Термін «транспозиція» у вузькому розумінні означає «повідомлення знаку мови
певної синтаксичної функції; вживання мовного знака в даній синтаксичній функції»
[Ахманова 1966, с. 480].
Однак у мовознавчій літературі цей термін вживається значно ширше. Зокрема,
він означає перехід слова з однієї частини в іншу («морфологічна транспозиція») чи
вживання однієї частини мови в функції іншої («синтаксична транспозиція»). Крім
того, існує й поняття «семантична транспозиція», в основі якої лежить
переосмислення семантико-синтаксичних значень окремих граматичних форм
(наприклад, вживання форм одного дієслівного способу в значенні іншого, як-от :
Прийди віл вчасно, біди б не сталося //Якби він прийшов вчасно, біди б не сталося.
Чи не написали б Ви словечко до мене у Відень на адресу Сембратовича?
(М. Коцюбинський) // Напишіть словечко до мене у Відень на адресу Сембратовича.
Ю. С. Степанов сформулював суть поняття транспозиції як «явище, коли мовна
одиниця, або мовний знак, не змінюючи свого основного «речового» значення,
змінює граматичне значення» [Степанов 1981, с. 185]. Відповідно до того, чи
виявляється транспозиція лише в зміні синтаксичного оточення й сполучуваності чи
й у зміні лінійного знака, учений поділяє транспозицію на два типи – «імпліцитну»
або «гіпостаз» та «ексшііцитну», або функціональну транспозицію.
Концепція синтаксичної (функціональної) транспозиції відображена досить
повно у французькому мовознавстві, зокрема в працях Л. Кледа, А. Сеше, Ш. Баллі,
Л. Теньєра та ін. Особливо багато уваги присвятив проблемі транспозиції Шарль
Баллі у відомій праці «Загальна лінгвістика і питання французької мови» [Балли
1955]. Теорія транспозиції («трансляції») є провідною у праці Люсьєна Теньєра
«Основи структурного синтаксису» [Теньер 1988].
Поняття транспозиції («трансляції») Л. Теньєр інтерпретував передусім як
спосіб вираження думки відповідно до духу конкретної мови. Він зазначав, що це
поняття пов’язане безпосередньо з мовними перетвореннями, з якими ми стикаємося
при вивченні паралельних, співвідносних засобів вираження тих чи інших значень, а
в плані діахронії – при вивченні змін окремих форм в історії мови, а також у
зіставному плані при вивченні міжмовних контактів ( наприклад, при перекладі з
однієї мови на іншу).
Л. Теньєр розробив типологію «трансляцій», намагаючись пояснити, таким чином,
динаміку синтаксичних одиниць і взагалі подати їх як різновиди мовних змін. Усі мовні
перетворення, на думку Л. Теньєра, можна звести до таких типів : 1) зміна кількості
елементів висловлення шляхом їх додавання чи зменшення; 2) зміна якості, тобто
формальні видозміни самих елементів; 3) зміна типів зв’язку між елементами
висловлення. Додавання елементів частково розглядаються ученим у розділі «Юнкція»;
зміни форм елементів чи їх «вузлів» – у розділі «Трансляція» і зміни синтаксичних
зв’язків – у розділі «Метатаксис». Учений розрізняє два ступені транспозицій. Перший
ступінь пов’язаний, на його думку, з внутрікатегоріальними змінами тієї чи іншої частини
мови (наприклад, співвідношення різних дієслівних форм), а також перехід слова з
одного функціонального класу в інший. До другого ступеня «трансляцій» Л. Теньєр
зараховує перехід дієслівної основи речення в іншу категорію, наприклад, у функцію
іменника, прикметника чи прислівника. Пор.: Коли настав вечір, молодь почала
збиратися біля клубу //3 настанням вечора молодь почала збиратися біля клубу.
368
Тема II. Синтаксис простого речення
Онак слід сказати, що вченому все-таки не вдалося чітко розмежувати
морфологічну транспозицію (дійсний перехід від однієї частини мови до іншої) і
синтаксичну транспозицію, коли те чи інше слово, вживаючись у синтаксичній
функції іншої частини мови, зберігає при цьому власні категоріальні властивості
(наприклад, словосполучення «1е 1і\те сГАІ&еа» перекладається українською мовою і
як «книга Альфреда» і «Альфредова книга», тобто форма іменника, як бачимо,
виконує означальну, «прикметникову» функцію.
Крім того, Л. Теньєр не запропонував чіткої класифікації ФСС (формально-
семантичних співвідношень), зараховуючи до «трансляцій» різноманітні модифікації
мовних форм (модифікаційні співвідношення), а також інтерверсивні та метатаксичні
співвідношення, які, на наш погляд, розрізняються на дещо інших засадах. У цілому
ж теорія «трансляцій» Л. Теньєра заслуговує на те, щоб бути високо оціненою, адже
перед науковою громадськістю сьогодні стоїть важливе завдння – створення
загальної теорії мовних перетворень та їх систематизація.
Функціональна транспозиція займає чільне місце в теорії ситаксичної номінації.
Процес транспозиційної номінації забезпечується насамперед переведенням слова
однієї синтаксичної категорії в іншу і супроводжується набуттям ним нових
ономасіологічних характеристик (морфологічних показників того класу слів, функції
якого воно виконує).
На основі різних типів транспозиції виділяється в синтаксисі української мови
значна кількість ФСС. Найчастіше кореферентні співідношення будуються на основі
використання однієї мовної форми в функції іншої як її протичлена в
парадигматичному ряду.
В основі синтаксичної транспозиції лежить семантична і функціональна
опозиція мовних одиниць. Це також одна з форм прояву явища асиметрії в мові.
Внаслідок синтаксичної транспозиції розширюються номінативні потенції
віртуальних знаків мови. Кореферентні співвідношення на основі транспозиційних
опозицій дають можливість мовцеві виразити найтонші відтінки у передачі
інваріантних (референтних) значень.
Досить глибоко проаналізував граматичну суть транспозиції, вказавши на її
важливу роль у функціонуванні мови, III. Баллі. «Замкнуті у своїх основних категоріях, –
писав він, – знаки служили б надзвичайно обмеженим джерелом засобів для задоволення
численних потреб мовлення. Але завдяки міжкатегоріальним замінам думка звільняється,
а форма вираження збагачується і набуває різних відтінків [Балли 1955, с. 143].
Питання транспозиції і систематизації типів транспозиції знайшли відображення і в
працях російських мовознавців, зокрема В. Г. Гака [Гак 1986], О. С Кубрякової
[Кубрякова 1978], О. В. Падучевої [Падучева 1974], Н. Д. Арутюнової [Арутюнова 1976]
таін.
Досить вагомий вклад у теорію транспозиції, зокрема у розробку питання про
частиномовний статус лексико-граматичних класів слів та їх транспозицію вносять
українські вчені. Зокрема, слід назвати праці І. Р. Вихованця, К. Г. Городенської,
В. М. Русанівського, О. К. Безпояско, А. П. Загнітка, А. П. Грищенка та ін.
І. Р. Вихованець виділяє частини мови на основі сукупності семантичних,
синтаксичних і морфологічних характеристик слів, враховуючи такі основні семантико-
граматичні та формально-граматичні ознаки, як: 1) категоріальні значення (дії або стану
– дієслово; предметності – іменник ; ознаки предмета – прикметник; ознаки ознаки –
прислівник): 2) типові семантико-синтаксичні позиції (процесуальні позиції — дієслово;
позиції суб’єкта, об’єкта, адресата, знаряддя і под. – іменник: атрибутивної позиції –
прикметник; обставинної позиції – прислівник); 3) типові формально-синтаксичні
369
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ
позиції (присудка або головного члена односкладного речення, співвідносного з
присудком, – дієслово; підмета або головного члена односкладного речення,
співвідносного з підметом, а також керованого другорядного члена речення, – іменник;
присубстантивного другорядного члена – прикметник; позиції прислівного чи
приреченнєвого (детермінантного) другорядного члена – прислівник [Вихованець 1998,
с. 21].
І. Р. Вихованець виділив також три ступені взаємопереходів частин мови –
синтаксичний, морфологічний і семантичний, подібно до трьох типів (морфологічної,
синтаксичної і семантичної) транспозиції. Наприклад, словоформа «улітку»
трактується у реченні «Товариш відпочивав улітку» як «синтаксичний і
морфологічний прислівник», а в реченні «Відпочинок улітку зміцнив його здоров’я»
як « синтаксичний, неморфологізований прикметник» [Вихованець 1988, с. 21].
Узагальнюючи відомості про транспозиційні видозміни окремих синтаксем, спробуємо
подати їх як функціональні парадигми, визначивши такі критерії кореферентності
транспозиційних співвідношень: спільність категоріального значення, семантико-
синтаксичпої й формально-граматичної позиції в реченні. Так, наприклад, спільне
категоріальне значення стану у дієслова, прикметника та прийменниково-відмінкового
предикатива у позиції присудка забезпечує їх функціональну транспозицію. Пор.: Дитина
радіс //Дитина радісна; Мати тужить // Мати в тузі і под.
Транспозиційні співвідношення тісно пов’язані з поняттям синтаксичної
похідності. Це здебільшого співвідношення первинних і вторинних мовних знаків,
що мають спільний референт. Як зазначають дослідники, номінативні й граматичні
значення у морфологічному слові (лексемі) реалізуються в реченні у відповідній
синтаксичній функції не самостійно, а у зв’язку з іншими словоформами. Так, при
дослідженні семантики відмінків доводиться зважати на єдність граматичних і
дистрибутивно-трансформаційних значень, скажімо, іменників з іншими частинами
мови, з’ясовувати всю сукупність мовних засобів вираження тих чи інших значень,
зумовлених конструктивними особливостями речення, в тому числі засобів,
синонімічних до відмінків (прийменникових конструкцій, прислівникових форм та
ін.). На цій основі (тобто на встановленні «категоріальності» і «некатегоріальності»)
визначаються первинні і вторинні функції відмінкових форм [Вихованець 1987,
с. 52].
Загалом для відмінків характерні такі первинні (категоріальні) семантико-
синтаксичні функції: діяча, носія стану, об’єкта дії, об’єкта стану, знаряддя, засобу,
адресата-звертання, місця. Ці первинні функції стосуються тільки власне-іменників (а
не граматичних іменників, наприклад, віддієслівних, відприкметникових, що позначають
дії, стани). Вторинні функції – це функції власне-відмінкові. Саме на основі
співвідношення первинних і вторинних функцій будуються основні ФСС в сигемі
синтаксем.
Функціональна транспозиція пов’язана з відмінностями частиномовного
статусу слів і типу синтаксичного зв’язку при збереженні загального синтаксичного
значення та семантичної структури.
Транспозиційні співвідношення – це, насамперед, однопозиційні
співвідношення предикативних синтаксем (суб’єктів-предметів, предикатів
двоскладних та односкладних речень), а також непредикативних синтаксем
(атрибутивного, суб’єктного і обставинного типу).
Транспозиційні співвідношення досить виразно засвідчують зв’язок синтаксису з
лексикою і морфологією, адже будь-яка синтаксична структура, щоб стати зреалізованим
у мовленні реченням, повинна одержати відповідне лексико-морфологічне оформлення.
370
Тема II. Синтаксис простого речення
Лексичним значенням зумовлюється здатність слова вживатися в тій чи іншій
синтаксичній функції, займати ту чи іншу позицію в реченні. При використанні
словоформи в тій чи іншій синтаксичній функції вона набуває синтаксично зумовлених
чи функціонально зумовлених значень: синтаксичні властивості слова як члена речення
тут ніби включаюіься в його семантичну характеристику. Такими синтаксично
зумовленими значеннями В. В. Виноградов називав, наприклад, «предикативно-
характеризуючі» значення іменників, прикметників, прислівників, що переходять в
категорію стану, а також «означальні» значення деяких дієслівних форм, наприклад,
інфінітивів у позиції присубстантивного атрибута [Виноградов 1953, с. 24].
Саме завдяки синтаксичним властивостям «іменників якості» можливе їх вживання
в ролі номінативного засобу, співвідносного з прикметниками та прислівниками. Таким
іменникам властива подвійна семантико-граматична єдність значень предметності і
властивості (якості) як результат їх синтаксичної похідності (відад’єктивної деривації).
Іменники «стану» («У мене тривога») співвідносні з тими частинами мови, котрі також
передають це значення: 1) з дієсловом (Я тривожусь); 2) предикативом (Мені
тривожно); 3) прикметником (Я тривожна); 4) дієприкметником (Я стривожена); 5)
прийменниково-відмінковою формою (Я в тривозі).
Комплексний аналіз ономасіологічних характеристик тієї чи іншої частини мови
засвідчує її неоднозначність. Саме завдяки ономасіологічній спільності і можливі
кореферентні співвідношення різних частин мови в тій чи іншій синтаксичній
позиції.
Особливістю ономасіологічних характеристик відзначаються й інфінітиви, які
трактуються ученими то як «колишні іменники», то як «особлива форма дієслова»,
що є основою їх співвідношень як з іменниками, так і з дієслівними формами.
І. Р. Вихованець відзначає, що з погляду синтаксичної деривації інфінітив є
іменниково-дієслівним перехідним утворенням, «специфіку якого становить різний
спосіб закріпленості за іменниковою і дієслівною сферами. Іменникове
функціонування здійснюють синтаксичні позиції, а дієслівне – аналітичні
синтаксичні морфеми або дієслівні модифікатори» [Вихованець 1988, с. 82].
Потрібно відзначити, що, яку б синтаксичну функцію не виконував інфінітив, у
ньому завжди присутній синкретизм лексико-граматичних властивостей, двоїста
дієслівно-іменникова природа, які і визначають його поліфункціональність як у
залежній, так і в незалежній синтаксичній позиції (підмета, присудка, поширювачів
означального та об’єктного типу, обставинного поширювача мети).
Зіставляючи співвідношення «синтаксичних» і «несинтаксичних» форм
(наприклад, «білий», «білизна», «біло», «біліти»), відзначимо, що вони різняться,
насамперед, відтінками того самого значення, але разом з тим і відношення, в які
вони здатні вступати з іншими словами, абсолютно різні.
Таким чином, кожна частина мови входить у систему формально-семантичних
співвідношень на основі первинних і вторинних значень, первинних і вторинних
функцій, первинних і вторинних форм.
Теорія транспозиції тісно пов’язана зі словотвором. Оскільки співвідносні форми
розглядаються як опозиції первинних і вторинних, базових і похідних форм, то потрібно
враховувати насамперед так звані «транспозиційні» значення. Можна виділити ряд
загальних «транспозиційних значень», які пов’язані з їх набуттям при переході з однієї
частини мови в іншу. Це значення предметності при транспозиції в клас іменників (пор.:
вчителювати – вчитель, навчатися – навчання, молодий – молодість); значення
процесуальпості при транспозиції в клас дієслів (бідний – бідніти, білий – біліти, вдова –
371
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ
овдовіти, ой – ойкати); значення ознаковості при транспозиції в клас прикметників
(пор.: вулиці села – сільські вулиці, газета на сьогодні – сьогоднішня газета).
Транспозиційні співвідношення в синтаксисі базуються, по-перше, на
функціональній тотожності синтаксем, виражених різними частинами мови. У
структурі простих речень виділяються два типи транспозиційних співвідношень:
1) предикативних синтаксем;
2) непредикативних синтаксем.
Критеріями їх кореферентності є насамперед ономасіологічна близькість
різних частин мови, а саме: 1) іменника і прикметника; 2) іменника і дієслова;
3) дієслова і прикметника; 4) дієслова і дієприкметника; 5) дієслова і дієприслівника;
6) іменника і прислівника; 7) дієслова і прислівника; 8) прикметника і прислівника;
9) дієслова і вигука; 10) вигука і дієслова тощо.
Напр.: Бабусенька була розумниця велика (Л. Глібов). Розумна була (Галочка):
що не вздрить, усе переньме (Г. Квітка-Основ’яненко); Були хлібороби батько й
мати, що весь вік творили хліб і мед для людей (О. Довженко). Як він безмежно
любить цю рідну землю, де вік хліборобили його дід і батько (В. Гжицький);
Семениха… побіліла, як стіна, губи стали сині, як без (Л. Мартович). Мати
зробилась як крейда біла, так і брязнула об землю (Г. Барвінок); Наша вчительська
місія – захистити дитячу душу (3 газети) // Наша вчительська місія – захист
дитячої душі і под.
У системі транспозиційних співвідношень предикативних синтаксем
двоскладних речень широко представлені в українській мові такі співвідношення:
І) дісслівно-особових та субстантивних; 2) дісслівно-особових і партиципних;
3) дієслівно-особових і вигукових; 4) субстантивних і ад’єктивних форм.
Напр.: Загинуло і подружжя Задонцсвих. Так осиротів Валерик (О. Гончар). На
сьомому році Люба залишилась сиротою (М. Стельмах). Ще й раніш, відколи
овдовіла Катря, зразу й став чіпати її Юхим (А. Головко). Давно колись Була собі
мати. Був і батько, та не стало; Осталась вдовою (Т. Шевченко).
Таким чином, транспозиційні співвідношення предикативних синтаксем
відбуваються при збереженні загального синтаксичного значення (предикативності)
і семантичної позиції в структурі речення (предикативної ознаки – дії чи стану),
завдяки транспозиції неморфологізованих форм.
Варто зазначити, що взаємосубституція кореферентних синтаксем не охоплює
всіх засобів вираження предикативних відношень. Можливість взаємозамінності
залежить від таких факторів: 1) наявності спільної мотивації (синтаксичної
похідності) синтаксем; 2) постійного чи тимчасового характеру предикативної
ознаки; 3) ступеня відмінності частиномовного статусу співвідносних формальних
засобів; 4) наявності словотвірно співвідносних слів – представників різних частин
мови.
У результаті синтаксичної (функціональної’) транспозиції, тобто переміщення
одного засобу вираження у сферу значень іншого, виникає цілий ряд кореферентних
парадигм у системі атрибутивних, об’єктних та різноманітних обставинних
відношень (просторових, часових, причинових, порівняльних та інших). Це, як
правило, співвідношення однопозиційних синтаксем, виражених морфологізованими
і неморфологізованими формами.
До транспозиційних співвідношень непредикативних синтаксем належать:
1) прикмет}іиково-іменникові, іменниково-прикметникові, інфінітивно-девербативні,
прислівниково-іменникові співвідношення словоформ у системі атрибутивних
синтаксем; 2) девербативно-інфінітивні – у системі об’єктних синтаксем та
372
Тема II. Синтаксис простого речення
3) прислівниково-іменникові, інфінітивно-девербативні, дісприслівниково-
прислівпиково-іменникові – у системі обставинних синтаксем.
Під транспозиційними співвідношеннями складних речень розуміємо
насамперед кореляцію складносурядних і складнопідрядних речень на основі їх
функціональної еквівалентності. Суть транспозиції складних речень полягає у
співвідносності різних типів зв’язків (сурядного і підрядного), що мають як
експліцитне, так і імпліцитне вираження. Напр.: Все, здавалось, було готове в мене в
дорогу, проте днів на три ще вистачало біганини… (С. Васильченко) // Хоч все,
здавалось, було готове в мене в дорогу, днів на три ще вистачало біганини.
Таким чином, транспозиційні співвідношення будуються на основі
використання однієї мовної форми в функції іншої як її протичлена в
парадигматичному ряду. В основі синтаксичної транспозиції лежить семантична й
функціональна опозиція співвідносних форм – представників різних частин мови.
Різне лексико-морфологічне оформлення кореферентних форм забезпечує семантичні
й емоційно-експресивні відтінки значення внаслідок специфіки їх ономасіологічної
характеристики, а також у результаті зміни типу зв’язку між елементами
висловлення.
Транспозиційні парадигми формуються насамперед через спільність
категоріального значення різних частин мови. Так, наприклад, категорія стану
об’єднує значну кількість дієслівних форм (типу радіти, сумувати, тужити,
хворіти, лежати, сидіти і т. ін.); прикметникових (типу веселий, сумний, радісний,
хворий і ін.); дієприкметникових (типу спорожнілий, згорьований, обморожений);
іменникових (жаль, сум, радість, печаль, туга), прислівникових (категорії стану)
типу радісно, весело, сумно, затишно, тихо, шумно і под.
По-друге, транспозиційні співвідношення будуються на спільності
синтаксичної позиції кореферентних форм у реченні. Традиційно склалися в процесі
історичного розвитку мови так звані морфологізовані (типові) і неморфологізовані
(нетипові) засоби вираження тих чи інших синтаксичних значень (предикативного й
непредикативного типу – атрибутивних, об’єктних, локальних, темпоральних,
каузальних та ін.). Наприклад, морфологізованими вважаються такі типові формальні
засоби: дієслово – присудка чи головного члена односкладного речення; іменник –
підмета, головного іменного члена односкладних речень; прикметник –
присубстантивного поширювача атрибутивного типу; прислівник – прислівного чи
приреченнєвого (детермінантного) поширювача обставинного типу. Інші типи
формальних засобів в однопозиційних синтаксичних умовах є неморфологізованими.
По-третє, умовою створення транспозиційної кореферентної парадигми є
спільність типових семантико-синтаксичних функцій, а саме: 1) процесуальної чи
статичної предикуючої ознаки; 2) суб’єкта; 3) об’єкта; 4) адресата; 5) знаряддя та
ін.
Таким чином, функціональна транспозиція базується на відмінностях
частиномовного статусу і типу синтаксичного зв’язку при збереженні загального
синтаксичного значення синтаксеми, її семантико-синтаксичної позиції у семантичній
структурі висловлення, а також: при збереженні спільної конструктивної схеми
речення. Транспозиційні співвідношення тісно пов’язані з поняттям синтаксичної
похідності. Це, як правило, співвідношення первинних і вторинних мовних знаків, що
мають спільний референт, адже кожна частина мови розвивається по лінії диференціації
первинних і вторинних функцій, первинних і вторинних форм, а вся система частин
мови, взята в цілому, — по лінії посилення їх формальної, функціональної і семантичної
373
І!
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ
дифузності. Саме внаслідок рухливості синтаксичних функцій різних частин мови
виникають синтаксичні деривати (словоформи з вторинною функцією).
Туг неабияку роль відіграє історична похідність (прикметників від іменників,
дієприкметників та дієприслівників від дієслів; окремих дієслів від іменників,
прикметників, вигуків тощо; прислівників від іменників, дієслів і под.). Особливе
місце в транспозиційній парадигмі української мови займає інфінітив, що є
іменниково-дієслівним утворенням, через що й відзначається поліфункціональністю.
До транспозиційної парадигми складних висловлень належать співвідношення
окремих складносурядних та складнопідрядних речень, засновані на різних типах
синтаксичного зв’язку між предикативними частинами та різних формальних засобах
вираження.
Вивчення транспозиційних парадигм має неабияке значення, оскільки
безпосередньо пов’язане з мовними змінами, що сталися протягом попередніх
історичних періодів, і відображають «дух» мови, її специфіку, багатство
синтаксичних форм. Крім того, їх вивчення важливе при системних типологічних
дослідженнях декількох мов та у зв’язку з перекладами з однієї мови на іншу.
Література
1. Арутюнова 1976: Арутюнова Н. Д. Предложение и его смьісл: Логико-
семантические проблеми. – М.: Наука, 1976. -383 с.
2. Ахманова 1966: Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. – М.:
Сов. Знциклопедия, 1966. – 606 с.
3. Балли 1955: Балли Ш. Общая лингвистика и вопросьі французского язьїка. –
М.: Изд-во иностр. лит., 1955. -416 с.
4. Виноградов 1953: Виноградов В. В. Основньїе типьі лексических значений
слова // Вопросьі язьїкознания. – 1953. — № 5. — С. 3-29.
5. Вихованець 1987: Вихованець І. Р. Система відмінків української мови. – К.: Наук,
думка, 1987.-232 с.
6. Вихованець 1988: Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-
граматичному аспекті. – К.: Наук, думка, 1988. – 256 с.
7. Гак 1986: Гак В. Г. Теоретическая грамматика французского язьїка:
Морфология, 2-е изд. – М.: Вьісш. шк., 1986. – 311 с.
8. Кубрякова 1978: Кубрякова Е. С. Части речи в ономасиологическом
освещении. – М.: Наука, 1978. – 115с.
9. Падуче ва 1974: Падучева Е. В. О семантике синтаксиса: Материальї к
трансформационной грамматике русского язьїка. – М.: Наука, 1974. – 292 с.
10. Тендер 1988: ТеньерЛ. Основи структурного синтаксиса / Пер. с франц. – М.:
Прогресе, 1988.-655 с.
11. Степанов 1981: СтепановЮ. С. Имена. Предикатьі. Предложения. – М.: Наука,
1981.-360 с.
Опубл.: Лінгвістичні студії: Випуск 7. Збірник наукових праць / Укл : Анатолій
Загнітко (наук.ред.) та ін. -Донецьк: ДонНУ, 2001. – С. 85-91..