служив дяком, псаломщиком. Там і почав навчання, продовжуючи його у батьковому селі Сигнаївка на Звенигородщині. У 13 років важко перехворів на скарлатину і втратив слух. Ця травма компенсувалася вольовим розвитком пам’яті, начитаністю: книжка стала для нього одним із основних джерел формування художньої та соціальної свідомості. Але поезія О. Близька не була книжною. Навчався також у Київському інституті народної освіти. Перші віршовані спроби О. Близька (як і В. Сосюри чи М. йогансена) написані російською мовою. Початківець зазнав впливу лірики Плєщеєва, Надсона, В. Маяковсько- го. Українську мову йому довелося опановувати самотужки. Як оригінальний поет він дебютував віршем «Серце на норд» у редагованому Б. Антоненком-Давидовичем «Глобусі» (1925. № 22). Та писав за інерцією і російською: у фонді рукописів ЦНБ АН України зберігається, наприклад, «Песня о боцмане Кравце» 2. Голос громадянського сумління пролунав у вірші «Поетові», опублікованому в першому номері створеної як орган ВУСППу «Літературної газети»: «Не лицемір, поете, серцем, І не роби із нього шарж: — Замало глянути крізь скельця На бунт, виспівуючи марш». Книжка «За всіх скажу» сприймається як відповідь на гострі питання, поставлені дискусією 1925—1928 рр., про шляхи розвитку української літератури. Для багатьох сучасників прихід О. Близька до «Нової генерації» видався |
| 1 Див.: Життя і революція. 1927. № 5. С. 272. |
| 2 Архів ЦНБ АН України. Ф. 75. № 23. |
| 409 |
| вкрай несподіваним. «Як потрапив талановитий Близько в- коло Семенкових сателітів, я й досі не можу зрозуміти»,— дивувався Л. Первомайський ‘. А втім, така, на перший погляд, загадкова «метаморфоза» мала свої причини, одну з яких О. Полторацький пов’язував з товаришуванням О. Близька з панфутуристом Г. Шкурупієм 2.
Ще 1924 р. молодий поет з’явився у київській газеті «Більшовик», де зосереджувався «Комункульт» на чолі з М. Семенком, який, за спогадами М. Бажана, охоче гуртував творчу молодь3. Як повідомляла ця газета (1924, 22 берез.), О. Близько вже брав участь у заходах футуристів; а М. Семенко опікувався і здоров’ям молодшого колеги, зокрема, під час спільної подорожі у Німеччину 1926 р.4 У колі «Нової генерації» він не дуже заглиблювався у футуристичні теоретизування, настанови «укрліфу» сприймав лише емоційно: йому імпонував пафос заперечення життєвих та художніх стереотипів, поривання до нової естетичної якості тощо. Не слід забувати й психологічних особливостей молодості — підвищеної чутливості та максималізму, посиленого «мозкового штурму» узвичаєних цінностей. Певна річ, авангардизм звужував масштаби багатогранної естетичної свідомості О. Близька. Його категоричні, хоча й типові для того часу, виступи «проти лірики» зумовлені саме футуристичними впливами. Заперечуючи поезію як «емоційно насичену річ», а відтак — уподібнену до романсів, неофіт «укрліфу» проголошував, всупереч власній творчості: «Емоцій не хочу. І з ямбом у мене покін- чено»5. Він вдавався здебільшого до сатири з метою типової для авангардизму епатаціі міщанських смаків, «перелицьовував» класичні жанри, наприклад, одну, зумисне вульгаризуючи її,— «Ода міщанинові», «Обивателіада» тощо. Подекуди поет видається надміру «зухвалим» у деформації художніх норм, як у «Міщанській стратегемі», змальовуючи «завулки темної ночі», які «роздирає дзвін гітари», де «живуть Петрарки в кльошах». |
| 1 Первомайський Л. Обіцяння і здійснення. С. 148. |
| 2 Полторацький О. Олекса Близько // Рад. літературознавство. 1967, № 5. С. 69—70. |
|
3 Див.: Бажан М. [Вступне слово] 11 Семенко М. Поезії. К., 1985. С. 9. |
| 4 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Ф. 156. С. 96—98. |
| 5 Близько О. Проти емоціональних романів // Універсальний журнал. 1929. № 6. С. 23. |
| 410 |
| Є в його доробку і спроби оновлення бурлескно-травестійної традиції української літератури, заземлення цінностей, «перевдягання» персонажів (ліричного героя) у найбуденніші строї. Вдавався поет і до пародіювання лірики попередників та сучасників — М. Лєрмонтова («Тамара в агонії»), М. Асеєва («Інвектива»), В. Маяковського («Тет-а-тет з Венерою Мілоською»), Б. Пастернака («Матеріали до епопеї»). Такі спостереження дали підставу М. Доленго зробити висновок: у своєму «геть-ізмі» О. Близько глузує з того, чим насправді послуговується. Така думка потверджується деякими віршами поета (напр., «Мораль така потрібна мені — Кинь Рафаеля! — Даєш Дені!»). Однак у «Саркастичному романцеро» знаходимо протилежні зізнання: «Я недалекий од рафаелізму». Отже, йдеться про суперечності творчої свідомості митця, полемічні перевитрати — а можливо, і своєрідну неоднозначність позиції поета. Дотримуючись вимог футуристичного етикету, О. Близько водночас пристрасно виступав і проти вульгаризації класики, і проти її культу та епігонства. Очевидно, він прагнув поєднати авангардизм і національну класику, але, за загальним визнанням, перебування його в оточенні «укрліфу» видається більше грою в авангардиста, хоча насправді між цією роллю і справжнім О. Влизь- ком завжди зберігалася певна дистанція. Відтак, стильове ядро його лірики, обростаючи різноманітними, почасти чужорідними, елементами, залишалося, по суті, недоторканим. Поет не міг відмовитися од традиційних форм — вони живили його імпульсивну музу, дисциплінували її. Про це свідчать, зокрема, «Кострубаті сонети», сповнені спрагою морської романтики, а також більшість віршів із збірки «Живу, працюю» (1930).
Помітним художнім досягненням О. Близька стала книжка «Книга балад» (1930), яка вражала новизною, версифікаційною майстерністю її автора. М. Слабошпиць- кий, аналізуючи Влизькові метаморфози «романтики й ан- тиромантики», слушно зауважив: «Кожна нова книжка… гак разюче відрізняється від попередньої, наче б її писав зовсім інший поет»1. Романтична балада — не випадкова у творчості О. Близька. На цьому терені він знайшов собі опонента — Р. Кіплінга, котрий в деяких своїх творах романтизував британську експансію. Український поет творчо засвоював баладну техніку англійського письменника, зокрема «драматичний монолог»; цей прийом відчутний у |
| 1 Слабошпицький М. «В країні й годині своїй…» // Вітчизна. 1987. № 2. С. 161. |
| 411 |
| «Баладі з одрубаним хвостом», полемічно спрямованій проти «Мері Глостер» Р. Кіплінга.
У ліриці О. Близька 30-х років зникає псевдомажор, «експериментальне» зухвальство, натомість з’являються риси аналітичного мислення, особливо помітні в невеликій за обсягом ліро-епічній поемі «Мій друг Дон-Жуан» (1934). Автор порушує традиційну для романтизму тему роздвоєння свідомості (Е. Т.-А. Гофман, М. Гоголь, Е. По, О. Уайльд, М. Бажай та ін.). Зміни в поетичному мисленні, художній свідомості О. Близька зумовлювалися суперечливою дійсністю, охопленою лихоманкою «риштувань, будівництв,, ремонтів, надбудов, відбудов, проектів, забудов і перебудов», над якою він іронізував. Поет не міг не помічати тривожних суспільних процесів (як свідчить створений ним образ ілюзорного Ельдорадо), вони спричинили його розпач («…тільки не треба віршів. Не треба рим! Кінчай!»). Кругова облога тоталітарної пропаганди породжувала не лише душевне сум’яття, а й, на жаль, ряд заримованих «од» на честь великого вождя: «найміцніший боєць», «в щоденній м’язистій грозі (Велика і скромна людина) В шинелі в простім картузі». Інтуїтивно відчуваючи фатальну неминучість розправи, яка нависла над його та життям його ровесників, О. Близько пише 5 березня 1934 р. вірш «Ніч»: Входь! Проте, як тільки звідси рушиш, Вчувши гомін сонячних погонь, — Згинь без спроб в мою сховатись душу, Бо зустрінеш у мені вогонь. У листопаді того ж року поета було заарештовано. Згодом, після вбивства С. Кірова, долю О. Близька, як і Д. Фальківського, К. Буревія та інших, 13—15 грудня вирішила виїзна сесія Військової колегії під головуванням В. Ульріха, звинувативши їх «в організації підготовки терористичних акцій проти працівників радянської влади» і засудивши до розстрілу. |