Мета:             зробити огляд-екскурс української еміграційної

прози та її представників; ознайомити учнів з основ­ними віхами життя І. Багряного, його творами; розвивати навички аналізу й узагальнення, роботи з додатковими джерелами інформації; виховувати активну життєву позицію як вияву європейськості. Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрети письменників, виставка творів.

ПЕРЕБІГУРОКУ

1. I.  Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

1. Складіть асоціативне гроно до «поети-емігранти» (І варіант); до «Євген Маланюк» (II варіант).

2. Знайдіть спільні асоціації.

3. Заслуховування усних висловлювань «Поети й воїни прийдеш­нього».

1. II.   Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми й мети уроку

Говорячи про еміграційну літературу, ми на попередніх уро­ках зазначили, що вона складається з кількох поколінь пись­менників.

Які ж події спричинили еміграцію української еліти у 20-30 рр. XX ст.?

Пригадаймо: наступна хвиля українських письменників-емі- грантів була спричинена Другою світовою війною. Після пере­селення значної частини українських емігрантів за межі Німеч­чини літературні об’єднання виникали в англомовних країнах. Так, у 1954 році аналогом МУРу постало об’єднання письменни­ків «Слово», у якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій Шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.).

1. III.   Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
   1. 1.   Повідомлення учнів (випереджальне домашнє завдання)

Улас Самчук — український прозаїк, який жив і писав в емі­грації. Реаліст, проте сповідує ідеал сильної української осо­бистості, більш притаманний романтикам. Ця особистість може й уміє протистояти злу, знайти вихід з будь-якого становища, захистити свою гідність. У літературній творчості У. Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття.

Улас Самчук своє перше оповідання «На старих стежках» опублікував у 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда». У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (1932­1937) виведений збірний образ української молодої людини кін­ця 1920 — початку 1930 рр., яка прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного ста­новлення.

Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 рр., над третьою — з 1935 по 1937 рр. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук: «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погром­леного й пригнобленого народу виявились неконкурентноздат- ними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відпо­відної реклами». У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїн­ських землях 1932-1933 рр. Жах трагедії передається крізь при­зму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. У цій жінці уособлена сама Україна. Несхитна у своїх принципах та переконаннях, але беззахисна перед злом. Тому однією з основних проблем твору є протистояння добра й зла. Автор засуджує зло в різних його виявах, але найбільше — зло, творене руками уряду СРСР, який цілеспрямовано винищив декілька мільйонів українців, змусивши їх гинути голодною смертю.

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігран­тів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» (1954)

і  «На білому коні» (1956).

Тодось Степанович Осьмачка здобув середню освіту в рідному селі: писати поеми розпочав ще в школі. У 1920-х рр. закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у київ­ських школах, увійшов до літературного угрупування «Ланка». Видав три збірки поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926 р. Т. Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 1930-х рр. з почат­ком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук’янівській в’язниці, про­ходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі.

У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Гнаний манією переслідування, жив у таборах для переміщених осіб: постійно переїжджав з місця на місце — жив у країнах Європи, СІЛА. У цей період побачили світ збірки пое­зій: «Поет» (1947, 1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954) та три повісті: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). Проза Тодося Осьмачки — вагома й самобутня, не схожа ні на яку іншу сторінку української епіки. Повість «Старший боярин» позначена казковістю й лірич­ністю розкутого поетичного самовираження. Майже на початку твору письменник примушує читача замислитись над тим, що людина здебільшого самотня, слабка, мізерна супроти Всесвіту, їй хочеться бачити себе центром світу, але на кожному кроці вона переконується, що повністю залежить від природи й для природи зовсім байдужа.

«План до двору» й «Ротонда душогубців» — літопис злочин­ного винищення українства в період примусової колективізації, усіх жахливих жорстокостей НКВС. Ці твори, особливо повість «Ротонда душогубців», збурили хвилю критичних обговорень.

Докія Гуменна — українська письменниця, член ОУП «Слово». Літературна діяльність почалася в Україні в середині 1920-х рр. Літературна спадщина становить понад ЗО томів.

У 1924 р. з’явився друком перший нарис «У степу». Її репор­тажі «Стрілка коливається» (1930) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовк­нути аж до початку Другої світової війни. Під час війни пись­менниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників. У 1941 р. на сто­рінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив за редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів». Утім, невдовзі фашисти розі­гнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом.

Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з’являлася, у Києві подейкували, що вона замордована гестапо. Пізніше письменниця виїхала до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. У Зальцбурзі виходить книга новел «Кур­кульська вілія» (1946), а згодом друкується її головний чотири­томний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен-Нью- Йорк, 1948-1951). Переїхавши до СІЛА, Докія Гуменна продовжує активну літературну працю. Авторка понад 20 прозових книг, що ставить її в ряд найплідніших українських письменників емігра­ції. Письменниця цікавилась історією та археологією України, давнім мистецтвом, шукаючи там генези духовного життя пред­ків, прагнучи, за її словами, наблизити давні епохи до сучас­ності. Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад ЗО томів.

Королева Наталена Андріанівна (Кармен-Альфанса-Естрелья- Наталена Королева) не належить до української еміграції. Не українка за походженням і освітою, вона прийшла в українську літературу, випробувавши свої сили в літературі французькій. Сталося так, що доля зв’язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який уже в зрілому віці схилив тала­новиту письменницю до української літератури. Вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її «з інших далеких шляхів

Спадщина письменниці не вивчена, частина її творів ще не видана, але й те, що свого часу побачило світ і доступне нині для прочитання, свідчить, що Н. Королева — видатне явище в історії української літератури.

Основні твори: «Гріх (3 пам’ятної книги)», збірка легенд «Во дні они», повість «1313», «Без коріння», збірка оповідань «Інак­ший світ», повісті «Предок», «Сон тіні», «Легенди старокиївські», повість «Quid est veritas?». Вона внесла в українську прозу нові теми з античного і європейського світу, успішно продовживши традиції Лесі Українки. У цьому найбільша її заслуга. Опрацьо­вуючи історичні та біблійні теми, письменниця свідомо обходила українську історію, але намагалася бодай якимись невидимими гранями пов’язати світ стародавніх Скіфії, Русі й України зі сві­том античності й середньовіччя.

Н.  Королева обновила деякі прозові жанри в українській літе­ратурі: довела до класичної віртуозності жанр історичної повісті, розкувала жанр літературної легенди, вдало поєднавши язич­ницький, античний, скіфський і староруський світи з біблій­ним, християнським. Вона знайшла в українській літературі свій індивідуальний художній світ, для якого характерний сим­біоз східної й західної культур, язичництва й християнства, син­тез романського, арабського, греко-римського, візантійського й слов’янського стилів. Як учений-археолог, ерудит, людина новітньої європейської культури, пишучи твори на світові теми,

Н.  Королева зовсім не переслідувала пізнавальні й популяри­заторські цілі. У центрі її уваги — людина, її духовний світ. Герої творів письменниці — люди непересічні, біблійні, античні й міфологічні постаті, лицарі, винахідники, яких об’єднує жадоба знань, пошук істини, утвердження високих ідеалів загального добра, братерства й любові. За зовнішньою оболонкою світових тем творів Н. Королевої ми повинні побачити саме це, основне, що є наслідком болісних шукань письменниці, виявом її висо­кого благородства, чистоти й шляхетності.

1. 2.   Хронологічний огляд життя й творчості Івана Багряного

«Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітлила шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення в безсмертя» (М. Жулинський).

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.

У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та в Красно- пільській художньо-керамічній школі.

У 1920 р. став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.

У 1922-1926 рр. він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а в 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селян­ських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на про­житок. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, у Кам’янці- Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському худож­ньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «полі­тично неблагодійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна пози­ція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він уходив до попутницької організації МАРС, куди належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогиль- ний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фаль- ківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1928 р. І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використовував почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. мешканці села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. На­ступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія».

1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з’явилася стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри щодо бунтівного, ідеологічно невпокореного

І. Багряного. Після тієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1936 р.І. Багряний утік, переховувався між українцями Зеленого Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письмен­ник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Хар­ківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місце­вому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції в 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково вря­тувався.

1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА й сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного пере­бування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично- визвольного руху. Він у 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки ук­раїнських письменників, переклади зарубіжної літератури україн­ською мовою, узяв участь у створенні МУРу, який згодом у СІЛА перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.

1944 р. письменник перейшов на легальне становище.

Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946)1. Багря­ний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репат­ріації не одного нещасного.

1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Зві­ролови» — 1946), «Сад Гедсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прір­вою» (1965), п’єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема

Письменник помер 25 серпня 1963 р. в санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина).

1. Загальна характеристика творчості

Творчість письменника розпочалася з коротенької заяви моло­дого поета, з початкового визначення ним ще у 1929 р. власної ролі в лукавій грі, накинутій Україні тоталітарною системою: «Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу». Це й вия­вило стиль письменника, який тяжіє до яскравого романтич­ного забарвлення (незвичайний герой у незвичайних обставинах). Багряний часто використовує елементи пригодницького жанру. Його сюжети далекі від сентиментальності, вони напружені, дина­мічні. Часто автор використовує публіцистичні відступи, роздуми, що пояснюють авторську позицію, звертають увагу на ідейне спря­мування твору. Людину І. Багряний показує не жертвою, котра згоріла в пеклі тоталітаризму, а героєм, який утілює в собі весь український нескорений народ. Романтик Іван Багряний саме таким мріяв бачити своїх співвітчизників. Про це він неодно­разово писав у своїх статтях, говорив у виступах. Саме в цьому вбачав запоруку перемоги й світле майбутнє свого народу, у що митець беззаперечно вірив.

1. IV.  Узагальнення вивченого

1. Скласти порівняльну таблицю (робота в групах)