| О. Лятуринська (1902—1970) народилася в 1902 р. на Волині, померла в 1970 р. у м. Міннеаполісі (США). Особиста доля поетеси склалася драматично. Дитинство її минуло серед щедрої волинської природи коло хутора Вишневця недалеко від м. Кременця. В її батьків (далекий предок батька був француз Лятур) було восьмеро дітей, Оксана серед них наймолодша. Видана силоміць батьком у сімнадцятирічному віці заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й з пригодами дісталася до Чехосло- ваччини. Завершивши середню освіту в Українській гімназії, вчилася в Карловому університеті. Українській мистецькій студії та Чеській вищій промисловій школі у Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у художніх виставках, та в 1945 р. під час воєнних подій твори її пропали, а саму авторку спіткало лихо — вона майже зовсім втратила слух. По війні переселилася до США, де жила самотньо до смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома її збірками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), які, проте, поставили її ім’я серед найталановитіших представників «празької школи».
О. Лятуринська назвала свою першу збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає характер її світосприймання. Авторка добре обізнана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» постійно чатують на людину, де «муж ішов на силу вражу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але — «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали». Ця язичницько- ранньохристиянська атмосфера — не архаїка, а спосіб оживити історію. Спресованість зображення обумовлює лаконічність вислову, де немає ні розлогої метафори, ні |
| 428 |
| навіть емоційно забарвленого епітета, а сам вірш стиснений, мов пружина. Смисловий простір поезії О. Лятурин- ської створює те, що за кожною деталлю проступають ниті зв’язку особистості із світом пущ, з оживленою природою, з великим світом, що простягся перед очима і відбився у душі, закарбувався в пам’яті. За спостереженням Ю. Шевельова, поезію О. Лятуринської пронизує традиційна обрядовість, завдяки якій здійснюється живий зв’язок особистості не тільки з людським гуртом, а із всесвітом; «обряд робить людину частиною світу, і так стає можливою перспектива —
Сім зірок, одне весельце, а між ними місяць. > 1 Історична реалія в її віршах стає ключем до розшифрування смислових кодів, ланкою зв’язку споріднених явищ, що об’єднують віддалені між собою епохи: Підводилися руки вгору, сухі уста переривали: «За тих. що згинули від мору… За тих, які в боях упали». (сПідводилися руки вгору…») День догоряв так світозарно! Душа просила корабля. Десь біля голосила Карна, тужила Жля. (*Жилились стязі, пнулись вгору…») Це не історія, це щось більше: гіркі уроки минулого не раз повторювалися, додаючи роботи Карні і Жлі (символи плачу й скорботи за полеглими на полях битв за свої, а частіше чужі інтереси, за померлими від стихійного, а частіше штучно створеного голодомору). Можливо, що викликав з історичної пам’яті цих Карну і Жлю організований великим вождем і страшний голодомор 1933 року, од трагічних наслідків якого здригалось не тільки серце, а й сама земля. «Гусла» О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, то співали і про «золочені щити», і про «червоне поле бою», і про Карну та Жлю… А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими («Василечки і чорнобривці за Миколою святим», «Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига!»), а також кольорами національної історичної символіки («синьо-сині сподом, верхом, золоті. все йдуть хресним ходом, мов корогви ті»). |
| 1 Шевельов Ю. Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринсь- жою /І Лятуринська О. Зібр. твори. Торонто, 1083 С, 18. |
| 429 |
| Вражає у поезії О. Лятуринської органічне поєднання мужності й ніжності, за словами відомого літературознавця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку «Гусла», в ній є «щось від якоїсь особливої «амазонської» ніжності — ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м’язів»
Такий образ, таке враження — єдність мужності й ніжності— склалися і в інших авторів, хто знав її творчість. Так, літературознавець Ю. Лавріненко есе про поетесу назвав: «Князівна, що обходить шатра», а поет Є. Маланюк присвятив такі рядки: Аж пуща зашумить волинська й на оксамит і златоглав в сап’янцях легких Лятуринська Виходить годувати пав. Художня палітра поетеси збагачується, про це свідчать назви розділів, її поетичних збірок, а саме: «печерні рисунки», «княжа емаль», «волинська майоліка», а відтак, уже в пізніші часи,— «веселка»… Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто в 1983 р. |