роздумів на основі власного досвіду; розвивати зв’яз­не писемне мовлення учнів, уміння виражати свої літературні погляди, співвідносити їх із вивченим матеріалом; виховувати почуття гордості за прина­лежність до українського народу, любов і повагу до рідної мови.

Тип уроку: розвиток мовлення; урок формування умінь і нави­чок.

Обладнання: пам’ятка написання творів-роздумів. ПЕРЕБІГУРОКУ

1. Організація початку уроку.
2. Мотивація навчальної діяльності. Оголошення теми й мети уроку III.      Актуалізація опорних знань учнів
3. 1.  Робота над пам’яткою написання творів-роздумів (плакат на дошці)

1. Сформулюйте тезу, яка буде виражати вашу згоду або незгоду (антитезу) з положенням, що потрібно довести.

2. Доберіть аргументи, які будуть доводити вашу тезу (антитезу). Для цього можна використати особистий досвід; досвід інших людей (за їхніми розповідями); тексти з книжок, журналів, газет; довідкову літературу; радіо- та телепередачі.

3. Аргументи мають бути переконливими (побудованими на ло­гічності та послідовності їх мовленнєвої презентації), дореч­ними, конкретними та різноманітними:

• факти з історії та життя відомих історичних осіб, які є части­ною загального історичного досвіду людства й мають велике значення для переконання;

• приклади з художньої літератури збагачують розповідь, під­силюють авторську позицію й характеризують автора твору як вдумливого читача, обізнаного у світовій (або національ­ній) літературі.

4. Складіть план твору.

5. Подумайте над мовленнєвими засобами, які потрібно викорис­тати, щоб ваше висловлювання було послідовним, аргументо­ваним, емоційним і цікавим.

1. Перевірка відповідності цитатного матеріалу обраній темі творчої роботи
2. Зразок твору

ЗНАЧЕННЯ П’ЄСИ МИКОЛИ КУЛІША « МИНА МАЗАЙЛО» ВЧОРА Й СЬОГОДНІ У творі «Мина Мазайло» найвидатніший український драма­тург XX ст. Микола Куліш яскраво зобразив процес українізації, який відбувався у двадцяті роки. І знову з великим успіхом іде п’єса на сценах театрів, а це значить, що вона не втратила своєї актуальності, свого виховного значення й примушує нас смія­тися з комічних ситуацій, у які потрапляють герої, і разом із тим думати, як відродити нашу мову у всіх сферах життя.

В особі Мини Мазайла автор висміює українських переверт­нів, які відцуралися всього рідного, своєї нації, мови, культури. Сам головний персонаж, його дружина та дочка Рина — це про­тивники українізації. Усі родичі, окрім сина Мини Мокія, дуже бажають змінити своє «плебейське» прізвище Мазайло, яке зда­ється їм «недоброзвучним», на Тюльпанова, Розова, Сіренєва або Алмазова, чи вже на крайній випадок — на Мазеніна.

Для зміни прізвища в них є кілька «дуже вагомих» під­став. По-перше, голові родини ніколи не щастило через це прі­звище: у школі його на регіт брали, жодна гімназистка не хотіла з ним гуляти, за репетитора не брали, на службу не приймали, од кохання відмовлялися — Мазайло! Жінку свою він вже обду­рив: сказав, що прізвище його Мазалов, а не Мазайло.

По-друге, Мина прагне за будь-яких умов зробити кар’єру. А щоб досягти цього, переконаний він, треба зректися свого родо­воду, змінити українське прізвище.

А по-третє, у той час дуже багато хто змінював своє прізвище. Це була, так би мовити, мода. Тож Мина не хотів відставати. Крім цього, можна було б похвалитися новим прізвищем перед сусі­дами. На думку Мини, після зміни прізвища для нього почалося б

Палкий прихильник українізації в родині Мазайлів — це Мокій. Він не тільки не бажає змінювати своє малоросійське прізвище на Мазєніна, а навпаки, намагається додати до влас­ного прізвища ще й Квач, щоб було виключно українське прі­звище. Мока — українець у душі, а не лише на словах. Він дуже чітко й дохідливо висловлює свої думки про українізацію, диво­вижно ніжно відчуває всі відтінки, усі нюанси українських слів. Наприклад, слово «бринить» він не перекладає просто «звучить», а розкриває його повний зміст на прикладі багатьох словосполу­чень, щоб Уля зрозуміла всю красу й дивовижність української мови: орел бринить, сніжок бринить, думка бринить, спів бри­нить. Мокій так упевнено доводить свої думки, що навіть зміг переконати Улю, яка згодом приєдналася до нього.

Але ж у цій п’єсі ми бачимо, що й українці можуть бути різ­ними. Такими, наприклад, як Мокій та дядько Тарас. Вони обидва українці, але українізацію сприймають по-різному. Мока робить усе, щоб полегшити та прискорити цей процес, а дядькові Тара­сові це не подобається. Різниця між Мокієм та дядьком Тарасом у тому, що старий, хоча й за все українське, але за таке, яке було раніше, за старі звичаї, обряди, традиції; він не хоче нічого нового. Я вважаю, що така думка неправильна: не можна весь час залишатися на одному місці, завжди треба щось оновлювати, іти вперед, бо без нового історія залишалася б на місці.

Кожен час несе з собою властиві йому ознаки, які по-новому відтінюють старі традиції, звичаї та обряди, а не змінюють чи відкидають їх зовсім. Ніколи не можна забувати про минуле, бо це життя наших предків, наша власна історія.

Отже, автор ніби застерігає не кидатися в крайнощі. Немож­ливо відкинути українську культуру, мову, історію — здобутки нашої Батьківщини, бо це наша гордість. З другого боку — треба бути більш терплячими до інших думок, поглядів, тому що людина повинна залишатися людиною, а не енциклопедичним словником.