Мета: зробити огляд літератури воєнного й повоєнного пе ріоду; опрацювати творчу біографію О. Довженка, осягнути її трагізм; розвивати в учнів навички роботи з додатковою літературою, уважність при читанні автобіографічних творів; виховувати повагу до кращих представників української нації. Тип уроку: комбінований. Обладнання: портрет О. Довженка, текст «Щоденника», виставка творів, епіграф. Вміти творити — це не означає вміти малювати чи добре ліпити. Я думаю, що вміти творити — це означає бути також митцем своєї епохи, свого часу, бути на рівні передових ідей свого часу, бути виразником інтересів суспільства. О. Довженко ПЕРЕБІГУРОКУ 0. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок
|
286 |
Уроки української літератури в 11 класі |
1. Повідомлення учнів «Українська література 1940—1950 рр.» Лірика воєнних часів На початку 40-х років в Україні пожвавилося літературно- мистецьке життя. Друга світова війна «вивільнила притлумлені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії». Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу в один із найтяжчих періодів нашої історії. І кров, і сльози народу закарбувалися в слові, яке кликало до бою, вселяло віру й надію в перемогу над ворогом. Розвинулися всі жанри поезії, збагатилися виражальні засоби, розкрилися нові проблемні обшири. Поети старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра — творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо; молодші — І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець — воювали й писали на фронті, М. Шпак — у підпіллі, П. Воронько — у партизанському загоні, О. Теліга, О. Ольжич — у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак та ін.). У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою й закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Усенародного звучання набувають «Клятва» М. Бажана («Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!»), поезія П. Тичини («За все ми відплатим тобі»), М. Рильського («За землю рідну»), В. Сосюри («Ми переможемо»), Л. Первомайського («Я зростав на оцій непо |
Українська література 1940-1950 рр. |
287 |
кірній землі»). До скарбниці української лірики 1941 р. увійшли вірші В. Сосюри, «Слово про рідну матір» і «Україні» М. Рильського, «Земля» Л. Первомайського, «Україно моя» А. Малишка.
Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам («Лист до земляків» В. Сосюри, «Відповідь бійцям на фронт» П. Тичини, «Летіть, орли» М. Бажана). Одвічні проблеми буття й смерті порушено в ліро-епічних поемах М. Бажана «Данило Галицький», П. Тичини «Похорон друга», «Жага» та «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Мій син» В. Сосюри, «Полонянка» А. Малишка. Образ України митці уособлюють з рідною матір’ю, що надає цим творам особливої теплоти й ніжності, водночас глибини й сили синівського почуття. Проза часів II Світової війни Глибоким патріотизмом, вірою в перемогу пройняті романи, повісті й оповідання воєнної пори С. Скляренка, Л. Смілян- ського, Я. Баша, П. Панча, І. Сенченка та інших. У роки війни розквітнув талант О. Довженка як письменника. Такі оповідання, як «Ніч перед боєм», «Мати», повість «Україна в огні», «Повість полум’яних літ» засвідчили, що в особі О. Довженка вітчизняна література здобувала найсокровенніші уроки, винесені країною із поєдинку з фашизмом. Письменник уперше й відкрито заговорив про ціну тієї трагедії, що її пережив народ. У збірці оповідань Ю. Яновського «Земля батьків» змальовано сильні характери, виняткові події. 109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України протягом війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 чоловік полягли смертю хоробрих, 19 з них стали героями Радянського Союзу. Література повоєнних років Література повоєнних років представлена творчістю Ю. Смо- лича, І. Ле, І. Багмута, Л. Смілянського, О. Донченка, Ю. Зба- нацького. Найвидатнішим явищем української прози в перші повоєнні роки став роман-трилогія Олеся Гончара «Прапороносці». У другій половині 1940-х рр. українська проза широко відображає героїку відбудови й прагне правдивіше окреслити головну постать напруженої доби — людину-сучасника, що самовіддано працює в місті чи селі. Велику увагу критики й читачів у повоєнний час привернули перша й друга книги роману-хроніки М. Стельмаха «Велика рідня», «На нашій землі», «Великі перелоги», роман «Хліб і сіль». Твори О. Довженка — «Зачарована |
288 |
Уроки української літератури в 11 класі |
Десна» (1956), «Повість полум’яних літ» (1957), «Поема про море» (1957) — цілісна ліро-епічна, героїко-романтична панорама життя українського народу XX ст.
2. Слово вчителя Олександр Довженко! Кому не відоме це славне ім’я сьогодні. Письменник і кінорежисер, маляр і політик, великий патріот свого народу та син свого часу. Всесвітнє визнання його таланту незаперечне, бо ще в 1958 р. на спеціальному конкурсі в Брюсселі серед двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів названо було не озвучену ще тоді «Землю» українського режисера. Відтоді талановитий митець гордо крокує всіма широтами нашої планети. «Кіно мусить стати високим мистецтвом. Кінофільми можуть і повинні сягнути рівня шедеврів Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Пимоненка…»,— писав він на початку своєї режисерської біографії й на ці вершини сходив, як і належало генію. Погляньмо уважно на портрет О. Довженка. Критик К. Зелен- ський писав: «Він взагалі був вродливий тією не солодкою, а мужньою і серйозною вродою, якою природа обдаровує своїх обранців. Срібло сивини з роками ніби ще звеличує цю красу ореолом пережитого». А пережитого було дійсно багато. 3. Робота в парах. Рольова гра «Інтерв’ю письменника» Учні класу об’єднуються в пари. І варіант виконує роль кореспондента, II — О. Довженка. Представник творчої групи «кореспондентів» ставить запитання з біографії та творчого шляху О. Довженка напарнику по парті, який виконує роль митця. Орієнтовна робота в парах Кореспондент. Шановний Олександре Петровичу, розкажіть, де Ви народилися, якою була Ваша родина? Герой. Я народився 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, у мальовничому містечку Сосниця. Дитинство проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят моїх земляків. «Батьки були неписьменні… Дітей мали багато — чотирнадцять — перемінний склад, з якого залишаються двоє: я й сестра. Решта померли в різний час… І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадв, в моїй уяві — плач і похорон». Кореспондент. Де ви навчалися й ким працювали? Герой. Із 17 років я студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році отримую направлення до |
Українська література 1940-1950 рр. |
289 |
Житомира. Учителювання моє тривало до літа 1917 року й включало в себе викладання природознавства й гімнастики, географії й фізики, історії та малювання. Згодом переїжджаю на роботу до Києва. Тут вчителюю і вчуся в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, стаю її слухачем.
Кореспондент. Розкажіть, яку участь Ви брали в революційних перипетіях 1917 року? Герой. Сподіваючись на звільнення нашого народу з-під ярма, радо вітав Лютневу революцію 1917 року. Брав участь у національно-визвольній революції, захищав УНР. У петлюрівській школі старшин викладав історію й естетику, за що був засуджений більшовиками до страти. За активної участі Василя Еллана-Блакитного був звільнений. Кореспондент. У 20-х роках на Україні вирує літературне життя. Яку участь у ньому брали Ви? Герой. За сприяння Василя Еллана-Блакитного я влаштувався до редакції газети «Вісті ВУЦВК». У цьому виданні я розміщував свої карикатури, шаржі, плакати, портрети ілюстрації за підписом «Сашко». Згодом подружився з Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, Майком Йогансеном, стояв біля витоків ВАПЛІТЕ. Кореспондент. Олександре Петровичу, Ви закінчили Глухів- ський педагогічний інститут, училися в комерційному та архітектурному інститутах, згодом дипломна робота — спочатку у Варшаві, потім у Берліні, захоплюєтеся політичною карикатурою, учитеся в Берлінському художньому приватному училищі Е. Геккеля. Як Ви стали кінорежисером? Герой. «Я почав відвідувати натурні зйомки одного одеського режисера недалеко від фабрики. Те, що він робив на зйомці зі своїми акторами, було настільки погано і так безпомічно, що я відразу повеселішав. Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано і чому саме погано, значить, я не такий уже безпорадний. Більше того, я просто візьму зроблю краще». Кореспондент. Яким Ви бачили українське кіно? Про що знімали фільми? Герой. Своє кінематографічне життя я розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», у якій, окрім усього, ще знявся і в ролі кочегара. Мрією було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році я за сто днів знімаю фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як |
290 |
Уроки української літератури в 11 класі |
птах». Наступною роботою стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930, на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю. Фільм, у якому я звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина й земля, старе й нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. У цей час на її території закладаю свій знаменитий сад. На початку
1932 року залишаю Київську кінофабрику й переїжджаю до Москви. Напередодні війни працюю над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. На початку добровольцем іду на фронт захищати рідну землю. Працюю в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пишу серію оповідань. У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Кореспондент. Про що мріяли зняти, написати? Герой. «Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що своєю присутністю вже прикрашають твір…, а напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні ордена. Напишу, як їм жити і що робити, і як і що думати, щоб краще жилося по війні, по закону божеському і людському. Дія починається поверненням на руїну родини». Кореспондент. Як би Ви охарактеризували час, у якому жили? Герой. «Відсутність смаку, одірваність од природи, і моральний занепад, і душевна сліпота — разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах». Кореспондент. Довго Ви прожили за межами України, але творили заради свого народу? Герой. «Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався». Кореспондент. Чи продовжили Ви кінематографічну працю після війни? Герой. Так, безперечно. Після війни знімаю документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічу- рін». На початку п’ятдесятих років в основному займаюся педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. |
Українська література 1940-1950 рр. |
291 |
Пишу сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
О. Довженко прожив життя з думкою про Україну, її народ: «Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!».
1. Опрацювати сторінки підручника; читати кіноповість «Україна в огні». 2. Індивідуально: читати «Щоденник», дослідити історію написання та опублікування кіноповісті. |